Помилка доктора Варецького-3

 

ПОМИЛКА ДОКТОРА ВАРЕЦЬКОГО

Остання пацієнтка тихо закрила за собою двері, і доктор Варецький залишився сам. Він повільним рухом скинув свій халат, поволі підійшов до білої шафки, повісив його та замкнув шафку. А тоді повернувся до умивальника. Довго і систематично намилював руки, споліскував їх гарячою й холодною водою, знову намилював, тоді як його погляд, відриваючись час-до-часу від рук, піднімався до дзеркала, що відбивало його образ. Проте напружений вираз його обличчя і якась порожнеча в очах показували, що він себе не бачив.

А дзеркало, як усі ті роки, що воно висіло в цьому щораз модернізованому кабінеті лікаря-гінеколога, відбивало сильний торс мужчини з напричуд гарним лицем «чарівного доктора», як його називали пацієнтки і дразнили колеги, що заздрили його великій практиці.

Саме про цих колег і думав доктор Варецький, востаннє споліскуючи руки, й витираючи їх об останній із приготованих на цей день рушників Ні. колега Боркун не прийде вже сьогодні домовитись про заступство в лікарні та у приватній практиці; він. очевидячки, викручується, І він знову  побачив перед собою набрякле обличчя і набіглі кров’ю очі оберштурмфюрера Герцога, як він його бачив востаннє, коли платив йому сто тисяч марок — свій місячний викуп за…

Доктор Варецький зім’яв рушник і — чого ніколи не бувало — кинув його якнебудь на стілець. Він подумав про свою дружину.

Передучора з нею знову трапився нервовий припадок. Тепер вона була така безпомічна, вона не виходила нікуди ні вдень, ні вночі, вона снувалася по мешканні, крадучись, Вона почала навіть несміливо, здалеку, цікавитися його практикою. Але раніш…

І перед ним почали з’являтися одне по одному переживання, що коштували йому колись стільки гіркого почуття, стільки приниження.

Одружився був з; нею, з дочкою бориславського мільйонера не з бажання золота (як це вона нераз дала йому відчути), одначе думка про вільну від грошових турбот, широко розгорнуту лікарську практику мала тут своє значення. Проте, вона сама припала була йому до вподоби своїм гарним виспортованим тілом, своєю європейською поведінкою, своїм способом дивитися на життя просто, без зайвих сантиментів: він завжди боявся «подружнього вогнища», де вихована у провінційному закутку жінка силкується втягти чоловіка у свій малий світ думок і зацікавлень. О, вона не старалася втягати його у свій світ, ні не цікавилася його власним, вона не зробила задля цього ніколи ні найменшого зусилля.

Вона була повсякчасно оточена молодими, грала з ними в теніс, їздила на совгах, відвідувала наварні й бари. Народження їх дитини — в п’ятому році подружнього життя — тільки на короткий час змінило її звички. Дитиною зайнялася бона, — вона сама воліла виходити з хортом. За деякий час у неї з’явився коханець. Варецький відгадав це, хоч і не зразу, з її обережнішої поведінки.

Доктор, Варецький робив тепер туалету нігтів, але перед собою він бачив сцену — сцену з-перед багатьох років. Він побачив її був здалеку на вулиці в товаристві її коннаціонала (вона залюбки оточувала себе людьми своєї раси), відомого в місті адвоката; вона також побачила його, однак не знала, що він її вже помітив. Тоді вона нахилилася до вуха свого компаньйона — і той зникнув у якомусь під’їзді. Коли вона наблизилася до чоловіка з особливо приємною усмішкою, він не мав уже ніякого сумніву.

Він ненавидів родинні сцени. Зайнятий своєю улюбленою працею, він не мав часу на подружні драми. І була в них дитина, ніжний хлопчик, що так тулився до своєї веселої, елегантної, завжди делікатно наперфумованої мами…

Доктор Варецький перейшов до свого великого, темно-обладнаного приватного кабінету, де грубий килим дискретно стишував кроки. Він скинув свою полотняну блюзу, свою сорочку з сирого шовку і надів іншу, приготовану покоївкою. Передягнувшись у темно-сіре, вправним рухом сильних і зручних пальців хірурга пов’язував перед дзеркалом шафи елегантну краватку: він не хотів показати себе тепер ні в найменшій дрібниці занедбаним. Ця зміна одягу, що її доконував поволі й систематично, дозволяла йому продовжувати снувати думки — і вкупі з цим його критичний розум силкувався аналізувати їх: чому ці давні, здавалося б, давно забуті образи набирали знову живих кольорів? Чи можливо, щоб це був підсвідомий протест проти того, що диктували йому робити не тільки батьківський інстинкт, але й найпримітивніше почуття гуманности?

