Хрещатий яр-21

 

Частина 2

І

По обидва боки широченної Хрещатицької долини, тієї вічно живої київської артерії, куди сходяться всі людські ріки й струмки мільйонового міста, по обидва боки Хрещатого Яру стоять шпалерами кияни й дивляться.

Порівнюють. Ще позавчора цими ж дорогами йшла поморена, розбита червона армія, пленталася-брела жалюгідна піхота, стомлена, а оброслими, заболоченими і байдужими до власних страждань лицями, у брудних, розпанаханих шинелях. Ті, що їдуть на моторах... на легкових, тягарових автах, мотоциклах, велосипедах, знову гігантських автовагонах, танках, гарматах, — наче прорвалася загата й ринула безконечна моторизована ріка... ці всі — добірні, виґлянсувані, сяючі чистотою, молодістю, червонощокістю, красою нордійських облич та дженджуристістю військових зеленавих уніформ, сірих лискучих дощовиків та іншої різноманітности.

Справжні золотоволосі лицарі з фотоапаратом кожний. Ніхто з них не йде, як ті позавчора. Лише гуркочуть безперервно гусеничні колеса та повітря пройнялося незнайомим запахом перегару від синтетичного пального. Тепер машини ці йдуть уже всіма шляхами: з Подолу, з Житомирської, Фундукліївської, Васильківської, бульвару Шевченка — всі в одному напряму, на Печерське.

Золотоволосі бестії «чистої арійської раси» справляють враження не так фронтових вояків, як цікавих туристів, що відбувають турне в країні зулусів. Кожний, сидячи комфортабельно в різнородних, але строго одного кольору автомашинах, тримає напоготові не рушницю, а фотоапарат. Кожен клацає щось цікаве для себе, а фільм той наповнюється не тільки архітектурними пам'ятками старовинного міста, але й жанровими сценками. Он з магазину Критого Ринку виносять на собі буфети, канапи, роялі. Он жінка тягне на плечах шафу і під нею впала. Її блискучу позу увічнено на фотоплатівці німецької ляйки. З реготом.

Якісь київські вальки й мурки, не захоплені видовищем тріюмфального вступу німецьких збройних сил у одну із столиць СССР, поспішають винести з магазину українських виробів те, що недограбоване перед ними, — хоч опішнянського глечика на квіти. А їм ці горщики, щотільки виходять вони із здобиччю на Хрещатик, з насолодою тут же розбивають ненависники грабунку. Клацають фотоапарати, регочуться золотоволосі лицарі, а покривджені мурки і вальки загнано-сердито озираються на череп’я, а натовп зловтішно осміює загибіль трофею. В цім місці по побитій кераміці особливо скрегочуть колеса й гусениці нескінченного потоку моторів. І сміх цей мовчазних, ніяково похмурих киян скидається на скрегіт. Дожилися! Німці на Хрещатику в Києві.

Як тільки потік машин спиняється, на нього наступають юрби цікавих і починається знайомство. — А ви нас не поріжете? — А коли буде український уряд? — А хто в уряді? — Поспішають із своїми скаргами на більшовиків. За десять хвилин спізнення на працю — тюрма. Одна жінка-суддя засудила робітницю на рік тюрми за те, що та спізнилася на працю через хворобу дитини. Прочитала вирок і сама знепритомніла. — Комуністи повтікали, а ти, Іване, на фронт! — Пограбували банки й ломбард — і драла! — Понищили все, в Дніпро вкинули.

— Щоб йому, тому Сталінові, тому дурному грузинському кувшінові… його мало на шматки порізати, як він людей намучив. — Мій брат прийшов із заслання, опухлий, сусіди питають, де був, а я не боялася і сказала: „Під сталінським сонцем”. — От, цілу ніч пили тут у ресторані воєнні, а вранці підпалили, щоб вам не дісталося. І досі горить. — Від кого це все? Від своїх лихо. Порозганяли всіх, — їдьте, німець усіх євреїв у кучку збирає й підпалює гасом, німець грабує, палить. А хто ж грабує й палить? Самі ж… Людей розігнали по світі, щоб попропадали...

І при цій нагоді хлопці безцеремонно протягують руки до німецьких сигарет. Київ повний чуток, що у німців всього багато, вони не тільки роздають, а ще й парашутами скидають.

Німець також має щось цікаве розповісти. Він показує рукою на шию — таке вони роблять із жидами. — А чому ви їх не любите? — Бо вони ліниві, не хочуть робити. Українці — ґут, вони працьовиті. — А мені один старий жид казав: тільки їх одних ви вважаєте рівними собі і ви боїтеся їх конкуренції…

Отак наговоряться, поки не рушать знову колони. І знову нових та нових німців бачать ті, що так довго чекали хвилини подивитися на першого німця. Тільки якось всім не по душі від цієї хвилини. Нічого німці й не роблять нікому, а так паскудно на серці, шкода… Наче хтось тебе обухом оглушив, ти опритомнів і в першу хвилину не знаєш, що це діється кругом тебе, що з тобою було.

