Помилка доктора Варецького-2

 

МІСЬКА ДІВЧИНА

Баба Ґаджáлиха хрестилася перед церковцею Святого Духа і всоте повторяла свою молитву:

«Допоможи мені, Господоньку, врятувати мого Івана від того міста та й тої міської дівчини».

Проходила під високими деревами, золоті скручені листки падали їй під ноги, а вона дивилася на білу будівлю в глибині саду за високою залізною огорожею і думала: ото, які хати пани поставили, аби приманювати господарських синів, щоб кидали землю та й ішли сюди, на поневіряння. Магазинером його зробили, скрині панам двигає, аби лиш крутитися тут у місті, коло тої міської спідниці, а земля хай там пропадає — що йому до того! «Андрушко — каже — хай вам господарить».

Це тепер туди, управо, отут тая Зіморовичева вулиця та й той його Союз, вона вже була тут раз, як він уперше пішов і пропав, люди її направили. Ой, Божейку Ти мій, та ж то Іван на онтому возі тягне вгору скринище, якийсь хлопчак буцім піддає йому знизу, хоч де воно годно.

— Іване! — кличе баба Ґаджалиха, — я прийшла подивитися на тебе та й на твої гаразди.

Іван спустив скриню, аж ляскіт пішов вулицею, витирає спітніле чоло рукавом синьої сорочки і дивиться згори на бабу, остовпілий.

— Йой, бабо, чого ви знов прийшли морочити мені голову? Я вам казав, що шкода вашого рота та й ваших старих ніг, оббивати їх об каміння.

Баба дивиться на свої босі, пообивані пальці і сльози скапують по її лиці.

— Не так ти до мене говорив, Іваночку, не так, як я тебе, сироту, ховала, ночі не досипляла. Аж поки та дівка не відвернула тебе від мене та й від села.

— Дівка? — перепитав Іван і роз’яснів. — А знаєте, бабо, що? Я тепер не маю часу бесідувати з вами, але дівчина має, вона тепер в хаті. Ану йдіть до неї — те недалечко, я вам скажу, як іти.

— Ой. Боже ж Ти мій. та ж він уже й до дівки признаєся, геть-чисто сором в тому місті втратив!

— Я знаю, бабо, про яку дівчину ви кажете, бо мене хлопці з нею здибали. А ви-но йдіть та й подивіться на неї, чи то така, щоб мене з розуму зводити. Ану, підіть!

Баба не знає, чи він так таки посилає її до тієї дівки, чи так може погрожує — ану лиш попробуйте! Але Іван щось пише вже на шматочку паперу й дає папір бабі.

— Ото, бабо, показуйте людям, як зіб’єтеся з дороги. А йдіть в оту-он вуличку і звертайте вправо. А як вийдете на великий пляц, де буде  церква на горбочку, то йдіть попри тоту церкву вуличкою вгору. Тут-о, маєте написану вулицю і нумер 16. А як знайдете той будинок, то побачите такий білий ґудзичок на воротах. Потисніть його, там подзвонить, і вона вийде по вас.

«Сторожка, панське сміття замітає» —- згірдливо думає баба, а вголос проказує:

— Та хіба піду подивитися на ту мецію, що мені внука вчарувала — най уже знаю свою біду до кінця. Та й може Бог забере мене скорше зо світа, як її побачу, може моє серце розірвеся на шматочки, як уже роздерлося надвоє.

— Ідіть, йдіть, та й я там прийду, — сполудня.

І Іван, не чекаючи вже відповіді до решти сторопілої баби, тягне за поводи і рушає з возом.

Стоїть баба Ґаджалиха. стоїть, а потім дивиться на папірець, перекладає з руки в руку вузлик, де черевики й шматок хліба — і йде поволі по вулиці, йде баба повз великі брудні будинки, минає коротку вуличку, звертає управо, а там і стає, безпорадна. Вулички збігаються і розбігаються. і ніде не видко великого пляцу.

Люди минають її одинцем, парами, всі кудись за чимось квапляться, шваргочуть і цвенькають, по жидівськи, по-польськи, часом заговорять хрещеною мовою Якісь двоє молодих, побравшись за по під руки, надходять сміючись. Дівчина глянула на бабу і чогось посмутніла, пристала й питає:

— А чого ви бабусю, стоїте отут? Когось шукаєте, чи не знаєте дороги? — так гарно по-нашому питається дівчина, а хлопець і собі стоїть і ласкаво дивиться на бабу.

