По судах Гетьманщини-10

XXXIII. ВОРОЖБИТСТВО І ЧАРІВНИЦТВО

Серед справ, що їх часто доводилось розглядати судам у Гетьманщині, великий відсоток становили справи про ворожбитство та чарівництво. Тепер у наші дні дивними, чудними та іноді незрозумілими здаються тії справи, але за тих часів чимало з тих справ закінчувалося трагічно для обвинувачуваних. Тогочасні закони, що діяли на Гетьманщині, тобто Литовський Статут та Магдебурзьке Право, нещадні кари встановлювали для ворожбитів-чарівників, що в їх непохитно вірило суспільство тих давніх далеких часів, крім незначних одиниць. У Західній Европі, так само і в Польщі, справи про ворожбитство найчастіше закінчувалися страшною смертю в огні. Останні випадки такого спалення відбулися — в Австрії 1766 року, в Еспаиії — 1781 року, у Швайцарії — 1782 року і в Польщі тільки 1793 року.

Там на ворожбитів і чарівників дивилися, як, мовляв, на служників диявола, що, виявляючи волю його, шкодять людям. Отже, цих шкідливих людей треба викривати, треба винищувати. Попереду йде духівництво, що в його руках справи про ворожбитство перетворювалися на величезне джерело великих прибутків церковних. Адже майно засуджених за ворожбитство конфісковувалосп, і не один манастир в Західній Европі збагачував свої добра майном невинних жертв. Тисячі людей через безглузді доноси гинули в страшних муках, Виробилися жахливі, страшні способи випробовування відьом, способи, мовляв, дізнатися, чи та чи інша жінка, на яку є донос, відьма чи ні. На допитах у страшних муках, що до божевілля доводили, дехто мусів признаватися так, як цього хотіли від нього судді, що він справді ворожбит-чарівник. Щоб позбутися страшних мук, страшних тортур, люди свідомо обирали смерть. Краще смерть, ніж муки.

Український учений, професор Антонович з книг Київського Центрального Архіву (нині Київський Центр, архів давніх актів) зібрав великий матеріал до питання про чарівництво на Україні. Вім підкреслює, що на Правобережжі кари до ворожбитів і чарівників застосовувалося здебільша легші, і причина цієї м’якости, полягала, на думку проф. Антоновича, «не так в гуманному настрої суддів, як у відсутності на Україні тих демонологічних понять, що спричинювалися на Заході до жорстокого переслідування ворожбитів. Народній погляд на чарівництво був недемонологічний, а виключно пантеїстичний. Припускаючи існування в природі сил та законів, невідомих масі людей, нарід думав, що багато з цих законів відомо людям, що так чи інакше встигли дізнатися їх. Само собою володіння таємницею природи не було, отже, гріховною справою, ворожою навчанню релігії. Якщо починався позов, то судді не переслідували обвинуваченого за самий факт того, що він, мовляв, володіє або удається до таємничих способів, а намагалися встановити, чи вживав він його на користь чи шкоду іншій особі, і тільки в другому разі, розглядаючи справу з погляду цивільного позову, встановлювали кару, відповідно до завданої шкоди. Тільки зрідка, коли в місцевості панувала пошесть, настрій населення ставав тривожний, і панічний жах спонукував уживати гострих заходів до удаваних чарівників[1]».

Нині п Харкові провадять роботу над виявленням актів до питання про чарівництво в Гетьманщині, переважно, з матеріялів Генерального Військового Суду[2].

Нові матеріяли, а так само матеріяли, зібрані ще О. Левицьким, подають дані до історії чарівництва на Гетьманщині. Вони говорять, що цілком справедлива думка, що на Україні величезну вагу підчас суду над чарівницями і чарівниками мало питання про завдану шкоду, але одночасно дають цілу низку даних про застосовування смертної кари, як досить звичайного заходу і на Україні XVII та початків XVIII віку.

 

XXXIV. СТРАШНИЙ ПРИСУД

Ставлення полкових і сотенних судів до справ, де обвинувачувалося в чарівництві, переважно жінок, було різне, але завжди полковий суд з цих справ, хто б їх не розпочинав, мав собі певні прибутки. Так, наприклад, 1684 року якусь Мотрю Лисовчиху винуватили в тому, що «посродку (серед) ночі чаровала дом Іванишин Язловеджишин нагая з замком у волоси вплетеним ходячи і піймав її Корній Язловедженко під своєю хатою».

За присудом полкового суду, «взято за тоє проступство у Лисовчихи єдного коня».

Іноді справи закінчувалися не на користь обвинувачів. Приміром, того ж 1690 року козак Маяцької сотні Іван Червоний скаржився, що його землячки Антониха і Малярка ганьблять жінку його, «задаючи їй неслушний довод о мечтах бісовських», тобто ширять чутки, що вона чарівниця. Полтавський полковий суд надіслав до Маячки бурмістра Петра Юровича та двох козаків, щоб вони разом з сотником Іваном Керебердою перевели слідство, кому та якої шкоди завдала Червониха своїм чаруванням.

У присутності всієї старшини, «товариства та міщан Маяцьких» слідчі запитували всіх, «кому якая шкода і укривдження було од Іванової жінки Червоного, або коли б на неї який настоятель (обвинувач) був».

— Тогди жаден дух признав, що не мієм жодного ущербка од жони Червоного.

