Коментарі до роману Ів. Білика "Меч Арея"-3

Гуни на сторінках історії

Пишучи про гунів, мусимо взяти до уваги таку обставину: все, що ми знаємо про них, відоме нам із других рук. Самі гуни, на відміну від сусідів-готів, своєї писемності не створили і своєї історії не написали. Тому доводиться покладатися на описи гунів, зроблені римлянами, греками і тими ж готами.

Стосовно усіх цих народів гуни виступали в різних ролях. Бували їхніми ворогами (наприклад, знищивши готське королівство, а пізніше воюючи проти готів на території Галлії за часів готсько-римських воєн), бували союзниками (римлян і то неодноразово), бували зверхниками (значної частини готів — виразні сліди цього періоду зосталися в героїчному німецькому епосі). Ці ролі не раз змінювалися і спершу гуни в союзі з римлянами били готів, пізніше римляни в союзі з готами билися проти гунів, союзних із іншими готами. Для нас важливе дещо інше: оскільки «писемні» сусіди гунів переважно бачили цих останніх насамперед на полі бою, то й зображали їх відповідно, до того ж, часто фразами, запозиченими з описів інших народів (скажімо, певний фрагмент, який описував особливості суто кочівничого життя гунів спершу стосувався аланів-язигів-ясів, хоч ніби іранського походження, але членів готського племінного союзу). Єдиний, але дуже важливий виняток, на якому, властиво, і базується більша частина сучасної «гунської науки» — це опис подорожі Пріска Панійського до країни гунів, зроблений нам самим. Тут нам, можна сказати, пощастило потрійно: Пріск був справжнім істориком — тобто людиною чесною, об’єктивною та неупередженою, Пріск сам бачив те, що описав, а не переповідав чужих вражень, і, не найменш важлива обставина, твір Пріска, бодай фрагментарно (у вигляді частин інших історичних творів) таки дійшов до нас. Та ні, почетвірно пощастило: Пріск бачив гунів у мирній обстановці! Багато що в цьому описі виглядає дивним і несподіваним. Раптом виявляється, що певні їхні риси дуже не відповідають їхній «кочівничій монголоїдності». Але не робімо собі ілюзій — багато що різко несхоже на звичні картини слов’янського життя. Хоча є й збіги і то разючі: коли ми довідуємося, що гуни стрижуться в кружок, «під макітру», полюбляють дерев’яну архітектуру, дружини гунських вельмож, із царицею включно, вільно приймають іноземних гостей (що було неможливим ні в Римі, ні в Константинополі), гунські дівчата вітають поважних гостей рушниками, співами і хлібом-сіллю. А деякі гунські слова дійсно звучать дуже знайомо для українського вуха (але інші не звучать).

Ще одна обставина, на яку варто б звернути увагу: етноніми. Тогочасні історики надзвичайно вільно переносили назви одних народів на інші. Переважно це відбувалося за такою схемою: назви старіших, може, вже й зниклих народів переносилися на нові, які з тими першими поєднувала та сама територія, напрямок (стосовно місця проживання самого історика) чи ще щось. Таким робом готи стали гетами (бо довгий час жили на дакійсько-гетській території та й назва схожа), а гуни — скіфами. От на цю останню обставину Ів. Білик у тій післямові, яка так усім перевернула в голові, звертає увагу, а на першу — ні. А як воно дивно в історії бувало, зрозуміло навіть з того, що от є собі поважна імперія, яка зветься Римською (точніше, Східною Римською), і її мешканці називають себе ромеями-римлянами, але розмовляють чомусь грецькою мовою, та й самі греки.

Інколи прикметник «скіфський» виразно є не етнонімом, а політичним означенням — виражає те, що певний народ підлягає тим «скіфам» (себто гунам). У цитованому Ів. Біликом реченні з Йордана «Інакше жодне скіфське плем'я не могло визволитися з-під гунської влади – тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен, а так само й для римлян, смерті Аттіли...» значення слова «скіфський» саме таке і, на жаль, ми подібний слововжиток знаємо зі своєї майже найновішої історії — коли ми, українці, та й не лише ми, в очах світу були «русскими».

Виклавши ці, доволі хаотичні зауваження, спробуємо розібратися, що ж сказано про гунів у романі «Меч Арея» та післямові до нього — і на яких історичних джерелах базується цей романний текст. Бо зроблене все доволі хитро і тонко: переважно нам розповідають щиру правду, але не всю. Поминаючи ті обставини, які не вписуються у гунсько-слов’янську концепцію або ж затьмарюють світлий образ гунів з їхнім правителем заодно.

Бледа й Аттіла

Першою такою обставиною є прихід Аттіли до влади. У «Мечі Арея» все виглядає просто і прозоро: князь Богдан є внуком одного великого князя (званого там Данком) і двоюрідним онуком іншого (Рогволода, Данкового брата, схоже, що і Рогволод і Данко писалися з історичного Ругіли, хоча у Данка є і свій власний прототип — гунський правитель Донат –Δονάτον-Donato, 412 року отруєний одним із візантійських послів, так само, як і романний Данко. Згадується в історії Олімпіодора Фіванського). Спадкоємцем великокнязівського престолу він був проголошений ще за життя Рогволода — «під тиском громадськості», ніяких серйозних конкурентів не мав. Рідний син Рогволода, княжич Єутихій, був натурою слабкою і після батькової смерті не знати куди подівся. Натомість молодший брат героя, Волод-Володар — це типовий молодший брат. Ніколи і в думці не має якось протистояти братові, завжди є його вірним сподвижником та помічником. Трагічно гине під час кривавого бенкету, влаштованого Кримгільдою (Гримільдою), де полягла сила-силенна люду, в тому числі й сама Кримгільда. А трапилася ця сумна подія вже після Каталаунської битви, автор запозичив її з класичного тексту «Пісні про Нібелунгів», де Бледу легко пізнати у королівському братові Бльоделю, жертві інтриг мстивої братової.

Гаразд, а як було насправді? А тут усе виглядає інакше: спадкоємцями Ругіли були два правителі: Бледа й Аттіла. Причому Бледу переважно згадують першим, себто, його права на престол були більшими, ніж у Аттіли. Можливо, Бледа був потомком самого попереднього правителя (Ругіли), натомість Аттіла, син Мундоха (у «Мечі Арея» батько головного героя зветься Милодухом, ну… схожість доволі віддалена) — доводився покійному гунському цареві чи то прийомним сином, чи дальшим родичем. Попервах Бледа й Аттіла правили разом, продовжуючи політику свого попередника Ругіли і виступаючи союзниками римлян. Схоже, що гунсько-римський союз був заслугою знаменитого Аеція, який довго був у гунів заручником та зберіг із ними дружні зв’язки (ще не здогадуючись, що його найбільшим звершенням пізніше назвуть перемогу над гунами в союзі з готами — бо попервах він більше бив готів у союзі з гунами, можливо, пильних читачів «Меча Арея» така обставина здивує, адже там римсько-гунсько-готська війна 435-439-го років майже не згадана).

Ну гаразд, повернімося до співправителя Аттіли, Бледи. Він щез зі сторінок історії, найімовірніше, року 445-го, бо, коли Пріск гостював у країні гунів (448 рік), то Бледи вже серед живих не було. Як загинув Бледа — ну що ж, більшість істориків вважає, що Аттіла прибрав його в ході боротьби за владу. Нічого ні надзвичайного, ні навіть ганебного в цьому не було, бо досі вже не те, що царі-погани, а й християнські владарі нагромадили показну колекцію прикладів розправ із найближчою ріднею. Скажімо, перший християнський монарх Костянтин Великий звелів стратити свого сина від першого шлюбу і другу дружину під претекстом злочинного роману між ними. Навіть поминувши романтичні мотиви: син Костянтина Констанцій так ґрунтовно винищував свою рідню, що зостався лише один Юліан, пізніший Юліан Відступник. Тим паче — чого ж хотіти від язичника. Аттіла підступно вбив Бледу на бенкеті (звідки, мабуть, і взялася викладена у «Пісні про Нібелунгів» версія), що ж, звичайна річ.