— Ой, дітоньки, — лепече баба, — не знаю я дороги та й краще мені було її не знати, але треба, дітоньки, треба, бо я маю унука з неволі визволяти. Аво, папірець тут у мене. Може годністе прочитати та й справити мене?

Молоді похилили голови над папірцем, хлопець прочитує вголос:

«Мохнацького 16,

Зося Мартинець».

Він сміється до баби:

— То якась солодка неволя, що вашого внука там держить. А може б вам краще дати їм спокій, хай молоді кохаються, як уже почали?

Він бере дівчину за руку і бабі здається, що вони стоять, наче хочуть загородити їй дорогу. Вона нічого не каже, лиш дивиться гнівно, а тоді обходить їх та й іде далі.

— Чекайте, бабусю, — кличуть їй услід, — ми вам покажемо, ми… — та баба вже побачила під парканом старшу жінку з дитиною, жінка дивиться на бабу й питає:

— А що. господине, ви чогось хотіли?

— Оте, пані, годнисте прочитати, та й сказати мені, як його йти?

— Годнам, жіночко, годнам. — всміхається пані, і — прочитавши — докидує: — То й я туди йду, підемо разом. Туди-о, видите?

Пані стукає своїми добрими черевиками, мале стукотить своїми дрібними, а бабині ноги тихо ступають поруч; баба стережеться сказати слово, ні, вона не буде вже більше говорити тим міським людям про свою біду, хай вони говорять і по нашому, і вміють прочитати, що її Іван написав. Пани з міста не стануть помагати їй привертати Івана до села. Всі вони одним миром мазані, всі хочуть з нього наймита зробити, фірмана й попихача.

Вулиця перед ними кручена і щораз вужча, до неї збігають з гори інші, а потім вони раптом виходять на майдан, де на горбочку стирчить серед пожовклих каштанів стрункий, невеликий костьол.

— Огуди вгору нам дорога, — перебиває мовчанку пані й показує на вулицю, всю залиту сонцем, що пнеться вгору.

Вони минають поверхові будинки, менші й більші, а перед одним з них з широкою брамою пані на мить спиняється і якось урочисто говорить:

— То наша школа для дівчат, українська, видите таблицю?

Над ворітьми синя, жовтим пописана таблиця, але бабі Ґаджалисі не до того, вона вся зібрана в собі, напружена, наче має скочити в огонь, або у прірву.

— Це вже тут, — каже пані, коли вони перейшли ще трохи далі. — Будете знати, за ким питати?

— Ой, буду, буду, — вже не втерплює баба, — за своїм ворогом, панцю, що мені дитину вкрав та й тримає.

Пані дивиться на бабу здивована, кліпає очима, щось, буцім хоче сказати, а тоді здвигає плечем:

— Бувайте здорові, жінко, хай вам Бог помагає.

Вона відходить, тягнучи за собою дитину, що перелякано озирається на бабу.

Баба Ґаджалиха розглядає браму, бачить біленький гудзичок і трохи чогось чекає. А потім порушує його своїм порепаним пальцем.

Не чути нічого щоб дзвонило, але баба знає ті міські штуки і терпляче чекає. За декілька хвилин брама відкривається і перед бабою стає дівчатко. Біляве, синьооке. Якесь таке вимите й чистеньке. Білий фартушечок на синенькій спідничці аж блистить від білости.

Баба дивиться, дивиться і язика в роті забула. Та де ж то може бути та дівка, що забрала в неї Івана!

— Ви до кого? — питає дівчина і пильно дивиться бабі у вічі.

— До такої дівки, що мені внука збаламутила, знаєш її? До Зоськи ще й Мартинець.

Дівча випросталося, аж якесь велике стало і дивиться на бабу своїми іскристими очима, все розчервоніле. А тоді каже;

— Я не знаю ні вас, ні вашого внука. А як ви про Івана з Волцнева говорите, що в мене книжки позичає, то можете йому сказати, аби більше не приходив.

І вона повертається до баби плечима — йти назад у будинок.

— Книжки позичає! — кричить їй баба навздогін. — Диви, який вчений зробився! А по Лугових Городах, то ви з ним не волочитеся, ні, наші хлопці вас там не перестрівали!

