Помилка доктора Варецького-1

 

ВІЯДУК

Оксана лежала на лежанці, на бальконі своєї кімнати, закутана в легкий барвистий халатик. Було ще рано, і в пансіоні, що стояв осторонь від курорту, панувала тиша. Вона здавалась ще глибшою після лоскоту, з яким тількищо пробіг перший ранішний поїзд, що завжди будив Оксану, коли виїздив з віядуку на супротилежний заліз- ничий насип. Та сьогодні поїзд застав її вже давно пробуджену.

Тепер лежала й дивилася, як з гір розходилися тумани, як великими плахтами падали і щезали між лісовими дебрами. В хрустальному повітрі (можна впиватися ним, як вином!) виринали поволі темні і близькі, знайомі верхи. І Оксана відчула, що в неї в душі починає таксамо розпливатися все, що не є радістю життя, самого, простого, існування.

В пансіоні починається рух. Десь обіч чути плюскіт води — хтось умивається. Крізь відчинені двері кімнати добігає тупіт дрібних ніг по коридорі. Це синок лікаря, що його батько виховує у надмірній свободі, на горе тендітній та безпорадній матері.

Дитина… Безплідність її невдалого подружжя була колись в Оксаниному житті проблемою, про яку згадує тепер мимоходом, не затримуючись над цією думкою довше. А проте, може саме тому вона завжди ще чекає чогось від життя, завжди за чимось шукає.

За стінкою відзивається тонкий, тремтливий голосок:

«Прийде пора, і гай зазеленіє»…

Оксана приплющує очі. Хотілося б ще відсунути початок нового дня, хотілося б упорядкувати в собі те, що — зблідле в денному світлі й напіврозвіяне з ранішніми мряками — ще не зникло цілком і муляє там десь на дні.

І вона примушує себе думати про це, щоб відібрати в нього останки влади над собою.

Тут, в тому самому пансіоні, за тонкими стінами, живе той молодий чоловік, що через нього вона пережила вчора таке душевне заломання. Здавалося б, смішна історія, а як багато це її коштувало. Сталося так, що вчора увечорі, на прогулянці лісом він ухопив її несподівано в обійми, підняв угору і ніс, розгнівану й розгублену, аж поки вона не викупилася цілунком. Ставши на ноги, вона віднайшла рішучість і тверду волю.

— Що це за така дика поведінка? — запитала його суворо. — Я вважала вас досі джентлменом, з яким можна піти удвох до лісу!

Дика поведінка? Ні, це тільки його гаряча кров, про яку вона знала від початку. І від початку, ще від того імпровізованого дансингу, на якому вони познайомилися, вона знала його погляди на право до кохання. Тепер кохав її і тепер жадав її всю.

Невже не кохала його або, простіше, невже не прагнула його так само? Якщо ні, то чому його приманювала, чому підтримувала його бажання, його жагу, що розгорілася тепер до болю, до божевілля?

— Дурнику, — сказала йому тоді і, ставши навшпиньки, погладила його волосся. А коли він зрозумів це, як нове зближення і знову вхопив її в обійми, звільнилася силоміць і знову сказала:

— Дурнику! Невже ви мусите мати в житті все, чого тільки забажаєте? Невже ви не відчуваєте, як це обіднює життя, як обкрадає його з усього, про що ми можемо неясно марити? Чи не волієте залишитися для мене такою неясною мрією? І вивезти з гір, замість однієї більше «перемоги», передчуття чогось, що могло б, може, бути прекрасне? Ні, цього не буде. Про це я вас запевняю!

Стояли на пустій дорозі, вже напівзаснованій вечірніми сутінками, в які закутувався рідкий ліс. Все ж добачила ще його іронічну усмішку і жест не то знеохочення, не то зневаги, яким вказав їй поворотну дорогу. І поволі, мовчки пішов за нею.

Оцей мовчазний поворот вона відчула, як найбільшу зневагу і разом з цим (що було найболючіше) зневагу заслужену. Після того, що сталося, не мав їй що більше казати. Не потребував її філософування, не потребував її вже взагалі. Мала для нього цінність, як засіб заспокоєння тілесного гону…

Одначе для неї (яке приниження!) не все ще було скінчене. Не могла протягом кількох хвилин викинути з пам’яті всіх пережитих разом моментів на прогулянках, на пляжу і вечором в їдальні, коли між ними засновувалася нитка неясного чулого зв’язку. Не могла розірвати цієї нитки без почування жалю, навіть болю. Пустка, яку нагло почула в серці, робила ще дошкульнішими думки, що їх викликали його слова.