І йдуть, та й ідуть усіма дорогами Києва переможні моторизовані тріюмфальні збройні сили в зеленавих уніформах, час-від-часу пропускаючи синьокомбінезонові колони велосипедистів, танкістів, сіроплащових мотоциклістів. І це вже третій день, і нема слів, щоб віддати ними враження від грізної, колосальної сили переможця.

 

ІІ.

То дарма, що в подвір'ї у Мар'яни поставлено зенітки, що Левашівську поперегачували танкетками та рухливими гарматками, наставленими жерлами просто на людей. Не знати, чи це фронт, чи променад, недільне гуляння панночок. Вулиця розцвілася людьми, дівчата оточують молодих і струнких білявих юнаків у блідозеленавих уніформах, а як говорити з ними не вміють, то всовують їм у руки записочки. Вояки з цікавістю на них розглядаються, вони на вояків. Так оце той кум, що два місяці гуркав під київськими ворітьми? Сказати б навіть, що німецькі солдати менше цікавляться дівчатами, ніж дівчата ними. А нам казали, що німці при вступі у здобуте місто забігають у хати, все дощенту грабують, знущаються, мучать, вбивають…

Вже й п’яний гультіпака вийшов на вулицю. Він конче хоче познайомитися з трьома блискучими офіцерами в білих рукавичках. Тикає кожному з них свою п’ятірню, але всі троє заклали руки назад, а як і це не допомогло, то презирливо обернулися до нього спиною. І це на п’яничку не вплинуло. Тоді один з офіцерів поставив руки, як міліціонер, що регулює рух на розі… проходь! Здивований такою холодною зустріччю його сердечної гостинности, хлопчина розчаровано побіг шукати привітніших.

А вранці ж стільки страху було!

Страшно, власне, вже три дні, місто зависло в тремтливій невідомості. Коли має настати та хвилина, що один момент, — і все летить у небо? Що зроблять з нами всіма німці? Кинуться по мешканнях, почнеться погром та різня? А може більшовики виступили удавано, а сьогодні почнуться вуличні бої?

Левашівська вранці була чиста, умита, липи розбуялися осінніми золотаво-мідяними барвами, на рівному лискучому асфальті інколи лунко цокотіли поодинокі кроки. Часом група червоноармійців пройде. Десь кулемет застрочить, десь тонко свисне куля. І знову порожнісінько.

Та порожнеча вулиць обманна. Он зазирає за ріг сусіднього будинку найцікавіша з усіх сусідок, скрізь найперша Тихогласиха. Вона махає комусь руками. — Не йдіть далі! Назад! Сюди, в подвір’я тікайте! — Врешті, вона не витримує й вискакує на асфальт, перепиняє бійців.

— Куди ви йдете? Он там на розі німці. Он, біля будинку Верховної Ради.

Двоє з них, почувши таке, злякано завернули у подвір’я.

— Там ми вже кількох перебрали, а рушниці закинули за паркан…

— Застрелю на місці! — крикнув третій. — Я своїх рідних братів убив. Краще смерть під кулями... За мною! Де дорога на міст?

— Та який там міст? Вже висаджений, ще вчора! — умовляє Тихогласиха. — І чого ж то німцям у руки пертися?

Але боєць у напівнепритомному збудженні, він страшний, і двоє не посміли завернути в подвір’я, — та все ж помітно відставали.

Мар’яна своєю особою доповнила купку жінок, а такі самі купки вже стояли і в інших прикриттях, — в під’їздах, за виступами, за парканами, за будинками. Всім хочеться вже побачити тих німців і всі бояться виткнути носа. Що ж вони з нами робитимуть? Всі свердлять очима перспективу рівнострільної Левашівської, увінчаної поміж коронами дерев скляною півкулею будинку Верховної Ради. Вони щось там уже бачать. Щось, ніби танки?

— Німці зайшли з Куренівки й ідуть з Подолу на Печерське.

— О, а я ж там два дні тому копала окопи!

— Дивіться, а то що?

На скляній кулі Верховної Ради затріпотіло шовкове полотнище, червоний імпозантний прапор із чорною свастикою, зовсім такий, ні, більший, як колись на німецькому консульстві у жовтневі свята. Так, німці в Києві.

І ті фігурки, що манячать в кінці далекої перспективи, — то ж вони й є.

— На Арсеналі вже також висить! — приніс новину всюдисущої породи хлопчак.

Але ніхто не наважиться пробігти цих два квартали, подивитися. Ніхто, й Мар’яна також ні. Отже, вони зараз підуть по хатах підряд, будуть знущатися, в кого побачать твори Леніна-Сталіна, — вбиватимуть на місці. І Мар’яна побігла додому. Там десь у неї є книжка „Крах німецького імперіялізму на Україні в 1918 році”. Треба знищити. „Історія ВКП(б)” також. Енгельса „Походження держави, сім’ї та приватної власности” — ах, шкода! Та вже треба розв’язати ці клунки — „на великий і на малий випадок”. Ще спитають: куди зібралася?