Тоді полковий суд, посилаючись на 105 арт. 14 розд. Статуту, визнав Антониху і Малярку «фалшивими свідками» і наказав їм, «упросивши Івана Червоного та жону його нагородити їм всі правій виклади». Звичайна річ, і без штрафу на користь суддів не обійшлося.

Але не завжди так лагідно закінчувалися справи про чарівництво. Підчас пошестей, посухи, голоду, коли був напружений настрій, коли ширилися найбезглуздіші чутки про ці явища, тоді тяжким тягарем падали обвинувачення в чарівництві, і страшні невблаганні були суєвірні судді.

На весні 1652 року в містечку Баришполі, в Переяславському полку почалась якась пошесть. Почали ширитися чутки, що тую пошесть насилають якісь баби-чарівниці. Особливо часто згадувалося ім’я якоїсь Овдіїхи Тращихи. Сотник Антін Гарасименко, порадившись із війтом та іншими урядовцями, наважилися арештувати її. Коли виряджені від уряду Василь Волочан, Павло Галясканенко та Матвій Шульга прийшли в хату до Тращихи та об’явили, що її наказано заарештувати, вона сказала:

— Возміть же, панове, й Путятиху, бо вона старшая наша єсть: вона дівкою рядиться і в косах ходить, молодою чиниться, по дворах ходить і двори надихає, як який двір надхне, то всі вимруть.

Звичайна річ, узяли й Путятиху, і обох до суду посадили до тюрми. За кілька день до ратуші прийшло багато місцевих козаків і міщан та рішуче заявили:

— Пане уряду, великая кривда нам діється од тих незбожних білоглов (жінок) Тращихи й Путятихи, що вони нам згубили отців, маток, братів, сестер, діток та й нам самим од них дісталося. Просимо, аби вашмостці рачили (зволили), ведлуг святої справедливості і їх учинків більше їх у в’язеню не тримати, але по заслузі карність їм дати.

Уряд заявив, що він негайно готовий розпочати суд, якщо хто бажає бути за обвинувача та подати докази. Такі знайшлися. Перший виступив Харко Якубснко і заявив таку річ:

— Єдного часу, перед покровою, йшов я на торг, на місто, а за мною Тращиха, так я спитав її: — Чи уйметься мор до покрови. Вона мовила: «Ні», а далі мовила до мене: «Виходь з того кутка, де мешкаєш, бо коли не вийдеш, то вимреш».

Другий свідок Овсій Опанка свідчив так:

— Молотив я в гумні жито, аж прийшла до мене Тращиха. Я тоді жито у міх сипав, а вона мовила до мене: «Овсію, викинь з міха три зерна житних, тоді в дому твоїм нічого не станеться лихого. Всі будуть живі». І меду, і воску, і муки просила; мед і віск взяла, а муки не взяла: «Не треба, мовит, нам такої муки, на тую річ не згода».

Третій свідок був місцевий орендар Кирило Давидович, що дав такс зізнання:

— Овдіїха мовила мені: «Пане орендарю, виходь з міста на Іванківську вулицю, то будеш живий з усією челяддю».

Узялися, як слід, до Тращихи. Звичайно, вона спершу заперечувала все, що їй закидали, але як узяли її на «квестію», тобто на тортури, то мусіла признатися бідолашна жінка у всьому, що тільки їй закидали свідки. Друга обвинувачена — Путятиха, то, мабуть, була жінка зовсім не при своєму розумі, напівбожевільна, — тож вона і вбиралася, як молода дівчина та й поводилася, як дурненька — та без тортур, без катування «добровільно» винилася в усьому, чого від неї запитували, але її зізнання не занесене до протоколу. Вона ж «добровільно» свідчила:

— І Василиха попаддя така, як і я.

Те ж свідчила і Тращиха про місцеву винничку:

— Такая єсть винничка, як і я.

Хоч які нікчемні були докази, але судді в таку страшну хвилину, коли вимирало все містечко, присудили спалити Тращиху. І коли вона «стояла на остатнім стопню[3]» тобто коли її звели на багаття, вона в запалі, бризкаючи слиною, твердила одне:

— Попаддю і Путятиху, і винничку згубіть, а не згубите, то гірше буде з вами.

І коли вже полум’я охопило її, вона «по десять раз мовила»:

— Не пустіть їх ні єдиної.

Чи послухалися судді цієї божевільної ради, чи спалили тільки її одну, не знаємо ми, бо в оригіналі протоколу одірвано останні ряди.

 

XXXV. САНДЖАРІВСЬКІ ЧАРІВНИЦІ

У вересні 1693 року Новосанджарівський сотенний суд розглядав надзвичайно цікаву побутову справу. Місцевий житель Яків Михайленко на прізвисько Бридуненко, молода хороблива людина — чинив «оповідь» такими словами:

— Панове, мешкав я спочатку із жоною своєю по-людськи, а тепер і сам не знаю, що нам стало: чи то з навіжения божого, чи через злих людей взяв мене якийсь страх — і сам не знаю, чого пужаюся, і жони своєї чогось ненавижу через немалий уже час. А тепер я почав узнавати, що тоє стало, мабуть, через чари. Зостаючая в мене швачка Ганна Кривая дня вчорайшого признавала на Пріську[4], бувшу мою наймичку, а тепер жіючую у Якова Перехреста, що вона, із чиєїсь науки ірвала собачую і кошачую шерсть і палила, не знаю задля чого.