Так, вона знала раніш його погляди на «кохання» і все ж не розривала павутиння, що обмотувало її ось уже два тижні. Що й казати! Сама допомогала його снувати. Ні, не вживала тисячі дрібних приман, які має до послуг жінка, коли хоче добути мужчину. Одначе — дозволяла добувати себе. Такою, якою була для всіх, не тільки для нього: гарна тією смуглявою вродою, що не кидається увічі, але вполонює надовго, стримана в жестах, тонко дотепна. Приймала, як самозрозуміле, що він чекав її в їдальні, щоб, з’ївши разом другий сніданок, разом піти на пляж. Правда, на пляжі поводила себе завжди стримано: не хотіла, щоб він учив її штудерних плавальних фігур, чи натирав кремом плечі, як це робили інші мужчини знайомим жінкам. Та воно випливало радше з її почуття формальної коректности, ніж із будь-яких моральних причин…

Можна залишити набоці декілька цілунків у «манастирі», що є в пансіоні улюбленою забавою. Одначе, невже не відповідала замріяним поглядам на ледве помітний рух уст, яким він маркував цілунок, дивлячись на неї при партії пікета по вечері? Чи в нічній пітьмі, коли все товариство прощалося внизу, на веранді, не чула крізь тонкий светр його гарячого притуленого рамена? Маючи відразу до тривіяльних жестів, відчувала цей дотик, як ніжні пестощі. І невже не відсувала тоді хвилини розстання, затримуючи товариство якою- небудь влучною видумкою, дотепом?

Такі думки гнали Оксану вперед, на тій поворотній дорозі з лісу, яку вона, хоч йшли удвох, відбувала в повному духовому осамітненні. Ставало щораз темніш і вона часто спотикалася на камінню, поки вийшли на шлях, освічений високими карбідовими лямпами, що їх саме викручували вгору. Тут можна вже було зустрінути знайомих, і їм прийшлося хоч-не-хоч робити враження згідливої пари, зрівнявшися в ході. Мовчки дійшли до пансіону і без слова розсталися. Кивнувши йому на розстання головою, бачила, як він запалював сірник. З півтемряви виринуло бліде й перекривлене обличчя з цигаркою в устах.

В коридорі добіг до неї гамір з їдальні, де почалася вже вечеря. Пішла нагору до своєї кімнати. Ледви найшла силу роздягнутися і впала у постіль. Звалив її сон, важкий і міцний, як це буває інколи після сильних переживань.

Оце вона пережила знову в думках, від початку до кінця, вчорашній вечір. Лежить з приплющеними очима і прислухається до себе: що залишилося в душі?

«Тоді згадай те літо, що минуло»… тонко спі ває за стіною голос.

Ні, не буде цього навіть згадувати. Забуде все, без решти. Банальна історія, яка залишила дрібку осаду на дні, нехіть до себе самої. Не треба гратися з огнем!

Оксана розплющує очі і знову дивиться на гори. Останки мряки пропали в лісних проваллях, залитих сонцем. Гори вирізьблені тепер у прозорому повітрі чітко, рельєфно. Втягає глибоко в легені вогкі пахощі, що їх видихує уже нагріваний сонцем ліс.

Ще раз, ніби десь з другого берега, торкається вчорашніх думок. Як воно втратило силу у денному світлі, як розсипалося в порох! Навіть ота нехіть до себе не болить і не дошкулює. Гарно — жити.

Та саме в момент, коли вона хоче ще раз, поки вернеться в кімнату, обкинути поглядом прекрасний світ, що її оточує… саме в цей момент з-поміж залізних в’язань віядуку — там. високо проти неї — виходить на залізничий насип струнка чоловіча постать. Оксана пізнає і надслухує серця: воно б’ється рівно, спокійно. Має його перед собою і дивиться на нього, не міняючи пози з руками під головою. Він вертається вже з ранньої прогулянки. Ще йде просто проти неї, одначе за хвилину мусіла б уже повернути голову, щоб слідкувати за ним. Та вона не збирається міняти свого вигідного положення і свого чуттєвого наставлен- ня: десь з другого берега…

А все ж, чому це він усе ще проти неї? Тепер не йде вже. а стоїть. Стоїть і дивиться. Хоча між ними яка сотня кроків, проте є в цьому непо- ворушному стоянні щось прикре, щось з добровільного приниження. Оксана примикає на хвилинку очі, а коли відкриває їх знову — він ще стоїть там на одному місці. Тоді вона знову відчуває якийсь неспокій. Міняє недбайливо-розкинену позу, сідає в лежанці, стиснувши руками тонке поруччя. Тепер дивиться на нього напружено, насторожена й ворожа. Та він немов би чекав тільки того, щоб вона ворухнулася: йде ще крок в напрямі балькону і. приставши, схиляє голову, схиляє її так доп о, аж, певно, його підборіддя впирається вже у груди. І так стоїть.