Рішучо Мар’яна не може й хвилини витерпіти на одному місці. Надворі — треба в хату. В кімнаті — мусить бігти на вулицю. Ну, що ж, разом із кумасями! На те й зосталася в Києві, щоб усе побачити, нічого не зочити. І як така вже боязка, що не може до Верховної Ради підбігти, то також не винна. Втім, німці вже йдуть сюди. Втім, до Мар’яни не доходять, за кілька будинків зупиняються.

Будинок Хрущова — палаццо з ренесансовими гірляндами квітів та винограду-яблук — наглухо замкнений. Високі понурі мури, стилю й походження сучасного, оточують його звідусіль. Колись, як ще не було тут мурів, і Мар’яна була в цім палацику, тоді марксо-ленінській катедрі. Слава затягла. Зазирала тоді Мар’яна в дзеркальні стіни та чогось христилася. І от, тепер така картина!

Тихогласиха перша підбігла до групи німців з танкеткою і зблизька дивилася на цю історичну подію. Солдат переліз через ворота, за хвилину були вони навстіж. Та Тихогласиха цікавилася зовсім іншим. Чи будуть її німці різати? Вона не партійка, а чоловік у армії.

— Ми цивільного населення не зачіпаємо, — каліченою російською мовою відповів офіцер. За це добре слово хлопчина почастував його папіросами. Офіцер вийняв сигарети. Обмінялися. Не страшні німці.

Бачать цікаві, що нічого страшного не діється — зразу виросла купка біля розчинених хрущовських воріт. Офіцер їм наполегливо тлумачить, що за два тижні до Києва приїде український уряд. Ну, так, це не новина, у цьому всі певні, про це говорять з першого дня війни. Самостійна Україна. А хто в уряді?

— Ми — солдати, ми тільки переходимо, а ви самі собі вже зробите, що захочете.

Хіба не почули ви від самого німця, що Україна буде самостійна, а в Київ приїде український уряд? От вам, а казали, що то люди вигадують самі те, чого б їм найбільше хотілося.

Боже мій, ще ж треба побігти на Васильківську, там же Роза працює і досі нічого не знає. Вона так вагалася цими днями, з директором не поїхала, потім шкодувала, учора знову вже їхала б, та… Треба їй піддати духу, німці анітрохи не страшні. Мар’яна щодуху побігла Крутим Узвозом униз.

Тут далеко не така ідилія. Кулі свистять. Розвалений ще один будинок, скло під ногами, цегла. З магазинів тягнуть, з розбитих вітрин. Тут ще нічого не знають, ходять, як у звичайний день, пораються, свист куль нікого не цікавить. Всі дуже зайняті грабунком.

— Німці в Києві! — влетіла Мар’яна до контори.

— Де Роза?

Тут також ще не згасла робота. Стоїть черга за розрахунком, Київторг ще ліквідується. Але почули — німці в Києві! — машина стоп. Київторг припинив своє існування. Все, що зосталося ще, понищити, побити, спалити, роздати. Гроші вже нічого не варті, їх треба спалити. Чи може скласти акта про знищення, а заховати їх на пам’ять? Все одно це вже тільки кольорові папірці, а товариш Сталін, отой тупоголовий бандит, сказав нічого не залишати ворогові. Робіть, що хочете, однаково, кінець світу.

— А де Роза? — питає ще раз Мар’яна.

Рози нема, вона вдосвіта вийшла пішки з групою останніх.

— От і даремно! Німці зовсім не страшні!

Мар’яна враз опинилася в центрі уваги. Які вони? Що роблять? Жорстокі дуже? Ну, замикайте все, беріть, хто що хоче… Ходімо, люди, додому, ще щоб чого там не скоїлося, тепер такий час. Не можна поза домом бути.

 

 

 

ІІІ.

— Ну, що, бюст цілий? Не відрізали німці?

Таким диким запитанням зустрів Кучерявий Галину на розі Хрещатика й Фундукліївської, біля „Гастронома”. Він ніс на рамені кокетливе радіо, а вона стояла й дивилася, як догорає чотириповерховий універмаг „Люкс". Горить він уже третій день, звідти вибухає полум’я — і ніхто не гасить,

— Хай горить! — безпечність Кучерявого невіддавана словами. — Догорає совєтська власть. Дивіться, он, нарешті, й краби мають попит.

Обмурзаний підліток старанно лупить консервною коробкою об мур „Гастронома", не зважаючи на жадні світові події, ба навіть на поліцая в касці, із страховинною бляхою на ланцюгу. Другий хлопчак доп’яв десь у крамниці портрети Сталіна, Леніна й Стаханова, показує солдатові. Вояк Стахановим заінтересувався, а Сталінові провів нігтем по шиї. Повісити!

