Коментарі до роману Ів. Білика "Меч Арея"-4

Розмови про геополітику, меч Арея та коваль Людота

Відвідавши достойну панію Аттілину, посли обох імперій підійшли до будинку, де зупинився її достойний муж, — і терпляче чекали там під тином, доки грізний варвар прийме послів із інших варварських країв. А тим часом розмовляли собі про політику, геополітику та про власні проблеми, насамперед про злощасні золоті чаші, справа з якими не посувалася з місця — Аттіла вперся і вимагав видачі Сильвана. Доведені до розпачу посли Західної імперії мріяли, щоб грізний цар зайнявся чимось іншим, найкраще десь на другому кінці світу. От хоча б у Персії! Бо скіфи-гуни, виявляється, майже-майже дісталися цієї держави.

 

Гуни вже відають дорогу туди: ходили тією дорогою, коли в них шалів голод. І Західня, й Всхідня імперії не змогли суть стати супротиву йому, бо полчилися в инчих землях. Тоді Божко з Красоєм, котрі є з роду царів скіфських, сполчили велії полки й проникли в Мідію. Се ті самі, котрі пізніш були слами в Римі для укладання ладу з нами. Вони самі речуть, що, минувши в той похід степи й переправившись через озеро Меотіду, подолали гори Кавказькі й за п'ятнадцять днів досягли Мідії. Й тільки велії полки персів примучили їх вернутись у свою землю – инчою дорогою, понад берегом Каспійського моря».

«Так, – рече далі Ромул, – Аттілі неважко примучити собі Мідію, й Парфію, й усю Персію. Ратна сила його така, що ніхто супротиву їй стати не зможе. Ми молимо бога, щоб Аттіла повернув оружжя своє на персів».

 

 Розмова послів, відтворена Пріском, у романі «Меч Арея», викладена доволі точно, лише видозмінені — на слов’янський лад — імена керівників того походу, так-то вони звалися Басіх (Божко) і Курсих (Красой).

 

В літо 440 е

Вдруге прислали вірмени слів своїх у землю Руську, просячи о поміч. І зрядив Великий князь київський Гатило рать велію, й пішли два князі полянські Божко й Красой, і дісталися кресів сполоненої персами землі Гурартської, й січа була велика з персами, й воротилися русичі, шоломами напившись гіркої води з моря Хвалинського, бо мали перси ополчення небачене, коні ж русинські падали від безводі й сапної язви.

Та взнали вже руські можі путь у далеку Персію, й греки вельми раді були з того.

 

Так… добре було б, якби страшний цар та пішов на Персію. Але чи не матиме такий похід грізних наслідків для решти світу? Ану ж, повернувшись із Персії переможцем, Аттіла відречеться титулу римського стратига, звелівши вже просто називати його імператором обох імперій?

Далі, міркуючи, чому Аттіла раз-у-раз випробовує долю і чому він так певний власної непереможності, Константіол (це той супутник перекладача Константина) розповідає решті працівників обох посольств про меч Арея, що недавно потрапив до Аттіли. От що пише Пріск про того меча:

«Це священний предмет, шанований скіфськими царями, бо він присвячений володареві воєн. У давнину був він схований, а потім знайдений за допомогою бика.

Пастух, помітивши, що одна тварина в його стаді зашкутильгала, і не знайшовши причини для такої рани, стривожився і пішов слідами крові. Отак знайшов він меча, на який тварина необережно наступила, пасучись. Він його викопав і приніс Аттілі. Той втішився подарунком і вирішив — бувши людиною гордовитою, — що призначено йому стати царем світу і що завдяки мечу Марса даровано йому буде перевагу в битвах»

Тут пильні читачі «Меча Арея» протруть очі і заявлять — стійте-стійте, адже цей епізод в романі є, але він стосується іншого часу та й не так усе було! Хоча версія про корову і знайдений меч там наче згадувалася…, але це щоб замаскувати справжній перебіг речей. А був він таким (у романі).

Колись, ще дуже молодим і навіть неодруженим, тяжко переживаючи болісний розрив зі своєю вічною коханою Ясновидою, князь Богдан дуже ласкаво повівся з молоденьким ковальчуком Людотою. Той Людота закохався в гарненьку дівчину Славку і побрався з нею за купайлівським законом, однак дівчина виявилася княжою робою. Вона чесно попередила про це Людоту, однак «Лада захотіла інакше». Згідно із законом та поконом, «між роби стає робом господаря її». Але Богдан, зворушений любов’ю молодої пари і все ще не вийшовши з полону власного нещасливого кохання, помилував обох і відпустив Славку на волю. Людота, проте, виявився гоноровим і сам, без принуки, пообіцяв своєму благодійнику найвищу можливу винагороду — Юрів меч.

Що ж то за меч такий? Священна зброя скіфів, яку годиться видобувати або в часі великої небезпеки, або в часі великої слави: він дає своєму володареві непереможність у бою. Цього меча його дотеперішні хранителі, старці Руської землі, начебто вручили Богдановому прадідові, князеві Велімирові, — і тому він зумів, урешті, визволити Руську землю з готської кормиги. Однак потім у Велімира з’явилися усілякі нехороші думки типу бодай поступового закріпачування смердів, то, щоб його покарати, старці того меча відібрали. І десь ховали, ніхто й не здогадувався, де.

Отого меча шукав Людота, але водночас кував меча власного. Першого, другого, третього… випробовуючи його на дикому камені чи на криці.

Обидва проекти вдалися одночасно: Людота і скував уже незламного меча, і знайшов той переховуваний Юрів (при цьому випадково вбивши його охоронця). От тільки це було вже пізніше часу розмови послів під Аттілиним парканом, — гуни й союзні війська саме відбули битву на Каталаунському полі та стояли біля воріт Риму.

Людота добився до Богдана, віддав знайденого меча, пояснивши, що «наступила на нього корова». Однак парадний меч пощербився під час випробування, тоді Людота попросив спробувати другий, скований власноруч, звісно, не зізнаючись, звідки він у нього взявся. І це виявився найкращий меч світу!

 

– Вдар, – сказав Людота.

Гатило подивився на невищерблене лезо, махнув рукою й ударив. Меч відскочив од каменя набік. Богдан узяв його міцніше й знову вдарив. Сердиті джмелі гранітних іскор полетіли вусібіч, а князь рубав і рубав дикий валун. Люди помалу сходилися колом і стежили з затамованим подихом.

Гатило спинивсь і здивовано роздивився меч. На лезі не було жодної щербини. Камінь же, дикий камінь білів порубинами.

– Що правиш за нього? – спитав Гатило, втерши піт, який виступив йому на чолі від раптового хвилювання. Людота коваль тихо відповів:

– Нічого.

– Речи, що правиш! – у нестямі вигукнув князь. Але Людота відповів так само тихо:

– Нічого. Маємо з тобою давні вири.

– То дурне, – мовив Гатило. – Речи – й я дам тобі золота, й серебла, й камінців кривавців, скільки здужаєш підняти.

– Людський живіт важить більше за все твоє золото, княже Гатиле. Забув єси? Ходив єсмь роті тобі, землю м святу їв.

Гатило якось по страдницькому глянув на коваля й, зітхнувши, сів на порубаний дикий камінь, тримаючи між коліньми однобокий старий меч.

– Де здобув єси його?

Людота відступив на крок і глухо проказав:

– Пощо питаєш, княже? Ходив єсмь пасти корову, й наступила ратицею, бо стирчав із землі. – Людота похмуро засміявся, тоді дивним поглядом виважив князя. – Се є той меч, о котрім я землю м тобі їв. А було те літ тому двадесять і шість.

 

Здобувши такий неоціненний дар від рідної землі, князь Богдан подумав-подумав і вирішив, що Рим йому ні до чого, та й повернувся додому, на Русь.

Як бачимо, все перевернуто з ніг на голову, бо реальний Аттіла, здобувши меча, як і підозрювали посли, вирішив змагатися за вже всесвітню державу — і зовсім не на Персію він намірився йти! Та й узагалі не на схід.

Хто його знає, чи не була ця історія вигадкою хитромудрої гунської СБ, а, може, Аттілі меча підкинули якісь люди, справді зацікавлені в тому, щоб він устряв у нову війну. Була в тодішньому світі певна держава… може, й непричетна до цієї конкретної історії, але така вже інтриганська, що й Візантію перевізантіїла. Мимоволі починаєш підозрювати… Гаразд, цю версію я викладу пізніше, коли ми до тієї держави доберемося, точніше, повернемося. Хоча могли того меча і цілком випадково знайти, скажімо, в якомусь похованні.

А, ще про коваля Людоту. Князь мусив удруге його рятувати: родичі вбитого давнішого хоронителя меча правили з винуватця ціну крові, себто кровну помсту, а князь не міг їм цього заборонити, бо кровна помста була законом старшим од княжого. Отож відправив Людоту зі всією його родиною «до городка Володаря», брата Богданового. Якщо захоче, повернеться через сім літ, коли помста вигасне.

Невідь-куди замандрував той романний Людота, але його потомки об’явилися через кілька віків, уже в XI столітті. Бо ім’я коваля Людоти не вигадане Ів. Біликом, а взяте з археологічної пам’ятки — меча, викуваного на початку ХІ століття і знайденого «1890 році під час господарських робіт у селищі Фощевата, поблизу Миргорода, Полтавської області». Меч, і без того справжній мистецький витвір, виявився підписаним: з одного боку словом «коваль», з другого — «Людо…а». Оте слово з пропущеною літерою і прочитали як «Людота».

