Альпійська стежина-7

Глазго, 20 липня 1912 р.

В четвер пополудні ми вибралися на екскурсію до Обану[1], Стаффи та Йони[2]. До Обану поїхали поїздом, пейзажі прегарні, особливо довкола Лох Ейв[3], з руїнами замку. Гарно, так! А все-таки, ніде ні в Англії, ні в Шотландії я не бачила нічого гарнішого за те, що могла побачити будь-якого вечора в себе вдома, стоячи на «старому церковному пагорбі» та дивлячись вдалину на мис Нью-Лондон. Щоправда, у нас немає ні зруйнованих замків, ні століть романтики за ними.

Обан — це мальовниче містечко, прикрашене будинками, що облямовують узбережжя гавані, з лісистими горами, які здіймаються за ним. Наступного ранку ми попливли вітрильником до Йони. Був типовий шотландський день, то яскраво світить сонце, то дощ і туман. Кілька годин я дуже тішилася плаванням під вітрилами. Дикий грізний пейзаж мису, бухти, острова та похмурої гори — і все це, звичайно, всіяне зруйнованими, оброслими плющем замками, — постійно чергувався з панорамою цікавих місць, заселених тінями минулого.

Ще в нас на борту була Куківська[4] компанія французьких туристів. Тарахкотіли без угаву. Серед них був один вродливий літній чоловік із приємним бронзовим обличчям та мерехтливими чорними очима, який, схоже, грав першу скрипку в цій компанії. Вони знову і знову заводили суперечку, а, коли аргументи досягли певного рівня інтенсивності, він зірвався на ноги і засперечався з іншими, різко розмахуючи в повітрі руками, парасолькою і путівником, якнайавторитетніше задаючи тон і моду.

 

Після полудня я почала втрачати інтерес до всього. Руїни замку, що здіймалися на горі, білий потік, примари і французькі туристи загубили свій чар. Вранці я дуже хвилювалася, бо чула, що море може бути надто неспокійним для зупинки на Стаффі, а я хотіла побачити Фінгалову печеру[5]. Але тепер я ані найменшою мірою не переймалася Фінгаловою печерою чи будь-якою іншою земною річчю. Вперше в житті мене жахливо загойдало.

Корабель дійсно зупинився біля Стаффи і два заповнені човни попливли до берега. Але я пропустила цю нагоду. І що ж мене стримало? Не злякали мене хвилі, не дощ мене зборов, а морська хвороба!

Але корабель все ще стояв, а мені стало краще. До того часу човни повернулися і вирушили вдруге, а я почувалася досить добре і мені знову видалося дуже важливим побачити Фінгалову печеру. Я радісно сіла в човен і була разом з іншими повезена на берег до печери Кламшелл-кейв. Звідти ми мусили пройти відстань, яка видавалася страшенно довгою, але насправді, як я думаю, була не довшою за чверть милі, — над мокрими слизькими базальтовими колонами, що облямовують берег. У найнебезпечніших місцях вздовж скель натягнуті мотузки. Оскільки в дитинстві я часто видряпувалась на кавендішські скелі, то й тут вилазила добре і навіть заслужила на комплімент від суворого провідника, але дехто з туристів небезпечно послизався. Ніколи не забуду крику та незграбних рухів раніше згаданого старого француза.

Проте ніхто не впав, ми нарешті опинилися у Фінгаловій печері і були винагороджені за всі наші зусилля.

Це найчудовіше і найвеличніше місце, схоже на величезний готичний собор. Важко повірити, що воно було створене лише примхою природи. Думаю, що всі там відчули побожний настрій; навіть невгамовні французькі туристи на якийсь час замовкли. Коли я стояла і слухала глибоке відлуння хвиль, з глибин моєї пам’яті спливли слова Писання: «Пробуваю Я на Височині та в святині[6]». І здавалося мені, що я стою у справжньому нерукотворному храмі Всевишнього.

