Коментарі до роману Ів. Білика "Меч Арея"-5

Міфологічна та літературна складова сюжету

 

Народження легенд

Період IV-V століть не лише проклав кордон між двома історичними епохами: античністю та середньовіччям, а ще й став, як люблять тепер висловлюватися, міфогенним моментом. Фактично всі найвідоміші європейські епоси зародилися саме тоді і тисячею ниток пов’язані саме з тим переломним часом: Артурівська легенда, «Пісня про Нібелунгів», героїчні пісні «Старшої Едди», «Беовульф», «Вальтарій», Вількіна-сага. І майже всі ці епоси, саги й легенди згадують Аттілу, гунів та грандіозні баталії часів Великого переселення народів.

Трапилося, однак, так, що найвідомішим із цих епосів став винятковий (стосовно гунів та Аттіли) цикл легенд про короля Артура. Там і справді про Аттілу згадок немає, ні прямих, ні опосередкованих. Оскільки ж Артурівська легенда наче заступила собою всі інші, боюся, що доведеться бодай схематично нагадати сюжет міфу, який містить найбільше відсилань до постаті Аттіли та його епохи. Само собою, йдеться про «Нібелунгів» та інший варіант цього ж сюжету — легенду про Сіґурда і Гудрун.

Прошу мати на увазі, що в обох варіантах дія відбувається у суспільстві архаїчному, для якого кровна помста є непорушним законом і святим обов’язком.  Але між цими варіантами є й певна різниця, начебто не надто істотна. У першому, умовно кажучи, германському варіанті, жінка, виходячи заміж, переходила до чоловікового роду, у другому, скандинавському, залишалася в батьківському роді. Цікаво, що зовсім не архаїчне, а дуже розвинуте в юридичному сенсі суспільство давнього Риму довгі роки вирішувало цю правову дилему, аж доки остаточно не перевело жінку до роду чоловіка: ця еволюція довершилася аж за християнських часів.

Відповідно сюжет і мотивація дій головної героїні Кримгільди — Ґудрун в обох варіантах не просто різні, а діаметрально протилежні. Хоча початок виглядає схоже, отак.

Король Бургундії Гунтер, який мав двох братів і красуню-сестру Кримгільду (вона ж Ґудрун скандинавської версії), мріяв про одруження з прекрасною войовницею Брунгільдою, а Брунгільда поклялася вийти заміж лише за того лицаря, що здолає її в бою. Багато хто намагався, — і все даремно: Брунгільда незмінно перемагала.

Не бувши певним власних сил, Гунтер попросив допомоги у свого побратима і друга всього бургундського королівського дому, Зігфріда (він же Сіґрід скандинавської версії). Зігфрід не лише був лицарем на славу і красенем з красенів, а ще й, здолавши колись змія Фафніра, здобув величезні скарби, шапку-невидимку і особисту невразливість. Цю останню тому, що скупався у крові вбитого ним змія. Але, як завжди буває в таких сюжетах, під час купелі до плеча героя випадково прилип якийсь листочок, тому одна вразлива ділянка в нього таки була.

Хай там як, Зігфрід, скориставшись шапкою-невидимкою, допоміг другові здобути Брунгільду, а, згідно з деякими грайливими версіями, навіть заступив Гунтера під час шлюбної ночі, коли король ніяк не міг упоратися з норовливою валькірією.

В подяку за таку надзвичайну послугу Гунтер віддав Зігфрідові свою сестру, «незрівнянну красуню Кримгільду».  Всі страшенно втішилися, бо молода пара давно потайки не бачила світу одне поза одним. Однак неприємності щойно починалися!

Зігфрід із Кримгільдою настільки не мали таємниць одне від одного, що герой геть-усе розповів дружині: і про свою вразливу точку, і про справжню історію здобуття Брунгільди. Невдовзі після того обоє поїхали в гості до Кримгільдиних братів, тут королеви, Брунгільда з Кримгільдою, перемовилися: Брунгільда чомусь вважала Зігфріда васалом свого чоловіка  і вимагала від обох гостей жестів покори. Розлючена Кримгільда розповіла зовиці все, що знала про її шлюб, та ще й показала на доказ своєї правоти золотий пояс, якого Зігфрід відібрав колись у Брунгільди та подарував дружині. Брунгільда вчепилася чоловіка… і закінчилося все тим, що Зігфріда убили, хитромудро випитавши в дурненької Кримгільди таємницю його невразливості. Ідеологом та ініціатором операції був або середульший брат короля, Гернот, або його радник, Гаген.

Отут починаються розбіжності між версіями. Германська не надто переймається дальшою долею Брунгільди, натомість скандинавська змушує Брунгільду вкоротити собі віку біля погребального вогнища Зігфріда, а перед смертю вимагати негайного вбивства маленького сина Сіґурда і Ґудрун.

Хай син вирушає

слідом за батьком,

жити недовго

юному вовкові.

Як же інакше

втишитись може

помсти палання,

коли син живий?"

(Коротка пісня про Сігурда. Переклад - Віталія Кривоноса.)

Так і вчинили.

Повдовівши якийсь час і вдосталь наплакавшись, Кримгільда — Ґудрун під тиском рідні виходить заміж удруге. За володаря гунів Етцеля — Атлі (легко здогадатися, що йдеться про Аттілу), який теж недавно поховав любу дружину, прекрасну й благородну Хельгу. В другому шлюбі бургундській королівні ведеться якнайкраще, чоловік її любить, піддані шанують,  вона народжує сина Ортліба.  Якби ж не та кровна помста!