Тут виступила жінка Бридуненкова й доповнила його скаргу:

— Милостивії панове! То ще не все оповідав муж мій. Власне через тії чари не малий час він у великих пострахах був: ніби од челяди своєї у полю утікав до болота і все з себе скидав і чув голос од того привидіння, неначе говорили: «Биймо, биймо, овакого сина; нехай каже, де гроші поховав». І просився Яків од оного привидіння, сидячи в багні мовлячи: «не залазьтеся душі моєї, вивезу вам грошей золотих сто з дому і розсиплю перед вами і поділитеся собі». А вони повідають: «Ні, вже, овакий сину, не увійдеш від наших рук жив».

Зрозуміла річ для нас тепер, що Бридуненко просто хворий був психічно, але за тих давніх, далеких часів інакше поставився уряд та й всі присутні на суді до цього оповідання. Одні здивувалися страшенно, а інші зауважили, що Яків, коли на нього находило, і не такі чудасії виробляв.

Наказав сотник привести зараз же колишню наймичку Бридуненкову Пріську. Коли вона стала перед суд, її найперше запитали:

— Чи було тоє так, як Ганна Крива на тебе признає.

Пріська «без усякого замовчання стала признаватися»:

— Що ж, панове, було тоє: ірвалам собачу шерсть і кошечую і палилам. А на тоє злоє діло учила мене Ющиха Гузієнкова, що служила на той час мамкою у Якова Бридуненка, і казала мені той попіл і в страву сипати, тільки ж я не сипала, і не знаю задля чого. А вона мені так говорила: «Я мовит, тоє чинила, як з Ромашком позивалася, і, як той попіл розсипала, а Ромашко уступив, то зараз і люди Ромашкові стали лаяти, і право, мовит, позискала». Тільки, панове, моєї речі.

Покликали Ющиху й запитали:

— Чи було тоє, як дівка на тебе визнає.

— Ото, панове, — свідчила Ющиха — як була на мене оказія, що я була байстря привела, то Семениха Литвиниха навчила мене на тоє діло, абим кидала кішку на собаку ірвала з них шерсть і палила, то, мовит, не будуть на тебе люди нічого не говорити.

Запитали потім Ющиху:

— А чи не вчила тебе Литвиниха, щоб ти міла і Якову Бридуненку що чинити.

— Ні, — відповідала Ющиха — на тоє Литовка нічого не вчила.

— Задля чого ж ти дівку на тоє злоє діло вчила.

— Задля того-м учила, що Бридунка дівці вислуги не заплатила, (не заплатила наймичці заслужені гроші) а дівка на нюю плакала; з тих пір я дівку на тоє і вчила.

Тут Ющиху перебила Пріська і, звертаючись до неї, сказала:

— Спаливши того попілу, я од Якова Бридуненка одійшла до Перехреста, а ти в Якова осталася і попіл у мене той узяла. Я ж не знаю, де ти його заділа.

Не встигла на це нічого відповісти Ющиха, бо в цю хвилину привели до суду Семениху Литвиниху або, як інакше її називали, — Литовку. Це була відома на ввесь Санджар баба-пупорізка, ще не стара жінка з хитрими швидкими очима, надзвичайно улеслива, надзвичайно привітна. Вона швиденько підійшла до судейського столу, вклонилася, як годиться, і стала, учтиво схиливши свою голову. її запитали, чи навчала вона чарівництва Ющиху.

— А так, милостивії панове, — почала Литовка — як Ющиха привела, вибачайте, байстря, а я в неї бабою була, то й учила дечому, жалуючи її, щоб не було на неї поговору. Та ви, ласкавії панове, — швиденько заговорила Литовка, наблизившись до суддів, — не турбуйтесь: коли дозволите, я хоч зараз піднімаюсь Бридуненкові мешкання поправити: буду старатися, щоб Яків знову з жоною своєю по-людськи мешкав, як і спочатку.

Але у відповідь на цю чудову пропозицію сотник зараз же наказав забрати Ющиху, Пріську й Литовку «до туремного в’язення».

Як на той час, справа була дуже важлива. Її мав розглянути вищий суд, а сотенний провадив тільки попереднє слідство, допитував сторони та свідків і давав позивачеві справжній протокол з підписами членів суду та з печаттю. Той мав їх подати «в зверхніший суд», тобто в полковий. Під вартою вирядили туди й підсудних.

Через тиждень призначений був розгляд тієї справи в Полтавському полковому суді. Сюди прибув і позивач Яків Бридуненко із своїми свідками, і замість усної скарги, «презентовал виведеную атестацію», тобто подав слідчий протокол Новосанджарівського сотенного суду. Хоч яка докладна була така атестація, проте, полковий суд звичайно допитував удруге й свідків, і підсудних, і загалом доповнював слідство. Так і тепер, «хотячи позвати явнії знаки і слушниє доводи» злочину, суд наказав спершу «перед собою ку конечной одповіді стати» Литовці і поставив їй такі питання:

— Для чого ти, припомнивши (забувши) боязнь божую, веліла такії чари діяти і мешкання Бридуненкові і жоні його псовати, із чиєї направи і яким способом, од якого часу? Що за слова до тих чарів своїх примовляти, онії справуючи, казала? Од кого ти сама навчилася?