Ми попливли до Йони і вийшли там на коротку квапливу й хаотичну екскурсію. Йона цікава як місце служіння Св.Колумби. Його древня церква усе ще там стоїть. Мене найбільше цікавило місце поховання давніх шотландських королів, кажуть, що близько шестидесяти, закінчуючи Дунканом, убитим Макбетом. Ці воїни давнини були поховані дуже просто. Лежать на острівному цвинтарі під сірим небом. «Ні легендарна урна, ані натхненний бюст[7]» не позначають місця їхнього спочинку. Кожна могила просто покрита плитою стертого різьбленого каменю. Але вони не сплять у тиші, заколисує їх вічне наспівування довколишніх хвиль.

Мені хотілося б провести на Йоні кілька днів, блукаючи довкола заселених привидами руїн і знайомлячись з їхніми химерними мешканцями. Поспішний хаотичний огляд таких місць у компанії балакучих натовпів туристів приносить мало задоволення. Мушу бути сама або з кількома «порідненими душами», щоб мріяти, роздумувати і повертати до життя чоловіків та жінок, які колись тут мешкали і прославили це місце.

Вчора ми повернулися до Глазго морем і були пересичені пейзажами. Коли ми дісталися готелю, я була дуже втомленою. Але втома відійшла від мене, як тільки я побачила листи з дому. Як добре вони смакували в чужому краї! Перекинули міст через океан і я побачила пагорби Кавендіша та зелений морок кленового гаю у Парк Корнер. Ах, Старий Світ прекрасний, але батьківщина найкраща.

 

30 липня 1912 р.

Готель Роял, Принц-стріт, Единбург

 

У понеділок ми вирушили до Ейру[8] з Куківським гідом. Зазвичай ми не любимо Куківських компаній і намагаємося подорожувати самі. Але ця подорож була приємною, бо, окрім нас, було лише двоє туристів і вони були канадцями — містер і місіс Т. з Онтаріо. Ми мали дуже приємного гіда. Дві речі зменшили наше задоволення від цього дня: його частину не вщухав дощ, а я страждала на невралгію. Та, попри обидві ці прикроості, я тішилася, що наша дорога веде нас туди, де «що ступиш, там земля священна[9]». Ми побачили скромну малу низьку кімнату, де колись син орендаря[10] народився «королем з Божого права» і оглянули руїни старої церкви Олловей Кірк, які назавжди стали класичними завдяки пригодам Тем о’Шентера[11].

Потім ми пішли до пам’ятника Бернсу, бо він був у списку «визначних місць» і гід мусив виконати свій обов’язок перед нами. Мене геть не цікавлять пам’ятники. Жахливо мене нудять. Але в цьому пам’ятнику зацікавили мене дві речі: пасмо ясного волосся Марії Верховинки[12] і Біблія, на якій вони з Бернсом принесли клятви на своєму останньому побаченні. Сердешна лагідна Марія Верховинка! Не думаю, що вона була чимось більшим, аніж гарненька дівчина з маленького села, не гарніша і не привабливіша за тисячі інших дівчат, які жили й померли, якщо й не бувши неоплаканими, то все ж непрославленими і непоміченими. Але великий геній осяяв її ореолом своєї любові і ось! — вона стала однією з безсмертних, однією з прекрасних дам старих романів, і її вічно пам’ятатимуть завдяки чоловікові, що її кохав. Належить до грона Лаури й Беатріче, Стелли[13], Лукасти[14], Джулії[15] і невідомої дами з сонету Арвера[16].

В середу ми поїхали до Троссачу[17]. Це була одна з подорожей, про які я мріяла усе своє життя, а принаймні відтоді, як прочитала «Даму озера[18]» у шкільні дні. Сидячи за своєю старою шкільною партою, я поринала у мрії, уявляючи собі панораму пагорбів, озер і ущелин, де жила Еллен, де блукав Фіц-Джеймс, а Родерік Ду плекав думки понурі, як грозова хмара над пагорбами Верховини[19]. І я пообіцяла собі, що, коли мій корабель припливе сюди, я обов’язково піду і все огляну.