Для справедливості зазначимо, що існує інша, конкурентна версія: Бледа загинув на полюванні, попхавшись туди п’яним. Так чи сяк, жодна з цих версій гунів не прикрашає, але, схоже, репутації Аттіли ця історія не зіпсувала. Про це свідчить саме його ім’я. Як і написано в «Мечі Арея», це, радше, не ім’я, дане при народженні, а пізніше прізвисько, однак зовсім не від «гатила» походить і взагалі не слов’янське, а готське. Бо готською мовою «Атта» — батько (досі відчувається в нашому «тато»), натомість Аттіла — батечко. Гарно і повністю відповідає також і українській традиції, аж кривдно, що героя «Меча Арея» не називають «батьком Богданом».

Це, звичайно, далеко не єдина гіпотеза щодо походження імені «Аттіла». Але гарна.

 

Подорож Пріска до країни гунів — причини

 

В літо 447 е

Місяця березоля

Сього найменше сподівались при дворі костянтинопольського імператора. Гунський цар Аттіла воював десь далеко на півночі, біля Холодного моря. Воював, і візантійські послухи й вивідники пильно стежили за його кожним кроком. А тут раптом опинився на Істрі, прийшов сюди з незчисленною раттю й незліченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькі тагми коло Херсонеса Сарматського. За три сідмиці він одбив у Східної Римської імперії величезну область Сірмію, взяв приступом Нішаву, могутню Сердику й усі городи між Істром та Гемськими горами. Всю Фракію з Мізією разом.

При дворі басилевса знявсь переполох. Основні тагми були зайняті війною в Азії й Африці, й богоспасенний город царів Константинополь лишався геть беззахисним перед всемогутніми гунами. Було навіть дивно, що Аттіла став і не йде через перевали Гем- гори, яка відділяє Полунічну Фракію од Полудневої. Недобиті залоги городів причаїлися за Гемом і чекали своєї долі.

Але гунський цар не давав наказу йти до столиці столиць.

Так, імператор Теодосій і всі ромеї добре знали причину сієї навали. Її слід було сподіватися. Виснажена безконечними війнами державна скарбниця була геть порожня. В ній марно було шукати не тільки тих 2100 літрів золота, які Візантія тепер щороку платила гунам, а й третини сього.

 

Доки усілякого типу готи з франками та іншими спорідненими народами нищили Західну Римську імперію ззовні і зсередини, їхні сусіди гуни спільно з іншими готами переважно довбли Східну Римську імперію. Стримати їх було нікому. Безвольний Феодосій не міг відбитися, Пульхерія сиділа десь у монастирі, Хрисафій лише власної вигоди й пильнував, отож вирішено було відкупитися (технічно це було проведено так: Аттілі надано було почесний титул стратига імперії, а фактична данина йшла під виглядом коштів, виділених полководцям для ведення війни). Однак апетити гунів із кожним роком зростали й дуже швидко дійшли до величини, що її імперія ніяк не могла задовольнити, хоча, як розпачливо писали літописці, імператор не лише вимів скарбницю дочиста, а й конфіскував геть-усе майно у більш-менш заможних людей, змусивши їх навіть до самогубства популярним за тих часів методом заморювання себе голодом. Виникла чимала заборгованість, яка й розгнівала Аттілу.

Наче цього мало, у стосунках між державами накопичилися всілякі дипломатичні непорозуміння — як воно буває часто. Особливо дражливим було питання про перебіжчиків, — вони у чималій кількості тікали від гунів до імперії, а посли Аттіли вимагали їхньої видачі. Ким були ці перебіжчики? За твердженням Ів. Білика, переважно християнами, і тікали вони не стільки від релігійних переслідувань (у державах гунського типу зазвичай таких і немає), а просто щоб бути між єдиновірцями. Наскільки можна вірити такому запевненню?

Як на мене, не дуже. Християни, що мешкали в гунській державі, з великою ймовірністю належали до течій, засуджених як єретичні: аріан, несторіан, монофізитів та донатистів. Їм би з усіх точок зору комфортніше було між язичниками, що не бачили особливої різниці між єдиносущністю та подібносущністю. Куди переконливішим виглядає припущення, що тікали до імперії політичні противники чинної влади, наприклад, ті члени царської родини, які після чи то вбивства, чи то якоїсь незрозумілої загибелі Бледи не були певні власного життя. Заодно стане зрозумілішим, чому Аттіла так затято вимагав їх видачі, а вони дуже часто воліли накласти на себе руки, ніж повертатися до одноплемінників.

Хай там як, коли Аттіла дістався Фракії та Мезії, обидві сторони конфлікту почали обмінюватися послами. Певний час все відбувалося за такою схемою: гунські посли їхали до Константинополя, там їх щедро обдаровували, вони поверталися назад, а до Царгорода їхали інші посли. Натомість тих послів імперії, які приїжджали до гунів, Аттіла переважно відхиляв, вимагаючи, щоб до нього посилали мужів рівня колишніх консулів.

Нарешті — з великими труднощами, — зібралося грецьке посольство, склад якого сяк-так удовольнив обидві сторони: «сол Максимін, між вельми достойний і знаний у царі городі, консульського сану, його ритор, письмовець Пріск – молодий, безбородий ще хлопець із жвавими очима; тлумач Вікілла-Викула і троє челядників».

Щоправда, Максимін, хоча заслужений державний муж і досвідчений дипломат, консулом таки не був, але ми зараз і не про нього, а про його молодшого колегу — ритора Пріска, саме того Пріска Панійського, завдяки історичним записам якого ми й довідалися чимало всякого про гунів, у тому числі про осіб, які стали прототипами героїв «Меча Арея».

Про одного з цих героїв саме й поговоримо. Бо він якнайбезпосередніше причетний до тієї дипломатичної гунсько-римської епопеї. І взагалі у будь-якому викладі європейської історії поминути його аж ніяк не можна. До певної міри, роль далі описаного персонажа не поступається ролі Аттіли чи Аеція.

Сподіваюся, читачі «Меча Арея» пам’ятають Богданового приятеля і затятого опонента, князя Годоя?

 

Годечан, Годой, Едекон

 

 МЕЧ АРЕЯ

або казання про Великого князя Богдана, званого Аттілою,

про незрівнянну красуню Гримільду,

про підступного євнуха Хрисафія та вірного воя Годечана,

який порятував свого князя від наглої смерті,

 

Незрівнянну красуню наразі проминемо. Запевняю, що повернемося до неї у належний час. Зараз нас цікавить вой Годечан, він же Годой. Не звичайний собі воїн, а високородний князь. Щоправда, князь народу вигнанців — лугарів-лужичан, західних слов’ян, яких готи витіснили з рідних місць. Цього Годоя (як героя роману) поєднують довгі і складні зв’язки з князем Богданом (він же Аттіла).

Знаються вони з юності. Властиво, мали би бути кревними ворогами — Богдан убив близького Годоєвого родича, князя Джурджа (причиною було нещасливе кохання до Ясновиди, Джурджевої нареченої, теж лужичанки за походженням). Але виявляється, що Годой, як християнин, традицій кревної помсти не дотримується. Отож протистояння між Богданом та Годоєм переходить у площину ідеологічну: обоє не раз і, що називається, з піною на вустах сперечаються про природу різних релігій, Годой тягне за своє християнство, Богдан із приятелями вважають, що це релігія жорстока і доволі нудна (а реальні вчинки християн якось не підтверджують того, щоб вони дотримувалися науки правди і любові). Доходить до того, що:

 

Вже понад рік між ними точилася суперечка. Сі незгоди ховались корінням у давні часи їхньої молодості, тепер же раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть, запальніше, ніж належало, переконував Великого князя в тому, що треба нарешті пустити в Руську землю грецького єпископа. Цар‑город відколи наполягає – Гатило ж нічого виразного ні старому патріархові, ні теперішньому Флавіану не відповів. Дійшло до того, що на вмовляння Годоя Великий князь витяг з піхов меч і замахнувся. Коли б і Годой витяг меча – невідомо, чим би все скінчилось.