У тому варіанті, який ми всі знаємо, Кримгільда прагне відомстити братам — і за смерть Зігфріда, і за те, що вони скористалися її наївністю, і за скарб Нібелунгів, який належав Зігфріду, а брати його відібрали. Натомість у скандинавській версії Ґудрун і в думці не покладає мститися ні за братів, ні за сина. В ролі месника виступає сам Атлі. Щоб знайти якусь мотивацію, легенда робить його рідним братом Брунгільди — а та, безперечно, стала жертвою усієї афери, хоча й не так, щоб геть невинною.

підло й облудно

з нею вчинили.

За теє вона

мстилась жорстоко,

так, що всім нам

лихо зробилось;

знають про те

у кожній країні,

як вона вмерла

поруч із Сігурдом.

(Пісня про Оддрун. Переклад - Віталія Кривоноса.)

В обох варіантах брати на запрошення шурина та сестри приїжджають до гунської столиці і тут їх убивають. У німецькому варіанті ініціаторкою бійні стала Кримгільда, не завагавшись спровокувати братів за допомогою власного сина, якого першого й убили. Гуни, які зовсім не розуміли, що й до чого, отетеріли зі здивування, так само і присутні остроготи, очолювані Дітріхом Бернським, але бійка розросталася, нейтрали змушені були перетворитися на комбатантів, зрештою загинула сила-силенна народу, в тому числі всі бургундці. Кримгільду зарубав один із лицарів-учасників (або Дітріх, або його приятель Гільдебранд), вважаючи саме її винуватицею усіх нещасть.

У скандинавській версії події розвиваються інакше: там Ґудрун намагається попередити братів про небезпеку, пославши їм перстень у вовчій шкурі — це мало символізувати, що вовк-Аттіла хоче їх проковтнути. А, коли брати загинули, виступила в ролі Немезиди: убила Атлі, убила їхніх спільних дітей, а тоді підпалила хором (пам’ятаємо той дерев’яний палац Аттіли?)

Вогню віддала вона

всіх, що були там

і після убивства

приїхали з Мюркхейму;

старі стіни впали,

палав дім розкішний,

обійстя Будлунгів,

згоріли, приречені,

діви щитів,

потонули у пломені.

Годі про це,

жодна потому

жінка в броні

за братів так не мстилася;

вона мала трьох

народу правителів

призвести до смерті,

перш ніж померла.

(Пісня про Атлі гренландська. Переклад - Віталія Кривоноса.)

В обох варіантах фінальна різанина відбувається під час бенкету.

Лемент здійнявся,

попадали кубки,

кров розтеклася

з ґотських грудей.

(Мова Гамдіра, Переклад - Ілька Біленка-Шумахера)

Finis.

(Ще одна, вже структурна різниця між німецькою та скандинавською версіями легенди полягає в тому, що перша, хоч різними шляхами, але дійшла до стадії логічної єдності та несуперечливості, натомість друга по дорозі загубила центральну, найважливішу «Довгу пісню про Сігурда», зате поповнилась фрагментами, які зовсім не мали стосунку до головного сюжету, вносячи хіба замішання та розходження дат).

З історичною дійсністю обидва сюжети мають небагато спільного. Були собі гуни, був у них король Аттіла. Існувало також бургундське королівство, 437-го року розгромлене римсько-гунськими військами, при чому загинув увесь королівський рід разом із самим королем Гунтером. Ну й ще плюс те, що історичний Аттіла дійсно помер після (чи під час) власного весільного бенкету.

Виходячи з вищеописаного сюжету в його різних варіантах, Ів. Білик здійснив, як тепер кажуть, ретеллінг легенди, створивши для неї дещо інші декорації та усунувши аж надто міфологічні елементи (але не всі). Мушу, однак, попередити, що керувався автор «Меча Арея» не стільки навіть сагами й поемами, як повістю «Аттила — царь русов» уже згадуваного А. Ф. Вельтмана. Запозичивши в нього ключову ідею про західне слов’янство і його роль та місце в подіях п’ятого сторіччя (якщо когось це дратує, то  сприймайте як альтісторію).

Бо дія реставрованої легенди перенесена у зовсім інше етнічне середовище. Не скандинавське, не германське, а західнослов’янське. Лужицько-венедське.

 

Книга буття вигнаного народу

Згідно з головною концепцією «Меча Арея», живцем запозиченою з «Аттила — царь русов», слов’яни були споконвічним автохтонним населенням значної частини Європи (а, як зрозуміло з пізнішої Біликової «скіфської серії», — навіть і Малої Азії). Зі східними слов’янами все зрозуміло: це скіфи-гуни-русини, природнім центром розселення яких є українська територія. Але і це ще не все, бо, крім східних слов’ян, є ще й західні. Це не тільки (і не стільки) знані з нашої реальності поляки-чехи-словаки (вони теж з’являються в «Мечі Арея», але радше епізодично). Ні, йдеться про великий і різноплемінний народ, що виступає під назвами венедів, венетів, вендів, лужичан.

Первісно цей народ заселяв значну частину Німеччини і частину Галлії. Після завоювання Галлії римлянами галльські слов’яни почали романізуватися (до слова, серед народів доримської Галлії таки дійсно були якісь венети, незрівнянні мореплавці). Доля «німецьких» венедів була не легшою, бо, починаючи з другого століття нашої ери, на них почали тиснути германські племена взагалі і готи зокрема. Частину венедів приходні підкорили і почали їх активно асимілювати, пізніше вони перетворилися на відомих уже й нам полабських слов’ян, які остаточно германізувалися аж у XVIII-у столітті і від яких досі зосталися лужичани, вони ж сорби. Частина втекла — хто на захід, хто на схід.