Всі, як і Кучерявий, несуть радіоапарати, які тихомирно лежали собі всю облогу у магазині дитячих іграшок, на розі Прорізної. Тепер, хто мав квитанцію про здачу, а хто й не мав, приходять, любісінько вибирають, який кому до вподоби.

На Хрещатику повно людей, майже святково, ожвавлено, ніяк цьому не заважають купи сміття, серпентини паперу, палахкотіння „Люксу”. Кожен шукає ще якогось атракціону, бо вже пожежі, грабунок, повінь німецьких моторів промиґалися.

— Кажуть, у Києві тепер тридцять німецьких дивізій, — оповідає Галина почуте на вулиці.

Всі ці тридцять дивізій ще й досі пливуть невпинно через Хрещатик. Рябіє в очах від цих довжелезних величезних вагонів, на вісьмох колесах-гусінях, що крутяться, як електричний варстат. На Хрещатику ще не було кому зняти монтовані радянські фотоплякати з героїчного фронту, і німецькі вояки під час зупинок пильно вивчають їх! Досі вони бачили червоних бійців тільки отакими, як оці полонені, що бредуть посеред вулиці — опущені, голодні, зарослі, перебинтовані.

На все інше німецькі солдати не звертають уваги. Хай собі горить, хай собі розлітаються шматки паперу й попелу з того полум’я, хай усі двері й вітрини побиті, хай звідти вилазять якісь личини, хай ніхто не гасить, тільки розтягають. Новим господарям байдуже. А втім... Це ж і є гасло Сталіна: бий, нищ, пали, розбирай, — щоб не дісталося ворогові. Чого ж іще та наївність, Галина, обурюється?

— Та підіть собі хоч книжку яку виберіть он у книгарні, все одно згорить, — підбиває Кучерявий на грабіж і Галину.

Галина зовсім не в тому настрої. І чого це так стане, що от, раптом, нічого не треба? Світ прийшов до кінця. Почався якийсь новий. Все стало твоє, а тобі нічого не треба.

Кучерявий — навпаки. В ньому сидить біс діяльности, він дивиться на це все, він обурюється.

— І чого українці чухаються? Не беруться до діла? Вже ж пора було б показатися, гей, другий день! А безладдя й досі.

Не поспішаючи, пробираються вони поміж гамірною юрбою. Біля Прорізної, військового готелю „Спартак", збився густий натовп, напирають на грубий ланцюг. Споглядають якесь диво? Диво те — звичайний вісімнадцятилітній німчик у червоній краватці, як наш піонервожатий. Він походжає в прямокутнику, обгородженому ланцюгом, фамільярно поляскує по плечі тих, які хотять зайти за ланцюг. Обмацує, чи нема зброї, а в перервах заскалює око до дівчат, удає, що хоче витерти їм нафарбовані губи своєю хустинкою.

— Це комендантура... Чи як то воно в них? «Ортс- комендантура»?  Це сюди мають з’являтися полонені. Та хто хоче перепустку на виїзд.

Постояли й вони. Досить демократично. Наші зараз би навидумували цілу систему перевірок та перепусток. Які вони безпечні, ці німці! Чекайте, що це за об’ява?

Вони стоять під білим папірцем, де надряпано: „Вхід вільний тільки українцям". Що це воно таке? Безкоштовне кіно. Чому ж не всім? Це може починається діяльність того таємничого українського уряду? А їм, Кучерявому й Галині, так незвично це, може навіть і несмачно.

— О, вже й у нас є вища раса!?

— Бо Україна для українців—огризнувся Кучерявий.

Але хоч і так шовіністично запрошують, цікаво подивитися на їх фільми. Галина вже відчула себе в другу мить українкою.

— Може зайдемо?

— Чи маєте із собою пашпорта?

Галина пашпорта з собою має. Але… Вона розгорнула другу сторінку й показала.

— Ви — русская? — не стямився Кучерявий. — Я ж думав, що ви українка, хоч ви й смалите завжди по-кацапському. Але ж ви — киянка, ваше прізвище — Полтавченко. І раптом — „русская”!

— Ну, от… І до кіна вже мені не можна?

— Та, мабуть, і без пашпорта можна пройти, — махнув рукою Кучерявий. — Не пропадати ж безплатному кінові…

Та в цю мить побачили вони таке, що й кіна розхотілося. Під трісками, цеглою і склом лежала рука з п’ятьма годинниками. Тіло, якому ця рука належала, було присипане грузами. Безформенна руїна замість вітрини ювелірного магазину, там далі порозкочувалися персні, брошки, намиста… Воно вабило й відштовхувало. Приманкою й жахом.

А-а-а, це ж і є те місце, де під час грабунку вибухло й поховало сотню людей! Всі ходять, дивляться — і всім байдуже.

