Помилка доктора Варецького-10

 

НОТАТНИК

Березень 1955 року.

Я знаю, що воно смішне, а проте я буду це робити: буду нотувати мої думки, щоб домогтися їх упорядкувати. Те, що зі мною діється, не є добре.

У мене — депресія. Я читав колись про таких людей, але я цього не розумів. Воно лежить на грудях важким тягарем, як щось цілком матеріяль- не. Коли воно найде на мене, я не можу зробити без зусилля волі жадного поруху — дедалі життя стає нестерпне. Усе мене дратує: гуркотіння вантажників, скрегіт трамваїв, людські щораз інші обличчя і постаті на вулиці — їх різнородність, замість притягати увагу, викликає відразу, просто фізичну.

Я не вмів би сказати, звідки й коли воно взялось. Зовнішньо, власне, все повинно було б спричинитися до того, щоб я був — коли не вдоволений, то, принаймні — спокійний. Я пройшов уже найнижчий щабель емігрантських пристосувань, залишив за собою брудні таверни, де мив посуд, і безнадійні шпитальні коридори, де шукав легшої роботи. Тепер я працюю в картотеці великого рисувального закладу. Хлопчаки — креслярі та їх помічники — називають мене «деді», а їх початковий протекційний тон замінився, слава Богу, на байдужість. У мене тепер зовсім можливе помешкання, я роздобув декілька, речей з обстановки, що нагадують мені добру стару Европу; я маю знову кілька добрих картин і трохи книжок. І, навіть, півангорську кицьку, зовсім подібну до тієї, що була дома.

Кицька — ще єдина може поправити трохи мій настрій. Коли я вертаюся з праці додому, як звір до свого лігва (саме таке враження у мене, мені ще найкраще у моїх чотирьох стінах), вона не йде мені назустріч, вона навіть не стрибає зі свого вигідного місця на фотелі, а тільки піднімає голівку і дивиться на мене своїми розумними очима. Я відчуваю тоді, що вона розуміє мене, як ніхто на цілому світі. Я підходжу, гладжу її м’яке хутерко і говорю до неї. Я кажу:

— Так оце, Туся, ми відбули щасливо ще один день.

Кицька, це єдина істота, що я з нею, поза пра цею, розмовляю. Я покинув ходити на засідання — котрогось дня я напевне задушив би був якогось із тих пустоголових балакунів. Моїх господарів я майже не бачу: я просмикуюся повз їхні двері, щоб їх не зустрічати.

Мої господарі! Часом я думаю, що вони є теж однією з причин моєї депресії, тих двоє добре відгодованих людей у «власній хаті» з «власним автомобілем». Вони — наче персоніфікація того стандарту, що я найгірш ненавиджу тут, в Америці. До того, у них малий хлопчисько, що тільки підстерігає, як би дірватися до моєї кицьки і встругнути їй якусь штуку. Вчора він певне був би задушив її, якщо б я не надійшов був упору: вистачило, щоб я випустив її на п’ять хвилин у двір.

Боже, які то все дурниці, що я тут пишу! У мене депресія — і ніщо не може цього змінити. Що спільного мають із цим мої смішні господарі або їх недоумкуватий син?!

Найгірше те, що в мене болять тепер очі (я надриваю їх у моїй картотеці) і я не можу читати.

 

Квітень.

Я довго не вертався до цього записника, думав його знищити. Але я таки мушу контролювати мої думки, ачей же воно охоронить мене від того найгіршого, чого я ще можу боятись.

Мене раптом почали мучити сни. Я не пам’ятаю, коли мені щонебудь снилося — я стомлював себе читанням, поки засинав над ранком; а ото я почав бачити сни, ясно, як наяві.

Знову ми були в Дрездені, серед пожежі, все валилося на голову, а потім я стояв, як тоді, над розтрощеним трупом Марії, і поруч мене стояв Юрко.

Я прокинувся облитий потом і довго не міг заснути. А коли я заснув, десь над ранком, я йшов з Марією нашим лісом, над головами шуміли дерева і видно було проміж гущавину заграву над вечірнього сонця. Ми йшли мовчки — я ніколи не вмів гуторити з нею, як вона цього завжди так бажала.