Дівчина повернулася лицем до баби, вона говорить якось уже без злости, буцім раптом стомилася:

— Я луговичка і там різних хлопців стрічаю, його теж там пізнала. Але ви йому скажіть…

Вона не договорює, її голос вривається, наче вона хоче заплакати, але вона тільки відвертає голову і йде. Та перш ніж замкнути за собою браму, вона ще раз повертається до баби, очі в неї повні сліз — і питає здушеним голосом:

— Ви — як сюди дібралися? Хто вам сказав?..

— Та хто ж би, — каже баба Ґаджалиха, ні в сих, ні втих, — таже він, Іван. От і карточку мені написав.

Дівчина бере папірець, дивиться то на нього, то на бабу. Раптом її лице роз’яснюється, наче сонце виглянуло з-за хмар. І вона каже:

— Я вже знаю, що то й до чого. Ходіть, я вам маю щось сказати.

Баба Ґаджалиха геть чисто стуманіла, того всього забагато для її повільного селянського мислення. Але треба йти, коли кличе, треба ту дівку розкусити і зробити справу. Вже сам Пан- Біг, видко, хоче бабі помогти.

Вони підіймаються по сходах, простують вузьким довгим проходом у глибінь будинку, спускаються вузькими сходами вниз. У світлі мерклої лямпочки під стелею дівчина відкриває якісь двері й каже бабі:

— Отут, ідіть до середини.

Хата велика і ясна — не так від тих віконечок аж десь під стелею, як від білих стін і білої чистенько вишурованої підлоги, від святих образів по стінах, від портретів Шевченка і Франка під рушниками, таких самих, як ті, що їх Іван повісив у них у хаті. В куточку біла завіска, в іншому — біле ліжко, під вікном шлябан укритий веселою веріткою. Довгим рядочком книжки на поличках.

Стоїть баба на порозі і дивиться, і так їй здається, наче вона добилася з далекої дороги додому, що лиш у сні міг приснитися — такий затишний. такий милий. Стоїть баба і не знає, як їй бути. Але дівчина проскочила повз неї в хату, відсунула стілець коло стола посередині:

— Отут сідайте, у вас певно й ноги вже зболіли. Я вам зварю кави. Нап’єтеся, а тоді будемо говорити.

Баба Ґаджалиха любить пити каву, хоч ніколи в житті й не варила її'. Ще з того часу не пила її, як молоко до міста носила і міські пані частували її часом. Вона кладе клунок біля стільця, розстібає кацабайку, сідає.

Дівчина відсунула завіску, порається з горщиком, засвічує газ на малій, прикрученій до стіни, кухонці. Баба Ґаджалиха сидить і не спішить із мовою. Що їй казати, як вона нічого вже не знає. Буцім воно то так. Зоська, хлопці казала, і Мартинець пишеться. Що ходить з ним по городах, сама призналася. Але як то їй легко було сказати, щоб він більше не приходив, і чого вона аж заплакала з образи, чого вона така гонорна, як найперша господарська дитина? Не такі ті дівки, що хлопців з розуму зводять і не в таких хатах зо святими образами вони сидять.

Дівчина кладе на стіл, на біленьку скатертину, велику булку, цукор у якійсь повироблюваній скринці, молоко у збаночку, навіть масло. Так бабу частувати збирається. Е, то щось таки так. думає баба, то вона таки впадає за моїм Іваном, а кумедію таку стругнула, бо землі від мене хоче. Гадає розум мені тою кавою затуманити, та й я сама їй Івана та й землю подарую, на, маєш. Аби-сте разом змарнували, попродали та й проїли в місті, по моїй смерти.

Дівчина не каже ні слова, крутиться по хаті, то тут, то там, ще якусь квітку на підвіконні піділлє, ще до пташки у кліточці між вікнами заговорить.

Кава, що кипить на кухонці, тиша й тепло знову роблять бабу ласкавішою.

Може дівчина й не з поганих, а от — голову згубила. Є таки за ким, нема що казати — всі дівки в селі на шию вішалися. А йому що — молоде, дурне, міської дівчини забагаєся. Аво, яка чистенька, вимита — в господарці спідниці не задрипала, рук не порепала. А що в неї і стільки землі нема, що ногою ступити — де йому тепер про те гадка! Зайшло на нього, та й годі. Воно якесь таки таке миле, файне з себе — нема що казати.