І знову в неї піднімається в душі цілий хаос почуттів: вчорашня образа, почуття вини, нехіть до себе і нехіть до нього — і знову якась несмїлива чулість до цієї буйної голови, що там проти неї все ще похилена…

 

**

*

Так воно почалося знову, хоча тепер усе було якесь інше.

Знову чекав на неї в їдальні, де мовчки цілував простягнену з ваганням руку. Знов ішов поруч неї на пляж, де розташовувався набоці сам і довго плив угору рікою, щоб, вернувшись, покластися на сонці і тільки здалека слідкувати, поки вона закінчить пляжування. Став дивно тихий, майже покірливий. Не розмовляв уже в їдальні з учителькою, старшою панною, яку раніше доводили до гарячки його приємні слова. Не жартував з наївно закоханою в нього молоденькою Зонею, що тільки водила за ним великими, без виразу, синіми очима. Завжди, коли був у пансіоні (а часто йшов у гори з товаришами, які ніколи не зупинялися тут довше), завжди був десь недалеко неї, завжди однаково уважний на кожен її рух, слово, бажання.

Про той вечір не розмовляли зовсім. Було так, немов би тим вечором в лісі скінчилось щось, що стало тепер якесь дуже далеке, неймовірно чуже, що ніколи вже не може мати між ними місця.

А проте, розмовляли тепер багато, йдучи разом на прогулянки, чи за покупками до крамниць в курорті, віддаленому добрих два кілометри від пансіону. Йшли залізничим шляхом; тримаючись  за руки, перескакували з порога на поріг, щоб не ступати на гостре, свіжозвезене каміння. Потім, заки вийти на дорогу, скручували на стежку, що вела в ліс, і тут, ще перед лісом, сідали на поруччі містка, під яким протікав тонкий гірський потік. Інколи, коли вона втомлювалася, він ставав близько поруч, щоб вона могла вигідно спертися об його плече. Не було тепер у цьому нічого такого (не було його принаймні для неї), що хвилювало б. Воно було тільки добре. Не мала на це іншого слова. Добре, безмежно добре було їй тепер з ним.

Про що говорили? Про все, що приходить в голову, коли вранці виходимо з хати назустріч прекрасному світові, необтяжені дрібними життьовими турботами, коли повітря саме таке п’янке й легке, коли оточують нас саме такі рідні чудові гори, так парує пахощами ліс. і коли відчуваємо біля себе когось, хто. як ми, молодий і закоханий.

Тепер він міг би повторяти досхочу цинічні погляди на життя й кохання — вона знає, що він звичайно, по-молодечому закоханий. Та він не повторяв уже своїх давніх поглядів. Дивився і мовчав.

 

**

*

Па одній із таких прогулянок удвох Оксана зробила несподіване відкриття, що сколихнуло до дна їх новими, спокійними взаєминами.

Верталися в пансіон надвечір, дорогою, іцо бігла високо й круто понад залізничим шляхом. З-поза кожного закрута отвиралася нова гірська панорама, дивно тиха й сувора в цю надвечірню годину, коли на небі не зосталося ні одного відблиску з недавньої світляної вакханалії, йшли мовчки, задумані, час-до-часу зустрічаючи перехожих, що верталися в курорт; засмалені сонцем варшав’янки у постолах, з крайками довкола хлоп’ячих станів; гамірлива група студентів із жидівської колонії, парами, злученими з афектованою чулістю; старий гуцул у розстібнутій на грудях сорочці, з люлькою в зубах; втомлені прогульков- ці; прибрані, як на свято, гуцульські дівчата.