 

Попри це, Годой особисто цілком вірний великому князеві. Що й доводить під час подальших подій, уже цілком історичних. Бо не думайте, що Ів. Білик придумав Годоя, аби Богдан мав із ким вести ідеологічні суперечки! Ні, це особа цілковито історична, щоправда, відома історикам (зокрема, Пріску Панійському) під трохи іншим іменем (але схожим) — Едекон чи Едікон.

Цього Едекона року 448 Аттіла вислав до Константинополя в ході тих довгих і забарних перемовин між імперією та варварами, темою яких була несплачена данина, спірні території та втікачі-перебіжчики. Разом із Едеконом до Царгорода поїхав ще один гунський посол, «жупан Паннонії», себто римлянин, Орест. Історія, осбливо ж того часу, вельми любила всілякі жарти, тому дуже прошу цю пару — Едекона й Ореста — запам’ятати.

У столиці імперії посольська місія повернулася доволі несподівано. Тодішній фактичний правитель імперії, євнух Хрисафій, не зволікаючи довго, показав Едекону всі красоти міста і запевнив, що й він сам міг би жити у домі під золотим дахом, досить лише якось позбутися свого царя і зверхника. Якщо Едекон зважиться на таке з усіх точок зору боговгодне діло, то імперія готова всіляко посприяти — людьми, засобами (йшлося про отруту), і заплатити як слід, коли треба, то й негайно.

(Дії Хрисафія пізніші історики називали наївними, бо що значить смерть однієї людини, хоч би й Аттіли? Але Хрисафій зовсім не був дурним і добре знав, що без Аттіли його імперія розсиплеться, пізніше так і сталося, але до цього вже сам Хрисафій не дожив).

Едекон виявився чоловіком не лише вірним, але й мудрим: одразу зміркував, що, коли б він відмовився, пославшись на якісь там традиції відданості, то візантійці вишлють когось іншого. Властиво, мають таку людину — посередника при цих переговорах, перекладача Викулу-Вігілу-Бігілу, схоже, агента східноримської розвідки (шпигунська термінологія тут так і навертається під руку!), який мав уже нагоду познайомитися з Аттілою, бувши учасником одного з попередніх посольств. Тому Едекон на словах згодився, але рішуче відмовився брати хоч якусь плату. Може, кодекс честі не дозволяв, а, може, якісь практичні міркування. Бо й так щедрі дари, якими Хрисафій обсипав Едекона, викликали підозру і невдоволення Ореста. Візантійцям довелося виправдовуватися, що Орест — звичайний службовець, натомість Едекон — сам собою визначний муж, вождь і полководець.

Едекон та Орест повернулися до гунського табору (чи княжої ставки під час походу, як кому подобається) разом із тим самим посольством Максиміна-Пріска, яке, за винятком перекладача Вігіли, ні найменшою мірою не здогадувалося про таємну операцію з отруєнням. Тому посли не могли збагнути, чому звіриться і лютує Аттіла, якому Едекон виклав геть-усе як на долоні. Шукали причини деінде, припускаючи, що, може, гунського царя образили слова, сказані Максиміном на якомусь бенкеті по дорозі до Аттіли: що Аттіла, попри свою могутність, лише людина, а от імператор Феодосій — божественний. Справжня причина гніву була зовсім іншою, але Максимін про неї не знав, тому не міг вийти з дива, що трапилося з Аттілою — коли вони зустрічалися раніше, гунський цар видався послові людиною цілком урівноваженою і спокійною. А тут чогось люто лає перекладача, називаючи його безсоромником, брехуном і зрадником.

Нам же, знаючи підґрунтя справи, дивніше інше: після того, як у ході вміло проведеної гунською контррозвідкою спецоперації візантійського агента піймали за руку, знайшовши в нього навіть призначене для підкупу золото, все якось утихомирилося. Чергове гунське посольство, прихопивши зі собою злощасного перекладача, поїхало до Константинополя, а візантійське, разом із гунським військом та самим Аттілою, який по дорозі мав намір ще раз одружитися, — до Аттілиної ставки. Де вона розміщувалася, — про це й досі сперечаються історики. Чи то в Паннонії, чи деінде в Подунав’ї. Київ на Дніпрі виходить лише при дуже оптимістичному маршруті і не вельми відповідає опису місцевості. Але й інші опорні точки подорожі теж викликають суперечки. Навряд, чи ми тут їх розв’яжемо, я б воліла бодай коротко переповісти Прісків опис його послування (у Білика викладений доволі точно), дещо, однак, доповнивши. Зокрема, стосуватимуться ці доповнення ще одного гунського державного мужа. Історикам він знаний під іменем Онегесій.

 

Онегесій чи Вишата?

Хоча Годой (романний) був дуже близьким приятелем головного героя, — а все ж не найближчим. Найближчими, з найраннішого дитинства, було двоє інших, яких автор назвав Бориславом і Вишеславом. Скорочено — Боричем і Вишатою. За вдачею вони були повною протилежністю один одному.

 

Борислав був сином велійого болярина Борислава Старшего, відзначався винятковою балакучістю, та Богдан дружив із ним, і хлопець жодного разу не зрадив свого княкича.

Другий, Вишата, був протилежністю Бориславові. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнищі старим конюшим, а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дівчинкою її продав йому сіврськиї велій болярин Ладко, що тримав город у Нежині. Вишата разом із батьком та матір'ю мешкав у городці київського князя. Він майже ніколи не розмовляв, тільки широке всміхався, ніби з чимось погоджувавсь, або ж червонів і сопів, коли йшлося про щось неприйнятне. Він мав років на п'ять або чотири більше за хлопців, однак парубкувати ще й не думав і завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.

 

І справді, романний Вишата вдався таким тихомирним, що навіть пару йому змушені були шукати приятелі — викрали сестру Годоя, Радмилу. Заодно і Годоя провчать, — а він уже дійняв їх своїм навертанням до християнства, — і особисте життя побратима влаштують. Все склалося напрочуд добре: Вишата і Радмила дуже покохалися, новоспечений свояк сплатив Годоєві викуп за Радмилу і, що вкрай дивно для його часу, все життя був їй вірним. Аж настільки, що виловлювання «коли Вишата вдруге одружиться» мало значення «коли рак свисне».

Попри таку тихомирність і не надто благородне походження, романний Вишата сягнув самих вершин влади, успадкувавши від батька титул старого конюшого, а на практиці це було щось типу «міністр зовнішніх справ». Трохи дивна посада для мовчуна… хоча — хтозна? — дипломати повинні вміти й помовчати.

Я довго була впевнена, що і Вишата, і Борислав, — постаті цілковито вигадані, от щоб головному героєві було з ким хоч словом перемовитися. Але, виявляється, не так усе просто. Себто, прямих прототипів, схожих цятка в цятку, звісно, не було, але були історичні особи, які виконували при Аттілі таку саму функцію. Візьмімо хоча б Вишату. Його (прото)тип звався Онегесієм — себто, так він зветься у Пріска, нашого вірного провідника.

Онегесій з’являється серед константинопольських послів, коли вони шукають приступу до Аттіли (афера зі спробою отруєння саме розгортається, але посли, принаймні, Пріск, про це не здогадуються). Всі надії покладають на знатного гуна Скотту, який займається цим посольством, але його саме немає. Тоді посли вдаються до брата Скотти, Онегесія, той запевняє їх, що має такі самі впливи, як брат, і справді залагоджує послам аудієнцію.

У високому становищі Онегесія посли впевнюються і прибувши до мети своєї подорожі — ставки (чи столиці) Аттіли. Домівство Онегесія збудоване одразу ж поруч із царським палацом, дружина Онегесія при в’їзді царя до столиці вручає йому хліб-сіль на знак привітання. Тут же зазначено, що за своїм значенням Онегесій поступається лише самому Аттілі. Ще довідуємося, що гунський вельможа любив розкішне, а, принаймні, комфортабельне життя, — звелів збудувати поряд зі своїм домом лазні, хоча каміння для цього довелося возити аж із Паннонії. Посли зупиняються саме в садибі Онегесія. По дорозі Онегесію довелося виконати ще одну місію — з’їздити до Аттілиного сина, і довідатися, що з ним трапилося, — як потім уточнено, царевич упав і зламав руку. Після повернення Онегесія східноримські посли вручають йому подячні дари — за допомогу й опіку, — а ще, передбачаючи, що саме їхній гоститель поїде з черговим посольством, цього разу вже від гунів до Константинополя, намагаються прихилити його на свій бік. Онегесій, однак, виразно дає зрозуміти, що він вірний слуга свого царя і цієї вірності не порушить.