Зося ставить на стіл горнятко кави, щедро підсипує цукру, підбілює молоком. Баба мішає каву, видзвонюючи ложечкою і гадає:

«Легко тим людям в місті жити, ой, легко, не так, як у селі, з ранку до вечора в тяжкій роботі. Хто зна, думає далі баба, чи не те легке міське життя гірший її ворог, як ота дівчина?»

Зося сіла проти баби, підсуває булку, масло, подає ножа. Приговорює і припрошує. П’є і їсть баба Ґаджалиха і вже й не годна гадати своїх лихих думок, вже насилу їх до себе назад тягне: гляди, бабо, не продай унука та й землі за каву з цукром і за хліб з маслом, стережись!

— А тепер я вам щось скажу, — говорить дівчина й вигідніше моститься у кріселку. — Я знаю, чого вас ваш Іван прислав сюди до мене.

Баба спустила горнятко, аж дзенькнуло об стіл; дивиться на дівчину і чекає.

Але дівчина не зразу говорить, крутить на столі кришечку, щось думає, а потім починає:

— Ви знаєте, що ваш син на шофера вчиться? На такого, що автомобілі возить — докидає на бабин здивований погляд.

— Ахтомобілі! Гній треба йому возити, аби земля не пропадала. Тими ахтомобілями то він і землю й мене на той світ поперевозить, то я тобі скажу.

— Та ж у вас не лише один Іван? Є ще другий унук у вас, молодший?

— Є. — хмурить чоло баба, — чому нема, є. Андрух. Буде роботи і йому. Але Іван — і в голосі бабинім і любов, і подив, і туга — Іван кращий господар. Та й він мій перший унук. І землю, що по моїй голові буде, я йому призначила.

— Ото, бачите, він це знає — і він цього не хоче. Не хоче тієї землі, бо її, каже, усієї разом для двох мало, а одному саме досить. Іван любить всякі роботи, він до машини цікавий — в нього добра голова і він вчитися хоче. А в Андрушка, він каже, нема нічого, лиш земля. І він її любить ту землю, ваш Андрушко, а Іванові вона не так до серця прилягла.

Баба мовчить, задумалася, вона бачить їх тепер обидвох перед собою — красного та міцного Івана, і незграбного, хмарного Андрія, що дивиться на брата з-під лоба. Андрій любить землю, баба знає, та бач, не дав їй Бог у серці тої любови до молодшого внука, що дав до старшого. Не раз і на святій сповіді баба каялася в цьому — а Бог таки не дав. І не Андрієвих, а Іванових дітей хотілося бабі пестити та й, може, як Бог дасть, вінувати, таке вже з нею сталося.

Але раптом баба усвідомлює, що це та дівчина про землю їй казала — не хоче Іван, мовляв, її землі, не за землею й вона гониться. Якось дивно, солодко й тужно стає бабі на серці, вона сама не знає, від чого.

— То він усякого багато тобі наговорив, — каже перегодом. — що то він перед тобою так серце своє розкриває, а ти його, буцім, і знати не хочеш?

Щось шарудить біля дверей, а потім вони відчиняються і в хату вточується грубелезна баба. Живіт, як скирта, а лице худе і жовте.

—. А то ви, пані Янова? — вітає її Зося. — Ходіть, нап’єтеся кави, поки підете мити ті сходи. — і пояснює бабі Ґаджалисі:

— То наша сусідка, помагає мені чистити будинок.

«Пані Янова» гостро відсунула стілець, сіла і кутком ока дивиться на бабу Ґаджалиху.

— А ви що, — питає, — продалисте ту щось, та й не багатосте правили, що вас так частують?

— Та де, ні! — поспішає пояснити Зося. — То бабка того Івана з Волцнева, що то книжки у мене позичає, знаєте?

Груба жінка всім тілом повертається до баби Ґадж&лихи, міряє її очима, згори вниз, а потім каже:

— То ви, може, сватати свого Івана до Зосі сюди прийшли?

Вона згірдливо висуває долішню губу і щось заперечує головою:

— То не для нього, та й не для вас, кобіто. Вона в школі вчилася, учителькою мала бути, якби мама — най з Богом спочиває — не вмерла була так скоро, і якби тато дужчий був та й міг щось більше заробити. То панєнка, а ваш Іван простий хлоп, то нема що у паперці завивати.