— Ну, хто куди, а я потяг додому! — дивлючись десь у себе, промурмотів Кучерявий, і, не попрощавшись, швидко заховався межи юрбами.

 

 

IV.

Може найкраще, що є в Києві в усі часи, це ота невелика розміром, але враженням безмежна площа поміж царським палацом, небом, Маріїнським парком, а тепер ще й палацом Верховної Ради УРСР. Вона розганяється, розбігається, щоб скочити у Дніпро, — і зустрічається з небом. Це небо й поширює її розміри до безмежности. Хочеш підійти до неба, — і раптом у ногах вулиця, ще нижче — синій мінливий сувій Дніпра, за ним піски, луги, ген-ген далека лісова Чернігівщина, нова безмежність…

Посеред лискучого асфальтового паркету цвітуть пурпурові кани. Умиротворяюча лагідність синьобілої гармонії ліній архітекта Растреллі в перспективі передпалацової площі, Грандіозна імпозантність модерної архітектури українського майстра, Заболотного, і темнозелень, розцяцькована золотом та багрянцем парку.

Сьогодні тут одна тільки невеличка зміна: над палацом Верховної Ради майорить свастика... і хто це вже побив тут вікна, повисаджував двері? Кани так само цвітуть, площа так само біжить до неба.

Мар'яна з Галиною стоять на самому краєчку площі, там, де зустрічається вона з небом. Не порохно розбитої Козлівки, не заворожені синьожовті трамваї, що як спинилися 17-го вересня, так і досі стоять унизу на набережній Дніпра, не димарі Подолу, не заливні луги поймають в цю хвилину їх увагу.

Дивляться вони туди, куди дивляться ось ці вищі офіцери з решетоподібними кашкетами, такими, як давно колись носили в нас поштові чиновники. Може це полковники, може генерали? Може кадр із кіна? Три представники німецької воєнної верхівки не мріють про таку хвилину, а таки справді стоять на командних київських висотах третього дня після завоювання серця України й дивляться в далековиди на жалюгідні ребра та подерті ажури висадженого Дарницького мосту. Чому ж і Галина з Мар’яною не можуть пристати до гурту київських роззяв, які обступили вищі чини із страхітливими кашкетами та й заводять із генералами розмову? І диво! Розмова нав’язується.

Один вищий чин добірною російською мовою розповідає роззявам, що он там, під Баришполем, більшовицьку армію взято в перстень, жадна душа не вийшла. — Як? Усі ті, що переходили через Київ? — Ті всі, і не тільки ті… Там у тих болотах вся армія Тимошенка згинула. Наше коло замкнулося, їх полляли бомбами зверху. Взято в полон три генерали, з армії зробилася каша. — А чому не пропустили червоної армії? — Бо більшовиків пропустили через Київ з умовою, що вони здадуть місто ціле, неушкоджене, а вони наробили в Києві багато шкоди. — А чи можна вже перебиратися в покинуті мешкання? — Ні, буде розпорядження. Тим часом, увесь Київ зайнятий грабунком. Так скрізь було, так і в Бельгії, і в Голляндії. Всі щось несуть, хоч порожню пляшку, хоч дитячу іграшку, хоч паперовий дашок на лямпу… — А коли буде світло й вода? — Сьогодні — узавтра все буде налагоджене. — А коли будуть відчинені крамниці? Чи знов буде карткова система?

Вищий чин відвертається від безконечних, надокучливих розпитувань і, перейшовши на німецьку, показує далековидом своїм колегам те місце у задніпровій далечіні, на яке дивиться сьогодні увесь світ.

— Гм... “Кожен щось тягне…” Ви чуєте? — Галина штовхає Мар’яну ліктем. — А чому вони не припиняють грабунку хоч би одним пострілом в небо, хоч би одним зверненням до людности?

— А їм нема на це часу. Чули, що зробили під Баришполем? Аж мороз по шкурі пішов. Це, напевно, якийсь запроданець, білий генерал, що дослужився до чинів у Німеччині.

— А чому ви не думаєте, що це — спадкоємний носій німецької воєнної касти, в обов’язок якого входить не тільки знищувати армії, але й уміння говорити російською мовою?

— Вони такі ж, як були і в вісімнадцятому році. Гм... А кажуть, що історія не повторюється… Дивіться! Малює.

Сивий солдат-маляр у зеленавій уніформі вже поставив мольберта й накидав обриси Задніпрянщини,

 

 

V.