Ми підпливли по Лох Ломонд[20] до Інверснейду[21], а тоді взяли карету для п’ятимильної поїздки до Лох Катрін. З усіх засобів пересування, якими я користувалася, карета подобається мені найбільше. Вона б’є автомобілі по всіх пунктах. Невдовзі ми добралися до Стронахлахар, яке, попри своє жахливе ім’я, є дуже вишуканою місцевістю, а потім попливли по Лох Катрін до троссачського пірсу.

Не можу вирішити, розчарувало мене Лох Катрін чи ні. Думаю, що так, трішки. Все було таким прекрасним, як і в моїх мріях, але це не було моє Лох Катрін, не зовсім те саме, що Лох Катрін моїх «іспанських замків». І ця різниця мене обурювала, як могли б обурювати зміни в домі дитинства, коли повертаєшся туди після довгих років розлуки.

Нижня частина озера рішуче менша, ніж я це собі уявляла з поеми. Знаменитий «Срібний берег» нині виглядає убого. Відколи у Глазго збудували водопровід, вода в озері піднялася на кілька футів і покрила «берег в камінчиках, білих, мов сніг[22]». Кілька з них я взяла з собою на пам’ять. Але думаю, що в моїй уяві залишиться власна географія «Дами озера». Вона мені подобається більше за справжню.

Ми поїхали каретою через Троссач до троссачського готелю. Троссач розкішний, великий і, можливо, до того, як проклали тут дорогу, від був доволі диким, особливо з точки зору мандрівника, якого в дорозі застала ніч і який мав дуже вагомі підстави побоюватись «верховинських грабіжників». Але це далеко не дикий, розколотий, крутосхилий яр моєї уяви. Це не той Троссач, де я так часто блукала разом із Фіц-Джеймсом.

Готель збудовано у прегарному місці, на березі озера Лох Ахрей.

 

«Де ми знайдем в краю чужім

Самотнє озеро і берег такий милий?[23]»

 

Але Лох Ахрей теж менший, аніж я очікувала. Ввечері ми прогулювалися по Бриг о’Тарк[24], збираючи дзвіночки вересу та еріки[25]. Шотландський верес, без сумніву, наймиліша річ у світі! Він видається самим втіленням романтики старої Шотландії.

Наступного ранку ми під сильним дощем рушили на прогулянку через Троссач до Лох Катрін і найняли весляра, щоб він обвіз нас довкола острова Еллен. Думаю, мені не сподобалося, бо цей острівець теж не був таким, як я собі вимріяла. Я відчула дурне розчарування.

Натомість Бен Вені[26] не розчарувала мене. Гора домінує над пейзажем. Куди б ми не йшли, звідусіль було видно Бен Вені, похмуру і масивну, з вінком хмар довкола її «покритої інеєм вершини». Дуже мені шкода, що вечір, який ми там провели, був таким мокрим. Я мала б полюбити захід сонця над Бен Вені.

 

6 серпня 1912

Минулого понеділка ми поїхали поїздом до Мелроузу[27], а потім ще екіпажем шість миль найпрекраснішою дорогою до Ебботсфорду[28]. Хоча ми вибралися туди самостійно, все ж не могли позбутися Куківської екскурсії і це доволі попсувало нам день. Але пейзаж уздовж дороги пречудовий, ми побачили Ейлдонське узгір’я, якимись чарами розколоте на три частини. Ебботсфорд дуже цікаве, переповнене пам’ятками, над якими я хотіла б помріяти в самотності. Але це неможливо. Кімнати були переповнені галасливими туристами, до яких промовляв говіркий гід. Цікаво, чи Вальтер Скотт міг би подумати, що його домом бігатимуть орди цікавих екскурсантів.