На бенкеті, влаштованому Аттілою на честь від’їзду візантійських послів, Онегесій сидить на почесному місці справа від царя. А от зліва, себто на місці менш почесному, а все-таки вище від переважної більшості присутніх, сидить певний Беріх (Беріч?), наче гот, ми ж, натомість, одразу пізнаємо в ньому Борислава-Борича.

Коли ж гостям настав час від’їжджати додому, не хто інший, як Онегесій готував листи, які вони мали повезти з собою. Поїхав з ними Беріх, він мав і супроводжувати візантійське посольство, і сам виконувати якусь дипломатичну місію (як прозоро натякає Пріск, ця місія головним чином зводилася до приймання подарунків). Спершу Беріх видавався спокійним і дружелюбним, але потім чогось розгнівався і продовжував лютитися навіть у Константинополі. Що там із ним далі було — неясно, бо історичні записи Пріска дійшли до нас фрагментарно.

(Ще однією ниточкою до Беріха-Борича є Боричів Тік — частина Києва, яка, начебто, завжди належала родині Борислава-Борича. Існує кілька гіпотез про походження її назви.)

Отак воно виглядало у викладі Пріска, — і даруйте, що так мальовничо зображений «щирий мовчун» і хоробрий воїн виявився насправді хитромудрим дипломатом. Однак відправивши посольство вже й у зворотну дорогу, ми випередили перебіг подій. Бо спершу ще треба було дістатися гунської столиці!

 

Подорож Пріска з дикими гунами

 Маршрут і тривалість дороги

Військо Аттіли рушило у зворотну путь у червні 438-го року, тобто через рік і три місяці після початку війни. Мандрівка заповідалася приємною — перемога, чимала здобич, червень місяць, а щоб було ще веселіше, Аттіла вирішив по дорозі ще й відгуляти весілля — хоча, як зазначає Пріск, гунський цар мав уже багатьох жон (одну, напевне, найголовнішу, Пріск пізніше навіть побачить на власні очі), то все ж «скіфський закон дозволяє багатожонство». Про чергову обраницю грізного царя знаємо лише те, що вона була донькою якогось Ескама. Натомість в романі «Меч Арея» друга за ліком дружина великого князя Богдана — галичанка Ярина-Єрка, донька галицького князя Остроя, у придане дістала Знятин (Снятин) та ще Войнилів, народила мужеві доньку Данку, але особливої ролі в його житті не зіграла — князь навіть не взяв її зі собою до столиці, а так і залишив у її власному городищі, час од часу навідуючи. Сама собою непогана схема — начебто підказує спосіб, завдяки якому багатожонні скіфи-гуни уникали подружніх суперечок і сварок між численними дружинами.

Зауважмо, що ім’я «Єрка» теж не вигадане Ів.Біликом, воно є трохи зміненою формою імені реальної історичної Аттілиної цариці, з якою пізніше зустрічався Пріск — Креки чи Керки.

На жаль, візантійських послів на шлюбну урочистість не запросили, отож ми й не знаємо, за яким обрядом грали царське весілля. Максимін із Пріском і супроводом мали їхати не тою дорогою, що Аттіла, а якоюсь паралельною. Описаний Пріском маршрут взагалі викликав чимало клопоту в пізніших дослідників, які намагалися відтворити й уточнити його. Якщо виходити з того, що кінцевим пунктом подорожі мали бути ставка Аттіли десь на території сучасної Угорщини, то посольство їхало надто довго — майже місяць, перетинало надто багато рік і в якомусь дивному порядку. Це й дало підставу оптимістично стверджувати: не до Паннонії вони їхали, а таки до Києва!

Мушу, однак, зазначити, що місцевість, де, врешті, завершилася така многотрудна мандрівка, мало нагадує лісисту Київщину — вже, радше, якусь угорську «пусту» (ніяких угорців там ще, звісно, не було, вони прийдуть до Центральної Європи через кілька століть). Тому зважуся я висунути власну гіпотезу, може, не я перша до неї додумалася. Міркування про тривалість шляху були б доречними, якби ми точно знали, що візантійське посольство їхало як не найкоротшою, то бодай звичайною для таких випадків дорогою. Ситуація, однак, звичайною не була: далеко не кожне посольство починається спробою отруїти правителя тої держави, до якої вибирається, та ще й спробою проваленою — завдяки старанням гунської СБ. Якщо така була в римлян, то мусила бути і в гунів!

Переходячи на псевдополітологічну мову. Маємо таку ситуацію: спецслужба країни В організувала замах на правителя держави Г, спецслужба держави Г замах ударемнила, але скористалася можливістю витягти при цьому всю цікаву їй інформацію з доказами того, що завинила саме держава В, а не якісь зловмисники, діючи на власну руку. Разом з тим, через міркування геополітичного характеру вирішено було не робити з цього випадку casus belli, однак добре пристрашити державу В, побрязкавши зброєю і погравши м’язами.

Тим часом з держави В до держави Г саме їде посольство, члени цього посольства особисто наче ні в чому кримінальному не вплутані — крім одного, дуже підозрілого перекладача.

Що б підказувала азбука ремесла для такого екстраодинарного випадку? Скажімо, такі заходи безпеки: перекладача нейтралізувати, посольство тримати під пильним наглядом, не давати йому контактувати з підозрілими людьми, а в ідеалі то й узагалі ні з ким, окрім агентів СБ, не тримати довго на одному місці — хай увесь час перебуває в дорозі. Всі ці пункти виконано, непевного перекладача позбулися, чим убито двох зайців одночасно, звівши можливість небажаних контактів до мінімуму (ні-ні, зовсім без’язикими посли не зосталися: разом із посольством, хоча й не входячи до його складу, їхав певний Рустицій, що знав також і гунську мову). На додачу, візантійцям навіть заборонили витрачати власні кошти, — все потрібне вони дістають від свого супроводу. Посольство певно що під наглядом, бо куди воно помандрує в незнайомій місцевості? А щоб місцевість видалася ще чуднішою, нумо возити цих візантійців найзаплутанішими дорогами! Хай виписують кола та вісімки. А, водночас, хай і не запідозрять жодного підступу!

Така гіпотеза, хоч не зовсім серйозна, дозволяє пояснити, чому вже на початку дороги трапилося таке, що посольство наче звернуло на захід, але потім сонце зійшло якраз перед очима мандрівників, чому за весь час дороги вони не зустріли нікого, хто знав би бодай кілька грецьких слів, — теоретично, воюючи вже кілька поколінь проти Східної Римської імперії, місцеві мешканці, а гунські воїни й поготів, мали б засвоїти хоч кілька грецьких слів. Тим паче, що вони мали нагоду служити і в імператорських військах — за прикладом як не самого Аттіли, то його романного «двійника» (князь Богдан, тікаючи з дому після вбивства Джурджа, «прослужив дев’ять років у варварських тагмах імператора», навчився не лише розмовляти грецькою, а й писати-читати). А ще й таке: Аттіла, виїхавши з військової ставки одночасно з послами, встиг по дорозі і одружитися, як планував, — а таки ж царське весілля тривало не день-два, добре, якщо вклалося в тиждень, — і ще й пополювати для розваги.

Тому, думаю, прокладати точний маршрут подорожі Пріска — марна річ. Куди доречніше було б описати подорожні враження Пріска. Вони прецікаві, а в «Мечі Арея» викладені доволі точно.

