Людмила Петрухіна. «Бідна Галя» у тенетах колективного шлюбу - 1

 

5) Дорога. Дорога чоловіків з дівчиною в «чужий», «інший» світ, де в неї нібито має розпочатися нове життя, вочевидь, є неблизькою, хоча лаконічність НБ концентрує її до мінімуму за допомогою звичних фольклорних прийомів: проїхати три гори або три поля, мандрувати «горами-долами». Така подорож, яка включає в себе «гори-доли», «глибокі яри» та «високі ліси», тобто різноманітність ландшафту, не може бути короткою. Зупиняються мандрівники на третій горі або третьому полі: «Ідуть гору, ідуть другу, / А на третій треба стати, / Козакові постіль слати («Ой в полі криниченька», Б, 74); «Перейшли поле, перейшли й друге, / На третім полі сіли спочивать («Що в полі верба, під вербою корчма», Б, 75).

Чужинці можуть відвезти дівчину також до «глибокого яру», «темного гаю» або «чорного лісу», що також варто розглядати як локуси «чужого простору», ворожого тому, з якого дівчину вивезено: «Ой бере козак дівку за руку / Та повів її у яр глибокий, / У яр глибокий, у ліс високий» («Що в полі верба, під вербою корчма», Б, 75); «Вандрували вони до темного гаю... / до темного ліса» («Є в полю криниця», Б, 78).

Буває, що метою подорожі є й «вишневий сад», проте видається, що сад у цьому разі має радше еротичне забарвлення: «Ой лишень дійшли до вишневого саду, / А вже зробили над дівчиною зраду» («Ой зійшли, зійшли дві зірниченькі ясні», Б, 83).

Іноді кінцевою метою мандрування стають певні географічні локуси, які наділені конкретними назвами, але наповнені символічним сенсом і відображають радше далеку географічну віддаленість, стають маркерами «чужого світу». Ними у НБ виступає ріка Дунай як вода взагалі, тільки далека, «синє море» або й місто Варшава: «У Варшаві – там застали / В шинкарочки на заставі» («Ой йа в селі на риночку», Б, 85).

6) Спільне життя. Про те, що трапилося з дівчиною, у НБ довідуємось або з авторської оповіді, або з монологів дівчини чи її діалогів зі звідниками. Безсумнівним є те, що дівчина в далекій стороні наприкінці подорожі втрачає цноту: «Ой лишень дійшли до вишневого саду, / А вже зробили над дівчиною зраду» («Ой зійшли, зійшли дві зірниченькі ясні», Б, 83); «Напоїли красну дівку / Та й спать положили: / – Ой спи, дівко, ой спи, красна, / Доспишся до горя! – / Прокинулась красна дівка / Аж посеред моря…» («Ой зацвіло синє море», Б, 83-84); «Я до дівок не потрібна, / Я до вінка не спосібна…/ Жалібненько заплакалась…/ Ой вронила я віночок / Без свій дурний розумочок» («Ой в полі криниченька», Б, 74); «Де ж ваші поля все кам’янії, / Де ж ваші трави все шовковії, / Де ж ваші ліси все калинові? / – Кам’яні поля – то кості твої, / Шовкова трава – то руса коса» («Що в полі верба, під вербою корчма», Б, 75); «Ой завіз дівчину й у густий лісочок, / – Ой скидай, дівчино, з голови віночок...– / Ой завіз дівчину на жовті пісочки: / – Ой скидай, дівко, з голови биндочки» («Ой заїхав козак та з Україноньки», Б, 79).

Чоловіча ватага часто відвозить дівчину до шинка, напоює її, інколи вона й сама з ними радо п’є, усвідомлюючи однак, що з нею діється щось не те: «Стала з козаками мед-горілку пити, / Стала дівчинонька з ними веселитись, / Мандрує дівчина, мандрує хороша, / Тільки золотіє її жовта коса» («Їхали козаки із поля додому», Б,76).