А спогади набігали хвилею…

І тоді, давно, він бачив раз її сльози. Коли її поведінка стала публічним скандалом (він став одержувати анонімні листи про її того, а потім інших коханців), він запропонував їй розійтись, залишаючи йому дитину. Вона прийняла це з цинічним спокоєм: у неї ж були свої мільйони. А що до дитини, то «ми ще побачимо!» Та тут несподівано вмішався її батько — вона сама його про все повідомила. Він з’явився з накресленим правним актом, що робив його зятя його єдиним спадкоємцем. Він прикликав дочку і вимагав від неї, щоб вона навколішках просила чоловіка пробачення. Отоді вона заплакала: від приниження, від бунту, від страху за свої гроші… Вона просто вийшла — і зосталася. А тимчасом прийшла війна і смерть її батька, в один із перших днів, на серце…

Він був уже готовий, тепер залишалося тільки вдягнути у вестибюлі нагортку й капелюх. Поки вийти, він ще завагався. Потім він рішучим кроком пройшов коридорчик і відкрив двері їхнього приватного помешкання. Тихо пройшов повз вітальню та їдальню і відкрив двері кімнати сина.

В малому, блакитно-оббитому приміщенні сидів за круглим столиком тонкий чорнявий хлопець років чотирнадцяти. Він читав книжку і разом з цим вистукував олівцем по столі нерівний такт, наче б передавав телеграму, його гарне обличчя нагадувало батькове, і тільки щось химерне у викрої уст казало про домішку чужої крови. В цілій його ще незграбній постаті підлітка було щось м’яко-недбале, похил рамен показував на якесь опущення. Але, побачивши батька, він схопився і з радісним вигуком кинувся до нього:

— О ти все таки прийшов! — Він дивився батькові довірливо у вічі тоді як доктор стурбовано спостерігав бліде синове обличчя. — Ти вільний уже правда? Ти не підеш сьогодні до лікарні? Ми могли б пограти в шахи а потім…

Він дивився питально, з просьбою в очах, чекаючи відповіді.

Доктор Варецький узяв рішучий тон — він говорив так завжди, коли був зворушений:

— Ні, я не вільний. Маю ще дуже важливу операцію, о п’ятій годині. Я прийшов тільки сказати тобі, що воно не має жадного глузду сидіти дома, коли надворі така гарна погода. Подумай про ситківку. Ти так захоплювався нею минулого року.

Хлопець різким рухом повернувся назад до стола. Він стояв тепер профілем до батька, зі стиснутими устами, з виразом якоїсь недоброї впертости на лиці, такому завжди відвертому. Доктор простяг руку, наче хотів погладити сина по голові, але цей вираз спинив його. Він промовив суворо:

— Олегу, що це знову таке? Я зовсім незадоволений тобою.

— Може ти ще порадиш мені піти до Ігоря, щоб він іще раз сказав мені, що я є…

Він не докінчив, але те слово впало вже між них, слово страшне і важке, як камінь, слово, що падало тепер на людину разом зі смертю.

Доктор шарпнув рвучким рухом комірець, що став раптом душити його, він нервово цровів рукою по своїй чорній чуприні, але він все ще не находив слів. Потім, наче нічого не сталося, він сказав:

— Ольку, я тобі обіцюю заграти з тобою сьогодні дві партії шахів, навіть, як що це мало б  бути пізно вночі. Але тепер йди до парку пройтися, згода?

І, не чекаючи відповіді, він швидко вийшов з кімнати.

Коли він проходив коридором, двері ліворуч відкрилися, і на порозі стала його дружина. Вона була у скромній темній сукні, бронзове розсипане волосся обрамлювало обличчя з виразними рисами і парою великих темних очей. Тільки якийсь закрут уст, як у сина, виявляв її походження.

— Ти знову йдеш до лікарні? — запитала, злегка розтягаючи слова, і цей запит, що став уже таким звичним, роздратував його тепер. Але він насилу стримав себе. Ні, він не мав права мати тепер до неї іншого почуття, як почуття милосердя — милосердя до жертви огидних катів, він мусів відчувати тільки страх за неї, матір його сина. І він промовив спокійно, добираючи слова:

— Мені треба йти до лікарні, ти це знаєш. Маю оперувати сьогодні рака в дуже пізній стадії. Але я не буду там довше, як до сьомої.