Коли в історії, особливо ж історії для дилетантів настала хвиля глобального заперечення, «коваль Людота» теж потрапив під підозру в неправильному прочитанні чи й фальшованості напису. Але, не вдаючись особливо в деталі, просто зазначимо, що ім’я одного з персонажів роману взяте з популярного на час написання «Меча Арея» артефакту.

 

Бенкет у Аттіли та Харя Мурин

Трохи помінявши послідовність подій (бенкет у Аттіли в «Мечі Арея» відбувається до прийому іноземних гостей царицею, а Пріск відносить його на наступний після аудієнції в Креки день), Ів. Білик доволі точно відтворив перебіг самої гостини.

 

У значений час разом із слами Західньої Римської імперії, – пише Пріск, – ми смо предстали Аттілі при вході до столової світлиці. Тут кравчі, за поконом землі сієї, піднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя їхнього. Випивши, ми пішли смо на вречені нам місця коло столу. Ослони стояли обабоки світлиці. Посередині, за столом инчим, сидів Аттіла в кріслі. Позад нього, на звишінні в кілько приступок, було його царське місце – під пологом з різноличного цвіту ткання. Такі пологи над злюбним ложем вішають римляни й греки.

 

Далі все йшло як годиться — виночерпії розливали вина, гості пили та їли, співці прославляли ратні подвиги Аттіли. До слова, жінок серед присутніх не було, тим-то Крека влаштувала потім од свого імені окрему учту, але не сама, а за посередництвом свого «мажордома». Пріск окремо відзначив, що всім присутнім подавали вишукані страви на дорогому посуді, лише сам Аттіла їв страви прості, з дерев’яної тарілі, і взагалі був «умірним у всьому»: вдягнений просто, одежа його вирізнялася хіба що чистотою, так само неприкрашеними були царська зброя, застібки взуття і гнуздечка для коня. Ну що ж, Аттіла і без того був найбагатшою людиною світу, він не мав потреби якось це підкреслювати. Навпаки, той піар-прийом, який він використовував, був незмірно ефективнішим. Звичайно, додуматися до подібного міг лише хтось із тонким смаком. Але маємо підстави вважати, що Аттіла не був обділений цим особливим почуттям.

Це стало зрозумілим, коли співці свій виступ закінчили, а їм на зміну прийшов блазень-скоморох.

У тексті «Меча Арея» цей скоморох, званий там Харя Мурин, — по-своєму визначна особа. Колись — як ще Богдан не був ні великим князем, ні навіть спадкоємцем великокняжого престолу, Мурин зумів присоромити Рогволода (двоюрідного Богданового діда, який зовсім не палав родинною любов’ю до братового внука, що невідь-звідки взявся на його голову, відтиснувши від черги до престолу власних Рогволодових потомків). Присоромлений Рогволод, хоча й скрегочучи зубами, але таки проголосив Богдана своїм наступником. Звичайно, Богдан-Аттіла був довіку вдячний хороброму та розумному арлекінові. Арлекін у цій версії був не лише мудрим і хоробрим, а й зовсім непоганим із себе, аж ніяк не калікою. І артистом добрим: його комічний виступ до сліз розсмішив усіх присутніх, от тільки Пріск мало що зрозумів, вирішив, що Харя розповідає справжню історію про розлуку двох закоханих, а то була весела клоунада.

Зовсім інша річ реальний блазень, описаний Пріском. Він звався Зеркон Мавр, був справжнім мавром (Мурин в «Мечі Арея» — лише артистичне прізвисько) і на вигляд страховинним: малорослим, сутулим, кривоногим, шепелявим, носа мав такого приплесканого, що майже плаского. До скіфів він потрапив у Фракії, а перед тим розважав Аспара (того самого, що колись так прислужився Галлі Плацидії). Потворного мавра дуже уподобав Аттілин співправитель Бледа. Аж настільки, що коли Зеркон почав нарікати на свою розлуку з дружиною і навіть спробував тікати до «коханої голубиці», Бледа, піймавши втікача, знайшов йому жону — якусь знатну жінку, що чимось провинилася і отак її покарали.

На похвалу Аттіли скажемо, що він цього виставляння на посміх хвороби й потворності терпіти не міг і після смерті Бледи спробував позбутися Зеркона, подарувавши його Аецію. Від Аеція Зеркон перейшов знову до Аспара (схоже, всі ці переходи були добровільними, як у теперішніх футбольних зірок), а там наш знайомий Едекон умовив зірку повернутися до гунського двору, де його пам’ятали і радо бачили б знову. Під час свого першого післягастрольного виступу перед гунською аудиторією Зеркон старався з усіх сил, кумедно мішав різні мови: гунську, готську, латинську, і «поморив усіх сміхом».

Хоч Аттіла не вельми цим утішився, на описаному Пріском бенкеті він єдиний не сміявся з блазенств Зеркона, весь свій час присвятивши молодшому синову Ернаху (в тексті «Меча Арея» Юркові). Батьківська ніжність Аттіли проявилася у щипанні хлопчика за щоку.

Один із сусідів Пріска, який знав латинську мову, «по секрету» розповів йому, що колись Аттілі напророчили — увесь його рід загине, крім цього хлопчини, і завдяки цьому хлопчині відродиться. Тим-то Аттіла так любовно ставився до Ернаха.

На бенкеті були присутні ще двоє старших Аттілиних синів, здогадно Еллак і Денгізіх (цього останнього пізнаємо у згаданому в «Мечі Арея» старшому синові Богдана і Русани, на честь діда названому Данком). Сиділи тихо, не сміючи навіть підняти очі.

Ми ж зазначимо, що знайшлася ще одна динамічна й інтернаціональна група людей, які часто переходили з однієї держави до іншої, мандруючи між імперськими та варварськими дворами. Першою такою групою були перекладачі-письмоводи, другою — актори.

Ще одна цікава обставина — Пріск мав нагоду приглянутися Аттілі зблизька, до того ж не раз. Чи не описав десь його зовнішності, як описав манеру одягатися? На жаль, у безперечно Пріскових фрагментах такого портрета немає. Можливо, цей опис мав у своєму розпорядженні автор історії готів, Йордан, у нього грізний гун виглядає так:

«Невисокий, широкогрудий, голова велика, очі маленькі. Борода рідка і припорошена сивиною, ніс приплюснутий, шкіра обличчя погана (не цілком зрозуміло, чи пошрамована, як це було заведено в гунів, чи темна від природи), у кожній рисі видно було його походження».

 

Завершення переговорів, прощальний бенкет і дорога додому

Все колись та завершується, завершилися і ті складні переговори, причому всі сторони, як годиться, здобули значну дипломатичну перемогу (з дипломатичними битвами це ще легше, ніж зі звичайними). Вишата-Онегесій та його секретарі, очолювані Рустицієм-Русином, підготували всі потрібні документи, Аттіла їх підписав — чи завірив якимсь іншим чином, гостям дали прощальний прийом, себто ще один бенкет, все було як і попереднього разу, але замість Аттілиних синів біля царя сидів його дядько по батьківській лінії, Оебарсій (у тексті «Меча Арея» Оебарсія замінив тесть Богдана, Воїбор). Мова зайшла про вже згадувану справу дружини для секретаря і перекладача Констанція, пізніше цю справу залагодили так, що всі зацікавлені були задоволені. Посольство під наглядом і охороною Беріха-Беріча від’їхало додому.

Щоправда, без певних неприємностей знову не обійшлося, але насправді вони були незначними, куди меншими, ніж у тексті «Меча Арея», там Максимін зробив ще одну спробу отруїти Аттілу, схиляючи до цього Адаміса і запевняючи грека, що порошок, який він має підсипати цареві до вина, — в жодному разі не отрута, він лише зробить Аттілу м’якшим і зговірливішим. Адаміс, безперечно, таким наївним не був, спробував порошок на собаці, а коли бідна тварина загинула, розповів усе Богданові. Той, розлючений, ще надіслав грізну ноту Феодосію:

 

«Теодосій висок породою, знаменит родом. Аттіла є не менш висок і знатен родом своїм. Але Аттіла, внащадивши монархію від отця свойого, уповні схоронив достойність. А Теодосій згубив сю достойність, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттілі, став робом його, але ще більш через те, що, яко роб невірний і лихоїмний, замислив чинити кови господареві своєму, котрий поставлен над ним небом і судьбою».

 

Текст доволі точно відтворює справжню ноту, цитовану Пріском, але згадувані там «кови» стосувалися замаху на Аттілине життя до початку переговорів.

Єдиним гуном, який отруював послам дорогу додому, був уже згадуваний Беріх. Важко сказати, чому той чоловік постійно дратувався, але його, наприклад, дуже розгнівило, що Максимін начебто сказав, що полководці Ареобінд з Аспаром не мають впливу на імператора Феодосія, він зневажає їх через їхню варварську непостійність.

Тим часом до ставки Аттіли приїхав перекладач Вігіла, той уже справді був уплутаний у справу з отруєнням, але, коли він у всьому зізнався, то і його помилували, дозволивши викупитися. А з Константинополя виїхало до Аттіли ще одне посольство за участю достойних мужів Анатолія і Нома, гунський цар перестрів їх на півдорозі, щоб не мучити далекою мандрівкою, — і все пройшло напрочуд успішно. Аттіла відпустив полонених, відійшов із раніше захоплених територій імперії, навіть перестав вимагати видачі Хрисафія.

Цілком можливо, що Аттіла, попри цілком зрозуміле роздратування проти євнуха, не хотів насправді його позбуватися. Хрисафій чи будь-хто інший на його місці був дуже зручною фігурою, тримаючи в шаху ту придворну партію, яка не так легко скорялася б вимогам ззовні, а заговорила б із Аттілою цілком іншим тоном.