Несподівано, коли дорога лежала вже перед ними жовта й проста аж до самого пансіону, що стояв там під своїм веселим червоним череп’яним дахом — несподівано вийшов із бічної стежки, ніби виріс з-під землі тип, якого зустрічали вже сьогодні двічі — там, на корсо. йшов, немов підкрадаючись, одягнений у якесь брудно-сіре вбрання, з насуненим на чоло чорним капелюхом, що робив тут, на дозвіллі, таке чудернацьке враження. Двоє очей, як сверлики, пронизали Оксану наскрізь і вп’ялилися в її товариша. Оксана глипнула на нього збоку й побачила якесь чуже, напружене обличчя. І тоді спостерегла у нього дивний рух, якийсь недбало-зневажливий, яким він, піднявши полу маринарки, вклав руку у кишеню штанів. Цей рух так вразив її, так не підходив до його звичайної, коректної поведінки, що мимохіть приглядалася до нього з-під ока й далі. Все ще не виймав руки з кишені, коли тип минув їх і коли зникнув уже за закрутом дороги, йшов поруч неї з висуненою вперед головою, ніби ловив якусь думку, що з’явилася перед ним нагло, як привид. Потім, його обличчя стало поволі відпружуватися, він махнув головою, ніби щось відганяючи, і звернув до неї якесь сумовито всміхнене лице. Потім рвучким рухом витягнув руку з кишені і ніжно всунув її під руку Оксани, очима прохаючи якоїсь ласки.

Тоді Оксану пронизала, як електричний струм, ця думка. Раптом пригадала собі його таємні розмови з молодими людьми, що заходили в пансіон пізно увечорі, щоб умовитися з ним на екскурсію в гори, з якої він вертався втомлений, нервовий. Нагадала темні місця в його оповіданні про себе, її запити, які збував відвертанням уваги в інший бік, мовчанкою або несподіваною нехіттю. Зрозуміла. І зупиняючись серед шляху, сказала, дивлючись йому просто у вічі:

— У вас в кишені револьвер, правда?

— Н-ні, — відповів непевним голосом. — Чому?!. .

Та вона дивилася на нього довго, вимовно.

— З якої речі?.. У якім зв’язку?.. — питався здивовано, заскочено.

— Тихо, я нічого не хочу більше питати тебе, — сказала м’яко, уперше звертаючись до нього в такій формі. — Я не хочу ніколи більше тебе розпитувати. Тільки це одне: у тебе в кишені револьвер? Вимагаю лише стільки твого довір’я.

Стояв, поблідлий від хвилювання.

— Там, дома, — сказав ледве чутно.

І потім у півтемряві коридора перед її кімнатою вона простягнула руку й чекала. Чекала довго, вперто. Він стояв, важко дихаючи і раптом вона почула у своїй жмені малий, холодний предмет, який він прикрив своєю долонею, другою підтримуючи її руку. Це була немовби якась дивна присяга, якийсь мовчазний обіт, якесь з’єднання у спільній тайні, про яку ніколи не можна вже більше сказати слова. Осліплена наглим блиском свідомости, що це молоде, чарівне життя згине колись у цілопальній жертві, висунула руку з цього холодного стиску й обома руками притягла до себе його голову. Найшла устами його уста — гарячі, спрагнені.

Знизу добігли голоси.

— За хвилину зійду до їдальні, — сказала, залишаючи його перед дверима своєї кімнати, які відчинила півпритомна, очманіла від цілунку, що його відчувала в кожній клітині раптом охлялого тіла. І довго стояла, спершись усією вагою на зачинені за собою двері. Чула, що він усе ще стоїть там, за дверима. Потім почула його важку ходу — кілька кроків до виходу на сходи і вниз сходами.

Було в цьому рівномірному, повільно-стихаючому ритмі щось нез’ясовано-фатальне, щось, що тягло її униз, за ним. І вона подалася до стола, автоматично відшукала в сутінках сірники, так само пів- свідомо засвітила настільну лямпу і стала вдягатись до вечері.

Коли вона увійшла до рясноосвітленої їдальні, товариство було вже у комплекті. Гучномовець заглушував одностайний гамір зібраних при кількох столиках і одному більшому столі гостей. Кілька принагідних прогульковців розташовували під стіною наплечники. Та це не були його знайомі. Він сидів уже при її столику під старомодним дзеркалом поруч старшої подружньої пари і дивака професора.

Все було як завжди. Як завжди він присував їй печиво і сіль, співчував наріканням старшої пані на харч у пансіоні, уважливо слухав мови професора. А проте, все було інше. Вона чула ще на долоні холодний дотик револьверу, а на устах цілунок. що сплівся з цим знаряддям смерти в якесь солодко-жахливе ціле. Не дивилася на нього, розглядала розгублено їдальню, відчуваючи до солодкого болю його погляди, що спинялися на ній час-до-часу — довго, допитливо. І знала, знала з якоюсь фатальною певністю, що сьогодні станеться щось вирішне, невідкличне.