— А що ж, панове — відповіла Литовка — то правда. що я, жалуючи Ганни, мамки, щоб на неї не було од людей поговору, що байстря привела, учила мамку, тілько не на тоє, щоб шерсть собачую і кошечую ірвала і палила, а на тоє, аби вона замок, замкнувши, у воду вкинула в якоє судно і тією водою умивалася рано, як має сонце сходити і так примовляла: «Як сей замок замкнений єсть, так людей, котрі на мене злость якую будут говорити, язик і річ, і мову аби замкнуло, і тією водою тричі умиватися веліла. А тієї речі про зіпсоваиня мешкання Бридуненкові не відаю; однак, можу, панове, о тоє постаратися, щоб йому і жоні його мешкання поправити».

При останніх слонах судді переглянулися між собою. Дурна баба не розуміла, як багато шкодила вона собі цією непотрібною запобігливістю. Більше не стали її допитувати. Замість неї ввели до суду Пріську.

— Панове, — почала вона — як первей говорилам, так і тепер говору, що за заведеную заслугу мою (невиплату грошей) Бридуненком учила мене Ганна Гузійка, мамка бувшая Бридуненкова, на тоє, абим кішку взявши, на собаку кидала і, шерсть з обох бестій рвучи, говорила тії слова: «В якій згоді пес з кішкою живуть, так нехай і Яків Бридуненко з жоною своєю мешкають», поневаж (бо) мені не заплатили. Тую шерсть палила і мала у страву сипати Бридуненкові, бо мене і на тоє учила тая ж мамка, тілько ж, панове, не сипала, а той попіл взяла в мене тая ж мамка. А коли вона з Ромашком, Гарячого зятем, управовала (судилась) за посвар, а власне за такий, що його господиня мамку назвала иецнотою, бо вона байстря привела, а мамка й собі на Ромащиху так же одказала, що «і ти, праві, таких же байстрят навела, як і я», то сипала перед урядом тих бестій попіл, а скоро Ромашко з невідомости уступив ногою в той попіл, і всі люди тамошнії стали якоби за мамкою блажити, а Ромашка ганити; і так мамка, позискавши право на Ромашкові, похвалилася мені, що тоє чинила. А того я не відаю, де вона остаток цього попілу поділа. А тоє чинилося так рік назад, об сім же часі.

Далі допитували швачку Ганну Криву, через яку викрита була ця справа. Ганна пояснила:

— Тогди, панове, сиділам я на колоді, у дворі Якововім, аж Пріська, взявши в хаті кішку, несе до комори і кинула її на пса. І так говорить: «Дідчая собака не бере кішки». За тим, піймавши пса, рвала шерсть і понесла у хату, а кішка теж за нею в хату побігла. Там ГІріська шерсть спаливши, попіл у вузлик зав’язала і заховала.

Знову спитали Пріську:

— Чи так тоє було? І де ти заховала попіл?

Вона відповіла:

— Було тоє, панове, все, як Ганна мовит, а заховалам я той попіл у сінях, за комін, а навчила мене мамка на тоє.

Узявся суд допитувати мамку Ющиху. Вона дуже плутала, сама собі суперечила, отож суд узявся допитувати її під каранням, як записано в протоколі, — «давано под кількакротную кару». Та навіть на тортурах не призналася Ющиха ні в чому новому, а обстоювала свої старі свідчення.

Слідство було закінчене. Судді — де ж пак було інакше — визнали, що справді таки Яків Бридуненко потерпів через чари: і те, що він «до забуття ума» приходив, і що «з жоною своєю не битковав» (не жив) — все це «йому ся поводило через чари».

Безпосередньо винна в цих чарах була наймичка Пріська, але її навчала на чарівництво й підмовляла колишня мамка Ющиха. Та за головного винуватцю визнав суд Литовку. То ж вона навчила чарувати Ющиху, то ж вона на суді вихвалялася, що може «поправити мешкання» Бридуненкове, а раз так, то вона, як схоче, може й зіпсувати його. Нарешті, вона, Литвиниха, як визнав премудрий суд, «будучи власною чародійницею» навчала й інших «богомерзким ділам чаровницьким».

Цього було досить. У книзі «Порядок», в арт. 14 і 22 судді знайшли вказівку, що «чаровники і всі, коториє ся од чорнокнижства, а з гусла обходять, гди ся покаже, же такових речій іного учил албо кому грозил, а тому, которому грожоно з того що злого пригодило, таковий кождий маєт срогою смертельною карностю биті каран, тоєсть огнем спален». Отже, суд ухвалив декрета, що Семениха Литвиниха, як «власная чародійниця», і з нею Ющиха і Пріська, «яко послушаючії тих її богомерзьких ученій», тоею ж «огненою карностю мают згинути».

Але цей суворий присуд налякав і самого позивача і він заявив, що «дарує горлом» усіх трьох і тільки бажає, щоб вони «в городі Новом-Санджарові не мешкали вічно».

Суд радо задовольнив це бажання й ухвалив новий присуд: «Аби тиї чаровпиці з міста були шворками вигнані і стали чуждими од всіх їх набитков» тобто усіх трьох жінок мали, б’ючи вірьовками, вигнати за рідне місто на віки, усе їхнє майко конфісковувалося і, звичайна річ, і судді, і полковник, чимало з того майна до рук своїх прибирали.

Звичайна річ, майбутня доля цих усіх трьох жінок була надзвичайно лиха. Скрізь, де б вони не з’явились, їх переслідувала чутка, що це, мовляв, лихі чарівниці, від яких чимало зла кожному може статися. Та вони повинні були радіти, що, принаймні, хоч життя своє зберегли, адже в той час не тільки на Україні, але й в Західній Европі через всілякі наклепи гинула за присудами судів у страшних муках. А полковий суд був вдоволений тією худобою й речами, що їх він забрав в обвинувачених.