Кияни надивлялися на німецькі дивізії рівно до смеркання, Але при перших сутінках на вулицях з’являлися зеленаві уніформи й заганяли всіх до хати. „Шляфен, спат…” — майже інтимно приговорювали солдати гульвісам, що вже мали позад себе усю війну. До повного смерку усе стихає, а вулицю завойовує лунке гупотіння кованого німецького чобота та зрідка постріли,

Мар’яна йде також «спат». Чому це Левашівська, пряма стріла в широких коронах кремезних каштанів та лип, стала якась не та? Оця її розлога, з блискучим асфальтом вулиця, така завжди поважно-аристократично затишна, в найбільшу спеку — тінистий парк. Наче брудна якась? Чи то від цього неприбраного осіннього листя під ногами? Чи тому, що цокотять оті цвяховані чоботи? Чи від тих незвичних німецьких товстих поліцаїв із бляхами на ланцюгах, що стовбичать на цій без жадного магазину, без жадної установи вулиці? Чи від наліпок із незрозумілим словом „бешляґнамт”, закріпленим печаткою-пташкою, на дверях кращих будинків? Невловимо витає тут непритульність, як і у всьому Києві. Чогось відразу став він такий брудний, засмічений, валяється неприбране сміття, здохлі собаки та й людські трупи, ніхто не замітає листя, воно, замість бути лірично-елегійною осінньою прикрасою, стає надокучливим гноєм під ногами, прахом. І цей, на другий день після вступу німців, Київ позбувся свого чару. Що воно таке? За весь час облоги був він чистий, вимитий, ясний, місто - курорт, кожний ковток повітря — усвідомлене щастя.

Удома Мар’яну чекає несподіванка. Роза вернулася. Звідки? Вона ж вийшла з Києва удосвіта, кілька днів тому.

— Ах, Боже мій, що я пережила! Що я надивилася! Як я жива зосталася?

— Та де ж ви були, Розо?

— Та під Баришполем же!

— Під Баришполем? І ви були під Баришполем? Та ж там…

Не доказуючи, Мар’яна знеможено, розгублено сіла. Доказувала Роза.

— Як почали німці бомбити, як почало все летіти сторч, одне на одне дертися… Це було божевілля, все впереміш, людські, кінські трупи, горять автомашини, гори розбитого добра. Тікати, — і нема куди. Люди топилися в болоті, самі стрілялися. Тимошенко й Будьонний, кажуть, утопилися там. І що я мала робити? Там так страшно, так безвихідно, я не могла. Люди ревли від ран і паніки. Я вернулася. І куди я мала йти?

Учора чула Мар’яна про цю жахливу масакру цілої армії з уст переможця. А це ось сидить перед нею людина, що чудом вирвалася з того пекла. Але ні... Мар'яна неспроможна все те уявити, ані сприйняти. Від цієї хуртовини стаєш, як дерево, і може аж потім усвідомиш собі сьогоднішні історичні події.

— Ви дуже добре зробили, — каже, нарешті, Мар’яна, але Роза хитає головою. А де вона житиме? В її домі — німці. Сама бачила. Сидять на бальконі і крутять патефона. На тротуарі — купа побитих платівок.

Мар’яна також бачила. Якраз, коли проходила, на всю вулицю розлягалася «Шірока страна-моя родная». А потім другу поставили, почули „Сталін”, — і платівка гепнула додолу.

— Ну, я постояла і… згадала про вас.

Мар’яна навіть рада, що Роза вернулася. Вночі, коли всі по домах, а в порожнім мешканні тільки вона одна, на вулиці гупає залізний чобіт, — страшно одній. Німці, здається, не зачіпають нікого, вони в такий курничок не прийдуть, але все одно. Ну, ясно, такий будинок, як Розин, вони напевно займуть. Ось біля сусіднього, замість червоноармійця, стоїть уже на варті німець, сьогодні Мар’яна бачила, як солдати кімнатними щітками замітали тротуар. Повиносили на вулицю увесь посуд із мешкань і влаштували роздачу всім, хто хотів. Співжиття переможних збройних німецьких сил і безтурботної людности домів, призначених на злом, налагоджувалося.

З 17-го вересня у Києві нема води, люди ходять у ярі, розшукують підземні водоймища, джерела, дістають воду допотопним способом. Німцям теж треба цієї самої води, вони разом із киянами в черзі буденно тягнуть її відрами й носять нагору, навіть не помічаючи, чи ними цікавляться, аж ніяк не схильні ні залякати, ні пожартувати, Солдати на війні.

Німецькі кухні й колони стоять на кожній вулиці, тут же йде роздача вояцької пайки на заздрість киянам (масло, ковбаса!), тут же відбувається цілковитий і одвертий перерозподіл майна. Двері палаців та комфортабельних окремих мешкань бюрократичного апарату „з ванною й телефоном” вже не запльомбовані, а стоять навстежень, або й просто виломані. По блискучих паркетах нипають і нюшкують найближчі сусіди з комунальних мешкань, вони вибирають собі: сервіси? портьєри? електроприладдя? може оцю подушку з синьо-плюшевої канапи? Дві вже хтось забрав. О, матрац добрий! А ліжко! Як би це собі таку шафу перенести? Оце ще добрі чоботи завалялися, хтось не доглядів, здадуться. Вибір великий, аби поспіти поперед інших.