Після вечері товариство стало збиратися на виставу мандрівного театру, що гостював на курорті. Шаруділи стільцями, вибігали до кімнат і верталися з нагортками. Старша вчителька підійшла від великого стола до їхнього столика.

— Невже пані Оксана справді не піде з нами на «Циганку Азу», як заявила пополудні на лежаку? — питалася, звернувши на нього погляд блискучих очей, під якими пашіли гарячкові плями.

Він підвівся з місця й розвів руками: не його, мовляв, сила.

— А ви? — питалася вже просто панна Стефа.

— Ні, я мабуть піду вранці на верхи, тому хочу скоро лягти, — сказав холодно. І панна Стефа ображена відійшла до решти товариства, що було вже у дверях.

В їдальні зісталося лиш декілька осіб. Професор і бородатий понурий пан, що сидів завжди самітний при маленькому столику біля вікна, сіли до партії шахів. Господиня пансіону, товста і важка пані, втомлена цілоденним вештанням, засіла з другого боку у фотелі до пасіянса. Прогульковці побули ще хвилину й подалися на горище спати. Покоївка погасила непотрібні лямпи на стінах, і велику їдальню залягли по кутках присмерки.

Оксана сиділа, перелистковуючи газети, з яких не розуміла ні одного слова. Все наново перегортала їх, читаючи ту саму статтю, що з неї до сві- домости не доходило нічого. Зненацька вдарив її заголовок: «Політичні процеси в осінній каденції». Підвела погляд — і зустріла його очі. І, дивлячись у ці кохані очі, вона промовила:

— Я візьму шаль і ми вийдемо.

На дворі стояла ніч, ясна і тиха. По небі, вкритому пухкими хмаринками, плив повний місяць, лагідно освічуючи все навколо, немов крізь синяво-молошну умбру. Темніли масиви гір. Пішли городами, стежкою, що вела до кладки на Пруті. Йшли по вузьких дошках, з поруччям обабіч, щільно притулені одне до одного. Праворуч угорі знімався великими луками віядук. Внизу пінилася й шуміла ріка.

Потім спиналися доріжкою на горб, по тому боці ріки. Він розхилював кущі ліщини, що росла тут дедалі густіше, спиняючи ходу. Так вийшли на верх малої високорівні, між двома залісненими гірськими узбіччями; її перерізував залізничий шлях, що вибігав тут із другого кінця віядуку. На скелі, що виростала з землі широким хребтом, він розстелив її пухкий шаль, взяв її легенько в обійми й посадив. Потім сів низько біля неї, поклавши голову на її коліна.

Тремтячою рукою гладила її, а в думці у неї мигали, наче блискавки, ті небезпеки, які чигали на цю дорогу голову на таємному і страшному шляху, що ним пішло його життя. І з безконечною ніжністю, крізь яку, як далекий гірський потік, пробивався шум її крови — притягла його до себе.

Це була буря цілунків, п’янких і божевільних, обіймів, у яких вона ледве могла дихати. «Кохаю тебе! Кохаю тебе!» — повторяв знов і знов. Та все таки вона звільнилася від нього в якомусь моменті. Схопилася з місця і. взявши його за руку, як це роблять з дітьми, повела його назад, віядуком.

Він лежав перед ними довгий і рівний, а його стрільчаті в’язання збігалися при кінці в одну темну масу. За ним унизу видко було далекі світла залізничої станції й курорту. Там далеко був Народний Дім, в якому йшла вистава, там були модні ресторани з глітними дансингами. Тут усе довкола стояло безмежно тихе, немов заворожене. Тільки хвилинами добігав з глибини під віядуком шум ріки, голос відвічної стихії.

Нагло, коли були вже в половині віядуку, зірвався вітер. По небі пливли тепер хмари, стало темніше. Він затурбувався:

— Де твій шаль? Ми забули його там! Підожди тут, я вернуся і принесу його.

Зосталася сама. Підійшла до бар’єра і дивилася в далеку глибінь. Як легко можна знайти тут смерть! Один-єдиний рух… Вода шуміла тепер голосніш, таємно, притягаюче. Та одночасно вона відчула, що тисяча міцних ниток зв’язує її тепер з життям, що вона кохає в цю хвилину кожним стиском серця, кожною краплею крови.

Відступилася назад. І раптом у момент, коли повернулася знову в напрямі світел. побачила перед собою у віддалі кільканадцяти кроків темну постать. На голові в неї було чудернацьке накриття.