Вона спинилась і сказала, як тоді, колись:

— Ти не вмієш жити з другою людиною, тебе цього не навчили.

Я не сплю вже і все ще бачу її сумні очі. Потім я думаю про Юрка. Чому я не вмів жити також і з ним? Чому я не сказав тоді, як він відходив: «Пам’ятай, Юрчику, що в мене тільки один ти!»

Добре. Все те так було. Все те скінчене і цього не можна змінити. Земля крутиться далі і я, десь на другій півкулі, кручуся разом з нею. Ще і ще трохи. Тимчасом дожив атомової доби, дожив часу, коли не знати чи завтра існуватиме світ, що ми його ще хоч трохи розуміємо.

І який глузд у тому, що я знову переживаю ці давні справи, або в тому, що я так неврастенічно реагую на моє нове довкілля, взагалі на життя?

А я реагую, як хвора жінка. Вчора, наприклад я трохи не рвав волосся з голови, коли той самий хлопчисько, що мучить мою кицьку, верещав під небеса, як його знову били. Ці побої відбуваються з деякого часу систематично, кожного вечора, і воно доводить мене до божевілля.

 

Липень.

Я був у знайомого лікаря. Він порадив мені поцікавитися жінками. Адже ж мені всього тільки п’ятдесять років! Чи мені не відомо, який це дає стимул до життя?

Мені відомо, принаймні теоретично. Я знаю, наприклад, що турки часто кінчать самогубством, коли вони тратять чоловічу силу. Проте, я вийшов від лікаря глибоко вражений у моїх почуттях.

Мене не навчили виявляти любови. Але мене навчили шанувати жінок — я завжди більше боявся моєї матері, як мого батька, дарма що він був пострахом для всіх побережників і браконьєрів. Я не здатний ні до того, щоб ще раз одружуватись (сама думка про це здається мені злочином), ні до того, щоб у мимолетному зближенні з жінкою шукати забуття чи втіхи.

Я подумав у цьому місці про нещасну істоту, що приїхала з першим транспортом нових переселенців і живе на третьому поверсі нашого будинку. Сіра людина з сірого світу, Мар’яна якась там «енко», як написано на її поштовій скринці.

Моя депресія знову лягла мені на груди всім своїм тягарем.

Ні, я таки, певне, збожеволію.

 

Декілька днів пізніше.

Вчора сталася дивна пригода. Коли я вернувся з праці, під моїми дверима сидів хлопець моїх господарів; він не ворухнувся, а тільки підняв голову і дивився на мене. Де я бачив цей погляд? Я напружено думав — і пригадав мого малого сетера, що йому дерево переламало хребет.

Він дивився на мене і раптом сказав:

— Моя мама вмерла.

— Що? — я аж скрикнув. Я ж бачив її ще цього ранку, як вона котилася до виходу.

Він повторив, як маніяк:

— Моя мама вмерла.

Я уважливо приглянувся до нього. Ні, в нього не було нічого з матолка — дрібне лице з парою бурих очей, опукле чоло під чорною чуприною Я суворо сказав:

— Що ти верзеш? Я бачив твою маму…

Але він підскочив, як мала ранена рись, і закричав:

— Ви не бачили моєї мами! Ви ніколи не бачили моєї мами! Вона лежала на столі в бараку, а потім її взяли і закопали в землю.

Я не знав, що питаю його, аж почув свій запит:

— А твій тато?

— Мого тата вбили німці.

Я відрухово погладив його по голівці — він здригнувся як почув мою руку, наче від удару.

— Юрку!

Це його кликали: він зірвався з місця і стрімголов полетів сходами вниз.

Вночі мені снився мій Юрко з розхристаними, кривавими грудьми.

 

Ще в липні.