 

XXXVI. НАЧАРУВАЛА НА СВОЮ ГОЛОВУ

Але не завжди щастило з козацького суду вийти так щасливо, як санджарівським чарівницям. Тогочасні закони вимагали завжди для чарівниць смертної кари, проте застосування цих законів залежало від обставин. Іноді за тяжчі на тодішні погляди злочини люди зазнавали меншої кари, ніж за легші. Іноді цих суворих кар зазнавали особи, цілком невинні.

За тих часів існувала тверда непохитна віра, що зиахури, чарівники й чарівниці можуть наробити шкоди не тільки людині, але навіть худобі і речам людей, що їм чомусь неприємні. Існувала віра, що досить роздратувати якогось знахура, і він поробить так, що зіпсується ваша худоба, перестануть корови давати молоко, кури нести яйця, поб’є міль вашу одежу тощо. Дехто навіть використовував таку віру на власну користь, залякуючи своїх земляків, використовуючи їхнє побоювання. Але це була гра з вогнем, небезпечна, бо вдавати з себе знахура іноді значило себе припровадити до кари, іноді й дуже тяжкої.

Ото така лиха недоля спіткала обивательку сотенного міста Решетилівки, козачку Гапку Пасьчиху. У квітні 1690 року спеціяльно скликаний був місцевий сотенний суд під головуванням сотника Юхима Завадовського (через кілька десятиріч один з його нащадків продерся у великі пани, був справжній вельможа — великий-землевласник, пан на всю губу).

Суд розглянув скаргу місцевого родового писаря Григорія Марковича.

Він скаржився, що Гапка Пасьчиха, бувши в нього в домі, на бесіді і за щось на нього розсердившись, «перехвалялася», що недовго йому носити його дорогі жупани, — і справді, незабаром «злая похвалка її справдилася». Зовсім зіпсувалася його одежа з дорогого сукна та оксамиту. Мабуть, що побила цю одежу міль, але городовий писар інакше думав.

Та найдивніша річ, що, коли на допит узяли Пасьчиху, то вона навіть не думала відмовлятися від цього «злого учинку», якого вона — звичайна річ, скажемо ми — не могла зробити. Навпаки, вона визнала себе «причинною до зопсовання плаття» і «зараз перед врядом і перед всім миром (перед присутніми сторонніми особами на суді), по стократне даючи руку писареві», просила, щоб він простив її, кажучи: — «От тобі рука моя, що вже більше не будеш в тій втраті шкодовати; я тобі порадю, що твоє плаття не буде більше терятися (псуватися) і сама на себе покладаю декрет, коли б міло ще терятися, то вольно тобі в той час і містру (катові) до рук мене дати і смертельною карністю карати».

Пан Маркевич вважив на це прохання, заявив судові, що він згоджується пробачити підсудну, і тільки просив, щоб її урочисту обіцянку більше не шкодити йому, занесли до протокола і видали про це формальну копію. Суд погодився з цим, кажучи: «І ми тож сей раз не настоюємо на її душу», та обмежився суворим «наказом оной злой жінці», що коли й надалі вона своїми чарами шкодитиме, «не токмо писареві, але й всякому чоловіку з нею знаючомуся», то не минути їй кари на горло. Пасьчиха клялася, що назавжди «поперестане того злого діла», і її я миром відпустили, а писареві видали копію судового протоколу. Невідомо тільки чи взяв якийсь штраф суд на свою користь, та, знаючи, тогочасні суди, ми можемо з певністю сказати, що при такій зручній нагоді без штрафу не обійшлося.

Не минуло двох тижнів, як Пасьчиха посварилась із сусідкою Палажкою Тришківною, і як це в неї було в звичаї, нахвалялася, що буде Палажці лихо.

І як на те в Палажки зотліла білизна, полотно й пряжа. Мабуть, не дуже дбайлива господиня була Палажка, не доглядала як слід свого майна, але, як завжди водиться, важко визнати себе за винного, хтось інший повинен бути винний, і ось тут і згадала Палажка про погрозу своєї сусідки.

На той час до Решетилівки прибув полтавський полковий суддя Петро Буцький і значний товариш полтавський Василь Бунчучпенко. Їх надіслав полковник «для слушних інквізкцій правних», тобто провадити якісь судові слідства. Під їхнім головуванням, разом з місцевим сотником, отаманом городовим і війтом з бурмістрами і відкрився суд. Це був наче відділ полкового суду, що на місці розглядає справи.

Сюди прибігла і Палажка Тришківна з чоловіком і занесла «плачливую скаргу» на Пасьчиху, при чому «і слушноє лице перед суддями покладала (зіпсоване сукно, полотно й сорочки з дірками), «а плачучи мовила»:

— Мої ласкавиї панове! Тоє злое діло учинила мені оная не боячаяся бога Гапка за тоє, що намітки її у мене покрадено. А вона того ж часу перехвалялася на мене, мовячи: «Ото ж я тобі вчиню, що до смерти плакати будеш», і зараз же на другий день по перехвальці, одчинилам я скриню (куди певне ця сама Палажка не заглядала давненько, не провітрювала речі), аж десять мотків пряжі так потерані, що аж у піч мусілам повкидати, а сама при великім плачу зосталам».