На захід, тобто на територію Західної Римської імперії (чи тоді ще неподіленої Римської імперії) пішли вандали, про яких уже йшлося, але не самі. З ними рушили алани (у дійсності «Меча Арея» не іраномовні племена, родичі осетинів, а теж слов’яни), свеви, які насправді слави… ну, словом:

 

Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевів, тобто славів, та галинів, знаних іноземцями як алани, жили обабіч Райни. Готи, прийшовши з полунічних Скандінавських земель, прогнали їх і частково підкорили. Ті, що не хотіли миритися, перейшли через Райну до своїх родичів галлів, раніше ще звойованих римлянами, а пізніш подались на той бік Піренеїв – до Іспанії

 

Там вони заснували свої королівства — вандали і частина аланів в Іспанії та Африці, інші алани поселилися поблизу теперішнього Орлеана і про них теж уже йшлося, свеви — на території Іспанії. Історія всіх цих королівств була напрочуд бурхливою, викласти її тут немає ні часу, ні спромоги, ото тільки й зрозуміло, чому (в нашій дійсності) є Галичина під Карпатами і Галіція в Іспанії. А через «сербські» аналогії правителі венедів звалися хто жупанами, хто банами.

От саме захищаючи цих слов’ян і розпочав Аттіла військову кампанія 451-452-го років.

Але для сюжету «Меча Арея» не менше, а то й більше важливими є ті венеди, що подалися на схід, до Русі. Їхня самоназва  — лугарі. Привітали їх гостинно, визнавши родичами.

 

– Розповзлися ваші лугарі по світах.

– Готи випхали.

– То ще є не найгірше: словенського роду на Русі побільшає.

– Лугарі не словіни, княже.

– Відаю: венеди. Однієї крові... Й Перунові вклоняються, й Дажбогові, й Велесові...

– Ми речемо на Дажбога Полель.

– То є їдне. Так само, як лугарі кажуть Огнян, а ми, русичі – Вогнян.

 

Із собою лугарі принесли традицію, яка пізніше воскресла у всім відомих козацьких звичаях: місце свого поселення називали Лугом — і пам’ять про той Луг зосталася в назві річки Лугань та села Луговики на Київщині, — мали свій збройний стан «косарів», який потім переріс у козацтво (злившись із місцевою традицією ще скіфських часів). З однієї випадкової репліки певного персонажа (жупана Сватоплука) знаємо, що лугарі-вояки часто наймалися в чужі війська: «Лугарі служать тому, хто більше дає, княже. Так ведеться спокону».

Лугарі-лужичани обіймали високі пости у Руській державі, а вже в оточенні Аттіли була їх сила-силенна, саме їх часто плутали з готами. Перша кохана князя Богдана теж була «роду луганського». І от через це кохання князя Богдана зачепив фатум, який можна назвати «прокляттям нібелунгів», а можна — психотравмою вигнаного народу.

Як на мене, то це найбільш вдала сторона роману, тим паче, що явно про цю травму ніхто не згадує, а от просто через певний час читачі помічають, що ті персонажі-лугарі якісь дивні. Бракує їм органічної певності свого місця в житті, яке мають персонажі-русини. Ні, нікого з лугарів не назвеш слабовільним чи боязким, але постійно вони колотяться, ніяк не можуть заспокоїтися, вчинки їх несподівані, спонуки неясні. Виходячи з нашої нової і найновішої історії, можемо це пояснити саме комплексом вигнанців.

Чому ці лугарі ніяк не можуть змиритися з землею, яка прийняла їх і де народилися як не їхні діди-прадіди, то, принаймні, батьки? Чому їх постійно тягне на захід, де вже віддавна живуть інші люди, інші народи? Чому ця травма не минається впродовж поколінь?

Почитайте історію лемків, мешканців Холмщини, Надсяння чи Підляшшя. Акурат те саме.

Повернувшись до лугарів-сербів: вони, може, й усупереч власній свідомій волі, раз-у-раз чинять щось таке, що ставить їх поза межі тодішнього правового поля. Все через ту задавнену образу і почуття власної провини перед рідною землею, яку не зуміли колись захистити.

 

– Хто єсте й хто сле вас до мене?

– Єсмо люд сірбський, лужанський. Я єсмь жупан Сватоплук, а сі суть мунжі мої. Цо хчеш од нас?

– Хочу, аби сте покидали город сей і пішли від‑сюду.

– Для чего? Ми смо сірби, й у Чернеговому городі жиють сірби. Ми смо на родичній землі. Ви ж єсте прийди, русичі.

– Ви єсте сірби, тут же сидять споконвіку сіври. Й хоч ви їм трохи й родичі сте, але взяли сте городи їхні мечем і сулицею.

– То цо хцеш?

– Хочу, аби сте покидали город Чернегів і йшли на всхід, куди пускає вас Великий князь витичівський Рогволод.

– А ви потягнете по нас і зачнете рубати? – єхидно посміхнувся жупан Сватоплук.

– Ні, – тихо відказав Богдан. – Дали смо вам землі доста – сідайте на сій землі й оріть її, коли сте втеряли свою племінщину.

Жупан ще дивився на нього з недовірою, та все‑таки мовив:

– Не з нашої вини й хоті покидали смо племінщину свою. Готи...

– Відаю, – перебив його князь. – А пощо не боронили сте її так, як осі городи, що не полишені вам ні кумирами вашими, ні дідьми та прадідьми?

 

Ота несподіваність і невмотивованість вчинків дуже яскраво проявилася в образі чи не найцікавішої героїні твору, жінки, яка зіграла виняткову роль в долі Аттіли: якби не трагічне і нездоланне кохання до неї, він так і зостався б київським князем Богданом. Може, Великим  князем. Але навряд чи став би владарем світу.

Йдеться, звичайно, про Ясновиду.

 

Виджу зелений сад‑вітроград

Наші у Райській пущі.

Спалимо жертви –

Слава старим звичảям!

Р. Скиба «Сутінки богів»

Що ми про неї знаємо з тексту «Меча Арея»? Вона нежинська (ніжинська), себто сіверська княжна, «роду луганського». Вочевидь, із емігрантів, але, оскільки Богданова мати, княгиня Рада, пам’ятає Ясновидину матір молодою, а її саму маленькою, — народилася вже на Русі.