Звідки ми про це знаємо? Бо насправді так і трапилося. Невдовзі після описаних Пріском переговорів, року 450-го, коли несподівано для всіх переставився богоподібний імператор Східної Римської імперії Феодосій ІІ.

 

Наступники імператора Феодосія

 Року 450-го царственна родина обох імперій зменшилася на двох осіб. На Заході не стало Галли Плацидії, на Сході внаслідок нещасного випадку — упав з коня, пошкодивши собі хребет, раптово помер імператор Феодосій ІІ.

Наслідки обох цих смертей мали бути різними. Імператриця-матір давно вже відійшла від чинної співучасті в управлінні імперією, присвятивши свої сили, час і кошти будівництву та меценатству. На похвалу Галлі Плацидії зазначимо, що ті споруди, до створення яких вона була причетна, вважаються нині шедеврами, які прикрасили б не лише занепадницьку епоху кінця імперії, а й будь-яку іншу.

Зовсім інша річ — імператор Феодосій ІІ. За життя він нічого особливого не значив, але його кінець став сигналом до значних перемін. Партію змін очолила сестра покійного, Пульхерія, — миттю покинула монастир, де відсиджувалася останніми роками, і сконтактувалася з давнім нашим знайомим, Аспаром. Разом вони усунули дотеперішнього правителя, Хрисафія, звинувативши підступного євнуха у всіх гріхах, і справжніх, і вигаданих. Все пішло як по маслу — смертний вирок, конфіскація майна, вирок виконано.

(У «Мечі Арея» ці дві події, себто смерть Феодосія і падіння Хрисафія переставлено місцями, хоча й історичні джерела, і звичайна логіка підказують, що друга відбулася після першої).

Здійснивши цю необхідну і неодмінну після кожного непопулярного царствування процедуру, задумалися про спадкоємця. Сина по собі Феодосій не залишив. Зрештою, для обох Римів — і давнішого, і новішого, династична спадкоємність була радше винятком, ніж правилом. Із юридичної точки зору, найбільші права мав номінальний правитель Західної імперії — Валентиніан ІІІ, двоюрідний брат покійного Феодосія і чоловік єдиної його доньки, Євдоксії. Однак Пульхерія не дала родинним почуттям засліпити себе — надто добре розуміла, що правитель із Валентиніана ніякий і Східної імперії він не потягне. Натомість Пульхерія не могла правити сама, їй необхідний був мужчина-співправитель. Спершу вона запропонувала співучасть у владі Аспарові, але той розсудливо відмовився, розуміючи, що піддані найхристияннішої Імперії не приймуть царем варвара ще й єретика. Натомість порадив Пульхерії іншу кандидатуру — свого підвладного, воєначальника Маркіана. Пульхерія придивилася — і згодилася з Аспаром.

Візантійська СБ негайно ж розпустила чутки, що сам Феодосій, помираючи, назвав Маркіана своїм наступником. Щоб іще посилити становище Маркіана, Пульхерія запропонувала йому свою руку. Маркіан, який саме вдовів, поквапом згодився.

Шлюб, само собою, мав бути цілковито фіктивним, більш ніж 50-річна Пульхерія не збиралася міняти свого дотеперішнього аскетичного життя. Автор «Меча Арея» іронічно коментує цю подію так:

 

На братове місце сіла його старша сестра Пульхерія, хоч вона й раніше правила державою замість слабовільного Теодосія. Синкліт обрав імператрицею Пульхерію, бо ж брат її не лишив по собі можеської чаді. Але нова імператриця мусила взяти собі можа в суправителі. Пульхерія, якій минуло п'ятдесят друге літо, на пораду нового улюбленця придвірної кліки гота Аспара, взяла собі можем майже неписьменного Аспарового воєводу Маркіана. Але, бувши святошею, попросила Маркіана пощадити її дівочу непорочність.

 

Письменний чи ні, — все ж Маркіан мав ряд переваг, не таких частих для його часу: виявився людиною енергійною, добрим господарем, був небоязким. І, що вже й напрочуд дивно, — зовсім незабобонним. Це вже межувало з чудом, таким не могли похвалитися ні Аттіла, ні римські полководці.

Бо початок правління Маркіана виглядав зловорожим: 24 серпня Маркіана коронували, а вже через місяць прийшла сумна звістка про руйнівний землетрус у Тріполі в Фінікії, одній із провінцій Східної імперії. Ані хиби: поганий знак! Але Маркіан, ніскільки не переймаючись прикметами та віщуваннями, одразу ж зайнявся відбудовою зруйнованого міста.

Ба більше: новий імператор не боявся не те що лихих знаків, а навіть лютого гуна, перед яким тремтіла решта світу, себто Аттіли. Коли той прислав до Константинополя посольство, вимагаючи відновлення мирного договору на попередніх умовах, основною з яких мало бути сплачення колосальної данини, то Маркіан спокійно відповів: попередній договір зобов’язував Феодосія, але не його наступника. Відтепер Східна імперія даруватиме північному сусіду стільки, скільки забажає. І лише за умови дійсно дружньої поведінки цього сусіда. Бо «золото маємо для друзів, для ворогів — залізо». Слова, гідні державного мужа з часів творення Риму. І, як не дивно, Аттіла стерпів!

Трохи забігаючи вперед: три роки Маркіан правив разом із Пульхерією, а після її смерті 453-го року — стільки ж царював сам. І так добре впорався, що кільком наступним імператорам при коронації кричали:

— Прав, як Маркіан!

А які ж причини змусили гунського царя попустити плазом таку образу — та й матеріальну втрату теж? Це не було таємницею: він готувався до серйозного походу. Не проти Персії. Проти Західної імперії, дотеперішньої своєї союзниці. На причини склалося кілька подій зовні та всередині імперії, начебто родинного характеру.

 

Війна проти Західної імперії — причини

Вандали і царівна Євдокія

Починаючи роком 448-им до гунського царя приходили нові й нові посли. Чергові з’явилися аж із Африки. Від наших давніх знайомих, вандалів. Просили Аттілу захистити їх від західних готів (візіготів) та римлян, що замишляють проти вандалів лихе.

 

– Готи, Велій ксьондзе, – сказали сли, – стали купою з Римом і хочуть ковтнути нас.

Гатило довго розмовляв зі слами Гейза, довго обмірковував усі сторони справи. Ся справа останніми десятиріччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тільки відрубати.

 

Ще б пак, причому плутатися той клубок почав давно, — відколи готи і вандали разом із ними примандрували до південної Європи. Бо ще відтоді вандали мали погану репутацію ненадійних союзників, слабосилих воїнів, яким хитрощі заступали ратну доблесть, і дуже підступних ворогів. Всі сусіди вандалів рано чи пізно впевнювалися в цьому.

Хоча вандали могли б виправдатися тим, що не вони почали — це готський король Геберік (Geberic) напав на вандалів, — і загинув вандальський король Візімар (Visimar).

 

«Там, – писав про них готський історик Йордан, – згадували вони все те зло, яке їм заподіяв король Геберік, прогнавши з рідної землі. Так розповідали їм батьки їхні»

 

Тоді витиснуті з рідної-нерідної, а все ж своєї землі, вандали під проводом короля Фрідубальда (у «Мечі Арея» названого жупаном Предівоєм) рушили на захід, до Галлії, а звідти на південь, аж до Піренейського півострова, де уклали союз із аланами. Під час воєн за Галлу Плацидію, коли майбутній імператор, а тоді ще головний воєначальник Заходу Констанцій улаштував візіготам продовольчу блокаду, харчі їм згодилися постачати вандали. І дерли утридорога: трулу пшениці за один ауреус. (У перерахунку на зрозумілішу нам валюту виходило, що бушель, тобто, близько 27 кг  пшениці, коштував приблизно 840 доларів). Ще й, глузуючи, називали готів, що змушені були платити такі ціни, трулами.

У віддяку візіготи при першій же нагоді перебили тих вандалів, які осіли на Піренейському півострові. Фрідубальда ще раніше встигли підступом захопити в полон і відправити у подарунок імператору Гонорію.

Пізніше, внаслідок вже відомих нам подій, вандали опинилися в Африці і почали там будувати власне королівство. Короля мали достойного — «Гейзо», переважно званий Гейзеріхом, міг сміливо претендувати на звання найбільшого пройдисвіта, інтригана та клятвопорушника в тодішньому світі. От, хоча б, історія як візіготи стали ворогами Вандальського королівства.

Почалося з того, що укладений колись із Західною Римською імперією мир вандали зберігали недовго. Скориставшись тим, що імперські війська, очолювані Аецієм, застрягли в Галлії, Гейзеріх одним ударом і майже без бою оволодів столицею римської Африки, Карфагеном, та іншими дуже цінними провінціями.

Черговий мир було укладено 442 року, на тяжких для імперії умовах. До Вандальського королівства відійшли землі теперішнього Тунісу та східного Алжиру, натомість за Римом зосталися західна Нумідія та Мавританія, — їх Гейзеріх великодушно відступив, спершу ґрунтовно пограбувавши. Заодно вандали перестали вважатися федератами, а їхній король здобув статус незалежного правителя, як перський Цар Царів.

Не встигло ще просохнути чорнило на цьому мирному договорі, як до Равенни докотилася нова, ще страшніша звістка. Король візіготів Теодоріх та вандальський король Гейзеріх домовилися про союз, підкріплений шлюбом їхніх дітей — сина Гейзеріха Гунеріха (у «Мечі Арея» названий Яном) і доньки Теодоріха, невідомої з імені. Справжньою метою цієї угоди був спільний напад на Західну імперію, яка рішуче не зуміла б протистояти натиску одночасно з півдня та заходу. Тим часом, Гейзеріх уже захопив ряд островів, висадився на Сицилії та розпочав облогу Лілібеї.