Він боявся, щоб вона не розплакалася, як передучора. На мить прийшла йому в голову думка послати її до сина, однак він зразу ж покинув цю думку; не тепер, коли хлопець такий збуджений, і коли саме вона є цьому головна причина. Він глянув на годинник.

— Мені залишилось усього двадцять хвилин, — сказав, пробуючи всміхнутись. І він пішов.

Ліфт не діяв, попсований військовими під час останньої нічної оргії, і доктор Варецький сходив із свого червертого поверха розміреним кроком, намагаючись упорядкувати свої схвильовані думки.

На вулиці його вражає скажений рух вантажників, поспішливе маршування невеликих військових з’єднань. Він пригадує, що від двох днів неї слухав радіо, не читав газетних звідомлень, ні з ким не говорив про становище на фронтах, на півночі, чи під Бродами. Щось сталося. А тим часом він з родиною ще тут: лікарня і його власна практика держать його в місті, де положення із наближенням фронту та відділів СС стає дедалі небезпечніше.

Він ішов довгою, затіненою не густим ще листям старих лип алеєю і думав про те, як добре було б тепер мати ще своє авто. Тоді справа виїзду не була б така скомплікована, документи можна б легко оформити в кожному іншому місті. Однак, найважливіша проблема, це проблема заступства в лікарні. Він завтра ж вимагатиме засідання Лікарського Товариства в цій справі, вони мусять зробити це. Він вивезе свою сім’ю до Відня, де ніхто її не знає — вони там згубляться, у великому місті.

Доктор Варецький приспішує ходу — п'ята добігає вже — він пробивається між публікою, юрба густішає, усі чогось поспішають. — справді, підозрілий рух…

Перш ніж дійти до міського саду, що зеленіє перед ним, він повертає праворуч, на доріжку, що веде до великого ясножовтого будинку під чорним дахом. Він іде ще скоріш, він стримує себе, щоб не бігти і хутко його огортає холод старих мурів. Раптом уся нервова напруга щезає, він скидає її з себе, як непотрібний тягар. Твердим кроком проходить вестибюль і піднімається широкими сходами нагору.

 

**

*

Електрична лямпа на тисячу ват освічувала жіночий корпус під білим покривалом, де у невеликому вирізі червоніла свіжа рана. Досвідчені й зручні пальці хірурга зшивали розтин.

Збоку стояла сестра, що заступала асистента. Раптом хтось постукав у двері. Доктор Варецький продовжував свою роботу. Знову постукали, цей раз більш нервово, настирливіше. І, не чекаючи відповіді, хтось відкрив двері.

Це було щось цілком неправдоподібне. Проте хірург не підніс погляду, він шив спокійно далі. І, тільки скінчивши, він глянув на сестру.

В цій хвилині почулося від дверей:

— Пане докторе, вас хочуть бачити — з Гестапо. Я ледве стримав агента…

Доктор звернув погляд на санітара, що стояв на порозі.

— Ви не бачите, що я при операції? — пролунав його голос, гострий, як шпага. — Це що за такі нові порядки у нас заводяться?!

— Докторе, — голос санітара дрижав наче у пропасниці, — він не хоче чекати, він погрожує мені своїм револьвером!

— Годі! Він почекає. В цій хвилині замкніть за собою двері!

Коли хвору вивезли бічними дверима до її залі, доктор Варецький, вмиваючись, чув у коридорі нетерплячі гострі кроки. Сестра, подаючи йому рушник, сказала несміливо:

— Перед самим вашим приходом, пане докторе, привезли жінку з підозрінням на запалення сліпої кишки. Я повинна була б сказати це зразу, але… Чи ви зможете ще сьогодні оперувати, якщо треба було б?

— Так, ясна річ, я буду тут за яку годину і огляну її. Що каже доктор Вельц? Він не знає?.. Маєте історію хвороби і лікування? Це добре. Приготуйте все.

Сестра помагала йому позбутися халата, подавала нагортку і капелюх. Вона повертала де нього вгору голову, як напівприв’яла квітка до великого сонця. Він одягався механічно, відходячи, він попрощав її усмішкою: «До побачення!»

У коридорі він побачив присадкуватого військового з відзнаками оберштурмфюрера поліції СС. Доктор наблизився до нього з питальним поглядом, але глянувши в чотирокутне кам'яне обличчя, він повернувся і пішов до виходу. Агент поспішив за ним.