На чотири роки старша за Богдана, коли вони вперше зустрілися, йому було кільканадцять, вона ж саме збиралася заміж за князя Тура-Джурджа, теж із лугарів. Під час тієї першої зустрічі:

— головний герой порятував княжну від нападу якихсь забіглих степовиків, перебивши їх довбнею (нічого іншого під руками не було), за що й заслужив пізніше прізвисько «Гатило»;

— смертельно і з першого погляду закохався;

— дуже скоро вбив Тура-Джурджа, викликавши його на герць (схоже, не зрозумів сексуальної сцени між молодою парою).

Через цю останню причину мусив тікати з дому аж до Константинополя, чекаючи, доки мине термін кровної помсти. Це тривало 9 років, тим часом прекрасна Ясновида встигла-таки вдруге вийти заміж за роденського князя Вогняна-Огняна, народити чотирьох дітей: трьох синів і доньку, пізніших «нібелунгів». А саме коли Богдан повернувся, вже й овдовіла: Вогнян загинув у полоні в ясичів (язигів), бо тодішній Великий князь Рогволод не відбив його з неволі і поскупився на викуп.

За Вогняна помстився Богдан, при цій нагоді знову випадково побачивши Ясновиду, — і зрозумів, що життя йому без цієї жони не буде. Двічі їздив до неї під Нежинь (Ніжин), благаючи вийти за нього, двічі вона йому відмовляла, запевняючи, що руському князеві негоже брати вдовицю. Справжні мотиви її поведінки, як годиться, не прояснені. Чого було їй, ще навіть не тридцятилітній, сидіти в убогому теремці, а не вийти за чоловіка, що дуже її кохав і який самій їй був небайдужий? Спишімо це на прокляття нібелунгів, себто комплекс вигнанців, поєднаний з потягом до самознищення, який пізніше так сильно проявився в її дітей.

Відтоді і до кінця Ясновидиного життя вони з Богданом навіть не бачилися. Собі щастя, він не добув до кінця похорону свого попередника, Великого князя Рогволода (особливо теплих почуттів покійний дідо в нього не викликав), тому не довідався, що Ясновида зголосилася виконати роль дружини покійного в поховальному обряді Рогволода.

 

Рогволод власної жони не мав, вона померла ще давніше, й хоч поляни‑русичі не значили сього в своєму поконі, але се була данина законові сіверян, законові деревлян, та й деякі лугарі дотримували такого обряду, тому Великий князь усіх чотирьох україн повинен був перейти в ірій, чи в рай, придруженим.

 

Знавці етнографії пояснять, що рудиментарні залишки тієї традиції збереглися досі, тому неодружених покійників, надто ж тих, які померли молодими, і в наші часи ховають з елементами весільного обряду. Але в архаїчному суспільстві обряд цей розумівся та виконувався буквально, отож така символічна дружина мусила йти з «чоловіком» до царства мертвих.

Сцена жертвоприношення Ясновиди написана так, що аж мурашки йдуть поза шкірою. Мушу, однак, пояснити, що цей епізод — фактично одна велика цитата. Бо, хоча Ясновида — єдина з головних героїв «Меча Арея», що не має ні історичного, ні бодай міфічного прототипа, проте опис її смерті цілковито документальний, базується на книзі Ахмада Ібн Фадлана Ібн аль 'Аббаса Ібн Рашида Ібн Хаммада, що у 921—922 роках — майже через п’ять століть після Аттілиних часів, —  подорожував із Багдаду через Середню Азію в Поволжя як секретар посольства багдадського каліфа Муктадіара (аль-Муктадіра) і сам був свідком поховального обряду русів. Потім цей опис переписували на всі лади (до Ів. Білика він дістався транзитом через Вельтмана), переважно пом’якшуючи, бо цивілізовані нерви 19-го-початку 20-го століття навряд чи витримали б неприкрашені звичаї архаїки.

 

«І, якщо помирає ватаг, то каже його сім’я дівчатам його й отрокам: «Хто з вас помре разом із ним?» Каже хто-небудь із них: «Я». І, якщо він сказав це, то це вже неодмінно, не може повернути назад. Коли б захотів, то цього б не допустили. І більшість з тих, що чинять так, — це дівчата. І от, коли помер той муж, про якого я згадав раніше, то сказали його дівчатам: «Хто помре разом із ним?» І сказала одна з них: «Я».

 

Далі все виглядає більш-менш так, як описано в «Мечі Арея»: «приречену жону» оточують великими почестями, усіляко їй догоджають, вона ж веде розвеселе життя і ні в чому собі не відмовляє. Аж доки не доходить до останнього етапу поховання.

 

Жони голосили й голосили. Біла стариця, запнута чорним полотком, з'явилася посеред голосільниць несподівано. За нею дві молодиці вели попід руки наречену жону. Її вже перебрали, й тепер вона була в дівочій сорочці з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на розпущених русявих косах, уся в намисті, золотих і срібних обручах, яскравому наруччі з золота, срібла та єюпетського скла, на ногах, які нетвердо ступали по землі, жовтіли гарні скоряні черевії. Жону підвели до напівзакладеної колоддям ями, й біла стариця в чорному полотку на голові поспитала:

– Що видиш там, отрочице?

Жона заглянула в темну яму, підтримувана попід руки, й мовила:

– Виджу зелений сад‑вітроград.

– А що в тому саду видиш?

– Виджу, що там є вельми ліпо...

– А кого видиш там?

Жона подивилася докруж, тоді заглянула в яму, далі знову на людей.

– Виджу князя.

– А ще кого?

– Виджу матку свою й вітця свого.