НБ послуговується звичними для українського фольклору евфемічними, завуальованими символами втрати цноти: втратити (вронити / згубити / скинути / поламати) віночок; розплітати / чесати / розчісувати косу; зняти стрічки; стяти волосся; потримати / напоїти коня; напитися води, від якої здуває (завагітніти); пити з чоловіками; з’їсти ягоди або щось інше, запропоноване чоловіком.

 Можна також припустити, що сам мотив «мандрування» також має подібне семантичне наповнення, яке випливає з таких прикладів (щоправда, вони виступають у баладах, де дівчину зваблює один чоловік): «Як не віддасть мати, будем мандрувати!» («Ой у Харкові на риночку», Б, 86); «Як не оддасть мати, / Будем мандрувати!» («Ой Марку мій, Марку», Б, 87). Тут мандрівка виступає альтернативою до заміжжя – якщо мати / батьки не віддають дівчину, то вона вирушає з милим у подорож: живе з ним поза шлюбом. У НБ «Ой зійшли, зійшли дві зірниченьки ясні» (Б, 82) козаки попрікають дівчину: «Ой коли ти йшла з нами мандрувати, / То було собі з дому й рантушок взяти, / Ой ти виділа, що ідеш на мандрівку, / Було си взяти на дитятко кобівку». Рантух / фартух або й білий рушник у баладних текстах виступає як альтернатива віночка і є атрибутом жінки, якщо й незаміжньої, то зведеної. Наприклад: «А то, мамко, жовняр молоденький, / Та взяв з мене вінок зелененький, / Мені кинув рушничок біленький» («Ой в неділю ще сонечко сходить», Б, 92); «Давав легінь сороківця нашій Катерині. / Та я видів Катеринку в глибокій долині, / Давав легінь білий рантух нашій Катерині» («Одну мати доньку мала, Катеринов звала», Б, 102).

НБ «Ой в полі криниченька» (Б, 73) містить цікавий монолог дівчини, у якому вона роздумує над своєю лихою долею і шкодує за тим, що вона вже ніколи не буде збирати фіалки до недільного вінка, як це роблять інші дівчата: «Я до дівок не потрібна, / Я до вінка не спосібна»; «Ой вронила я віночок, / Без свій дурний розумочок». Проте дівчина усвідомлює, що ніхто її до цього не примушував, і вона шкодує про скоєне.

7) Намовляння дівчини повернутися додому. Після скоєного чоловіки пропонують дівчині повернутися додому. Вочевидь, вона стала їм більше не потрібною. Деякі НБ подають цей сюжетний вузол більш розгорнено, ніж інші нараційні одиниці. Наприклад у НБ «Їхали козаки із поля додому» (Б, 76) цей фрагмент складає чи не половину всього твору. Козаки образно й аргументовано переконують дівчину в необхідності повернутися до рідної домівки: «Як привандрували та й до зелен дуба: / – Вертайся, дівчино, бо ти нам не люба». Деякі з порад чоловіків містять неприховані загрози: «Вернися, бо будеш бита», «буде тобі мука». Складається також враження, що чоловікам цілковито байдуже, якою буде майбутня доля дівчини: «Хоч, Хайко, втопися, / Хоч назад вернися» («Ой на горі, горі», Б, 81). Принагідно зазначимо, що велика кількість НБ з подібним сюжетом не має цього наративного фрагменту, і це певною мірою зашифровує (робить незрозумілим) загальний контекст твору.