— А єсть же в тебе свідки, ким ти ониї потеряниї мотки освідчала — запитали судді.

Та Палажка запрохала вже на суд «зацного і віри годного» чоловіка Микиту Василенка. Цей свідчив:

— Оком своїм виділем, що мотки вельми попсовані на порох.

Коли на другий день відновилося засідання суду, з’явились нові обвинувачі Козак. Василь Неводничий заніс «плачливую скаргу свою на тую безецную чародійницю». Скаржився він, що вона зіпсувала йому одежу, а також поробила корові його таке, що та зовсім не дає молока.

— Тілько раз — плакався він — в моїм дому побувала, і од того часу сталися мені незносниє упадки.

Як бачимо, доказ провини Гапчиної цілком «певний», та не тільки місцеве козацтво (не знаємо чи письменне чи неписьменне) вірило в чарівницькі вчинки Пасьчихи. Як виявляється, місцевий піп теж «постраждав» від Гапки. Він прислав до суду «цедулку» (записку) такого змісту: «Року І690, апріля 23, в день святого мученика Георгія приходила мя просити Гапка Пасьчиха, которая мені попсовала плаття і мовит: «Прости мя в том, отче, що я тобі учинила, але од цього часу болше в том шкоди тобі не будет, нащо і слово і руку подаю при людих зацннх, з которими тебе тепер і прошу: з Хведором Гулаченком, Хведором Сідинкою, Ілляшем Стрільпиком і з мужом моїм Паськом, а вже болше тобі шкоди не будет що до пам’яти собі й записалем року і дня вишписаного».

Що ж було робити тогочасному судові? Нема чого було провадити вже дальше слідство. Все було ясно, і суд присудив Пасьчиху до смертної кари.

Ніхто й слова не сказав за неї, ніхто не прохав дарувати їй життя. Навіть чоловік її спроби не зробив прохати помилування. Певно дуже остогидла йому легковажна жінка, яка своїми погрозами, своїми нахваляннями допекла багатьом своїм односельчанам. Так і загинула через занадто довгий язик, через невміння стримувати себе, а також через віру в те, що можна чарами наробити багато шкоди на худобі і речах легковажна Гапка Пасьчиха.

 

 

XXXVII. ПОЛТАВСЬКІ ШКОЛЯРІ

У старій Гетьманщині майже при кожній церкві існували невеликі школи. Ревізькі полкові книги першої половини XVIII віку дають досить точні відомості про їхнє число. 1740-48 року таких шкіл було в Ніженському полку 217, в Лубенському — 172, Чернігівському — 154, Переяславському — 119, в Полтавському — 98 і т. ін.[5]

Вчені підраховують, що, як узяти кількість тодішніх шкіл до числа населення, та порівняти з тим, що було за часів царату, то виходить, що в XVII віці пропорціональне співвідношення було більше.

Звичайно, способи навчання по тих школах були досить своєрідні. На першому місці панували всілякі кари, різки, канчуки тощо. Учили немудрої науки, тісно зв’язаної часто з усілякими церковними премудростями і вбивали цю науку в голови дітей немудрі вчителі, переважно дяки. Небагато могли вони навчити, але для того, щоб навчитися хоч сяк-так писати, читати, багато часу доводилося витрачати й не раз витримувати всіляких лютих кар. Навіть вірші своєрідні склалися, де вихваляється головний помічник тогочасного вчителя — різка.

Розга убо ниже мало здравию вредит,

Розга разум по главу детям вгоняет,

Учит молитве и злых всех встлает…

------------------------

Благослови божо онье леса

Ижо розги добрые родят на долгие времена.

Школа за тих часів містилася, звичайно, в церковно-громадському домі. Там жив дячок-учитель та й загалом населення школи було дуже різноманітне. У відомості про школи міста Прилуки (1765 року) ми маємо іменні реєстри «молодиков и школьников, при школе живущих». Усього їх жило 18 чоловіка, 6 з них були віком від 12 до 20 років, 4 — від 20 до 30, 8 — від 30 до 39.

Що ж це були за школярі такого вже поважного віку?

Є певні відомості, що по школах жили й навчались безпритульні сироти, діти бідняків. Коли 1692 року запорозька голота проти Мазепи висунула свого кандидата — Петрика, коли він підійшов з ордою і запорожцями до Полтавського полку, то Мазепа наказав скласти і надіслати йому від імени полтавців такого, перейнятого призирством, листа, де говорилося, між іншим і таке: «Всі ми знаємо, же (що) батько твій жебрак єсть. В городі нашем в Полтаві в шпиталі мєшкал, а ти в школі межи нищими валячися і попод окнами нашими ходячи, окрушками викормился»[6].

Відомо, що Петрик так «виполіровався» в полтавській школі, що міг потім стати за старшого канцеляриста в гетьманській канцелярії.

Нарешті, школа завжди була за притулок для так званих мандрованих дяків і «волочащихся чернцов» — людей, що мандрували з місця на місце, ніде не притуляючись на довгий час, підробляючи всілякими промислами. Один з таких ченців, відомий стихотворець, кінця XVII віку, монах Климентій, в одному з своїх віршів наводить таке прислів’я: «Школа всяким странним дом єсть вольний[7]».

Справа, що ми її зараз розглянемо, й освітлює побут тогочасної школи.