– Що вони чинять?

– Ходять по саді‑вітрограді й сміються.

– Й що вони речуть?

Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.

– Що речуть? – перепитала стариця, й одна з тих жін, що підтримували вречену, шепнула:

– Речи: гукають мене.

– Гукають мене... – ступлено повторила та.

 

В Ібн Фадлана воно виглядало так:

«Спитав я тлумача, що вона зробила, а він сказав: «Коли її підняли вперше, вона промовила — ось бачу я батька і матір мою, а вдруге сказала — от усі мої покійні родичі сидять, а втретє сказала — бачу, як пан мій сидить у саду, а сад гарний і зелений, а з ним мужі й отроки і от він кличе мене, так ведіть же мене до нього».

«По дорозі», однак, нещасна дівчина мусила ще злягтися з усіма приятелями покійника (запозичено з весільного обряду, дуже-дуже архаїчного, чи не пережитку групового шлюбу). Лише тоді відбувається фінальний обряд, який переважно в художній та популярній літературі пропускають, як надто вже разючий.

«Тоді ввійшло до шатра шестеро мужів і зляглися з дівчиною. Потім поклали її на бік поруч із паном її і двоє схопили її обидві ноги, двоє обидві її руки, і наклала стара, названа янголом смерті, їй довкола шиї вірьовку і дала її двом мужам, щоб тягнули її, і вона підійшла, тримаючи в руці ніж із широким лезом, і от почала втикати його між її ребра і виймати його, тим часом як обидва мужі душили її вірьовкою, поки вона не померла».

Тоді вже спалювали і поховального човна, і обох покійників.

Так воно описано і в «Мечі Арея», хоча обійшлося без злягань і взагалі за участю лише двох осіб: приреченої та стариці, яка сама-одна, без сторонньої допомоги убивала жертву.

 

Бо такий закон і покон деревлян і сіверян, та навіть частина лугарів його виконує й дотримує.

 

Хоча вже для полян, з яких походив князь Богдан, такий страховинний звичай був давньою давниною, якого вони не дотримувалися.

 

в полян звичаю сього не було.

 

поляни мали свої звичаї, й ті звичаї, на його думку, були кращі й людяніші. Пощо мусить лягати в яму разом із мертвим можем ні в чім не винна жона? Якщо колись і русичі шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалі про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, інакше бо на світі важко жити.

 

Що ж змусило Ясновиду «так дивно закінчити своє життя», тим паче зовсім не через почуття до покійного Рогволода, якого вона ледве знала і ніякі ближчі стосунки їх не поєднували? Як пояснює автор:

 

Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усіх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому літ.

І ще хотіла спокутувати провину синів своїх власним життям.

 

Покута матері була даремною: жодна помста з боку князя Богдана Ясновиді не загрожувала, синам вона не допомогла. А про яку провину синів йдеться? Вони порушили дану колись клятву на чіпати руських городів і мусили знову ставати вигнанцями, утікши аж до готів. І вже там, поміж готами, відбулися події, що й стали зав’язкою сюжету «Пісні про Нібелунгів».

 

Гано, Горват й Огнян

Сини княгині Ясновиди виросли без батьківського догляду, — коли загинув князь Огнян, найстаршому, Гано, виходячи з внутрішньої хронології «Меча Арея», було років вісім, а меншим шість і чотири (наймолодша дитина князівської пари, Грима-Грімніца, мабуть, зовсім не затямила батька). Щоправда, здобули вони якусь науку при дворі Великого князя Рогволода, та, видно, належних моральних принципів їм там не прищепили. Зворохоблені середущим Горватом, злим духом усієї родини, пристали до бунтівників-лужичан, що вдруге спробували зайняти руські городи, які вже раз клялися не чіпати. Зазнали поразки і змушені були тікати хто куди. Вся їхня гірка подальша епопея викладена коротко і пізнавано.

 

Недобиті валки лужичів довго блукали між Вислою й Одрою, хтось осідав у ляхах, дехто пішов з покорою до того ж таки Рогволода, а найбільша частина, боячись мести, подалася під руку готів.

Серед сих останніх був і Гано зі своїми молодшими братами. Візіготський конунг Теодорік дав лужанам‑утікачам смужку землі, й за те вони мусили стерегти його границю.

Велося лужанам на тій землі не дуже добре, готські графи їх утискали, примучували до своєї віри й збирали всілякі побори: й для себе, й для конунга, й для святої церкви, хоч лужани й далі вірили не юдейським кумирам готів, а своїм власним. Вони повставали проти графів, тоді графи вбивали їхніх жупанів і самі перебирали владу над лужанами.

Так велося, й ніхто з пересельців не бачив виходу – куди податись.

 

Отак вони б і скніли, якби Гано не довідався про доньку Зарайського графа, Брунгільду, яка присяглася вийти лише за того, хто переможе її у двобої. Охочих не бракувало, бо зять мав стати спадкоємцем графа, — Брунгільда була його єдиною дитиною, — але досі діва незмінно перемагала.

Отож, зібралися всі троє братів та й рушили. За компанію з ними поїхав Сікур, «син лужицького жупана, давно зігнаного з вітчини готами».

Довго чи недовго їхали (приблизно тиждень) — але врешті прибилися, Гано зголосив свої претензії на руку графівни та став до бою. І не повелося йому, Брунгільда завиграшки скинула невдалого жениха з коня.