Виходячи з будинку, доктор Варецький спинився остовпілий: на фіякрі, запряженому в одного коня, сиділа вся в чорному його дружина, пригортаючи, майже держачи на колінах, їх сина. Побачивши чоловіка, вона видала якийсь згук полегкостн, якесь зідхнення, а потім схилила голову. Хлопець був дивно спокійний: глипнувши на батька з агентом, він продовжував дивитись перед себе, на зад коняки.

Одним скоком доктор Варецький опинився, біля них. Агент Ґестапо примістився насупроти, візник потягнув віжки і коняка побігла.

Вони хутко проїхали малу вуличку і запустилися в липову алею. Доктор Варецький дихав важко, він скинув капелюха і поклав його на коліна. Щось заважало йому: це була рука його дружини, що, обнімаючи сина, вбивалася йому ліктем у ребра. Відрухово він нахилився до хлопця і поклав йому руку на коліно. Вони їхали так, зв’язані цими обіймами і цією рукою, наче невидними оковами.

Спочатку його думки були конкретні, упорядковані. Хлопець, очевидячки, не хотів пустити мами самої, а тому й він тут. Це, певно, була нова Герцогова спроба витягти з нього останки майна. Щоб тільки це. Він лівою рукою торкнувся грудей, він упевнився, що має при собі свою готівку.

Можна б було взяти ще з дому великий брильянт його дружини, досі пильно бережений. Напружене положення вимагало якогось особливого викупу. Може вона подумала про це і взяла його? Він глипнув у її бік, поза плечі сина, що сидів похилений. Вона дивилась вниз, а перед ним було це квадратове гестапівське обличчя… Це не була хвилина для вияснень.

А що, коли справа була зовсім серйозна? Він подумав про крайсгавптмана, але відкинув цю думку: цей не зважиться заступитись за нього перед Гестапо. Більше значення мав головний військовий лікар, його колега з часів Берліну, що лікував був колись Гітлера, та він був на відпустці, мав вернутися аж за тиждень, його заступницями перед владою могли б, може, бути жінки високих військових. він лікував їх з такими успіхами. І хоч він ніколи не шукав протекції через жінок, проте тепер він може звернувся б до однієї з них. що могла б вирвати людину з пекла. Та він занадто рішуче, хоч і делікатно, відкинув був залицяння дружини кривавого Крюгера, щоб вона могла йому це забути.

Загублений у думках, він дивився на пішоход. не бачучи. Перегодом він став відрізняти обличчя, що поверталися до фіякра здивовані, перелякані. Тоді він знову повернув погляд перед себе, попри гестапівське лице, на дорогу, що бігла взад під швидкими ногами худої коняки.

Це був момент, коли сонце, вирісши у великий сяючий диск, зникло саме за обрієм, залишивши на західньому небі багряну прозолоть. Ця прозолоть була тепер на всьому: на дорозі, на будинках, на деревах, на темному волоссі його сина. І раптом доктор Варецький усвідомив, що він їхав уже раз так само цією липовою алеєю, і так само тоді червоняві відблиски сонця падали на одну чорняву голівку. Він пригадав себе, тоді молодого лікаря УСС та її, тендітну панянку, в яку він був трохи закоханий. Вони їздили залубнями в гори і верталися тією самою дорогою. Що з нею сталося? Він наполегливо думав, йому чомусь нагло здалося, що від її долі залежатиме кінець цієї дороги. І він пригадав: вона вийшла заміж за адвоката, хворого на нерви — він покінчив самогубством. Чи мала вона дітей? Він ворухнувся на своєму сидінні та міцніше притиснув рукою синове коліно.

Це були, справді, цілком недоречні думки в таку хвилину. Він був, очевидячки, занадто втомлений і тому не міг упорядковано думати. Тепер він почав свідомо приглядатись до публіки на пішоході. Він здригнувся: там ішов, під руку з дружиною, колега Боркун! Доктор Варецький зробив рух, наче хотів спинити візника: одна думка прорізала його мізок — та вона зразу ж погасла. Доктор Боркун, зустрівшись з його поглядом, різко повернувся і, тягнучи за собою дружину, зникнув між перехожими.

Тепер фіякр, не доїжджаючи до їх будинку, звернув управо: це тут, недалеко вже, в колишньому Судовому Палаці містилось Гестапо. Думки закружляли в докторовій голові, він хоче спинити візника, він хоче сказати щось гестапівцеві, але коняка, чуючи близький спочинок, біжить наче наввипередки і, проминувши під’їзд великої білої будівлі зі смужкою травника перед нею. спиняється перед другою брамою, широко відкритою.