Меч не брав, але зоставалася дипломатія.

Приблизно така фраза міститься в «Мечі Арея», от тільки стосовно іншої держави та іншого народу.

 

Тим часом готський конунг Теодорік і сам був не від того, щоб розширити область свою за рахунок слов'ян чи римлян. Та зброя не брала, на руках же Теодоріка малося дві доньки, й він мусив подбати про їхнє майбуття. На трухлявий Рим не було чого й дивитися, в слов'янській же державі жило безліч княжичів. Одну дочку Теодорік і видав за галльського князя. Другу ж узяв Ян, син великого жупана Іспанії та Африки Гейза.

Візіготській княжні чимось не припав до вподоби свекор, і вона хотіла отруїти його. Нестримний у своїй люті жупан наказав позначити невістку тавром злодійства: їй вирвали ніздрі, повідтинали вуха й вирядили до батька.

 

Як воно часто буває в історичних романах (і в «Мечі Арея» теж), нам розповіли тільки половину історії. Бо та інша половина була такою.

Проноза Гейзеріх, схоже, тримався зовсім іншої гадки про «трухлявий Рим». Коли йому в невістки запропонували доньку імператора Валентиніана ІІІ, Євдокію (за нашим ліком це Євдокія ІІ, спільна внучка Євдокії І та Галли Плацидії), гордий вандал погодився аж бігом!

Щоправда, на заваді постали дві обставини. Перша — Євдокія була ще малою дитиною, друга — Гунеріх, планований наречений, був уже одруженим… З донькою короля Теодоріха, аякже.

Перша обставина, властиво, ніякою перепоною не була. Шлюб чи, нехай, заручини можна провести і негайно, а з фактичною реалізацією почекати, скільки годиться. Хай там як, до досягнення п’ятнадцятиліття  Євдокія мала зоставатися у батьківському домі, а майбутній чоловік мав право її навідувати. Вони вже, зрештою, і зналися, — раніше Гунеріх провів кілька років при імператорському дворі як заручник.

З другою перепоною Гейзеріх упорався сам. Отоді-то виникла версія про отруйницю-невістку, нещасну дівчину спотворили, скалічили і, зганьблену, вигнали до батька. Той, зрозуміло, скипів од гніву і оголосив Гейзеріха своїм першим ворогом. Монтована антиримська коаліція розпалася, тим паче, що Гейзеріх, згідно з новою мирною угодою, забрався з Сицилії.

Римляни потирали руки: один їхній ворог (Теодоріх) відтепер тільки й шукатиме нагоди поквитатися з другим їхнім ворогом (Гейзеріхом). Щоправда, довелося пожертвувати царівною, але до її повноліття ще довго чекати, багато чого може змінитися. Аецій, справжній натхненник дипломатичної операції, поквапом заручив свого сина Гавденція з молодшою дочкою імператорської пари, на честь другої бабусі названої Плацидією.

Та Гейзеріх виявився ще хитрішим, аніж про нього думали: вдався за допомогою до Аттіли. Ба більше: умовив грізного царя втрутитися в ситуацію.

Як йому це вдалося? Історики підозрювали банальний підкуп. Може, й це, але навряд, чи тільки це. Етнічна солідарність, як пояснює автор «Меча Арея»? Гм… навіть якщо і гуни, і вандали справді були слов’янами, що вкрай сумнівно, то чого раптом між ними мала бути ця солідарність? Такої ще не вигадали і, наприклад, одні германці завзято винищували інших германців. То що тоді?

Чи не вандальські посли заронили в думки Аттіли ідею про світову імперію під його берлом? Зокрема, чи не вони підкинули того меча Арея? Адже переговори чи бодай спорадичні контакти між вандалами і гунами мали бути давнішими.

Як на те, несподівано вийшла на перший план ще одна причина війни між Аттілою і Заходом. Причина мала ім’я та ще й відоме.

 

Юста Грата Гонорія

 

Гатило байдуже перебив папу Лева:

– Чия та жона, котру м видів ще першого дні, як сте прибули до мене?

Ябедник Костан чітко перекладав кожне слово свого володаря й кожну відповідь Лева Першого.

– То Гонорія, твоя цісарська величносте. Юста Грата Гонорія.

 

За калейдоскопом подій та осіб можна б і забути, що Галла Плацидія у другому шлюбі народила не лише спадкоємця імператорської багряниці, Валентиніана, а й дівчинку, на честь рідні з материнського боку названої Юстою Гратою Гонорією, на повсякдень — Гонорією. Була донькою найвидатнішої пари свого часу, потомком кількох імператорських династій, але їй не поталанило — народилася дівчинкою, хоч і царівною. Життя її могло проминути так само непомітно, як у двоюрідних бабусь, Юсти й Грати. Могла б забути про неї й історія, якби вона сама про себе не нагадала.

Схоже, навіть мешканці древньої столиці — Риму — або не дуже знали, що ж насправді трапилося, або не хотіли розповідати про скандал у благородному сімействі, тому все подальше знаємо переважно від істориків Сходу, наприклад, од Іоанна Антіохійського, який використовував записи Пріска. Виглядало це так.

Точної дати народження Гонорії не знаємо, але вона була на рік-два старшою від свого вінценосного брата, себто року 450-го їй було ледь за тридцять. Але, коли у Валентниніана ІІІ на той час вже були дві заручені дочки, то Гонорію навіть не видали заміж. На це могло бути дві причини: або надто старанно вибирали чоловіка, добре знаючи, що «кожен, кому дісталася б рука доньки імператора Констанція й рідної сестри імператора Валентиніана Третього, став би в Римі другою людиною, а друга людина завжди має хіть стати першою». Або ж Гонорію з волі матері готували до такого самого життя, яке вела її родичка Пульхерія, — вона мала, пожертвувавши особистим щастям, допомагати братові, чи, принаймні, не стати причиною міжусобиць у імператорській сім’ї. Однак виявилося, що Гонорія зліплена із зовсім іншого тіста. Раз уже їй відмовили у праві на заміжжя, вона завела роман із управителем своїх маєтностей, якимсь Євгенієм. Їхні стосунки стали відомими, начебто не обійшлося і без живого наслідку, себто вагітності, Євгенія стратили, а Гонорію лише завдяки заступництву матері, яка щиро любила свою непутящу і безталанну доньку, помилували, відправивши поки се-те до Константинополя.

Коли справа залагодилася і пересуди стихли, Гонорії на прохання матері дозволили  повернутися до Риму, де їй уже підшукали чоловіка, якого Іоанн Антіохійський характеризував так: «Геркулана, колишнього консула, такої доброї вдачі, що його не підозрювали у потязі до царської влади або повстання». Творчо розвиваючи цю думку, багато пізніших хроністів називали майбутнього імператорського шурина глибоким старцем на порозі могили, якого вже й справді можна було не боятися. Це, однак, не зовсім правда (або зовсім неправда). Геркулан Басс, потомок давнього сенаторського роду Аніціїв, був на кілька років молодшим од Аеція, разом із ним перебував у готського короля Аларіха як заручник, а пізніше став лідером сенатської партії, що підтримувала Аеція. Загалом належав до кола найближчих друзів «останнього римлянина», тому можливо, що саме Аецій на правах уже майже члена імператорської сім’ї влаштував цей союз. До слова, консулом Геркулан Басс став лише 452-го року, мабуть, не без підтримки патрикія імперії.

Та, як виявилося, сама Юста Грата Гонорія мала з цього приводу іншу думку і хотіла якщо виходити заміж, то з власної волі та за власного обранця. Щоб цього досягти, вдалася до засобу дійсно небуденного.

 

Минулого ж літа до городу Києвого прибився гонець. Він мав лише двох супровідників і жодної учти, але назвався слом від Риму. Гатило наказав котромусь незначному боляринові прийняти його, та сол, безвусий євнух, домагався до «гунського імператора» й передав йому важкий золотий перстень із дванадцятьма камінцями‑кривавцями.

То була печатка Валентиніанової сестри. Словами ж євнух переказав таке:

– Світла царівна Юста Грата Гонорія сле тобі сей перстень і свою мольбу визволити її й узяти собі жоною. А віно вона принесе тобі добре: всю провінцію Галлію вкупі з готами аквітанськими й усіма язиками, що в Галлії сидять віддавен і віднедавен.

Перстень Богдан Гатило лишив, але слова жодного не велів переказувати Валентиніановій сестрі.

 

 Себто, так воно виглядало в романі «Меч Арея», де ні словом не згадувалася трагічна пригода царівни з Євгенієм. Але, навіть поминувши ототожнення гунської столиці з Києвом, реальний Аттіла зреагував зовсім не так, як романний.

А як мав зреагувати? Ми не знаємо і можемо лише здогадуватися, про що насправді просила царівна. Можливо, зовсім не про шлюб, а, за прикладом перекладача Коннстанція, благала, щоб він, як найвпливовіша людина світу, втрутився і не дав кривдити нещасну діву? Аттіла, однак, зрозумів листа як пропозицію одруження і відповів згодою.