 

 

Селище над озером і дружина Бледи

Переповідання на всякі лади подорожі Пріска — неодмінна складова художніх, науково-популярних і суто наукових творів з середини п’ятого століття. Схоже, що за контрастом із попередніми та наступними війнами, інтригами, чварами, підступами і релігійними протистояннями, дуже привабливими видавалися подорожні картинки з екзотичної, але спокійної та родючої країни, заселеної людьми простими, проте щирими, гостинними і привітними.

 

Все тут було незвичне – й неозорі степи, й глибокі та широкі річки, геть не схожі ні на фракійські, які знав добре Пріск, ні на малоазіатські, які теж бачив. Дивними були й люди, що траплялися їм у дорозі й по селах та городищах. Дивно здавалось їхати отако й нізвідки не почути рідного й любого вухові грецького слова. Та, зрештою, людина звикає до всього. Невеличкий караван верхівців ішов і йшов на всхід, а сій країні не було ні кінця ні краю, тільки степи, та пагори, та великі й малі річки.

 

 Що ж то були за люди? Безперечно, ніякі не кочовики, а осілі ратаї. Харчі, які вони поставляли мандрівникам, належали до вегетаріанського меню — спершу пшениця і вино, потім просо і мед (так і написано — мед, питомо слов’янське слово), а ще «кам» — чи то квас, чи слабке пиво. Через численні річки послів перевозили або на човнах-довбанках, або на плотах: саме так ми й уявляємо собі давньослов’янський побут. Загалом дорога була необтяжливою і у всіх сенсах слова приємною, незважаючи на такий феральний початок.

Зазвичай подібні мандрівки мусять містити епізод, — трохи страшний, інколи навіть до дрожі, але щоб усе обернулося добре, а потім було про що згадувати і розповідати. Подорож Пріска теж мала таку, умовно кажучи, «бурю над озером». Виглядало воно так.

Після доволі тривалої мандрівки валка, в якій їхали візантійські сли, зупинилася над озером із доброю питною водою. Пріск, уродженець посушливих країв, особливо звернув на це увагу, але виявилося, що через кілька годин усі матимуть води аж надміру! Вночі спершу зірвався сильний вітер, який поперевертав шатра послів і порозкидував їхні речі, а тоді почалася гроза і сильний дощ. Перелякані члени посольства кинулася навтьоки, — хто куди, здійнявши такий сильний ґвалт, що аж перекричали грім та вихор. Цей крик почули мешканці селища над озером, і, запаливши очеретяні факели, повибігали з домівок, щоб глянути, що діється. А довідавшись про клопоти чужоземних гостей, позабирали їх до хат (не юрт, не наметів, а таки хат, грецькою мовою καλυβας — замалим не колиба), обсушили й обігріли. Як виявилося, правила селищем одна з жон (уже вдів) покійного Бледи. Вочевидь, після дивної чоловікової смерті дама зберегла статус і становище, ніхто її не чіпав і не переслідував. На знак поваги до гостей, вона прислала їм харчі та гарних жінок «для розваги». За харчі гості вдячно подякували, але жінок відіслали.

Трішки на цьому місці перепочинемо. Чесно зізнаюся — спільною рисою всіх раніше згадуваних художніх і нехудожніх творах є підкреслення зовнішньої непривабливості гунів. Усіх поголовно, — навіть жодної гарної жінки серед них немає. Ну, нехай чоловіки, ті, схоже, калічили собі обличчя шрамами. Не для того, звісно, щоб борода не росла, як це наївно припускали деякі сучасники, а в ході якихсь обрядів ініціації. Але щоб і жінки навіть в юності геть усі були бридулями? Такого народу на світі немає!

Бо от, на щастя, очевидець Пріск, спостерігаючи за мешканцями гунської країни в них удома, бодай гарненьких жон розгледів — і не лише в селищі над озером.

Щоправда, неясний статус цих жінок. Можливо, вони рабині-полонянки чи просто рабині? І розваги, для яких їх прислали, — цілковито певного сорту, як писав один англійський письменник 19-го століття про звичаї примітивних племен, «гостинність, що переходить межі доброзвичайності»? Хай там як, цивілізовані гості такою гостинністю не зловжили.

А от своїй господині мали нагоду подякувати особисто. Це вже вдень, коли сонце яскраво засяяло, висушуючи сліди нічної бурі і виловлене з озера, куди його загнав вітер, майно посольства. Половивши те майно, візантійці пішли до пані озера, вручивши їй на знак подяки «три серебляні келихи, кілько скор червленого сап'яну, та ще індського перцю, та фініків, та різноличних овочів, котрих у сій землі немає й котрі вельми цінуються варварами». На жаль, Пріск не описав детальніше аудієнції та самої пані, цікаво, однак, вже те, що гунська дама з вищого товариства (царська вдова!) могла цілком безборонно приймати гостей чоловічої статі, ще й іноземців. У цивілізованих Греції з Римом було цілком інакше, там навіть імператриць замикали у гінекеях так, що вони не бачили навіть найближчих родичів.

Чи, може, вдова Бледи була якимсь винятком? Наче ні, бо пізніше посли зустрічалися з дамою ще вищого рангу — дружиною самого Аттіли. Але то вже пізніше, прибувши до столиці грізного царя. А по дорозі чекала їх ще одна зустріч — і цікава, і приємна, і пізнавальна.

 

Посольство Західної імперії

 

Тут зустріли смо ся із слами Західньої імперії , котрі їхали до Атілли й такоже були суть спинені. Зустрітили смо ся з комітом Ромулом, примут префектом Норіки, та воєначальником Романом.

З ними їхав і Констанцій, котрого Ецій послав до Аттіли для письмовства та ябедництва».

 

Склад посольства викладено — хоч і не повністю. А от про справу, яку воно мало залагодити, в тексті роману не згадано. Мабуть, тому, що вона була настільки дріб’язковою — аж дивно ганяти заради неї таких поважних людей такий світ. Йшлося не більше й не менше, а про дві золоті миси (не просто собі миски, а літургійні церковні посудини, чаші). Ці чаші єпископ міста Сірмію вручив певному галлу Констанцію, що виконував при гунах перекладацьку та секретарську роботу (не тому Констанцію, який їхав із західноримським посольством, а його попереднику й тезці), саме коли місто облягали гуни (не під час останньої війни, а ще за життя Бледи). Якби вони Сірмій здобули (так пізніше й сталося), то Констанцій мав чаші продати, а за вторговані кошти викупити з полону самого єпископа та інших бранців.

Тим часом Констанцій виявився несумлінним посередником: чаші-миси забрав і подався з ними до Італії, де заставив як поруку за грошовий борг римському банкірові Сильвану. Схоже, що подібна оборудка була не єдиним проступком підступного перекладача, — і, врешті, він достукався: з наказу Бледи й Аттіли його стратили та ще й в особливо жорстокій формі — розп’яли. А злополучні чаші Аттіла вважав своєю законною власністю і вимагав видати йому і Сильвана, і спірне майно. Посольство їхало умиротворити гуна: пояснити, що особисто Сильван ні в чому не винен, а замість чаш, котрі Сильван уже пожертвував якійсь італійській церкві, запропонувати достойну компенсацію.

До цього додалося кілька особистих справ, бо, виявляється, багато членів західноримського посольства вже нав’язали найтісніші стосунки з гунськими царедворцями. Такі тісні, що ближче й не можна! Родинні.

Почнемо, однак, не з них, а таки з Констанція — щоб не плутатися. А то маємо двох секретарів-Констанціїв (перший, той несумлінний викрадач чаш, походив з Галлії, другий — наче італік, в романі «Меч Арея» обом відповідає той сам персонаж, «Констанцій родом із Західної Галичини — Вандалії, що за далекою річкою Райна. Він добре знав по-русинському й по-латині, а трохи й по-грецькому»). Крім того, був ще й паннонієць Константіол, що належав до свити Констанція другого, а Рустицій, який приїхав разом із східноримським посольством, властиво, їхав до того ж Констанція. Чого так? Схоже, усі ці люди (а частково й Пріск) належали до групи, може, чисельно невеликої, але дуже динамічної, впливової та пов’язаної тісними дружніми взаєминами: групи. Можливо, формальний їхній статус був невисоким, але реальне значення дуже великим. Всі вони знали кілька ходових у тодішньому світі мов, постійно переїжджали з одного (імператорського, королівського чи царського) двору до іншого, їхні послуги входили до складу союзницької допомоги, що її одна держава надавала іншій — як Аецій «подарував» Аттілі Констанція. Можливо, що подібну місію виконував також і Рустицій, пізніше він фігурує в «Мечі Арея» під іменем «ябедника Русина». Звичайно, що свої небезпеки були й тут, як показує приклад Констанція-першого та вкрай підозрілого Вігіли (бо й справді, щоб людина на такому становищі та втрималася від спроб торгувати чи зловживати відомостями, що самі їй ішли до рук — це треба або залізної волі, або відстрашаючого прикладу).