 

* * *

1699 року у Полтавському полковому суді розглядали таку справу:

У половині вересня, «по роз’їзду ярмарку полтавського», якийсь Манець та його жінка, «Безручкова невістка», подали урядові знайдену за містом на ріці Рогозиій, поблизу Ворскли, шкатулу «одомкнекую, порожнюю», де були якісь зошити.

Розглянувши їх, уряд зараз же встановив, що це були «школярские письма» і з написів на зошитах «познал», що вони належали «виросткам» Успенської соборної школи Хвеськові та Грицькові.

Зараз же послали по них до школи і пред’явили їм шкатулу «і письма». Грицько і Хвесько «призналися до шкатули, же їх власная». Вони заявили, що цю шкатулу в них хтось напередодні вкрав та що в ній були не тільки зошити, а ще й чимало грошей. Через те, що вони не могли указати, хто саме вкрав, то уряд наказав їм «межи собою в школі чинити опит і розиск о той шкоді, на ком би виявитися міло».

Про це ж повідомили й пана «дидаскала» (вчителя) Успенської школи, яким був у той час «дяк ринкової свято-пречистської» (вона ж соборна) церкви Влас Марченко (він того ж року перейшов на посаду городового писаря).

Школярі швидко розшукали винного: того ж дня «подзор (підозра) вказался на Омелька Іванчу кравця», бо про нього один старець, що жив у шпиталі в одному дворі із школою, заявив, що «бачив його, як учора увечор под полою шкатулу ніс»; крім того, виявилось, що Омелько «тої ночи не ночовал в школі, але десь-інде».

Його зараз же привели до суду й взяли на допит. Там він не признавався, а на питання: чому не ночував у школі і де був уночі, «одказал, що в паламаря ночовал», а не каже, «для яких мір». Суд звелів його «за сторожу до приказу дати». Там він опинився в компанії з якимсь Савкою Івановичем, «за долги посаженим», почав з ним розмову від щирого серця й необережно признався, що то він таки вкрав шкатулу разом з іншим школярем. Савка зараз же про це переказав урядові.

Узяли вдруге Омелька на допит, та тепер він уже не таївся і сказав:

— Я з Андрієм Степаненком, виростком школним, тую шкатулу з вечора з коморки школної взявши, понесли на Подол, і там одомкнувши, чехи в калюжу зарили, а шкатулу з папером і з милом у воду кинули».

Віддав суд наказа привести «того Андрія, с которим Омелько гроші підчепив».

Його запитали:

— Чи так єсть, як Омелько признається.

Не таївся й цей. Але судові ще одне непорозуміння треба було з’ясувати: потерпілі говорили, що в шкатулі були не тільки чехи, але й копійки (срібна монета), а Омелько заявляв, що він «тілко о чеховой монеті відал, а о копійках не знав». Але Андрій кінець-кінцем розв’язав це непорозуміння, признавшись,

— О чехах обидва знаєм, а копійки з мішечком я сам, потай товариша, в пісок зарив і Омелько не знав.

Обидва «шкодці» признавали і на других двох виростків:

— Кирило Поддячий і Юхим Дяченко о том знали, як шкатулу з комори ми крали, тілько ж о том несвідомі, де ми гроші заділи.

Та суд не звернув уваги на цей наклеп і не притяг ані Кирила ані Юхима до слідства. Ще належало розшукати покрадені гроші. Одному з бурмістрів Олексі Римареві доручили разом з понятими і з Омельком та Андрієм піти на Подол, «на тоє місце, где гроші сховані були для зисканія шкоди».

Обвинувачувані вказали те місце, і там, справді таки, знайшли чехи «в хустці зав’язані», а в другому місці викопали «мішечок з копійками». Це все передано було урядові.

Обидва злодії опинились в ув’язненні, а уряд взявся підраховувати гроші, що їх були приховали тії. За великої різноманітности в той час монет і несталости курсу, ця справа була не легка, і не всякий міг її виконати. Судді «упросили людей добрих і віри годних, аби зараз, як скоро подано на уряд тую суму, перелічили в дому судовом, чи много всеї буде найдоватися послі рук злодійських». Панові Кондратові, крамареві, із Грицьком, зятем Тлустого, доручили порахувати копійки, а панові Захарові Важничому чехи. Перші два налічили копійок 100 золотих і 30 талярів, та останній налічив чехами теж 100 золотих і 30 талярів, а всього виявилось грошей 380 золотих[8].

Потерпілі ж заявляли, що у них в шкатулі «пол-чварта ста золотих», тобто 350 золотих. Це трохи здалося підозрілим суддям, а потім повстало й друге питання: потерпілі «суть нищиє и убогиє, а в руках их такая знатная сума оперлася». Їх запитали:

— Где і отколь тії гроші вам в руки прийшли?

Хвесько відповів:

— Складаюся тутешніми міщанами (свідчу), що през кілка літ діти людськіе учачи чех до чеха збирав і зобрав сто золотих і 10 талярів. То — моя родная праця.

А Грицько таке пояснення дав:

— У мене отець можний, до Коломиї ходить[9] і мене дома приставлював сіллю торгувати. Одно ж сам зобрав, а другоє в отця взяв і пойшов по городах, вандруючи. А знайшовшися з сим Хвеськом, скупились до гурту і міли коня з возом і куфу горілки купивши, на єден грош за товариша торгувати.

Уряд певне не цілком задовольнився цими поясненнями і вирішив не видавати гроші, доки не закінчиться справа, але потім, схиляючись на настирливі прохання потерпілих, видав їм тільки 9 кіп (тобто 29 1/2 золотих), а решту наказав опечатати і «взял урядовне до рук своїх» на переховування.