А, може, саме таким і був зміст отого листа? Як подумати, то нічого аж зовсім неймовірного в подібній пропозиції немає: жінки різних царських династій не раз вдавалися до подібної шлюбної дипломатії (досить згадати Анхесетамон, доньку фараона-єретика Ехнатона, що просила хетського царя прислати їй одного зі своїх синів, щоб вона не мусила виходити за власного підданого), мати Гонорії вийшла за варвара, її небога Євдокія була заручена з варварським королевичем. Схоже, історія тричі намагалася реалізувати той сам сценарій: одруження дівчини імператорського роду та володаря варварів — з тим, щоб потомки подібного союзу правили потім світом. Але двічі нічого не вийшло, а, доки дійшло до третього разу, не стало самої імперії. Щоправда, і Атаульф, і Гунеріх були хоч єретиками, але християнами, Аттіла, натомість, язичник… — але, може, це такий Божий план навернути могутнього царя з його численними підданими до істинної віри?

Хай там як, Аттіла негайно ж оголосив себе покровителем і наче вже чоловіком Гонорії, а за правом одруження — співвласником імперії. Що цікаво, такі непомірні аспірації підтримав Феодосій ІІ (все відбувалося ще до його несподіваної смерті), радячи Валентиніанові відіслати сестру до Аттіли. Однак горді римляни в особі імператора відповіли Аттілі, що в них жінки не правлять і влада по жіночій лінії не передається.

Якби реальний Аттіла міг прийти до голосу в історичних творах, що з повною повагою цитували цю фразу як приклад істинно римської мужності, то, либонь, нагадав би — сам Валентиніан став імператором насамперед завдяки матері, сестрі імператора, а наступник Феодосія, Маркіан, здобув вінець і багряницю завдяки підтримці сестри імператора, Пульхерії, та шлюбу з нею. Але, бувши людиною простою і щирою, він просто розпочав війну, вимагаючи вручення йому Гонорії та половини царства на додачу.

Сама Гонорія навряд чи здобула якусь користь із такого заступництва і назавжди зникла з історичних хронік, можливо, померла невдовзі після одруження. А все-таки варто обміркувати певні питання.

Перше — хто був справжнім ініціатором ідеї з перснем та пропозицією шлюбу, якщо така пропозиція була? Гіпотез чимало. Одна з них твердить, що то візантійська інтрига — таким маневром Східна імперія хотіла відвернути варварів од Фракії, котру вони постійно шарпали. Але надто вже це ризикований хід: візантійці добре розуміли — якщо Аттіла міг повернутися владарем світу з Персії, то вже з Риму і поготів! Наприклад, проголосивши себе спадкоємцем не тільки Валентиніана, а й Феодосія ІІ (тому, напевне, Пульхерія так рішуче підтримала Маркіана). Інше припущення — це все замислила Галла Плацидія, давня ворогиня Аеція… Але й ця жінка довела, що вміє підпорядкувати особисті симпатії й антипатії державним інтересам. Ще хтось? А чи не ті самі вандали, яким єдиним була дуже на руку війна між Аттілою та Заходом і які могли мати доступ до Гонорії завдяки заручинам вандальського королевича з її небогою Євдокією?

Друге питання — а чи не міг безумний план царівни втілитися в життя? Принаймні, з римського боку — не виключено. Уявити лише таку картину: гун приходить до Риму, та не як ворог, а як союзник Валентиніана ІІІ і його майбутній родич, переходить у християнство (це неодмінна умова, але, якщо Париж вартує меси, то Рим теж), Валентиніан, якому фактичний правитель Аецій вже давно стоїть поперек горла, радо вітає несподіваного рятівника і вручає йому руку сестри, гунсько-римське військо громить «усе германське кодло» (С) — і не вперше б таке було… Така імперія, звісно, невдовзі розпалася б, однак усе могло б повернутися не так, як у нашій дійсності. Але що сказали б нехристиянські чи неортодоксальні піддані Аттіли?

У «Мечі Арея» ситуація виглядає ще напруженішою: Гонорія сама приходить до шатра Великого князя і безсоромно провокує його:

 

Римлянка майже крикнула: – Якщо жона приходить до твоєї полотки сама, мусиш бути можем! А чи боїшся мене? Я відаю, греки мали жадання зотруїти тебе... Мислиш, і я також?.. Боїшся? Візьми мене – повези з собою, а там як хочеш. Я‑м собі мислила, що єси схожий на китайця, бо так усі речуть у Римі про тебе. – Вона млосно засміялась. – Але тепер сама‑м увиділа... Боїшся? Буду жоною, робою, наліжницею – чим хочеш! Не вертай мене всп'ять! Не вертай…

Гатило від часу заратіння з Римом і готами не знав ані жодної жони, бо то теж, був покон землі Руської й раті руської, й тепер таки боявся, та не її, а себе, й зробив останнє зусилля, щоб не торкнутися сієї жони. Він одступив крок до виходу, але цісарівна, теж утративши рештки волі, підбігла й пригорнула його за всіма вітрами печену шию. Гатила всього сповили тонкі пахощі її молодого, натертого всхідніми оліями тіла й узяло йому розум. І тільки в останню мить він люто схопив її в обійми, й кинув на м'яке шовкове ложе, й вибіг з полотки, мов утікаючи від самої чуми.

 

Ну й утік, звісно. А Юста Грата Гонорія повернулася до Геркулана Басса. Маймо надію, що була з ним щасливою.

 

Європа посеред п’ятого століття

Сили світла проти сил темряви?

Все раніше перелічене — то, звісно, приводи для війни, а справжня причина така: імперії воюють, бо така їхня природа. Мусять розширюватися, бо як не збільшуються, то занепадають і гинуть. У п’ятому столітті велич імперії розуміли суто територіально, а єдиним способом примножити цю велич була завойовницька війна.

Спробуйте осудити жителів того темного і неспокійного віку! У нас — а ми маємо на півтора тисячоліття більший історичний досвід, — теж є примітивні схеми історичного мислення, які ми прикладаємо до давніших віків, а вони, ці схеми, там акурат не працюють.

У п’ятому столітті не було бінарної опозиції: ось вам, людоньки, абсолютне зло, а ось сяке-таке, ліплене-тулене, але добро. Ні наяву не було, ні в головах. Тобто, свою-чужу сторону розрізняли, але не більше. Тому грандіозне бойовище посеред цього століття сприймали більше з точки зору, хто по який бік опинився. А не так легко було вгадати, де опинишся. От спробуємо намалювати тодішню карту світу. Але спершу застереження.

Серед тих, колись, але не тоді працюючих схем (або й взагалі ніколи не працюючих), є така: гуни, як руйнівники латинської цивілізації, — найближчий аналог монголів, що теж у своєму марші на захід поруйнували багато куди вищих культур так, аж ті культури не змогли потім відновитися або відновилися у дуже перекособоченому вигляді. Але таке порівняння неправильне. Хоча гуни типологічно дещо нагадують монголів XIII століття, проте й мають ряд не менш важливих відмінностей, та й світ п’ятого століття зовсім не такий, як вісім віків потому. Монголи звалилися на Європу як сніг на голову, гуни віддавна були інтегровані в європейську політику. Монгольське нашестя мало довготривалий вплив, гуни після розпаду їхньої імперії щезли і вже в попередньому вигляді не з’являлися. Взагалі тодішні битви титанів наводять на філософські роздуми, бо усі колосальні зусиллями були даремними і не зоставили по собі жодного сліду. Що мало розпастися, розпалося і без гунів, нічого нового на його місці не виникало ще довго. Не гуни знищили римську державність (як монголи руську), не через гунів латинська мова перейшла до розряду мертвих мов. Тому концепція, що романо-германська Європа у битві на Каталунських полях успішно оборонила культуру від варварства, рішуче некоректна.

Інша така концепція, фактично, дзеркальна, бо темні-світлі тут поміняні місцями. Я б про неї і не згадувала, якби вона не була дуже характерною для часу написання «Меча Арея» і не проскакувала де-не-де у тексті роману. Згідно з нею, романо-германська Європа споконвіку була ворогом усього слов’янського, нищила його і викорінювала. Отож слов’яни у широкому розумінні слова (включаючи до них гунів з вандалами) просто не мали іншого виходу, як об’єднатися і спільними силами захищатися від шаленого натиску ззовні. З боку готів, римлян, ну ще й візантійців на додачу.

Концепція так само кумедна, бо навіть оголосивши гунів із вандалами нашими родичами, забуваємо, що всі союзи того часу були ситуативними і швидкозмінними, зовсім недавно готи захопили Рим, гуни в союзі з римлянами громили готів, вандали були союзниками візіготів, а тоді перетворилися на їхніх затятих супротивників, потім частина готів була вірними союзниками Риму, інша частина — так само вірними союзниками гунів,  пізніше знову все перемішалося.

А особливо огидною рисою цієї концепції є така: тих слов’ян, що чомусь не хочуть захищати «слов’янський світ», запевняючи, що геть він не слов’янський і нічого доброго від нього вони не бачили, відразу записують до ворогів, максимум представляють як нещасних людей зі скаліченою долею (такими є багато героїв-лужичан у «Мечі Арея»). Легко здогадатися, хто б сьогодні надавався на цю роль!

 

Шикуйся в когорти, легіонер!

 

В літо 451 е

Місяця березоля

Головна рать Великого київського князя рушила з городу стольного ще за зими.

 

Можливо, і не київського князя й не за зими (якщо з Подунав’я, то можна й пізніше рушати), а все таки: Аттіла вже рушив у похід, а правителі держав «західної коаліції» досі сподівалися, що грізний гун вдався до блефу та демонстрації сили, себто тих дипломатичних прийомів, володіння якими він так блискуче продемонстрував усього три роки тому. І тоді йшлося про Східну Римську імперію, що вдалася до негідної спецоперації зі спробою отруєння. А тут — майже союзницька Західна, фактичне правління якою здійснює Аттілин приятель (чи бодай просто давній знайомий) Аецій. Навіть коли стало зрозумілим, що жарти закінчилася, то все ж складно було зрозуміти, проти кого і з якою метою почалася ця війна. Проти Західної імперії за руку Юсти Грати Гонорії та половину царства на додачу? Проти візіготів на захист вандалів (тут цілком об’єктивно дивуюся Аттілі: знайшов, кого жаліти!) Щоб по дорозі залагодити іще декілька справ, скажімо, втрутитися у суперечку, яка саме виникла у королівській родині франків? Ще чогось?