Констанцій-другий, на відміну від свого попередника, був у великій ласці в Аттіли і їхав залагоджувати також і свою особисту справу. Раніше він уже супроводжував гунське посольство до Константинополя, за добре виконану службу імператор Феодосій пообіцяв йому гідну нагороду — шлюб із донькою певного вельможі на ім’я Сатурнін. Однак Сатурніна чи то стратили, чи просто так убили з наказу нашої доброї знайомої — імператриці Євдокії-Атенаїс (от тобі й гуманістка), а дівчину полководець Зенон силоміць забрав з її дому і заручив із якимсь Руфіном. Тепер же Констанцій вимагав або повернення йому відібраної нареченої, або ж одруження з іншою ромейкою не нижчого рангу, і просив гунського царя допомогти у цій делікатній справі.

Аттіла цілком прихилився до благань свого секретаря — Пріск наївно пояснює це тим, що Констанцій пообіцяв Аттілі багато золота за таке заступництво (доволі кумедна ситуація: звичайний секретар, може, колишній раб, має досить коштів, щоб підкупити фактичного владику світу!). Більше, однак, схоже, що Аттіла заступився за свого вірного письмоводителя з міркувань честі та «гри шифгреторів», себто, складного дипломатичного змагання, наслідок якого визначав ранг кожнього правителя в тодішньому світовому рейтингу. Забігаючи дещо вперед, зазначимо, що це побажання Аттіли було виконане і Констанцій побрався хоч і не з донькою Сатурніна, а все ж із дуже високородною і завдяки походженню, і завдяки першому шлюбові жінкою, яка саме овдовіла.

Даруйте за такий розлогий відступ від романного тексту, всі клопоти Констанція в «Мечі Арея» цілковито поминуті, але, думаю, варто б розповісти про певні цікавинки тодішніх дипломатичних стосунків. Але тепер переходимо до моменту ще цікавішого. Бо тут аж хочеться зупинитися і скрикнути: таж під час цієї випадкової і не надто ніби значної зустрічі двох римських посольств насправді вирішувалася майбутнє світу! Як же цього не підкреслити!

Бо двоє членів західноримського посольства, а саме коміт Ромул і його, як виявляється, сват, вельможа Татул, їхали не просто так, а щоб зустрітися зі сином другого і майбутнім зятем першого, Орестом, і обговорити всі деталі майбутнього шлюбу. Так-так, це той сам Орест, що їздив до Константинополя разом із Едеконом-Годоєм. Народженого далеко пізніше описуваних подій сина Ореста назвали на честь діда з материнського боку, — Ромулом, і потім, уже в геть присмерковий період Західної Римської імперії, він стане її останнім імператором, суто формальним, бо вся дійсна влада належала його батькові Оресту — сам Ромул мав тоді років із десять, та й від Західної імперії мало що зосталося. На престолі він утримався недовго, певний Одоакр, начебто з намови Константинополя, збунтувався, убив Ореста, а Ромула відправив у відставку (зрештою, цілком комфортабельну).

Отак року 476-го закінчилася славна історія великого Риму. Нам, однак, цікавіше, ким був цей Одоакр? Виявляється, батько його звався Едеконом… Дуже схоже, що це той сам Едекон-Годой, який року 448-го повертався з Константинополя заодно з Аттілою та східноримським посольством.

Отак сміялася історична Немезида, а царський поїзд і посли в його обозі саме під’їжджали до столиці гунського царя.

 

Рушники, хліб-сіль та дерев’яна столиця

Перша несподіванка — «царське село» виявилося не стійбищем, де розбиті шатра чи юрти і довкола пасуться коні, а дерев’яним селищем, великим і гарно збудованим. Навіть царський палац було зведено з дерева.

 

Сей хором зістроєний з брусків та обаполів, вельми красно обтесаних, і зоточений дерев'яною ж стіною, але та стіна не є заборолом, а здобою.

Хором таки дерев'яний, але зістроєний з брусків, так безщільно припасованих та блискучих, що насилу видно, де постулювані межи собою. Тут суть просторі столові світлиці, портики, велекрасно розташовані. Хоромна ж площа, обнесена забором, така велика, що сама її велич виказує царську оселю…

Поблиз царського хорому стояв терем конюшого з такою самою загородою, але не здоблений вежами, як хором.

 

Єдина кам’яна споруда, про яку згадує Пріск — лазня, зведена з наказу Онегесія, до опису тієї лазні додається доволі понура пригода з її зодчим, полоненим сірмійцем, який сподівався, що в подяку за майстерну роботу здобуде свободу, натомість став, наче на сміх, рабом-лазничим. Що ж, подібні історії про нещасливих архітекторів доволі поширені, у класичній версії «строїтеля» і взагалі мали вбити — щоб випадково не перевершив цього свого досягнення на службі в когось іншого.

Ще одне цікаве зауваження — камінь для лазні довелося везти з Паннонії, дерево теж було привозним, бо в тій місцевості немає ні доброго лісу, ні доброго каменю.

Несподіванка друга — вітальна церемонія, що її мешканці столиці влаштували цареві та його супроводу.

 

Коли Аттіла, вертаючись з походу, під'їжджав до городу стольного, його зустрітив хор дів у довгих білих запиналах, і жони несли над ними полог. Діви співали цареві славу

 

Переклад — чи переказ — не зовсім точний і читач міг би вирішити, що то обличчя дівчат були закриті чимось наче довгими вуалями-серпанками. Зовсім ні — точніше було б так:

«При в’їзді в поселення Аттілу зустріли діви, які йшли рядами під тонкими білими лляними покривалами, такими довгими, що під кожним з них, підтримуваним з обох країв жінками, йшло сім чи більше дівчат. Таких рядів жінок під лляними покривалами було багато і вони співали скіфських пісень».

Ще незрозуміло? Та як же, ми всі бачили як не таку, то дуже схожу сцену. «Гостей вітають рушниками і хлібом-сіллю». Безперечно, що оті довгі полотнища — рушники, не утилітарні предмети для витирання рук чи обличчя, а символічні. Жаль, Пріск не догледів, чи були вони вишиваними.

А як же хліб-сіль? І ті були. Коли Аттіла проїжджав повз господу Онегесія, з дому вийшла Онегесієва жона з натовпом слуг, вони несли якісь ласощі та вино і просили Аттілу скуштувати все принесене йому на знак привітання. З поваги до дружини свого найближчого сподвижника, Аттіла, не зсідаючи з коня, скуштував принесене і випив чару вина.

Знову ж на жаль, Пріск не уточнив — може, й не знав, що то були за приносини, чи традиційний хліб-сіль, чи якась складніша випічка, чи ще щось. Це дає чималий простір авторам художніх творів: найрадикальніша версія, яку мені доводилося бачити, наполягає: сире м’ясо зі сирою ж цибулею! (брррр).

Ще нагадаю, що дружина Онегесія (Вишати) в романі «Меч Арея» зветься Радмилою і доводиться сестрою Годою-Едекону. Тим часом, доки Аттіла доводить, що «не цурається хліба й солі», спробуємо трішки помізкувати.

Пункт перший — дерев’яне поселення, безперечно, що такий матеріал вживають не для того, щоб збудувати укріплену фортецю, а винятково для краси і зручності. Отож гунам, хоч ким вони були, подобалася дерев’яна архітектура. І як не самі вони, то якісь їхні піддані (може, справді протослов’яни? Хоча нічого унікального у використанні дерева немає і такою технікою володіло чимало народів) уміли таке селище збудувати.