Перед будинком повно торохкітливих автомашин, гестапівці бігають сюди й туди, у великий вантажник набито цілий відділ військових. Доктор Варецький зіскакує з повозки. пропускає сина, помагає зійти дружині. Гестапівець уже біля них. До нього приєднується військовий, що стояв при брамі. Він показує головою на вхід. Вони входять в будинок одне за одним: хлопець, мати, доктор, гестапівці. Доктор Варецький бачить, як його дружина робить ледве помітний рух рукою, наче хреститься.

Вони чують за собою різке «Авф!» і піднімаються сходами вгору. На другому поверсі їх спиняє слово ’Тір». Гестапівець перебігає їх і відкриває якісь двері. «Кімната нумер 30», встигає ще прочитати доктор.

У великій залі їх спочатку осліплює світло, згори, збоків. При письмових столах ніхто не сидить, але там, у куті праворуч, стоїть цілий гурт есесів. Всі вони в кашкетах і озброєні. Жалюзії на вікнах спущені, хоч надворі іде ясно.

Доктор Варецький шукає поглядом за кимось, з ким він міг би говорити. З кута, де велетенська піч, наближається до нього людина, дуже висока і огрядна, зі смішно маленькою голівкою.

— Пане… Я доктор Варецький, — підходить до нього доктор. — Це мої дружина й син. Чому нас сюди затягнули? Думаю, що це якесь непорозуміння.

— Ви так думаєте? — питає дискантом мала голівка. — Я. навпаки, думаю, що все дуже просте й ясне. Ви ще досі не знаєте законів нашого Райху? З нами можна гратись у піжмурки тільки до якогось часу. Тепер це скінчилось, яволь.

Доктор Варецький відчуває нагло, що йому стало дуже гаряче. Він повертає голову і бачить свого великого незграбного сина, як той конвульсійно обіймає маму, що тихо схлипує.

— Пане! Ви не в курсі справи, я маю писані гарантії! — криком виривається у доктора. — Де тут оберштурмфюрер Герцог?!

Якась думка, якийсь блиск у маленьких очах:

— Оберштурмфюрер Герцог? Він, зельбстферштендліх, у своїй кімнаті, кімнаті нумер сорок вісім.

Доктор Варецький кидається бігти — подорозі він устигає обняти на мент дружину з сином: він зараз повернеться, все буде добре! Він вибігає з кімнати, ніхто його не затримує.

Він біжить по коридорі. Раптом, як блискавка, його мізок освітлює одна думка: він не мав, він не смів був покинути їх там, це була страшна помилка. Він кидається бігти назад, але в цей момент чує за стіною постріли, ясою, потім окремі.

Він допадає дверей, шарпає їх: вони замкнені на ключ. Він трясе дверима, він б’є по них кулаками, ногами. З глибини коридора надбігають агенти, вони намагаються відірвати його від дверей, штовхають його, б’ють по голові. Він мовчки бореться, все наново силкуючись розвалити двері.

Врешті, у замку скреготить ключ, двері відчиняються. На порозі стає висока людина, відштовхує з усієї сили доктора і закриває плечима вхід до кімнати.

Доктор Варецький дихає важко й дивиться на дегенерата з-під лоба, наче зараз кинеться на нього. Мала голівка говорить:

— Скінчено. Ідіть тепер додому, гер доктор.

Доктор Варецький не зразу розуміє значення цих слів. Потім його очі ширшають — він кричить страшним, захриплим голосом:

— Там… там був мій син!..

— А, це був теж тільки один проклятий жид… Я вам повторяю, ідіть тепер додому!

Є тепер якась погроза у цьому голосі, але яка погроза може ще бути страшна докторові Варецькому, і де на світі є ще для нього дім?!

Проте… він не здатний уже ні до чого. Він відчуває нагло абсолютну порожнечу в голові і, машинально піднімаючи ноги, робить декілька кроків наперед себе.

Довгий коридор здається йому тепер липовою алеєю, він бачить у глибині жовтий будинок з чорним дахом і жовте жіноче обличчя на білій подушці.

Тут його оглушує постріл і удар у голову, з заду. Пронизливий біль і сліпуча ясність поражають його, і він поринає у безодню, падаючи лицем до кам’яної долівки.

Внизу йде поспішлива евакуація міста.

Ляндек, Тироль, 1947 р.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.