Тоді Гано заступив Сікур, — потайки перевдягнувся в обладунки приятеля, викликав Брунгільду вдруге — і переміг. (Читачам, своєю дорогою, цікаво, чому Брунгільда не вимагала третього раунду, бо рахунок був 1:1. Може, набридло їй воювати. Зрештою, і сам двобій, так як він описаний в романі, є анахронізмом стосовно п’ятого століття, — він міг відбутися лише років так через п’ятсот, а то й пізніше).  На знак перемоги, Сікур «роздягнув» Брунгільду (в еддичній версії він теж зняв із Брунгільди кольчугу, бо це був єдиний спосіб пробудити валькірію від сну, накладеного на неї батьком-Одіном), — цей його вчинок жодного еротичного підтексту не мав і був традиційною частиною лицарського двобою, суто прагматичною: пізніше переможець міг той обладунок комусь продати або повернути попередньому власнику за викуп. Ото й тільки, що цього разу роздягненою виявилася діва — і це був єдиний «інтимніший» зв’язок між нею та Сікуром. Бо нічого більше не було. Як виявлося, Сікур поборов Брунгільду заради Гано, вони знову хутенько помінялися одежею і Гано побрався з войовничою дівою. А, щоб віддячити приятелеві, пообіцяв йому шлюб зі своєю сестрою Гримою-Грімніцою, на той час чотирнадцятилітньою.

Старий граф доньку віддав, але з необхідною умовою, що його зять охреститься сам і охрестить усіх своїх родичів (братів і сестру). Отак Гуно став «Гунтером, Горвата перехрещено в Гернота, а найменший, Огняп, тепер став Гагні.

Не стало більше й Сікура. Й хоч Гано‑Гунтер дотримав даного тоді слова й віддав за нього свою сестру Гримніцу, тобто Гриму, та Сікур давно вже став Сікурдом, а Грима – Гримільдою».

 

Ну що ж, бодай Гунтера, Сіґурда і Кримгільду з різних версій безсмертного сюжету ми вже розпізнали.

Гано-Гунтер виявився промітним авантюристом (ця риса характеру не була рідкістю серед його одноплемінників). Спершу найняв якихсь волоцюг, що за невелику плату величали його світлим князем, тоді, успадкувавши-таки тестеве майно, спершу виторгував у римлян графський титул, а пізніше навіть власне королівство під рукою імперії. У зрозумілішій нам термінології присягнув на феод і здобув статус федерата. Тим часом римляни в союзі з гунами встигли погромити Брунгільдиних одноплеменців, бургундів, переселивши їх до Женевського озера, причому загинув історичний бургундський король Гунтер, але ж ми маємо справу з альтернативною дійсністю. В ній Бургундське королівство під орудою Гунтера усе ще міститься над Райном. Різношерсте і різноплемінне королівство.

 

Бургунди, чиїм володарем став Гунтер, належали до християнської єресі аріан, як і всі готи, як і сам король. Галли ж вірували в того Христа, що й римляни, а лужицькі пересельці, яких і галли, й готи‑бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву західних слов'ян‑венедів, у переважній більшості поклонялися своїм богам. Землю, куди доля, й римський імператор, і готський конунг закинули їх, вони в пам'ять про батьківщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, і Гано‑Гунтер мусив рахуватися й із цим, і з віруваннями своїх підданців.

 

Наступний акт цієї романо-історичної драми трапився через дев’ять років. Але все ще через ті давні події!

 

Сікур і Брунгільда

Схоже, Іван Білик типажу «войовничої діви» не любив і не вставляв його навіть до романів «скіфської серії», де він був би доречним. Його Брунгільда не має в собі майже нічого з напівмагічної істоти легенди, якою стрясає справжня буря почуттів — кохання, гірка образа, ревнощі, ненависть, глибоке страждання. Адже легендарна Брунгільда кохала Сіґурда-Зігфріда і він їй клявся в любові, а потім усе забув (начебто під впливом чародійського напитку) і побрався з іншою.

Найсильнішим почуттям Брунгільди «Меча Арея» є її власна пиха. Вона й зовні швидко перестала бути схожою на діву-войовницю, перетворившись на тілисту фрау, типову німкеню з псевдоісторичних кліше, яка зовнішньо підкоряється чоловікові, при цьому тримаючи у залізних руках дім, слуг та всіх підлеглих їй родичів — і в цьому вбачає своє головне життєве завдання.

У сенсі літературних засобів — образ Сікура повна протилежність Брунгільді. Він ледь  намічений і, властиво, головний герой славнозвісної саги постає перед читачем «Меча Арея» у єдиному епізоді двобою з Брунгільдою. Пізніше тільки й довідуємося, що він став бароном (під рукою Гано-Гунтера, якому, очевидячки, незручно було віддавати сестру за простого жупанича), має Вотанів меч і якісь таємничі скарби, здобуті чи то від Змія Горянина, чи то, згідно з простішою версією, від ограбованої валки купців-гречників.

Невідомо навіть, які почуття поєднують його з дружиною. Мабуть, автор вирішив, що читачі принаймні «Пісню про Нібелунгів» знають і мусять здогадатися самі.

 

Чвара королев

Трапилася не стільки через амбітність обох жінок — Брунгільди і Гримільди, скільки через оту Брунгільдину національну пиху, якої вона не позбулася, навіть зовнішньо скорившись чоловікові-вандалові (венедові). Хоч прямо про це й не говориться, але натякається вельми прозоро: Гримільду дуже обурюють постійні антислов’янські випади зовиці, її підкреслена зневага до «вандальського духу» і те, що її брат- король у власному королівстві, у власному домі не смів озватися до рідної сестри рідною мовою.

І, врешті, вона не витримала, спалахнула (можливо, останнім поштовхом став нібито дрібний епізод з венедською тарілкою, яку Брунгільда наказала прибрати) — та й пішло-поїхало. Брунгільда довідалася, хто насправді її переміг дев’ять років тому і, хоча вона значно менше перейнялася цим, ніж Брунгільда «Пісні про Нібелунгів» чи, тим паче, еддичної поезії, все ж наслідки були трагічними. Гримільдині брати, — ініціатором став підступний Гернот, — позбулися небезпечного шурина, прибравши заодно до рук його майно. Як вони це зробили, залишається нез’ясованим.