Хай там як, усі держави Заходу мали щиру надію зберегти нейтралітет, уклавши сепаратний мир. Візіготи зовсім не були винятком. Попри те, що присяга на феод, яку вони дали Західній імперії, зобов’язувала їх негайно рушати туди, куди накаже сюзерен, і битися проти його ворога, як проти власного.

Аттіла підтримував такі капітулянтські настрої, до останнього тримаючи противників у непевності та посилаючи їм погрозливі листи. Аецій прочитав таке:

 

«Міжному ратеводцю Ецію Аттіла рече: «Якщо ти споможеш роба мого Теодоріка‑конунга воями, чи кіньми, чи оружно, чи ще як, то бути голові твоїй кромі плечу».

 

А Теодоріх таке:

 

«Непереміжний Аттіла, небом поставлений над землею своєю цар і повелитель усіх людей її, а такоже греків, і римлян, і готів, і бургундів, і франків, і даціян, і всіх язик, що суть під небом, речу до конунга візіготського, роба свого ускоклого. Речу тобі: був єси робом моїм і тако буде. Якщо ж поможеш робові Міровоєві вскочити від мене в землю свою, такоже робові невірному Сватоплукові, звелю припнути погане падло тіла твого до хвоста коня мого й тягати степом».

 

Попри вельми недипломатичний тон останнього листа, Теодоріх міг би охоче погодитися на всі вимоги Аттіли, бо що йому той Міровой (то була римська інтрига), а, тим паче, Сватоплук. Однак реальний Аттіла теж добре знав вагу різних аргументів і, схоже, погрожував Теодоріхові на випадок, якби той утрутився в його, Аттілину, суперечку з римлянами.  Теодоріх, мабуть, згадав подумки 439-й рік, коли римляни з гунами стояли під Толозою і лише диво порятувало тоді візіготське королівство від повного розгрому. Мир то й мир.

 

Візіготи

 

– Княже, готи!

Гатило спершу подумав, що готи зненацька з'явилися під стінами городу Бауракорума, та між сказав:

– Сли готські моляться видіти тебе. Князь посміхнувсь:

– Уводь.

По хвилі двоє кремезних і ще досить молодих русявців з рудими й геть однаковими довгими бородами вклонилися Гатилові до землі. Один з них, певно, сол, щось мовив, і Гатило тільки тоді здогадався, що не покликав перекладача.

– Костана сюди! – гукнув він у прочинені двері. Й коли ябедник увійшов, кивнув до гота, щоб казав свої віншування. Той самий рудобородий почав заповіщатися:

– Герцог фон Дітліб! – і вдарив себе п'ястуком у груди. Тоді вдарив товариша по плечі й сказав: – Райтер Отокар Бітерольф. Христом богом конунг візіготів Теодорік Рудобородий шле братові своєму зичення довгих літ і двадесять жеребців скакової породи.

Гатило мимоволі засміявся на такі зичення й подумав, що всі готи, певно, рудобороді. Але то не мало стосунку до справи, й він заходився пильно слухати готських слів.

 

Тим часом гуни вже здобували римські фортеці, а римляни на ґвалт потребували союзників. Насамперед, візіготів. Нагадували їм про васальну присягу, сам імператор Валентиніан ІІІ написав своєму братові Теодоріхові приблизно такого листа (цитованого Йорданом, який теж, мабуть, цитує Пріска)

«Обов’язком вашої мудрості є, о найвідважніші з усіх народів, спільно виступити проти тирана світу. Прагне він захопити усю землю в свою неволю.

Причин воєн не шукає, але визнає справедливим усе, що запрагне. Свої кордони рисує збройною рукою, пиху насичує самою свободою дій. Гордуючи тим, що слушне й доречне, проявляє себе як ворог законного порядку. Тож заслуговує ненависті усіх, бо поводиться як спільний ворог усіх. Згадайте лише те, про що напевне неможливо забути: гуни здобувають перемоги не у відкритих битвах, де доля сприяє одному чи іншому, а завжди намагаються вдаватися до обурливих засідок.

Мовчимо вже про нас самих, але чи ви спроможні витерпіти його пиху, не думаючи про помсту? Якщо ви такі могутні, дайте волю своєму болеві, поєднайте свої сили з нашими!

Допоможіть державі, частиною якої володієте.

Нехай самі наміри ворога порадять вам, як сильно ми повинні прагнути тісного союзу!»

Думаю, що Теодоріх поцілував того листа, прочитавши, і наказав сховати у скриньку для найважливіших документів. Але з місця не рушив.

 

Головний воєвода вимагав рішучих і швидких дій від Літорія, й той не давав спочину ні пішакам, ні комонцям. Та коли долинами Тарну й Гаронни Літорій нарешті дістався готських Ландів на березі Біскайської затоки, ні конунга Теодоріка, ні його полків там не було. Літорій негайно розіслав меркуріїв шукати Теодорікове ополчення, та вони один за одним поверталися з нічим. Лише на десятий день приїхав ледве живий від утоми гонець, заморивши десятьох коней.

– Готи аж коло городу Тура на Луарі, – повідомив він.

– Що рече Теодорік? – нетерпляче спитав Літорій.

– До конунга мене не пустили, високий начальнику.

Отже, все відбувається так, як те й передбачив Літорій. Він ще раніше казав про се головному воєводі Ецієві: на готів сподівання малі. Ецій не послухав його, й Валентиніан підтримав головного воєначальника.

  

Згадка про Літорія — виразний анахронізм: уже більше десяти років проминуло, відколи Літорій загинув у Толозі під ударами каміння, яким його закидали найвідважніші готи. Але й умовляння Аеція теж не мали успіху. Тоді римський полководець вдався до свого останнього і найсильнішого козиря —  Авіта Мецілія. Того самого, який літа 439-го вказав готам на мир. Нехай цьогоріч укаже на меч!

Авіт поїхав до готів.

Як писав трохи пізніший панегірист останніх римських імператорів, Сідоній Аполлінарій:

«Авіт одразу рушив у дорогу. Вміло підняв тих, що завше йому служили. За бойовими трубами римлян пішли відділи воїнів, одягнених у шкури. Готи поспішали звідусіль на сам звук імені Авіта».

До яких же аргументів удався Авіт?

 

– Якщо гуни здобудуть гору в раті сій, вони зметуть і тебе, й твій народ. І доведеться готам знову шукати притулку собі на островах або ж у пустелях Африки. Се речу тобі я. Ти ж відаєш, я здавен маю любов до готів. Чи не досить їм тинятися по світах? Рим одвів їм Ланди – найкращу землю між Піренеями та Гаронною. Коли станеш під прапор великого Риму, імператор дасть тобі й землі за Гаронною – до самої Луари... Коли ж ні – сам знаєш Аттілу. Та й Гейзерика з вандалами –  такоже.

 

Гаразд, а чому гунам узагалі є якесь діло до готів, якби ті зосталися нейтральними і запевнили, що не чіпатимуть Гейзеріха, хоч то негідник і шубравець? Може, серед аргументів Авіта був і такий: разом із рукою цісарівни Гонорії Аттіла одержить її посаг?

 

А віно вона принесе тобі добре: всю провінцію Галлію вкупі з готами аквітанськими й усіма язиками, що в Галлії сидять віддавен і віднедавен.

 

Себто, й готів теж… О, то вже серйозніша річ.

Чи то аргументи подіяли, чи повага до давнього приятеля, — готи західні прилучилися до римлян. Разом із немолодим уже королем Теодоріхом війська вів його син і спадкоємець, Торісмунд.

Коли дійшло до битви, західні готи змагалися гідно. Так само, як їхні мовні й кровні брати, — остроготи, вони ж східні готи. Щоправда, ці останні воювали на боці Аттіли, але це вже суща дрібниця для природжених героїв!

 

Остроготи

 

Перед обідом до великокняжої полотки прийшов Ардарік. Вождь численних полків остроготської Гепіди був похмурий, його світлі, майже білі брови звелись на переніссі.

– Йду не лише від себе, Великий княже, а й від Велімира, Тодомира та Видимира...

– Відаю, про що ректи‑ймеш, – перебив його Богдан Гатило, та кремезний острогот не втішився його словами.

– Ти відаєш, і всі відають, а твої князі, та боляри, та великі воєводи здрять на нас вовком. Ми смо готи...

– Я‑м сполчився не проти всіх готів, а супротиву Теодорікових. Теодорік зламав слово своє. Він є ускоком з‑під волості городу Києвого, й я покараю свого роба невірного. В східні ж готи вірні слову своєму, й ти, Ардаріку, речи друзям своїм і моїм приятелям Видимирові, Велімирові та Тодомирові, що Великий князь київський однаково любить усі язики, котрі шанують у ньому вождя.

 

Остроготські князі теж переживали, особливо ж Велімир й Ардарік, Гатилові улюбленці, до яких руські князі та боляри ревнували свого володаря. Велімира Гатило любив за його вірність, Ардаріка ж за відданість і живий розум…

 

У Йордана ці Велімир, Тодомир і Видимир  звуться Валамиром (Valamirus), Теодомиром (Theodomirus) і Видимиром (Vidimir). Вони були братами, синами короля Вандалара (Wandalar), онуками Вінітара (Winithar) і потомками Германаріха — того самого короля остроготської держави, що вкоротив собі віку (і так достатньо довгого), щоб уникнути ганьби з боку переможців-гунів.  Всі перелічені особи були членами роду Амалів. Верховна влада належала старшому з братів, Валамирові.