Що ж, вони ретельно перевиконують завдання, заповіджене „батьком народів”, блискучо розпочате завмагами, директорами та бюрократичною верхівкою, — щоб нічого не дісталося німцеві.

Німецькі вояки й цим не цікавляться, вони мають свій асортимент. Кожен із них щось несе для свого фронтового вжитку: патефона, гарненьку подушечку. Один, насвистуючи мелодію „Любімий ґород может спать спокойно…” несе два вазончики. У другого—течка з нотами.

Все було б дуже добре, тільки вже другого дня Роза з Мар’яною йшли, зустріли Розиного знайомого, технолога до випікання хліба, Помазанова. Він згірчено показав на оголошення, надряпане від руки олівцем. „Всі росіяни повинні здати радіоапарати назад, а користуватися ними мають право лише німці й українці”.

— То я так ждав німців, на всю вулицю досадував він, — а тепер я — русскій, вони мені відмовляють у правах?..

Але жалі Помазанова передчасні. Ось уже всюди розліплене друковане оголошення німецькою мовою, що радіоапаратами мають право користуватися лише німці та громадяни німецької народности. Хто взяв собі самовільно апарата, мусить здати під страхом смертної кари.

Ну, от! А то чортзнащо городять. „Як приїде український уряд, то на весну всіх кацапів і інших неукраїнців з Києва виселять геть”. Так задумали українські націоналісти. Ну, от! Як нема, то нехай нікому! І Помазанов уже спокійний.

 

 

VI.

Увесь Київ нетерпляче чекає приїзду українського уряду. Щодня на вулицях та площах роїться людність і чекає. Повинен же з явитися якийсь трибун, якийсь організатор людських воль проти навіки заваленого режиму, — і всі ринуть до нового життя, так довго здушуваного червоною п’ятернею. Повинен же хтось приїхати, — як не на білому коні, як не з корогвами, не в синьому жупані із зеленим шликом, як не через Золоту Браму, то з вокзалу на автомашині. Ну, кат його бери, пішки прийди, вилізь тільки на балькон недогорілого облпаркому й крикни: „Ми — уряд українського народу — проголошуємо народню волю…” Збіжиться усе, що є в Києві живе, криве, сліпе й хворе. А то — нема нікого! Аж тепер видно, як зачистили більшовики усе найцінніше з Києва, вивезли усіх таких, хто міг би виринути ось зараз та очолити оцю, спраглу бути кимось організованою, масу, оцю неслухняну, невідповідальну людність, що не боялася лишитися в Києві, але й обезголовлену без своєї інтелігенції. Вже другий, вже третій, вже четвертий день, народ товчеться і жде, — нема! Вони повинні засипати оцих, спраглих подуву свіжого друкованого слова, газетами, універсалами, листівками, — а їх нема! Одні тільки „Гітлери-визволителі”, більші людського зросту, повивішувані на стендах, стінах та парканах, там, де ще недавно висіли його карикатури з написами Славиної творчости: «Ох, і буде морда бита Гітлера-бандита!»

І в душах поставало якесь прикре нерозуміння. Люди стоять перед цим стомлено тупим обличчям похмурого різника і знизують плечима. Ще один визволитель! А де українська газета? Стоять перед наказом німецької окупаційної військової влади про здачу протягом трьох днів усього награбованого під страхом смертної кари, і думають: „Ці хоч правду кажуть: ми — окуповані!” І за все в них смертна кара!

Дивляться на фотомонтажні плякати: „Як добре живеться робітникові в Німеччині”. Ясла, санаторії, спортові змагання, світлі фабричні залі, наче науково-дослідні лябораторії. Це й у нас таке буде? Але читають підпис: „Завдяки мудрому проводові Адольфа Гітлера”, — і відвертають носи. Вже увірився той „мудрий провід”. Стоять усі й чекають, а як хто голосніше трохи скаже до свого співрозмовця якусь лайку на адресу більшовиків, — нахляють, ладні вже збігтися на очікуваний мітинг.

Але все це виходило убого. Ті самодіяльні агітатори нічого такого мудрого слухачам не оповіщали, вони тільки вголос викрикували те, що тихенько бурчали про себе під ніс за більшовицького режиму. О, двадцять три роки будували ми армію, нас морили голодом, а тепер подивіться на німців і на наших! Подивіться на німецьку техніку! А де наша? Де авіяція? Сталін роздавав по сто тисяч премій балеринам, а ти за дев’яносто карбованців живи, як хочеш! Грузинський нальотчик, бандит...

Для ілюстрації всіх цих незаперечностей десь узялися два хлопчаки. Вони тягнуть за собою на шворочці бронзовий бюст Сталіна, десь із якогось червоного кутка доп'ятий. На голові нічний горщик, на спині нав’язаний мішок, шия оздоблена намистом із іржавої тюльки. Ніяк тієї тюльки не можуть „батькові народів” забути. На грудях крейдою напис: „Іосіф Сталін” і віршик з прокльонами.