 

Другий шлюб Гримільди

Овдовівши, Гримільда вимушена була перебратися в якесь глухе село, де й животіла, поки звістки про неї не дісталися Аттіли. Він і досі не міг забути Гримільдиної матері, отож, коли втікач-Хладівой (той самий венд-франк) згадав про «вельми лєпу жону», яка ходить у чорному, бо її мужа хтось убив, — послав сватів. Гримільда довго відмовлялася, хоча на неї тиснули з усіх боків: і брати, і церква (сподіваючись таким чином привернути могутнього гуна до християнства), і, як не дивно, свекруха Ойда (у Вельтмана вона звалася Одою), що, врешті, змусила невістку випити якесь пійло, «одворот‑зілля й приворот‑зілля, й будеш йому жоною».

Насправді ж Ойда (романний відповідник матері героїні з еддичнних поем, яка знається на чарах і часто до них вдається) «запрограмовує» невістку на помсту за першого чоловіка.

 

– Кров Сікура б'ється в моє серце. Але я‑м стара, мої руки вже не годні ні до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато літ попереду.

 

 До Києва Гримільда приїхала як заціпеніла, але поступово отямилася і перестала бути схожою «на ту замкнену жінку з виразом приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди». Чловік щиро її любив, вбачаючи у Гримі ту колишню «Ясновиду‑княжну, що на все життя запала йому в душу», народився у них син Яромир-Ярень і все було б гаразд, якби на Гриму час від часу не находили напади давньої несамовитої туги. Чи то чародійський напиток діяв, чи усе те саме прокляття нібелугнів, воно ж комплекс вічних вигнанців.

Хай там як, безтямно закоханий Богдан не зміняв би своєї Грими навіть на римську царівну, що й довів, не піддавшись на спокуси самої Юсти Грати Гонорії. Отож року 452-го (коли історичний Аттіла продовжував військову кампанію проти Римської імперії, здобуваючи італійські міста), романний Гатило, здавшись на постійні благання дружини, запросив у гості її братів. Не здогадувався, що це вона шукає нагоди для помсти і, врешті, знаходить-таки. Всім на згубу.

 

Помста Кримгільди

Відбувається за сценарієм «Пісні про Нібелунгів». Себто, Гримільда-Кримгільда мстить братам і за Сікура-Сіґурда-Зігфріда. Хоча епізод із перснем у вовчій шкурі таки потрапив до тексту «Меча Арея», однак то було зовсім не попередженням про небезпеку, а звичайною випадковістю.

Далі все відбувається класично. Брати приїжджають, Гримільда шукає собі союзників. Спершу благає чоловіка, нарешті все йому розповівши, але він навідріз відмовляється — термін кровної помсти вже вигас і важливішим є закон гостинності. Так само відмовляється чоловіків брат Волод — «супроти братових гостей не піду». Нарешті згоджується певний сотник Ярень, давно закоханий у Гримільду (теж запозичений у Вельтмана, як делікатно висловився письменник доброзвичайної епохи, Гримільда пообіцяла йому «свою дружбу»). Тоді малий Ярень, син Гримільди, з намови матері провокує Горвата, розлючений вуйко убиває малого і починається масштабна різанина, в яку втручається озброєний до зубів загін Яреня-сотника. Гине сила-силенна народу, серед них Волод, брат князя Богдана, й обидва Гримільдині брати (третій, Огнян, на своє щастя, був тоді заручником Аттіли і перебував аж у «землі козарській»). А Гримільда нарешті звершує свою помсту, за яку так дорого заплатила.

 

Княгиня раптом кинула синову голову й учепилась обома руками в смолоскип. Між оддав і побіг далі, Гримільда ж нахилилася й стала навколішки. Біля неї лежав, одкидавши руки, Горват‑Гернот. Вона приклала вухо йому до грудей. Брат ще дихав, і серце билося в грудях.

Княгиня піднесла йому запалений смолоскип до розплющених очей. В очах була зненависть і біль. Вона заходилася повільно засмолювати йому киплячою смолою й очі, й рот, і ніс. Горват судомивсь і пручався, та незабаром утих.

 

Побачивши таке страхіття, Дітріх-Тодорік Бернський (який в історичній дійсності або ще не народився, або мав не більше року) убиває саму Гримільду.

 

– То є демон! – кричав Тодорік. – Перевітниця! Вона згубила стількох витязів, щоб упитися їхньою кров'ю!

– Перевітниця!.. – залунало зусібіч.

Тодорік підійшов до Гримільди, яка й досі стояла навколішки над своїм старшим братом, й одним махом розтяв її навпіл.

Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так і впала додолу. Тодорік проказав:

– Аби‑с убив тую перевітницю зразу, живі були б усі оті можі…

 

 Цим епізодом завершується ретеллінг «Пісні про Нібелунгів». Але це не єдиний епос, реконструйований у романі.

 

Поема про Вальтарія Міцнорукого

Оскільки поема про Вальтарія далеко менше відома широкій публіці, ніж «Пісня про Нібелунгів», то от дещо про неї. Складена була у ІХ-му столітті, мова поеми — латинська (хоча й базується на якомусь давньогерманському тексті), а дія відбувається акурат за часів Аттіли, гунів та Великого переселення народів. Головні герої твору належать до не раз уже згадуваної вкрай інтернаціональної та контактної групи заручників — молодих людей із вельможних родин, які мали гарантувати лояльність своїх сімей та держав, а ще служити живим мостом між різними народами.  Жили такі заручники в цілком комфортних умовах, про їхнє виховання дуже дбали, а все-таки часом вони почувалися дещо скривдженими і, відірвані від батьківщини, мусили сприймати своє заручницьке життя як щось короткочасне і не надто серйозне. Словом, атмосфера наче в аристократичних військових частинах столиці імперії, що й не нюхали справжньої служби, або ж у тих привілейованих університетах, де від студентів вимагаються не стільки успіхи в навчанні, скільки приємні манери і спортивні здобутки. Оскільки ж між заручниками не бракувало шляхетних дів, то, відповідно, не бракло й романів, які могли перерости у серйозніші стосунки. А дружба, винесена з тих часів, підтримувалася все життя.