Натомість Ардаріка переважно знаємо під іменем Ардаріха (Ardarich). Він був королем народу гепідів, близьких родичів готів. До континентальної Європи з легендарної Скандзи гепіди примандрували третім, останнім кораблем (на двох перших пливли візіготи й остроготи). Через це запізнення їх начебто і назвали гепідами — спізнілими.

Під час Каталаунської битви остроготи та гепіди вірно і самовіддано змагалися на боці Аттіли. За однією з версій, союзник римлян, король візіготів Теодоріх загинув од руки острогота Андагіса з роду Амалів, — себто, родича трьох остроготських королів.

Після смерті Аттіли його союзники-готи спершу порізнилися: гепіди під проводом Ардаріха повстали і вибороли незалежність, остроготи усе ще підтримували гунів, очолюваних синами Аттіли, але згодом і вони внесли свою лепту в процес руйнування гунської імперії.

Сином одного з остроготських королів, Теодемира, був знаментитий пізніше Теодоріх Великий, якого прошу не плутати з Теодоріхом, королем візіготів, хоча спробуй тут не заплутайся! Адже в героїчному епосі цей Теодоріх фігурує під іменем Дітріха Бернського і є одним із найактивніших учасників того кривавого бенкету, коли «незрівнянна красуня» Кримгільда зводила криваві порахунки зі своїми братами і загинула сила-силенна народу, в тому числі й сама Кримгільда. Саме Дітріх і змушений був її убити, хоча це й недобре — убивати жінку, дружину сюзерена, та справді не було іншого виходу…

На виправдання історичного Теодоріха Великого скажемо, що він має тут чисте алібі — хай коли той злощасний бенкет відбувся, трапилося це за життя Аттіли, а Теодоріх народився після Аттілиної смерті (або незадовго до неї). Згідно зі ще одною легендою, кохана жінка Теодемира народила майбутнього героя і короля Італії точнісінько того дня, коли остроготи довідалися про перемогу свого війська, очолюваного Валамиром, у битві проти гунів, яка принесла остроготам незалежність. Хоча інші дати Теодоріхового життя якось із цим не в’яжуться і наче натякають, що то була інша битва —  Каталаунська.

Але для нас Каталаунська битва ще є майбутнім, хоча ми вже впритул підійшли до неї.

 

Франки

Року Пріскового посольства, у місяці вересні, до столиці князя Богдана прибули втікачі з далеких земель, прохаючи допомоги:

 

На княжому дворі було душ із півсотні можів, убраних у куці жупанчики та вузенькі, об нозі, гачі, й Богдан би й так упізнав, що то венди, навіїь коли б Вишата й не казав йому. Можі були при повнім оружжі, закурені й стомлені. З гурту виступив молодий між у розшитій золотим галуном кацавейці й підійшов до Богдана:

– Чест Вельому ксьондзові Гатілі!

Й легко вклонився.

То був, напевно, Хладівой, син жупана з верхнього Дунаю

 

На верхньому Дунаї, власне, між витоками сієї річки та річки Райни, де починається земля латинців, коїлося недобре. Конунг Теодорік, володар готів, намислив чинити кови. Коли раптово помер зверхник тієї землі жупан Хладівой, Теодорік посіяв ворожнечу між його двома синами: Хладівоєм та Міровоєм. Стіл мав обійняти старший, а готський конунг підіслав якогось райтера, й той нашептав молодшому братові Міровоєві: «Якщо ти не забереш столу вітцевого, твій брат Хладівой уб'є тебе. Він просив конунга Теодоріка о поміч проти тебе, щоб забрати твою частку вітчини, а тебе звести».

Нерозважливий Міровой негайно обложив брата в батьківському домі й тримав облогу сім день, аж поки люди почали падати від спраги, бо колодязя в дворищі жупановому не було. Хладівой ледве врятувавсь утечею з вірними людьми й ще дві сідмиці блукав горами та лісами. Міровой же переслідував його по п'ятах. А коли дісталися Нового Лугу, який там називають Нови Лунг, а готи кажуть Нівлунг, або ж Бургундія, то стало відомо, що Міровой уже сидить на вітцевому столі сам.

– І страхає мене, Велій ксьондзе, же якби‑м я вернувся, стяв би мені голову. Проше о помоц, панє ксьондзе!

 

Історія невигадана, ми знаємо про неї від Пріска:

«Приводом до війни Аттіли проти франків стала смерть їхнього владаря і суперечка за владу між його синами: старшим, який вирішив взяти союзником Аттілу, і молодшим, якого підтримував Аецій. Я бачив цього юнака, коли він був із посольством у Римі (інше прочитання цієї фрази — коли я, тобто Пріск, був із посольством у Римі) — юнака, на щоках якого ще не пробивався пушок, а світле волосся було таким довгим, що спадало по плечах. Аецій усиновив його, разом із імператором дав йому безліч дарунків та відправив назад, пообіцявши дружбу та союз. Через цю причину Аттіла виступив у похід».

Оте довге на франкський лад волосся згадане і в тексті «Меча Арея», хоча величається ним старший брат.

 

Юнак був русявий, дуже русявий, аж Богданові здавалося, ніби волосся в нього, що спадало аж до пліч, вигоріло на сонці.

 

І недаремно величається. Як писав автор «Історії франків» Григорій Турський:

«Багато ж передають, що ті ж самі франки прийшли з Паннонії і перш за все заселили береги Рейну. Потім звідси вони перейшли Рейн, пройшли Торінгію і там по округах і областях обрали собі довговолосих королів зі своїх перших, так би мовити, знатніших родів»

Нам, однак, не менш цікавими були б імена тих братів-суперників: Хладівой і Міровой. Обидва вони у формах «Хлодіон» і «Меровей»  згадуються в описі туманних прапочатків першої королівської династії франків. Зокрема, Хлодіон начебто правив у 427/428 — 447/448 роках (себто, годиться на роль батька наших Хладівоя та Міровоя), до історії потрапив завдяки повідомленню вже згадуваного Сідонія Аполлінарія, як то франки напали на незахищені землі атребатів, як Аецій у супроводі свого тоді молодого приятеля, а пізнішого імператора Майоріана на чолі невеликого війська застукав франків, що вже настільки почувалися безпечними, аж гуляли весілля одного зі своїх вождів. Але не догуляли: Аецій розгромив їх ущент. (Хто читав «Аеція, останнього римлянина» Т. Парницького, то книга саме цим епізодом і закінчується). Однак пізніше франки таки вступили в союз із римлянами, ставши народом-федератом. На відміну від багатьох інших племен і народів, тоді могутніх, а потім зниклих невідь-де, франки мали блискуче майбутнє.

Натомість Меровей, про якого відомо ще менше, ніж про Хлодіона, начебто був сином чи дальшим родичем останнього і правив у 447/448 — 457/458 роках (романний, з «Меча Арея» Міровой загинув під час Каталаунської битви). Може, насправді не тоді правив чи й зовсім не існував, але від його імені походить назва першої королівської династії франків — Меровінгів. Так-так, саме тих, про яких уже на наших очах виникла дивацька легенда про їхнє походження аж від шлюбу Ісуса Христа з Марією Магдалиною.

Хай простять мене за святотатство новіші й давніші боги. Фундаментом (доволі неміцним) такої легенди, можливо, було те, що Меровінги вважали себе потомками бога Одіна — і саме тому носили те довге волосся, яке мало містичне значення і яке в жодному разі не можна було стригти.

 

Алани, Сангібан, Орлеан

 

У дійсності «Меча Арея» (доволі альтернативній) алани — одне зі слов’янських племен.

 

Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевів, тобто славів, та галинів, знаних іноземцями як алани, жили обабіч Райни. Готи, прийшовши з полунічних Скандінавських земель, прогнали їх і частково підкорили. Ті, що не хотіли миритися, перейшли через Райну до своїх родичів галлів, раніше ще звойованих римлянами, а пізніш подались на той бік Піренеїв – до Іспанії

 

Загальноприйнято вважати цих аланів народом іранського походження (родичами теперішніх осетинів), водночас членами готського племінного союзу. Вони внесли чималий вклад у політичне життя обох Римських імперій. Скажімо, аланом за походженням був не раз уже згадуваний Аспар, опікунчий геній династії Феодосіїв-Валентиніанів.  Королівство вандалів у Північній Африці офіційно звалося королівством вандалів та аланів. Нас, однак, цікавитимуть ті алани, що мешкали в Галлії, довкола Орлеану чи, як він тоді звався, Cenabum Aureliani, мали статус федератів, були активними учасниками придушення селянського руху на території Галлії, відомого під назвою «повстання багаудів». Першим відомим нам королем цього державного утворення був Гоар, а його наступником — Сангібан, про якого і йтиметься.

 

Гатило завчасно посилав до вождя гальських аланів, бана Санка, ябеду, й Санко відповів дуже прихильно.

 

Під Гатилом треба розуміти Аттілу, під Санком — Сангібана, це, звичайно, авторська реконструкція, але те, що Сангібан намагався всидіти на двох стільцях, аби не наразитися ні східній, ні західній коаліції — це істинна правда. Правда й те, що вів якісь сепаратні переговори з Аттілою і зобов’язався допомогти гунському цареві здобути Орлеан. Щоб полегшити собі цю задачу, намагався ввести власні війська до міста, однак римляни вчасно зорієнтувалися і не впустили аланів. Натомість Аніанус, єпископ міста, поспішив до Аеція і закликав його до відсічі, бо:

«Якщо не прибудеш до середини липня, диявол зжере мою череду!»