Як виявилось, така обережність уряду була цілком потрібна: на другий день і Хвесько і Грицько зникли безвісти з міста. «Познавши по утечці, що се люди не робочіє», уряд пошкодував, що піддався їхньому «фортелю» і дав їм отії 9 кіп на дорогу. Отже тепер уряд наказав «всю справу о сих вкрадених і перекрадених грошах виписати і на далшую пам’ять і лучшеє повірення до книг міських додати».

Тільки через три місяці з’явився справжній власник цих грошей: з Києва прибув печорський ієромонах Сила Журахівський і подав посвідчення про те, що ці гроші вкрадено в соборного старця та проповідника, теж Киево-печерського ієромонаха Панаса Миславського. Йому їх і видали під «квитанцію» Журахівського.

 

* * *

Що ж ми дізнаємося з цієї справи про полтавську Успенську школу?

«Дидаскалом» школи був місцевий дяк. Під його начальством перебували «виростки школнії», або, як їх називали пізніше, у XVIII віці «молодики». З ними ж у школі жив і помічник дяка — піддячий. У нашій слідчій справі згадується шість таких виростків, але їх, звичайно, було більше, вони не були учні в школі, а сами жили з учителювання. Багато з них, коли не всі, були люди прихожі, зайди; доки жили в школі — учили людських дітей, а обридала ця праця, — йшли далі абож бралися до іншого ремесла.

Як бачимо, один із таких виростків посилається на свідчення полтавських міщан, що він кілька років навчав їхніх дітей і цим заробив собі багато грошей, другий розказує, що спершу допомагав батькам торгувати сіллю, а потім почав мандрувати по Гетьманщині, шукаючи собі роботи.

Випадково опинився він у Полтаві й знайшов собі притулок в Успенській школі; але йому, очевидячки, не подобалось учителювати, і він надумався кинути цю працю й почати шинкувати по ярмарках. Загалом же це була убога братія, здатна навіть на крадіжки. Якщо в кого з них знаходилися якісь гроші, то вже це саме викликало великі підозри. Чи вчились чогось вони сами, перебуваючи в школі, — важко сказати. Якщо й училися, то хіба дякувати під керівництвом «дидаскала» — звичайно старого випробуваного дячка.

Отже, ці «школні виростки» це були молоді люди, які ще не вибрали собі певної професії та які, за звичаями тогочасними, мандрували по світах «для повіданія боліє світа і ученія і людського обхожденія[10]».. Одні з них потім ставали справжніми дяками, ба навіть попами, інші переходили на всілякі канцелярські посади абож торгували, треті йшли на Запоріжжя і т. ін.

Парафіяни давали цим мандрованим учителям та псалмопівцям «мандрованим дякам і бакалярам» притулок у школі, але вимагали, щоб за це вони «услугували церкві» на криласі. Так говорить і Климентій в одному з своїх віршів:

И причетниками теж школяри ся именуют,

Поневаж церкви святой щиро услугуют.

Крім того, такі школярі повинні були вчити дітей, за це їм батьки платили окремо, а церковні титарі збирали на їхню користь із парафіян і гроші, і всілякий харч. Крім школярів-учителів, у школі жили й справжні «школники» — це були здебільша сироти та діти бідняків. Крім них, приходили до школи вчитися й інші діти, але через те, що в школі чимало жило люду, іноді навчання провадилось по хатах батьків.

Із змінами великими в житті Гетьманщини, з переходом Гетьманщини на загальноімперські рейки, з покріпаченням селянства, занепала й ця школа, не мігши існувати в нових умовах.

 


[1] Труды этнограф, статистической экспедиции в Западно-Русский край, юго-западный отдел. т. І. стор. 327-336.

[2] Роботу цю провадить спеціальна комісія при катедрі історії української культури ім. акад. Багалія, на чолі з проф. О. Вєтуховим та М. Горбанем.

[3] Технічний вираз, запозичений   з обряду смертної кари через повішення. Присудженого зводили на шибеницю по драбині і коли він уже стояв на останньому щаблі («на останнім стопню»), його ще раз запитували, чи стверджує він свої старі зізнання, і коли він стверджував або говорив ще на якогось свого товариша, або ж спростовував свої твердження на інших осіб, то цим усім його словам, сказаним в останню хвилину, надавалося далеко більшого значення, ніж усім його попереднім свідченням.

[4] В оригіналі її називають і Пруска, і Прюска, отже, теперішнє гостре «і» в кінці XVII віку ще вимовлялося як середній звук між «у» і «ю».

[5] Див. «Статистические сведения об украинских школах и госпиталях» А. Лазаревского, «Основа», 1862, травень.

І. Павловський «Приходские школы в Стар. Малороссии и причины их уничтожения».

[6] Літопис Самійла Величка, т. ІІІ, ст. 114.

[7] Основа, 1861 р., січень.

[8] У талярі тоді було 3 золотих, а копа — 3 ¼ золотих.

[9] За тих часів до Коломиї ходили по сіль. Ця згадка цікава тим, що в другій половині XVII віку, крім кримської соли, на Лівобережній Україні поширена була й коломийська сіль.

[10] Цікаву, повну всіляких пригод автобіографію одного такого мандрованого дяка Турчиновського надруковано в «Киевской Старине», 1885 рік, лютий.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.