Отаке трапилося і з головними персонажами «Вальтарія»: аквітанцем Вальтером (він же Вальтарій), франконцем Гаґеном і бургундкою Гільдеґундою, — усіх їх їхні сюзерени чи батьки віддали заручниками до двору Аттіли-Етцеля. Вальтер і Гільдеґунда, заручені з дитинства, покохалися, а з Гаґеном Вальтер став побратимом.

Усе б гаразд, але, коли Гаґен довідався, що того короля, котрий віддав його у заручники, змінив інший, Гаґенів приятель Гунтер, то попросту втік. Грізний Аттіла (він у всіх подібних творах виступає як миролюбний і гостинний пан дому, що терпляче зносить постійні вибрики своїх численних домочадців) звертається за порадою до коханої дружини, панії Оспирини. Вона радить йому поводитися з іншими заручниками дуже лагідно і поблажливо, а Вальтерові, на якому Аттілі особливо залежить, запропонувати подружжя з гунською панною високого роду. Аттіла визнає мудрість такої поради і пропонує Вальтерові обрати будь-яку гунську діву. Вальтер, однак, викручується, заявивши, що не збирається наразі зв’язувати себе шлюбом, аби мати змогу якнайкраще служити Аттілі. Насправді ж, скориставшись першою нагодою, коли гуни на черговому бенкеті перепилися, тікає разом із Гільдеґундою, прихопивши з собою ще й Аттілині скарби.

Втеча проходить успішно, грізні гуни і в думці собі не покладають гонити чи переслідувати закоханих, зате на батьківщині чекають їх неприємності. Король Гунтер, жадібний до золота, довідується про вкрадені втікачами скарби і виставляє проти Вальтера своїх одинадцятьох воїнів, яких Вальтер легко перебив. На нещастя, серед тих убитих лицарів опинився небіж його побратима Гаґена, — і це змусило Гаґена стати до бою. Впродовж затятого 37-годинного герцю побратими неабияк покалічили і покерешували один одного: Вальтер утратив руку, а Гаґен око, значну частину зубів і пів обличчя. Лише тоді обидва лицарі вдовольнили свої мужні серця і, при чарі вина, відновили дружній союз. Вальтер побрався з Гільдеґундою, повернувся до Аквітанії та успадкував королівський престол, правив довго і щасливо, ставши героєм власного циклу героїчних творів.

Сюжет, як сюжет, цілком реалістичний. Немає тут ні чар-зілля, ні проклять, що переходять із покоління в покоління, а така деталь, як викрадення чужого майна, і зовсім робить усю розповідь такою земною, що аж приземленою. Здавалося б, — нащо їй ретеллінг, адже дуже часто метою цієї процедури якраз і є переказ історії в реалістичному та зниженому тоні? Ба ні, автор «Меча Арея» якраз і додав сюжету жару та романтики.

Насамперед, бургундка Гільдеґунда була ототожнена з останньою дружиною Аттіли, яка в романі виступає під іменем Ільдіка (у другій редакції Іладіка). Попри своє ім’я, явно утворене від якогось германського з коренем –гільд (як Брунгільда, Гільдеґунда чи просто Гільда), ця Ільдіко грецького роду, донька й заручниця князя Ілії Херсонеського. При Аттілі вона виконує службу чашниці (властиво, все дворянство пізніших часів і виросло з таких чашників, конюших, кравчих, але Ільдіко таки справді носить їжу князеві). Відбувається це саме тоді, коли князь Богдан після кривавого бенкету нібелунгів переживає тяжку депресію і всі близькі йому люди — з тих, хто тоді не загинув, — уже бояться як не за життя його, то за розум. Ільдіко теж щиро жаліє князя і намагається якось його розрадити, але Богдан щоразу грубо відштовхує дівчину, хоча в глибині його душі вже зародилося почуття до прекрасної й печальної діви. Інший заручник, аквітанець Валтарій, насміхається з Ільдіко, але це тому, що насправді теж її кохає.

Врешті настає спасенна мить, коли головний герой таки змушений отямитися і взятися за свій обов’язок владаря: на північ держави напали вороги, їх підтримали місцеві сепаратисти (чудь, муром, єм і ще якісь племена), отож Богдан виступає в похід, а Валтарій їде разом із князем, але вже по дорозі назад (Богдан, як зазвичай, переміг) тікає, першим приїжджає до Києва і обманом видурює у старого конюшого (наступника нашого знайомого Вишати) дорогоцінне княже оружжя. Начебто, князь хоче виглядати якомога пишніше, в’їжджаючи до столиці. Натомість Ільдіко дурить, що князь хоче її бачити і послав Валтарія по неї. Закохана дівчина не роздумує довго. Але Валтарій задумав утечу до Аквітанії. Усі протести Ільдіко і спроба вирватися були даремними.

Усе-таки Валтарію не вдалося втекти: княжий муж Лосько перехопив обох і приставив до Києва. Аж тоді закохані Богдан з Ільдіко нарешті порозумілися і зізналися у своїх почуттях. І все було б гаразд, і все мало скінчитися весіллям.

Бо все й насправді закінчилося весіллям. Як висловився Дж. Р. Толкін про Аттілу: «Те, як він помер, виявилося важливішим від того, як він жив».

Закінчувалася велика героїчна епоха і наступали сутінки богів.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.