Я починаю розуміти ситуацію. Я бачив мою господиню — вона сподівається дитини. Так, це аж востаннє, в останніх місяцях почалися ці побої. Панство, з дозволу сказати, взяли собі хлопця, втративши надію на власні діти, а тепер… Вчора увечорі я чув, проходячи повз їхні двері, як вона пищала:

— Іди мені зараз спати! Досить надоїв уже за ввесь день, ти. приблудо!

 

На другий день.

Я ввесь тремчу ще від злости. Той хам, мій господар, робив екзекуцію над хлопцем так довго, що я не втерпів, побіг і постукав до його дверей. Удари й крики тривали далі. Я почав валити у двері кулаками. Раптом все втихло — двері з розмахом відкрилися. Він стояв переді мною червоний і засапаний. двоє набіглих кров’ю очей дикого кабана дивилися з-під лоба, наче він зараз мав кинутись на мене.

Я запитав, ледве стримуючи себе:

— Що тут діється? Як ви смієте знущатися так над дитиною?!

Він иідкрикнув мені:

— Ви не маєте права вмішуватися в мої родинні справи! Відійдіть!

Він хотів затріснути мені перед носом двері, однак я встиг уже всунути між них голову і повз його плечі глянув до кімнати. На стільці, біля фортепіяна дрижало в спазмах плачу півоголене хлоп’яче тільце.

Я відчув, що цілком готовий тут же вбити його. Але, ще раз стримавши себе всім зусиллям волі, я тільки перепитав:

— Ваші родинні справи? Навіть, якщо б ви були батьком цієї дитини, вас треба було б віддати під суд. А так… Пощо ви взяли цього хлопця? Щоб його закатувати?

— О, — сказав він недбало, відступаючи від дверей, — я бачу, що ви в курсі справи. Так, ми були такі наївні, що взяли його, те совєтське насіння, а тепер він руйнує нерви моєї дружини. Моєї вагітної дружини! Ви зрозуміли. Ну, отже…

— Я зрозумів, що ви — невідповідальна каналія, — сказав я йому і додав, відходячи: — Я не залишу цього так, будьте певні!

Він крикнув мені навздогін:

— Можу подарувати вам його, хоч би й зараз! Чудовий матеріял на сина!

Під моїми дверима, коли я підійшов нагору, стояла жінка з третього поверху. Вона дивилася на мене великими переляканими очима, а потім нагло схопила мою руку і потиснула її.

— Дякую вам, дякую за малого, ви гарна людина, — вона сказала і хутенько побігла нагору.

Я ввесь ще тремчу від злости. І разом з цим в мене вступила якась скажена енергія. Я не можу сидіти в кімнаті, я вибігаю на вулицю — подорозі надслухую — в будинку тихо.

Чи я, справді, не збожеволів уже? Чому світ видається мені раптом таким ясним, наче свіжо вимитим? Я ніколи не бачив його таким повним кольорів.

 

Вересень.

Я ліквідую моє помешкання — і натрапив на ці записки. Хотів, було, кинути їх на купу папір’я, що його зараз понесу на смітник, а потім завагався. Ще раз перекинув ці листки, розглянувся по кімнаті…

Я ліквідую моє помешкання, а в садку хатини, що я купив, чекає мене Юрко, граючись з кицькою. Я всміхаюся, згадуючи, як він сказав мені:

— І як це ти, такий розумний, не здогадався, що я душив тоді так Тусю з любови?

А вчора він сказав, дивлячись на мене поглядом молодого собаки, що запрошує вас на прогулянку по лісі, не маючи великої надії, щоб ви його послухали:

— А може ми так узяли б до нашої хати ще ту… Мар’яну? Вона така сама на світії

Смішний хлопчина. Мені добре з Юрчиком, і я не хотів би нічого зміняти в нашому житті. Але завтра його народини (його метрика, що я вирвав з лабет тих людей разом з ним, показує, що йому буде завтра сім років) — завтра його народини, і ми нарвемо в нашому садку золотисто-іржавих жоржин і понесемо їх Мар’яні. Він уміє потрапити до її нового помешкання, бо бігав до неї ще звідсіль.

Це буде, мабуть, найбільш атракційний з моїх дарунків для нього.

Филаделфія 1956 р.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.