З Ебботсфорду ми поїхали до Драйберга, де похований Вальтер Скотт. Як тільки нам вдалося вирватися від «Кука», ми вдвічі сильніше насолоджувалися величними руїнами. Пізніше повернулися до Мелроузу і оглянули тамтешні руїни абатства. Ми не могли піти за порадою Скотта, — хоча мені ніколи не вдалося повірити, що він сам таке робив, — і оглянути руїни при світлі місяця. Але і в цьому м’якому, золотисто-сірому вечірньому світлі все виглядало достатньо гарним, гарним і сумним, з маленькими квітками-дзвониками, що обросли зруйноване подвір’я і старі могили. Вважається, що тут похований Майкл Скотт[29], а ще там поховане серце Роберта Брюса і, без сумніву, спочиває воно так само спокійно, як коли б, згідно з його бажанням, було поховане у Святій Землі.

У Мелроузі досі зберігся чудово зроблений барельєф, а маленька рука над однією з арок видається прегарною. Що за прекрасна жіноча ручка була вирізана з твердого каменя? Невідомо, але думаю, що то витвір закоханого. В середу ми поїхали до Інвернессу[30], але по дорозі зупинилися, щоб відвідати Кіррімюре, «Трамз» із творів Баррі. Зокрема, я хотіла побачити «Ден», де сентиментальний Томмі[31] і його приятелі влаштовували свої чудові гулянки. Це прелюбе місце. Одна деталь змусила мене почутися як удома, — дороги, що їх Баррі називає «рожевими», але вони яскраво-червоні, як наші острівні дороги. Мені здалося, що я блукаю в лісі біля Стежини Закоханих.

З усіх місць, які ми відвідали в Шотландії, Інвернесс мені сподобався найбільше. Хоча це лише невелике сіре місто, але довколишній пейзаж чудовий.

У вечір нашого прибуття ми їхали в бік Каледону і це була подорож, яку я назавжди запам’ятаю як чисте задоволення. Дорога була напрочуд гарною і нам пощастило на доброго старого візника, що знав усі історії та легенди і розповідав їх розкішною шотландською говіркою.

Наступного дня ми відвідали Томнахюріх, знаменитий цвинтар Інвернессу. Він заслуговує своєї слави. Я певна, що це найгарніший цвинтар на світі. Розміщений на великому пагорбі, що має форму досконалого конуса і густо покритий деревами. Його назва походить від гельського слова, що означає «пагорб фей», і, звичайно, колись він мусив бути місцем зустрічей мешканців казкового королівства та місцем бенкетів Титанії. Побачений вечірньою порою, на тлі заходу сонця, він здається справжнім форпостом Землі Старих Легенд.

Каледонським каналом ми повернулися до Форт-Вільяму, а там сіли на поїзд. Захід сонця в горах уздовж нашої дороги був надзвичайним. Якби я доволі довго жила поблизу гір, то навчилася б їх любити майже так само, як я люблю море.

 

13 серпня 1912 р.

Минулого понеділка ми відвідали Рослінську каплицю[32], чудово збережений зразок готичного стилю. Це каплиця зі Скоттової балади «Прекрасна Розабел».

 

Здавалось, вся каплиця у вогні,

Де рослінські вожді лежать без трун[33].

 

В середу ми залишили Единбург і рушили до Аллоа[34], щоб відвідати друзів. У четвер ми «зробили» Доллар Глен. Я ніколи не чула про цю місцевість, доки містер М. із Аллоа не розповів нам, що це одне з найдикіших і найвеличніших місць, які можна побачити в Шотландії. Якби Скотт торкнувся його своїм генієм, то воно було б таким самим славним, як Троссач. Справді, воно у значною мірою таке, яким мені видавався Троссач. Доллар Глен схожий на глибоку рану, що розтяла саме серце гори.

В п’ятницю — Стірлінг і Аббей Крейг, місця, просякнуті романтикою. Вчора ми приїхали до Бервіка, щоб провести тиждень у краю «Марміона[35]». Містер і місіс М. приїхали з нами. Бервік — найдивніше, найдревніше старе місто. Оскільки ми живемо у Спіттал-сейд, то, коли хочемо кудись піти, мусимо переправитися через річку, наймаючи одного з півдюжини старих перевізників, які дають човни напрокат. Минулого вечора ми вийшли прогулятися Спітталською набережною при світлі місяця. Було гарно, але не так, як на кавендішському узбережжі, що змусило мене гірко сумувати за домом.