А був то початок травня. Аецій обіцяв прибути вчасно. Ледь єпископ устиг повернутися, як гунські війська стали під мурами міста. Орлеан опирався до середини червня і врешті розчинив брами. Переможці вступили всередину і вже готувалися до ґрунтовного грабежу, як раптом у туманах куряви з’явилися римсько-візіготські війська. Гуни змушені були відступити.

Уся ця епопея викладена в «Мечі Арея», щоправда, без згадки про аланів та героїчного єпископа.

 

Вишату мов окропом ошпарило. Він озирнувся назад і в косих променях сонця, далеко на заході побачив густі лави римлян, які раз по раз виблискували крицею шоломів та золотом бойових орлів, а також вузькі корогви на довгих списах, що в вечірньому мареві здавались кривавими. То були готи, й старий конюший добре се бачив.

На якусь мить галас бою ввірвався, та згодом вибухнув з новою силою. Римська залога мовби набула нової сили й люто виштовхувала з пробоїни тих можів, які вже були всередині. Належало кинути туди свіжі сотні воїв, щоб до приходу римлян і готів здобути фортецю. Та Вишата зорив і зорив на захід, звідки повільно наближалася підмога неприятелеві.

 

Гаразд, а звідки ми знаємо, чи справді алани збиралися віддати місто гунам, чи, можливо, історик чомусь був до них неприхильним і тому висунув таке припущення? Бо під час Каталаунської битви алани під проводом Сангібана змагалися таки на боці коаліції Заходу. Але й тут ситуація непевна: історик Йордан твердив, що Сангібанове воїнство поставили в центрі, бо не довіряли йому і щоб центр був під наглядом флангів. Не бракує, однак, інших реляцій, — що саме відвага і стійкість аланів урятували Захід під час Каталаунської битви. Для нас, однак, важливе інше — якби Сангібанів перехід на бік гунів був доконаним фактом, то він узагалі б не став учасником битви і ніхто б не погодився на союзника, що насправді будь-якої миті може перейти на бік ворога.

Отож залишмо це питання нез’ясованим, так само, як подальшу долю Сангібана. Достеменно відомо лише те, що аланів Галлії вже 453-го року підкорили візіготи, але пізніше вони чимало вплинули на етногенез сучасних французів та британців, серед яких досі нерідкісним є ім’я Алан.

 

Вандали

Їх останніми, бо вони на той час:

— територіально не належали до Європи;

— не були учасниками Каталаунської битви.

Не знаю, кого як, а мене цей останній факт приголомшив. Вандали, які заварили всю кашу, нацькувавши схід та захід один проти одного — комфортно відсиділися у своїй Африці, дозволяючи іншим народам битися за їхню справу.

 

А Богдан лишився знову сам на сам зі своїми думками. Найдужче непокоїло його те, що великий жупан іспанський та маврітанський Гейзо й досі не прийшов зі своїм військом. Не прислав навіть можа нарочитого сказати, де він є й що собі думає. Та й Гатилові нарочитці, яких Вишата посилав одного за одним на полудень, мов у воді тонули.

 

Що ж сталося з Гейзом і де його рать? Адже по суті се заради них, своїх західних єдинокревців, прийшли сюди руси, не задля Юсти‑Грати Гонорії... Але ні Гейза, ні навіть вістей од нього не було.

 

Хоча… знаючи вже трохи того Гейзу — з чого ж тут дивуватися?

Об’явилися вандали вже на шапкобрання, коли все завершилося, схід і захід добряче потрощили свої щити і пощербили мечі.

 

Того‑таки дня прибули нарешті сли від великого жупана Іспанії й Маврітанії Гейза. В нього трапилося непередбачене: цілий місяць над просторами Середземного моря вигравали шторми. Військо ж було майже все на тому боці, в Маврітанії. Лише тепер пощастило переправити його в Європу. Але пізно.

 

На цьому місці хотілося б написати, що й коментарі зайві, однак не стримаюся… Йдеться не про весну чи осінь, в античну епоху дійсно несприятливий сезон для мореплавства, а про літо.  Вандали ж на той час мали славу володарів моря.

 

Каталаунська битва

Я в жодному разі не візьмуся відповідати на два питання, поставлені нам усією цією історією: ким за етнічною чи расовою належністю були гуни і хто переміг у Каталаунській битві? Обмежившись сухими і безперечними фактами: відбулася та битва в червні 451-го року, точне місце її проведення невідоме, але було то поблизу містечка Дурокатанаум (Durocataunum), теперішнього Chalons-sur-Marne, неподалік ріки Матрони, теперішньої Марни, та території провінції, що тоді звалася Кампанья, а тепер майже так само — Шампань. Все, що ми знаємо про перебіг тієї битви, відоме нам завдяки історії Йордана.

Напередодні битви Аттіла, як це робили сливе всі полководці тодішнього світу, покликав ворожбитів. Ті запевнили царя, що один із його найбільших супротивників у цій битві поляже, Аттіла вирішив, що віщування стосуватиметься Аеція, — і в цьому помилився, хоча віщування й не збрехало. Перш ніж розпочати бій, усі полководці звернулися до своїх військ із промовами, що теж було традицією. Аттіла, зокрема, нагадав хоробрим гунам і їхнім союзникам, що римляни не те що битви — куряви, здійнятої битвою, бояться. (І це загалом правда і не лише римлян стосується, і не лише цієї конкретної битви).

Оскільки два війська, що протистояли одне одному, очолювали найбільші полководці свого часу, то битва велася без жодної стратегії, як це евфемістично окреслює Йордан: «Не вдавалися до жодних підступів, билися у відкритому полі» — і все невдовзі переросло у загальне перемішування та стовпотворіння. Від випадково кинутого спису загинув Теодоріх візіготський, — він і мав бути тим супротивником Аттіли з віщування, Аецій відбився від своїх легіонерів і лише дивом приблукався до власного табору, королевич, а вже, властиво, король візіготів Торісмунд взагалі в’їхав між ворожі війська — його збила з пантелику готська мова, однак то виявилися остроготи, від яких Торісмунд ледь утік. Один-єдиний Аттіла бодай не загубився, але сидів за возами у власному таборі і погрожував спалити геть-усе і навіть наказав скласти вогнище з дерев’яних сідел — для ритуального самоспалення.

На цьому, властиво, битва й завершилася, схоже, що ніхто просто не мав охоти її продовжувати. Першими забралися візіготи. Начебто на виразне розпорядження Аеція.

 

– Що мовити готам?

– А що?

– Прийшли од Торісмунда, нового конунга.

– Хто?

– Між його сестри граф Аквітанський та герцог Ангулемський.

– Речи, нехай вертаються... в свої Ланди.

 

Вкрай дивне розпорядження. З такими труднощами роздобутих союзників відправляють додому, коли доля війни ще далеко не вирішена! Адже всі учасники битви з власного досвіду знали, яким небезпечним є недобитий супротивник, досить лише згадати поразку римсько-гунського війська під Толозою.

Чи не видають нам тут вимушені дії Аеція за свідоме рішення? Себто, що насправді він відпустив візіготів, коли вони й самі вже виступили додому? Бо, як подумати, у Торісмунда й не було іншого виходу: вбитого Теодоріха годилося достойно поховати, а королівську владу слід було негайно перебирати, бо суперників напевне ще не бракло (це останнє — істинна правда і Торісмунд упевнився в цьому дуже швидко). Аттіла, зібравши своє воїнство, рушив за Рейн, франки та загони римлян йшли за ним, тримаючись на віддалі та шарпаючи обози. Всі учасники були певні своєї перемоги, всі вважали, що виконали поставлені задачі, до числа яких зовсім не входило остаточне вирішення гунського, готського чи римського питання. Радше навпаки: якби Аецій міг, то продовжив би Аттілі віку! Так воно пізніше обернулося.

Таким був кінець битви народів під Каталаунами, але ще не кінець тієї кампанії. Наступного, 452-го року, Аттіла її продовжив, вторгшись до Італії та здобувши Аквілею й інші міста, в тому числі Медіолан, теперішній Мілан. Але на Рим не пішов. Вільно нам вирішувати, чому грізний гун саме так учинив. За ірраціональною версією №1, прислухався до умовлянь тодішнього Папи Римського Леона, за іншою ірраціональною версією (викладеною в «Мечі Арея») вирішив — нащо йому той Рим і репутація руйнівника стольниці світу. Не бракувало версій раціональних: Аттілу змусили повернути голод в Італії, епідемія серед його військ, а також те, що Східна імперія, керуючись чи то союзницьким обов’язком стосовно Західної посестри, чи то принципом «падаючого підштовхни», зі всіх сил шарпала прикордонні провінції гунської держави.

А, може, Аттіла просто вирішив не поспішати, чекаючи, доки Рим сам упаде йому до ніг? Не дочекався, однак, бо вже наступного, 453-го року, відійшов з цього світу. І не сам, бо разом із ним покинули грішну юдоль ще інші активні учасники всіх попередніх подій. Лише подумати: Аттіла, Пульхерія, Торісмунд, Аецій, Валентиніан. Це все за два роки. Троє стало жертвами замахів, Пульхерія, як годиться жінці, померла своєю смертю, Аттіла, натомість, за таких романтичних умов, що це стало складовою частиною пізніших героїчних легенд і епосів. Про які йтиметься далі.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.