Пункт другий, викликаний епізодом із рушниками. Ким були ті дівчата, які несли лляні полотнища і співали цареві славу? Схоже, що цього разу можна виключити варіант «рабині та полонянки», бо ось же хліб-сіль вручала друга леді країни, дружина першого після Аттіли вельможі Онегесія! Ризикну припустити, що дівчат набирали між придворних дам верховної цариці — достеменно знаємо, що була й цариця і придворні дами. А, як воно заведено при всіх дворах світу, дів туди відбирали, керуючись їхнім шляхетним походженням і їхньою вродою. Вибирати було з кого! — на території розлогої Аттілиної держави мешкали десятки різних народів, від нордичних до найполуденніших, отож красуні на всякий смак. Крім безпосередньо підданих, були ще й численні заручниці — як із васальних країн, так і з тих, що укладали мирні договори з гунським царем: бургундки, аквітанки, франконки, вандалки, свебки.

Пункт третій: гуни, виявляється, мали свій церемоніал і етикет. При тому дуже мальовничий і цілком демократичний, Пріск не згадує ні словом, щоб піддані падали перед царем навколішки, тим паче, на землю і рвалися цілувати взуття чи кінські копита. Ні, все виглядає цілком гідно.

Пункт четвертий, не знаю, чи можна назвати його оптимістичним. Ряд описаних тут і пізніше звичаїв дійсно має свої слов’янські аналоги, що дожили до нашого часу, скажімо, під час традиційного весілля. Але це ще далеко не означає, що ті гуни були слов’янами, лише те, що серед мешканців гунської держави були якісь слов’яни чи протослов’яни. Але й це ще непевно, бо слов’яни могли з’явитися пізніше і перейняти описувані звичаї чи від самих гунів, чи від того народу, в якого їх запозичили гуни.

Є, однак, пункт, який не заперечиш. Якби ми навіть неспростовно довели, що і територія, якою їхало посольство — слов’янська, і верхівка гунів теж слов’янська, ба більше — руська, то все ж місто, описане Пріском, ну ніяк не могло бути Києвом (як твердить автор «Меча Арея»). Не названа жодна характерна прикмета Києва, навіть Дніпро, — а цю річку складно не помітити. А вже зауваження про те, що поблизу нема ні доброго дерева, ні каменю ближче як у Паннонії, повністю виключає Київщину як місце розташування Аттілиної столиці (чи резиденції, бо це дуже нетотожні поняття). Коли трішки поміркувати, то воно й зрозуміло: готуючись до військових дій в обох імперіях, гуни мусили збудувати якийсь опорний пункт значно ближче до південно-західного кордону своєї імперії, ніж Київ (це якщо ми сміливо припустимо, що Київ уже існував та був значним містом). Хоча б для того, щоб полегшити контакти з обома Римськими імперіями та варварськими королівствами на території Західної Римської імперії. Тому доведеться нам обрати якесь інше місце, мабуть-таки на території теперішньої Угорщини — як знають усі поштиві люди, до приходу мадярів то була слов’янська країна, от тільки місцеве населення радше доводилося ріднею теперішнім словакам, ніж східним слов’янам (русинам).

 

Піар, агітація та пропаганда у V столітті або ж історія грека Адаміса

Далі в романному тексті та в реальній історії Пріска з’являється певний герой, що веде з Пріском довгу та змістовну розмову. Пріск не називає імені свого співрозмовника, натомість у «Мечі Арея» цей персонаж зветься Адамісом.

«Книжкова» його біографія така: Адаміс — молодий раб із грецьких бранців. Урятував князя Богдана, коли той мало не потонув, переправляючись під час полювання через ще незамерзлу ріку, — але тут щасливо нагодився Адаміс і порятував князя. На знак подяки Богдан викупив Адаміса та відпустив на волю. Адаміс збирався повернутися додому, але так вийшло, що зостався: закохався у місцеву дівчину — та й вона відповіла взаємністю. Побралися, пішли діти. Князь далі опікувався своїм рятівником, узяв його на службу, спершу тивуном, а там і домажаричем (мажордомом?) княгині Русани, Богданової жони. Жилося Адамісові добре, але час від часу находила туга за домом і давно вже втраченими рідними. Отож просто не міг минути нагоди порозмовляти з гістьми з рідного краю рідною мовою.

Нагода трапилась зранку наступного дня після приїзду князя, війська та послів до столичного города. Тільки-но розвиднілося, Максимін вислав Пріска з подарунками до Вишати (Онегесія), але, оскільки Вишатин терем ще був зачинений — мешканці столиці лише отямлювалися від бенкету, влаштованого на честь приїзду, — то вирішив поблукати трохи і роздивитися.

 

«Прогулюючись коло терема, – писав потім Пріск, – я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: «Хайре!» («Радуйся!») Се мовив чоловік, проходячи мимо. Дивлячись на одіж його, я м узяв того можа за скіфа. Мене зчудувало, що скіфський вой рече по грецькому. Складаючи полки з різноличних народів, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносінням з римлянами – й латинську мови. Грецька ж тут чується тільки між полоненцями, взятими у Фракії або ж на змор'ї Іллірії. Але їх зразу впізнаєш серед скіфів по рубищу й печальному виду. Той же, що мені вклонився, увидівсь мені скіфом, котрий жиє заможно й розкішне. Він був одягнений у багату, ошатну одіж, його волосся було стрижене під кружечок. Очутилося ж, що то є грек, узятий полоном у Мізії, а тепер він живе тут...»

 

Розмова майже одразу ж перейшла на тему порівняння, де краще живеться — між варварами чи в імперії. Адаміс гаряче хвалив свою нову батьківщину, ганячи стару.

 

— Я м полюбив скіфський покон. Ми часто сполчаємось, то є так. Зате в мир насолоджуємося красним і велелюбим покоєм. І ніхто не тремтить, щоби в нього не відняли того, котре він має й шанує. В моїй старій вітчині, в Греції, волостять тирани, а малодушні роби не сміляться боронитись. Там немає правосуддя, ні рівності в податях. І сильні гнітять слабих...

 

 Виглядає, що Пріск не заперечує, хоча справжній Пріск таки мав свої аргументи, які теж виклав. Стосовно ж історії «Адаміса», то насправді (у викладі Пріска) вона виглядала так.

«Адаміс», хоч грек, мешкав у мезійському місті Вімінацій над Дунаєм, куди приїхав у купецьких справах. Тут одружився з багатою місцевою жінкою. Однак, коли місто завоювали варвари, втратив і майно, і свободу, ставши рабом Онегесія. Вийшло так, що йому поталанило: він хоробро бився за свого господаря проти римлян і акатирів, урешті викупився на волю, одружився вдруге, має дітей і живе при боці Онегесія, навіть ділячи з ним трапезу.

Натомість аргументи «Адаміса», що мали б доводити перевагу його варварського життя проти римського, такі. Підданим імперії ромеїв заборонено носити зброю, а військо не надто їх захищає, тому під час кожної війни гинуть насамперед мирні й безборонні люди. А у мирний час не легше, бо держава немилосердно стягує податки і утискає бідніших, не звертаючи уваги на зловживання, яких допускаються багачі. Влада корумпована, судові процеси тривалі. А от у гунській державі, якщо тільки настає мир, усі живуть спокійно і кожен підданець може бути певний своєї безпеки і невтручання в його домашні справи.

Шукаючи спростування, Пріск відповідав так.

Коли формувалося римське право, його творці розділили між людьми обов’язки. Одні мали захищати закон, інші воювати, ще інші займатися хліборобством — цей розподіл добрий, правильний та справедливий. Звичайно, селяни мають платити воїнам за те, що воїни їх захищають. Судді, натомість, теж захищають громадян держави від сваволі, тому справедливо, що і цим суддям доводиться платити. Надміру тривалі процеси потрібні, щоб виключити можливість судових помилок. Неправда, що багатії безкарно нападають на бідняків, багатий так само може стати жертвою судової помилки, як бідняк.