Зупинилася, вжахнута, а потім оглянулась назад. Її приятеля ще не було видно. Тоді почала бігти йому назустріч. Побачила його. Йшов з ясним шалем у руках.

— Там, за мною, йде той… знаєш? Ми зустрічали його на дорозі…

— Йди за віядук і чекай на мене! — кинув їй на руки шаль і відсунув її так рішуче, що вона аж захиталася від несподіванки. А потім, м’яко: — Йди. йди, кохана, і чекай. Я тебе прошу!

Послухала цього «прошу». Не могла не послухати. Бігла, щоб скорше допасти до кінця віядуку, а тоді повернулася й дивилася.

Мусіла напружити зір. Там стояли проти себе дві темні постаті. Одна дещо праворуч, ближче бар’єру, і друга далі, з темною плямою капелюха. Стояли спочатку непорушно. Не було чути сюди, чи говорили щонебудь. Раптом кинулися один на одного. Бачила, як склубилися в одну темну масу, що хиталася то вправо то вліво, вперед і назад, прихилялася аж до землі й знову піднімалась. Тоді почувся протяжний свист і там, далеко за ними, на протилежному кінці віядуку з’явилися два червоні світла.

«Потяг!» — різнуло Оксанину свідомість. «Потяг по їхньому боці!»

Вона хотіла кричати, бігти — і стояла, не роблячи нічого й нічого вже не бачачи. Інстинктовно встигла ще тільки відкинутися вбік від рейок, по яких провалився поїзд так близько, що подув вітру злопотів її шовковою сукнею.

Тоді вона зсунулася навколішки і поволі, всім тілом звернулася туди…

Зразу не бачила нічого. Перед очима бігали червоні плями. Потім плями зникли і все виступило надміру виразне. Вона побачила, як від бар’єра відірвалася темна струнка постать. Хвилину він стояв, потім наблизився до рейок і похилився над ними. Довго зоставався так схилений. Потім підвівся, обвантажений великим чорним тягарем. Волік його за собою по рейках у бік бар’єра. Хвилину цей багаж лежав на бар’єрі, перекинений половиною ваги понад прірву. Потім темна постать заслонила його собою на мить, щось велике й чорне майнуло в повітрі, і зараз же внизу схлипнула вода. Тепер він підступив до бар’єра і знову стояв хвилину тихо. Потім наново схилився над рейками. На коротеньку мить блиснула електрична ліхтарка. Ще і ще схилявся, ніби шукав чогось чи затирав сліди. Підходив до бар’єра і знову вертався на рейки. Врешті зипростався. стояв хвилину непорушно, а потім поволі став іти в її бік.

Все це вона бачила, сидячи на рейках і тиснучи руками груди, в яких товклося серце, що підходило аж під горло. Тепер підвелася, хоч ноги вгиналися під нею, і відійшла набік у кущі; він не мав знати, що вона бачила. Стояла вся тремтячи, й чекала на нього.

Та поки він підійшов зовсім близько, вона відчула, що не може глянути йому в вічі. Покірливо схилила голову, поволі повернулася й пішла униз стежкою, йшов за нею мовчки. Тепер вона сама відхиляла віття ліщини, довго затримуючи його в руках, ніби шукаючи в ньому опори, чи бажаючи охоронити від ударів його, там ззаду.

Потім, коли стежка стала ширшати, вони зрівнялися ходою. Йшли нарізно, мовчки. Вона відчула з тривогою в серці, що не може наблизитися до нього, мовчазного, з похиленою вниз головою, що, не може торкнутися його, промовити слово. Щось велике й жахливе стало між ними.

Мовчки, чергою, проходили кладку, під якою завжди однаково шуміла ріка, несучи широкі хвилі туди, під віядук…

Мовчки відшукали стежку на городах, серед низького кукурудзиння, залитого мертвецьким сяйвом місяця, що плив тепер по безхмарному небі.

Перед входом до пансіону вона зупинилася.

— Завтра вранці ти певно виїдеш? — тихо запитала.

— Завтра вранці я піду верхами до моїх батьків. — відповів глухо, як відгомін.

Поки простягти йому руку, вона на коротесеньку мить завагалася. Відчув це і не затримав цієї руки, ні не підніс її до уст.

Хвилину вона стояла, шукаючи слова, а тоді поволі повернулася і, відчинивши важкі двері, увійшла в будинок.

Львів, 1935

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.