Зося схопилася на рівні ноги, стоїть перед грубою жінкою і аж труситься від якоїсь образи:

— Не смієте! Ніколи більше не смієте говорити так про мене і про Івана! Він кращий, він розумніший і ліпший від усіх ваших міських кавалерів, хочби вони і вчилися більше від нього. Він має Бога в серці, він ніколи не образив мене жадним словом, нічим. Я волію його від усіх, щоб ви знали.

Ціле море, ціле море заливає тепер бабині груди, вона не може спинити свого серця і тихо витирає зі старих очей сльози.

— Та я не знала… ойой, що таке дуже сталося! — каже перелякана груба жінка, — чи вже маю може не приходити сюди більше через отих… селюків?

— Можете приходити, як хочете. Але тепер я вас прошу піти і не приходити, аж завтра по обіді.

Дівчина все ще стоїть і дивиться, як жінка підводиться, відсапує, зідхає і простує до виходу. Аж коли двері за нею замкнулися, Зося відходить від стола, сідає на шлябан і закриває лице руками. Баба Ґаджалиха бачить, як її плечі починають дрібно здригатися від плачу.

Устає баба Ґаджалиха з місця, тихо підходить до шлябана, витягає руку і починає несміливо гладити біляву голівку.

Знову хтось вовтузиться біля дверей. На порозі — Іван.

 

**

*

Над містом стояв срібний туман надвечірньої години і м’яко майоріли в ньому вежі церков і костьолів. Десь далеко дзвонили дзвони. Під ногами перехожих шаруділо листя і була у лагідно-вологому повітрі осіння насиченість і передчуття зимового сну.

Іван проводив бабу додому. Баба мала тепер на вимитих ногах черевики, а в клунку несла цілу велику булку. Вони йшли в юрбі мовчки, хоч мали повні груди слів, дрібних і добрих слів, що їх тяжко вимовити. Та й не треба було.

Біля церкви Святого Духа баба, перехристившись побожно, спитала зненацька:

— А пішлеш же ти мені колись своїх дітей, як будуть, аби погріли бабине старе серце?

Якийсь хлопчак набіг згори Коперника просто на бабу — Іван рухом сильного ліктя зручно відкинув його далеко вбік, а тоді, схиляючись над бабою, сказав:

— То ще не скоро буде, бабо, те весілля, я ще маю багато вчитися. Але її вам пішлю, як буде літо, на цілий місяць. Вона там дитячий садок заведе — все про нього думку має — а увечорі розчеше вам голову та й порепані ноги намаже, як нині. Бо вона така, як ви бачили — та моя міська дівчина.

Вони знову йшли мовчки, піднімаючись вгору під оголеними деревами цитаделі, що затінювали західне небо своїм тонким темним мереживом. Ішли повз довгі ряди будинків, перестрівали людей, їх минали дзенькітливі трамваї, гуркітливі вантажні вози, інколи швидкі автомашини. Час-від-часу баба піднімала погляд на Івана, що йшов з піднесеною головою, задивлений кудись перед себе — вже знов якийсь далекий, а проте такий близький — ще ближчий, ніж був усс життя. Але тепер було ще щось, про що треба було гадати, і баба звертає туди свої думки.

Близько Городецької, напроти костьола св. Єлисавети, їм назустріч надійшло мале військове з’єднання.

А я йон прала

І прасовала,

Але сен сукенка

Не вирувнала . . .

— пролунали слова пісні.

Іван плюнув і сказав щось, але баба Ґаджалиха цього не чула, бо й думки її були тепер не тут: вона думала про Андрія.

Іван, гейби відгадавши це, промовив:

— Андрієві, бабо, скажіть, що вся ваша земля — тепер його. Лиш той морг, що по мамі, то я собі лишу, аби був і моїм дітям по мені шматочок. А що з нього збере, те буде нам по-половині, аби я мав який злотий, як буде треба. А як йому так скажете і зробите, то не буде в селі ліпшого господаря від нього.

Баба Ґаджалиха мовчки молилася:

«Дай мені, Господоньку, аби моє серце виросло, та й аби там було добре місце ще й для Андрія. Амінь».

Филадельфія, лютий 1956 р.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.