Стосовно ж щасливої долі «Адаміса» між варварами, то це випадковість. Годі заперечувати, що загалом доля рабів легша у римлян, аніж у варварів. Господарі вважають слуг членами сім’ї та часто їх визволяють.

Тільки-но співрозмовник Пріска, просльозившись, почав доводити, що закони, може, й непогані, але виконують їх зле, як з’явився хтось зі слуг, розчинив ворота і Пріск мусив іти у своїх справах. Доки він їх залагоджує, поміркуймо, що то за зустріч і ким міг бути новий знайомий Пріска.

Думка перша: Пріск вдався до літературного прийому, вклавши в уста «варвара» свої власні думки, а для непознаки заперечуючи їх начебто від власного імені. Бо таки мало хто повірить, наче багаті стають жертвами несправедливих судових процесів так само часто, як бідняки (хіба що їх противником є хтось ще могутніший, наприклад, імператор, що прагне відібрати майно у заможніших підданих… але це явно не той випадок, щоб ним хвалитися).

Думка друга. Що за притичина — за місячну дорогу Пріскові не трапився ніхто, що хоч кілька слів грецькою знав би, а тут на маєш, із самого ранку, коли добрі люди відсипаються після пирування, автентичний грек та ще й веде агітаційні розмови! А чи тільки розмови? Невже б гуни (гунська СБ) була така дурна, щоб дозволила працівнику посольства держави, знаної зі свого інтриганства і щойно пійманої на спробі отруїти главу держави (і це не перший такий випадок: року 412-го з намови римських послів уже отруїли гунського правителя Доната, що виступає в «Мечі Арея» як Богданів дід Данко) безконтрольно сновигати столицею? Щоб ще когось завербувати або іншої шкоди наробити? Після того, як вони старанно пасли його цілий місяць? Чекайте-чекайте, а чий він тепер — ну, не раб, звісно, а працівник чи підлеглий, той Адаміс? Що? Онегесія? Міністра зовнішніх справ, ймовірно, одного з шефів гунської СБ? Ну то все ясно.

Хоча насправді могла мати місце комбінація обох варіантів: працівник контррозвідки, мабуть, справді автентичний грек чи, принаймні, хтось, для кого грецька мова була рідною, мав пильнувати за пересуваннями посольського ритора, може, й агітацію якусь вів. Але більшість аргументів і контраргументів додумані Пріском уже пізніше.

Заради справедливості зазначимо, що отой не названий з імені співрозмовник Пріска — не єдиний історичний прообраз «грека Адаміса». Бо справді жив тоді певний Адаміс, він був управителем маєтків дружини Аттіли і справді з намови цариці чи, може, за власним бажанням влаштував бенкет для гостей.

«Ми прибули туди разом із деякими скіфськими вельможами. Нас гостинно прийняли чемними словами та наготованою їжею. Згідно зі скіфським церемоніалом, кожен із присутніх ставав, подавав нам повний келих, а, потім обнімав та цілував того, що випив, і забирав келих».

У Білика перекладено з використанням архаїчної лексики, але доволі точно.

 

«Прийшли смо до нього вкупі з кількома скіфами й були смо вдостоєні благосклонного й привітного прийому, й нагощені добрими стравами. Всі, кої були на обіді, за поконом скіфським вітали нас, підводячись і підносячи нам повні чари, обнімаючи нас і чоломкаючи почередно...»

 

Отакі дві особи об’єдналися, щоб виник літературний образ грека Адаміса. А нам може бути цікавим, чому гунська цариця не могла влаштувати бенкет сама, а мусила вдатися до послуг свого мажордома?

Бо це вже було б цілковитою ревеляцією для тодішнього світу. І без того гунські жінки вели доволі відкрите життя, як у цьому мав нагоду переконатися Пріск, побувавши на аудієнції в Аттілиної дружини.

 

Русана, Крека, Ерка, Херк’я, Хельга, Оспирина

Другого дня після розмови з «Адамісом» посли склали візит ввічливості верховній цариці, дружині Аттіли, званій Крекою. Ось як проходила аудієнція:

 

«На двірці були многі тереми та кліті. Одні красно зістроєні з гладеньких колод, пов'язаних межи себе як вінки, й здіймаються на добру вись. Тут жила жона Аттіли. Зустрінутий у дверях варварами, я ввійшов до хорому й застав її на м'якому ложу. Підлога була встелена килимами, многі жони стояли окіл цариці. А діви сиділи навпроти неї долі й узорили різноличними нитками корзна, кої вдягають тут зверх одіжі. Вклонившись цариці, я підніс їй дари й вийшов...»

 

Короткий опис, а все ж знаменний. Можемо ще раз упевнитися в попередньому спостереженні: гунські жінки навіть із найвищих суспільних прошарків (бо зазвичай простолюдинки в цьому сенсі вільніші) ведуть життя доволі відкрите: з’являться на публічних церемоніях, вітають гостей, приймають і вручають подарунки. Загалом, нічого виняткового в цьому факті немає і він не суперечить ні гіпотетичній монголоїдності, ні кочовому способу життя гунів (якщо вони справді були кочовиками і монголоїдами). Навіть далеко пізніші монгольські ханші приймали гостей з Русі та пригощали їх вином. Але й доказом цієї монголоїдності вільний жіночий спосіб життя бути не може.

Реальна, історична дружина Аттіли мала на ім’я Крека чи якось схоже, — можливо, Керка. А як вона зображена в літературі? Що ж, у романі «Меч Арея» — не надто прихильно. Перша Богданова жона зветься Русаною, побралися вони без великого почуття і навіть не бачивши раніше одне одного (Богдан усе ще не міг забути свого великого найпершого кохання — прекрасної лужичанки Ясновиди). Та й пізніше, хоча мали двох синів, залишалися фактично чужими людьми — і, врешті, роз’їхалися. Нічим особливим Русана не вирізняється, навіть зовнішність її не описана — тільки й того, що «казали гречники, вельми красна лицем». (Гречники, до слова, не конче греки, а радше купці, які торгували з греками).

На щастя, це не єдине літературне зображення першої за часом укладення шлюбу і значенням дружини гунського царя. У таких прикладах героїчного епосу як «Пісня про Нібелунгів», «Поема про Вальтарія міцнорукого» чи у сазі про Тідрека Бернського гунська цариця представлена як шляхетна жона, найдостойніша з достойних, ласкава пані та мудра господиня, порадниця мужа, який дуже її шанує і дуже до неї дослухається, вона ж усіляко схиляє Аттілу до лагідності та поміркованості. Опікується не лише власними дітьми, а й молодшими родичами, численними слугами і не менш численними заручниками — привчає їх до добрих звичаїв, дівчат учить витонченому рукоділлю (як в описаній Пріском сцені з вишиванням). Не знаємо, звичайно, чи таким був характер реальної Креки чи, радше, літературний ідеал королеви і взагалі знатної дами часів створення епосу.

Ще цікаво прослідкувати, як змінювалося ім’я Аттілиної дружини. Історично вона Крека (а радше таки Керка), у сазі про Тідрека Бернського — Ерка, у цій формі ще легко пізнати історичну першооснову. Пізніше, у «Старшій Едді» вже зветься Герк’я (Herkja, там вона не дружина, а служниця чи наложниця Аттіли), в «Пісні про Нібелунгів» та споріднених творах — Герха, Гельха. Це все, очевидно, форми первісного імені. Дещо осторонь цієї групи міститься ім’я Аттілиної дружини з поеми про Вальтарія — Оспирина (Ospirin). 

Сама ж описана Пріском сцена, коли господиня приймає гостей, наглядаючи одночасно за дівчатами-вишивальницями має щось напрочуд зворушливе, патріархальне — чи, правильніше, матріархальне

 

Гунських дів,

ткаль майстерних,

що золотом шиють,

на розраду тобі;

будеш хазяйкою

всіх скарбів Будлі ,

вбирайся у золото

й вийди за Атлі.”

(з «Другої пісні про Ґудрун» у перекладі Ілька Біленка-Шумахера).

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.