 

Карлайл, 20 серпня

Мимоволі проводимо неділю у Карлайлі, — не могли вирушити в дальшу подорож минулого вечора через великий залізничний страйк, що паралізує Британію вже впродовж тижня. У Бервіку ми від цього не страждали, бо й не помітили. Послали зовнішній світ подалі та жили в царстві романтики, де єдиними бажаними засобами сполучення були пороми і конячі ноги.

Минулого понеділка ми вибралися на Святий Острів та оглянули руїни старого абатства, яке було декорацією сцени смерті Констанс де Беверлі у «Марміоні». Плавання під вітрилами до Святого Острова було приємним, але повернення додому дуже від нього відрізнялося. Було досить бурхливо і наш безталанний кораблик кидало і крутило. Обидва наші джентльмени були такими знесиленими, що мусили тимчасово зійти зі сцени, натомість міс А. та я лише завдяки величезним вольовим зусиллям уникли капітуляції. Думаю, ми б менше страждали, якби теж дозволили собі піти!

На щастя, морська хвороба не смертельна і наступного дня усі ми були готовими до відвідин замку Норем, вельми поруйнованої руїни.

Тут повсюди росте маленька синя квіточка, якої я досі не бачила ніде, крім саду перед старим кавендішським домом. Прабабка Вулнер привезла її з Англії. Охопило мене дивне змішане почуття болю і задоволення, коли я побачила, як вона росте довкола старого шотландського замку, що, здається, повністю належить іншим часам та іншому життєвому ладу. Від Нолрему ми рушили до Лейдікерку, а звідти назад до Твіду[36]. Втомившись, ми сідали на берег річки і снили сни. Чи ж можна зустріти краще місце для снів, аніж береги Твіду в пору сутінків?

Наступного дня ми рушили до Флоддену[37]. З якихсь ірраціональних причин мене охопило розчарування — все було таким спокійним, жнивним та сільськогосподарським. Почувалася скривдженою, наче я могла очікувати наяву побачити середньовічну битву.

У четвер пополудні ми влаштували чудову невеличку мандрівку до Гомкліф Глен і його спорожнілого старого млина. Він міг би бути декорацією для історії з привидами. В глибині балки ми знайшли зарості ялини, що аж обтікала живицею, — першою живицею, яку я побачила, залишивши дім. Ялинова живиця і втіха з її збирання, здається, зовсім невідомі в Шотландії. Ми витратили півгодини на збирання живиці. Мені й моєму чоловікові вона смакувала напрочуд, але ні містер М., ні міс А. не вподобали її смаку, заявивши, що вона «гірка».

 

Йорк, Англія

27 серпня 1912 р.

Минулого понеділка ми поїхали до Кесвіка[38] і залишалися там до четверга. Неможливо переоцінити красу Озерного Краю.

 

І навіть найгордіше із сердець

Усе життя втішалося би тут[39].

 

А ще він так пов’язаний із багатьма кращими творами англійської літератури. Здається, сам дух Вордсворта відвідує ці зачаровані долини, ці дикі ущелини, ці чаклунські озера.

В понеділок після обіду ми взяли повіз, щоб об’їхати довкола озера Дервентвотер. Все було прекрасним. Особливо цікаве місце — скеля Кастл Рок, що виступає як магічний замок св.Іоанна у «Трієрменських зашлюбинах» В.Скотта. Є, начебто, єдине місце, з якого схожість із замком дуже впадає в очі, але нам не пощастило побачити його з цього місця.