Забава поїхала далі. Потім лежав „батько” в поросі на розі з відбитим носом. Люди проходили й співчували: „Бідний батьку, що з тобою зробилося!" Та й клали перед ним три карбованці милостині. „На тобі на дорогу!”

Але все це не те, не те, не те! Вже завмирають розмови, що узавтра, нарешті, має прибути український уряд. Це відсувається в невизначене майбутнє. Натомість рознеслася чутка, що головою уряду — Винниченко. Інші ж знають ще новішу новину: Винниченко відмовився. Де ж ті українські націоналісти? Чого їх не видно, дідько їх бери, хай би вже й у німецькому обозі приїхали, як загрожувала увесь час газета „Советская Україна”, аби побачити їх. Чи не зфабрикували й цього совєтські брехунці?

Та марно-дармо! І натяку на уряд, на встановлення якогось ладу. Через місто пливуть ріки-мотори дивізій, пливе невизначеність, неясність. І німці не поспішають із встановленням влади. Кияни й досі втішаються безвладою, роблять, хто що хоче, шалаються по місті. Ніби в свято. Ходять і любуються, як от, уже не знати який день, горить „Люкс”. Розпитують у німців, коли буде світло, вода. Всі ж так вірять у всемогутність німецької техніки! Що для них — налагодити все? А в цей час то там, то там щось загорається. Це вже стає навіть нудно.

І от… Не доморощений мітинґ-збіговисько, не промовляє в тій напруженій гущавині якийсь незадоволений сталінським режимом київський обиватель, не обступили німця, — а тиснуться за чимсь свіжим. Деякі вириваються з тисняви, відходять з листком. Газета! Її хапають, жадібно читають, але одночасно й розчаровуються. Нічого в ній на запити й сподівання оцих усіх нема, а все майже те саме, що й тут від кожного почуєш.

Дехто вже сердиться. І роздавати навіть не вміють! Зібрали всі ці тисячі в одному місці, коли можна на кожному розі поставити, щоб роздавали. Кожен жде, хоче знати, як буде влаштовано владу, — а от ніхто про це не потурбувався. Німецька влада — командування військових збройних сил, йому не до цивільних справ, вояки самі кажуть, що вони тільки перехожі солдати. А українська влада? Де вона? Скільки треба їхати до Києва? А тон цієї газетки! Лиже німецького чобота.

Другого листка довелося довго чекати, кілька днів, але ще більше знеохотив він усіх. Там було, що свята Софія дзвонила в усі дзвони, люди падали навколішки від радости й дякували переможній великонімецькій армії, яка звільнила столицю України, Київ. Гм… Хто це, де це навколішки падали? Які дзвони? Дзвони з Софії вже давно поздіймано й переллято на танки. Так само писалося, що жовтоблакитний прапор замайорів над Києвом, на святині землі української, Софійській дзвіниці. Прапор майорів, правда, кілька днів, зовсім непомітний поруч величезного яскраво-червоного простирала з загрозливою чорною свастикою в білому полі. Того маєстатичного, видно було звідусіль, а в нашого скромного наче й барви зблякли, і от тепер вже ніхто його й не бачить, десь дівся. Там писалося ще про Київську Русь, вікінґів-варягів і князів хоробрих завойовників, а це київську публіку в ці дні мало проймало. Точилися вже інші розмови: нарешті, хазяїн буде, можна буде по-людському, культурно зажити. Німці з їхньою технікою на Україні чудеса зроблять... Там писалося, що прибуде скоро архимандрит, що Холмщина готує духівництво, — а киянин хоче знати, які будуть порядки, що це воно за націонал- соціялізм, як буде з мешканнями, з крамницями, з колгоспами. Хто в уряді?! Може в тому уряді такі люди, що в скрині всі ці двадцять три роки спали, аж оце прокинулися?

Мусять ковтати й давитися німецькими бекантмахунґами, так перекладеними на українську мову, що змісту аж ніяк невторопаєш. А, це щоб знести розграбоване, продукти, це вже друге оголошення. Ніхто й не думає. Вони ж бачили, — чому не спинили, ще й, регочучись, фотографували? Он і самі німецькі офіцери в високих ранґах надовго зникають у крамницях, передбачливо поставивши своїх ординарців, щоб слідом і юрба не вдерлася. Одеколон, пудра... Тонкі речі цікавлять німецьких офіцерів (а ненажерна юрба ласо поглядає на ті трофеї в руках німця. І як це не догляділи ми, що ще не всі крамниці розграбовані до тла?

Інші накази також не стосуються хліба, світла, води. Знести всю зброю, військове спорядження. За невиконання — смертна кара. Протигази — також військове спорядження? Всіх же нас примушували їх купувати, навіть для дітей. Втім, цілі гори цього добра повиростали в палісадах, за парканами, у ятках спорожнілих базарів, — тільки не несли в зазначені пункти.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.