8) Смерть (?) дівчини. Цей наративно-смисловий вузол допомагає розкрити прихований зміст весільної пісні «Горіла сосна, палала». Адже зведена дівчина, незважаючи на поради, вмовляння і погрози чоловіків, відмовляється повернутися додому. Відмова пояснюється здебільшого двома причинами. По-перше, дівчині соромно за скоєне, вона не бачить тепер свого місця в спільноті, з якої добровільно пішла: «Не можу, молодці, до дому вертати, / Краще мені в лісі у муках сконати…» («Їхали козаки із поля додому», Б, 76); «Ой я не вернуся, – / Батенька боюся» («Ой на горі, горі», Б, 82). По-друге, дівчині сподобалася «мандрівка», вона зазнала певних нових вражень, набула життєвого досвіду: «Ой я не вернуся, неслави боюся / Тебе-м сподобала, / Буду мандрувала» («Є в полю криниця», Б, 78).

Усвідомлюючи в скоєному свою вину, дівчина бере на себе відповідальність за свою подальшу долю: «Ой я не вернуся, – / Батенька боюся. / Нехай мої коси / Тихий Дунай носить, / Нехай мої ноги / Та й поїдять соми, / Нехай мої руки поїдять гадюки, / Нехай мої лиці / Поїдять лисиці» («Ой на горі, горі», Б, 81). Проте метафоричні роздуми дівчини про смерть стають реальністю. Очевидно, розчаровані тим, що дівчина не хоче вертатися додому, а їм вона більш не потрібна, чоловіки здійснюють страшний учинок: вони вбивають зведену ними дівчину. Смерть заподіюється різними способами: «Ой узяв дівчину під білії боки, / Та й кинув дівчину у Дунай глибокий…», а потім ще й утяв їй руки шабелькою («Ой заїхав козак та з Україноньки», Б, 79); «Взяли Рейзю попід боки / І кинули у став глибокий» («В Станіславі на риночку», Б, 82). Однак найвиразнішим, найпоширенішним способом покарання дівчини є її спалення.

Як правило, дівчину прив’язують до дерева, найчастіше до сосни, і підпалюють.

У НБ «Є в полю криниця» дії козаків набувають гіпертрофованого характеру, вони ніби розпинають дівчину між кількома деревами: «Прив’язали дівча / До сосни косами, / До сосни косами, / До граба руками, / До граба руками, / До бука плечами» (Б, 78). Така гіперболізація метафоризує події, робить їх неможливими у реальності. Так насувається думка про те, чи «спалення» є реальною смертю.

9) Розв’язка. Навіть коли «сосна догорає», це не свідчить про те, що дівчина згоріла: «Сосна догоряє, дівча промовляє» («Їхали козаки із поля додому», Б, 77). Численні варіанти НБ містять монологи зведених дівчат з елементами покаяння та зверненням до матерів або до інших членів сільської спільноти з порадами, як уберегти інших від такої долі: «А хто дівчат має, нехай научає, / Нехай на вулицю ввечір не пускає» (Б, 77); «А ви, жіночки, учіте дочки / Та й не пускайте на вечернички» («Що в полі верба, під вербою корчма», Б, 75). Отже, майже в усіх варіантах НБ зведена дівчина усвідомлює свою вину і шкодує про скоєне. Часом жаль дівчини за минулим, розпач за втраченою долею набуває алегоричних форм – важко уявити, як можливо одночасно і потопати, й писати листа: «А як Рейзя потопала, / Правов ручков лист писала…/ Най ся тато не журбує, / Най мені віно не готує» («В Станіславі на риночку», Б, 82)[1].

Трапляються й такі розв’язки, коли доля дівчини не залишає байдужою її найближчу родину. В ситуацію можуть втрутитися мати або (частіше) брати, які шукають «Галю» по всіх усюдах і знаходять: у шинку, в чужому місті, у лісі, в річці (воді). Знов-таки, всі перелічені топоси є прикладами локалізації історії «з козаками» в чужому світі, куди вони забрали з собою дівчину. Такі «втручання» братів доволі часто закінчуються щасливо, і вони повертають своїх сестер у рідну спільноту.

Спроба реконструкції історії про мандрівку «бідної Галі» з «козаками» наводить на думку, що маємо справу з дуже давнім протосюжетом, в основі якого лежать певні моральні засади, відмінні від традиційних і усталених звичаїв, навіть зафіксованих у фольклорі.