У вівторок ми поїхали до озера Беттермір; в середу об’їхали в автомобілі вісім миль довкола озера Віндермір. Деякі з величезних скель на гірських вершинах мають вельми своєрідну форму. Одна з них називається «Дама, що грає на органі». Вона знаходиться на самісінькій вершині величної гори і справді з одного пункту виглядає наче жінка, що сидить при величезному органі. Хай там як, вона полонила мою уяву і я сплела довкола неї сотні фантазій. Хто та музи́ка, що вічно сидить біля свого грандіозного інструменту? А які чудові мелодії вона грала на ньому, коли дули на неї вітри з небес, бурі гриміли в горах, а високі зорі зупинялися, щоб її послухати?

Того ж вечора ми вибралися до «друїдського кругу», кільця з великих пагорбів на вершині пагорба, де, як вважається, в давнину був храм Сонця.

Ніщо з досі побаченого не справило на мене такого яскравого враження, як це. Величне місце. Пагорб повністю оточений кільцем із найславніших гір Озерного краю, одними з яких є Гелвелін та Скіддо, і їхня маєстатичність аж пригнічує. Безперечно, ці древні сонцепоклонники вміли вибирати місце. Стояти тут увечері, при заході сонця, у храмі згаслої релігії, серед збору споконвічних гір і уявляти собі, можливо, темні та криваві ритуали, що колись там влаштовувалися, — це був незабутній досвід.   

У п’ятницю ми приїхали до Йорка, насамперед щоб побачити прекрасний кафедральний собор[40]. Він величний, мрія про красу, втілена в камінь.

Вчора пополудні я стала гордою і щасливою власницею пари китайських порцелянових песиків!

Я ганялася за такими песиками по всій Англії та Шотландії. Коли я ще маленькою дівчинкою відвідувала дідуся Монтгомері, то вирішила, що найбільш захопливою річчю була пара порцелянових песиків, які завжди сиділи у вітальні на камінній дошці. Вони були білими, геть-усі в зелених цятках. Батько казав мені, що вони, почувши, як годинник дванадцятьма ударами відбиває північ, щоразу зістрибують на килимок перед каміном і гавкають. Моїм найзаповітнішим бажанням було не спати до півночі та стати свідком цього видовища. Подумки я вважала дорослих жорстокими, коли вони мені це забороняли. Зрештою, я довідалася — не пам’ятаю, яким чином, — що песики нічого такого не роблять. Дуже була цим розчарована, але ще більше засмутилася з відкриття, що батько сказав мені неправду. Але він відновив мою віру в справедливість, зазначивши, — він же сказав, що песики тільки тоді зістрибують, коли почують бій годинника. А порцелянові песики не можуть чути!

Я завжди прагнула мати пару подібних песиків, а, оскільки ті були куплені в Лондоні, сподівалася, приїхавши сюди, що знайду таких. Отож відвідувала антикварні магазини у кожному місці, де б я не була. Проте, — аж до вчорашнього дня, — безуспішно. Щоб бути точною, собак було вдосталь, але не таких, яких я шукала. Було багато чорноцяткових та червоноцяткових песиків, але не аристократичних зеленоцяткових.

Вчора у маленькій антикварній крамничці поряд із величним собором я знайшла пару премилих песиків і одразу ж їх ухопила. Щоб упевнитися — вони не мають зелених цяток. Раса зеленоцяткових песиків, схоже, вимерла. Але моя пара має прекрасні золоті цятки, а ще ці песики значно більші, аніж старі з Парк Корнер. Їм більше ста років і, сподіваюся, вони головуватимуть між моїх ларів і пенатів із належною гідністю та повагою.

 

Рассел-готель, Лондон,

18 вересня 1912 р.

Так багато всього набралося за останні два тижні, що я радше почуваюся ментально перегодованою. Але, коли час обмежений, кількість визначних місць необмежена, то що робити знесиленим мандрівникам? Британський музей, Тауер, Вестмінстерське абатство, Кришталевий палац, Замок Кенілворт, шекспірівські місця, Гемптон Корт, Солсбері і Стоунхендж, Віндзор і Парки і Сади!