Генеза епічних пісень на цю тематику, вочевидь, виводиться з українських прадавніх вірувань дохристиянського періоду. Аналізуючи найдавнішу українську поезію, М. Грушевський вважав одним із завдань фольклористів, істориків літератури та культури «з-під пізніших наверстувань підняти в можливо більшим обсягу останки старшої передкняжої організації молодечої верстви та вияснити її відгомони в нашій усній традиції»[2]. Таким «відгомоном» видається й історія «звабленої Галі». Вчений пише про «організації нежонатої молоді», які існували паралельно з «воєнними організаціями», дружинами, а також «парубоцькими громадами»[3]. «Вільна любов і свобідні зносини з дівчатами вважаються привілеєю сеї верстви (парубоцької), яка, в інтересах племені, умисно, можливо, довго затримується на воєнній, бездомній і безгосподарній стопі. Сексуальна і всяка інша свобода трактується як привілея воєнної служби, воєнного заняття, і з тим твориться подвійна етика сексуальних відносин: одна в межах верстви парубоцької, друга в межах того громадянства, яке вже вийшло з безженного стану. Те, що дозволено нежонатій молодіжи, спеціально парубоцтву, трактується як вчинок неморальний, необичайний в тій частині роду-племені, яка живе в родині, в сім’ї. [...] В нашій українській етнографії ми маємо досить пережитків подібної подвійної моралі»[4].

Про колективне право на жінку, груповий шлюб, звичай «умикання» дівчини пише також Хв. Вовк[5]. Посилаючись на «так званий Несторовий літопис, переклад Л. Леже», вчений також зазначає: «ми маємо підставу думати, що в древлян практикувалась поліандрія»[6].

На такого типу зауваги, але розгорнутіші й менш завуальовані, натрапляємо в дослідженні В. Проппа «Історичне коріння чарівної казки». Там ідеться про так звані «чоловічі будинки» («мужские дома») – «особливі інститути родового ладу», спільноти юнаків, які від початку періоду статевої зрілості аж до одруження жили у великих, спеціально збудованих будинках, що й називались «будинками чоловіків»[7]. За В. Проппом, «чоловічі будинки» були заборонені для жінок у цілому, але ця заборона не мала зворотної дії: жінка не була заборонена у «чоловічому» домі. Це означало, що в «чоловічих будинках» завжди перебували жінки (одна або кілька), які служили «братам» дружинами[8]. В. Пропп доводить, що до жінок у цих «будинках» ставилися добре, і така місія дівчини не вважалася в її роду чимось ганебним. Відбувши певен час у «чоловічому товаристві», дівчина поверталась додому і виходила заміж. «Якщо б жінка захотіла залишитися тут на ціле життя, її б не поважали»[9]. Вчений знаходить численні «відгомони» цих давніх звичаїв у чарівних казках багатьох народів. Переважно це та група казок, де розповідається про «братів», що живуть у лісі (у спільноті юнаки вважали себе братами), і до яких якимось чином потрапляє «сестра» та залишається з ними. Очевидно, що до цього типу оповідей можна залучити й казку про Білосніжку і сімох гномів, де та сама історія оповідається у більш завуальованій, метафоричній формі.

 


[1] Сюжет «писання листів» є доволі поширеним в українській народній баладі, що могло б також бути темою окремого дослідження.

[2] Грушевський М. Історія української літератури. – В 6 т., 9 кн. – Т. 1. – Київ, 1993. – С. 246.

[3] Там само, с. 246–247.

[4] Там само, с. 264.

[5] Вовк Хв. Студії з української етнології та антропології. – Київ, 1995. – С. 222, 305, 312.

[6] Там само, с. 222.

[7] Пропп В. Исторические корни волшебной сказки. – Ленинград, 1986. – С. 202.

[8] Там же, с. 212.

[9] Там же. 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.