Наш готель міститься на Рассел-сквер, притулок численних персонажів «Ярмарку марнославства[41]». Здається, що ось-ось побачиш, як Емілія виглядає з вікна, очікуючи Джорджа, або ж, можливо, це Беккі спостерігає за Джозефом.

Наше пообіддя у Замку Кенілворт було захоплюючим. Звичайно, нам мусили нав’язати гіда, але мені пощастило загубити його і блукати по закутках романтики на самотині. Я бачила Кенілворт у розквіті його слави, коли честолюбний Лестер розважав гордовиту Єлизавету. Уявляла собі бідолашну Емі Робсарт, яка боязко скрадається в залах, де повинна б царювати, як Володарка. Вони юрбою з’явилися з минулого, ці веселі постаті давніх часів, що жили, ненавиділи, інтригували, — як колись.

Минулого четверга ми пішли оглянути церкву Темпл, де похований Олівер Ґолдсміт[42] Церква — гарна стара місцина у зеленому сквері, — мирному й тихому, як кавендішська дорога, хоча саме за його межами гомонить Фліт-стріт. Але, згадуючи цей сквер, я думатиму не про химерну стару церкву і не про могилу бідного Нолла. Ні, моїм спогадом буде найчарівніший і найбільш джентльменський котик із вишуканими манерами, який вийшов з одного із домів та йшов через площу назустріч нам. Він був великим, гарним, шляхетним і, як можна було побачити з пів погляду, належав до касти Вер де Вер. Коли я його погладила, напрочуд мелодійно муркав і терся до моїх черевиків, так, наче б ми були давніми знайомими — можливо, в іншому житті. Дев’ять з десяти котів настирливо супроводжували б нас до могили Олівера і, можливо, їх важко було б позбутися. Маркіз Карабас — інша річ. Він сів собі і чекав, доки ми пішли, оглянули могилу і повернулися до нього. Тоді він устав, прийняв наше прощальне погладжування, привітно змахнув хвостом і поважно пішов до дверей, з яких і вийшов, у найкращий можливий спосіб прийнявши гостей своїх володінь. Дійсно, він подарував світові упевненість кота!

Наступного четверга ми пливемо додому через Адріатику. Я рада, бо вже перенасичена огляданням визначних місць. Тепер я хочу повернутися до Канади і зібрати докупи моїх розметаних домашніх богів для нового посвячення.

 

Оскільки мій чоловік був пастором у конгрегації Онтаріо, я покинула Острів Принца Едварда і переїхала до Онтаріо. З часу шлюбу я опублікувала чотири книжки: «Ейвонлейські хроніки», «Золота дорога», «Енн з Острова» і «Вартового» — ця остання є збіркою віршів.

«Альпійська стежина» була пройдена — після багатьох років важкої праці та зусиль. Це було нелегке сходження, але навіть подолання найскладніших її частин дарувало насолоду й енергію, відому тільки тим, хто прагне до вершин.

 

«Той коронований безсмертям, хто слухняно йде

Туди, де кличуть голоси з висот[43]»

 

Правда, цілковита правда! Ми мусимо «слухняно йти» за нашими «голосами з небес», — попри гіркі страждання і розчарування, і темряву, попри сумніви й невіру, через долини приниження і понад чудовими пагорбами, красоти яких відволікатимуть нас від наших прагнень, завжди і всюди ми мусимо слухняно йти, щоб дістатися до «далекого божественного чину[44]» і звідти дивитися на надземні шпилі нашого Граду Сповнення Обітниць.

 


[1] Обан — курортне містечко в Шотландії.

[2] Стаффа та Йона — острови, входять до групи Внутрішніх Гебрідських островів.

[3] Лох Ейв — велике прісноводне озеро в Шотландії.

[4] Мається на увазі туристичне агенство, засноване Томасом Куком.

[5] Фінгалова печера — морська печера на острові Стаффа.

[6] Ісая, 57:15, переклад Ів.Огієнка.

[7] Дещо змінена цитата з елегії Томаса Грея (1716–1771): «Can storied urn, or animated bust…»

[8] Ейр — місто в центрі Шотландії.

[9] Видозмінена цитата з «Паломництва Чайльд-Гарольда» Байрона:

«Where'er we tread, 'tis haunted, holy ground»

[10] Мається на увазі Р.Бернс, уродженець графства Ейр.

[11] «Тем о’Шентер» («Tam o' Shanter») — поема Р.Бернса. Біля руїн раніше згаданої Олловей Кірк відбувається одна з її сцен — «відьомський танець».

[12] Highland Mary, вона ж Мері Кемпбел — кохана жінка і героїня поезій Роберта Бернса.

[13] «Стелла» — поетичне ім’я подруги Дж.Свіфта Естер Джонсон, адресатки збірника його листів «Щоденник для Стелли».

[14] Лукаста — героїня поезій англійського поета 17 ст., Ричарда Лавлейса.

[15] Джулія — героїня поезії «За одяг Джулії» англійського поета XVII ст. Роберта Герріка.

[16] Алексіс-Фелікс Арвер (1806-1850) — французький поет і драматург.  Найвідоміший його твір — сонет «Un secret».

[17] Троссач (Trossachs) — невеликий лісовий масив у Шотландії, нині національний парк.

[18] «Дама озера» — «The Lady of the Lake», поема В.Скотта.

[19] Еллен, Фіц-Джеймс і Родерік Ду — герої поеми «Дама озера».

[20] Лох Ломонд, Лох-Катрін — озера в Шотландії.

[21] Інверснейд — селище над озером Лох Ломонд.

[22] «the beach of pebbles white as snow». Дещо змінена цитата з поеми «Дама озера»:

«The beach of pebbles bright as snow».

[23] Дещо змінена цитата з «Дами озера»
          «Where shall he find, in foreign land
          So lone a lake, so sweet a strand?»

[24] Brig o' Turk — селище у Троссачі.

[25] Еріка сиза — рослина з родини вересових.

[26] Ben Venue — гора у Троссачі.

[27] Melrose — місто в Шотландії.

[28] «Abbotsford House» — садиба, збудована В.Скоттом.

[29] Майк Скотт — тут шотландський математик і схоласт. З ним пов’язані численні легенди. В.Скотт згадує М.Скотта у «Пісні останнього менестреля».

[30] Інвернесс — місто в центрі Шотландії.

[31] Герой роману Баррі «Сентиментальний Томмі».

[32] Roslin Chapel — пізньоготична церква в Шотландії.

[33] Цитата з балади В.Скотта «Прекрасна Розабел».

   «Seem'd all on fire that chapel proud

   Where Roslin's chiefs uncoffin'd lie»

[34] Аллоа — місто на сході Шотландії.

[35] «Марміон» — поема В.Скотта.

[36] Твід — ріка на кордоні між Англією та Шотландією.

[37] Місце дуже кровопролитної битви між англійським та шотландським військом, що відбулася 1513-го року. У цій битві шотландська армія була дощенту розгромлена, загинуло від 5 до 10 тисяч шотландців, серед них король Яків IV.

[38] Кесвік — місто в Камбрії на північному заході Англії.

[39] Дещо змінена цитата з «Паломництва Чайльд-Гарольда» Байрона:

    «The haughtiest breast its wish might bound

    Through life to dwell delighted here»

[40] Йоркський кафедральний собор Святого Петра.

[41] Роман В.Теккерея. Емелія та Джозеф Седлі, Джордж Осборн, Беккі Шарп — його персонажі.

[42] О́лівер Ґолдсміт (1728 — 1774) — відомий англомовний ірландський есеїст, поет, прозаїк, драматург

[43] He ne'er is crowned with immortality

    Who fears to follow where airy voices lead

Цитата з поеми Дж.Кітса «Ендиміон».

[44] And one far-off divine event,

    To which the whole creation moves.

Цитата з поеми А.Теннісона «Пам’яті А.Г.Г.». А.Г.Г. — Артур Геллем, друг поета.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.