Помилка доктора Варецького-4

 

ВІЧНЕ СВІТЛО

Ганс не слухав уже, іцо йому говорив Вільгельм, силкуючись відвернути його увагу від загальної розмови, що дедалі переходила в одностайний гамір. Вони були після сьомої чи восьмої чарки, а до того ж не відпочили ще після останнього «айнзац-у». Ганс думав саме про те, як йому позбутися Вільгельмового настирливого і нудного товариства, як він знову побачив її крізь запорошене вікно кантини.

Він не міг би сказати, що в ній прикувало вчора його увагу і що сьогодні пробігло по ньому струмом, аж він здивувався. Вона була дрібна й непомітна, а її невеличке обличчя з темними очима мало жовтявий відтінок. Він знав, вони недоїдали всі, вона може голодувала, але ж невже він не бачив на цьому переможному шляху на Схід таких, що вмирають з голоду? Ні, він не співчував тим людям, між якими було багато замаскованих ворогів, і це не було співчуття, іцо звернуло його увагу на дрібну, як мініятюра, українську дівчину у вицвілій блакитній сукенці. Вона не підходила теж під образ, що тривожить вояцькі ночі, образ жінки без обличчя, предмету  спорзних снів і мрій наяві. А проте, він відчув гостро, як відчуваємо інколи саме у снах, що він не сміє пропустити цієї дівчини, він мусить затримати її. Невже він, справді, занадто довіряв своїй міцній голові та цій солодкій горілці?

Коли він наздогнав її, на повороті в головну вулицю цього безнадійного містечка з занедбаними городами й порозбиваними будинками, він спочатку, не знаючи що їй сказати, йшов мовчки поруч з нею. Він дивився на неї і бачив тонкий профіль із трохи випнутою горішньою губкою, темний трикутник ока і кінчик рівної брови. Він не знав, чи могла вона не помітити його, в усякому разі вона не зрадила цього ні найменшим рухом, вона не звільнила ні не приспішила ходи. Цей її спокій трохи присоромив Ганса: аджеж, поза цим мундиром здобичника, поза цією переможеною землею, він був добре вихованим молодим чоловіком, студентом юриспруденції, сином адвоката з найкращого ляйпціґського товариства, — і того всього не могли знищити два роки перебування на фронті. Її спокій. її гармонійна хода нагадали йому щось із атмосфери доброго сальону, і він трохи не розсміявся сам із себе усвідомивши цю думку.

Та годі було продовжувати йти поруч з нею не розмовляючи, і він спитав її мовою, що вивчии із самовчителя і розмов із селянами:

— Де тут базар?

Вона спинилась, неначе тільки тепер помітила його:

— Ви чогось бажаєте від мене?

Він так збентежився (він не міг би був сказати, чи від її несподіваного контральта, чи від того, що своїм запитанням вона нагадала йому грубість його поведінки), що сказав по-німецькому:

— Пробачте, прошу, що я так неввічливо зачепив вас. Я…

Та, на диво, вона зрозуміла і відповіла йому в його ж мові, м’яко вимовляючи слова:

— Я саме йду в бік базару, покажу вам дорогу.

Значить, вона таки хотіла навчити його ввічливости, вона чула запитання. Одначе ця думка, замість розгнівати його, була йому приємна.

Вони йшли і він. сам собі дивуючись, не знаходив слова, щоб почати розмову. Він хвилювався, чи встигне, поки вони дійдуть до базару, запитати в неї про все. що йому хотілося знати. Йому бо раптом здалося необхідним знати про неї цілу масу всього. І разом із тим він розумів, що це бажання смішне. Кожен «камерад» висміяв би його.

Та воно було сильніше за нього. Було в ньому самому щось, що ця дівчина порушила зразу, самою своєю появою. Він відчував це, не усвідомлюючи, і він не боронився.

— Ви тут давно живете, в цьому містечку, фройляйн? — запитав він нарешті, виразно вимовляючи кожне слово.

— Ні, ми тількищо переїхали сюди з Харкова. — відповіла і чомусь спаленіла. Він запопадливо підтримав тему:

— З Харкова? Я був у Харкові — і дивуюся вам: аджеж там куди краще, як у цій дірі!

Вона сказала, дивлячись перед себе у довгу перспективу вулиці, що вибігала у степ, аж під фіолетну смужку лісу:

— Тут у нас добрі знайомі, а там…

— А там? — перепитав.

— Голод.

Ганс ніколи не думав до того часу про значення слова «голод». Це було погане слово, без змісту, коли воно торкалось підкорених, і повне потенційного страхіття коли б німецькому народові не стало «лєбенсравму», що за нього він, Ганс, боровся тепер на фронті, замість студіювати право, їздити на совгах і слухати музику в сальоні своєї мами. Все те було самозрозуміле і над ним не приходилось зупинятися в думках.

А оце раптом той далекий ворог, той голод, став близьким і реальним, він вигнав цю ніжну дівчину з її оселі, він мучив її, він може мучить ї її й досі. Чи мала вона силу оборонитися від нього тими своїми маленькими руками?

— Ви мені пробачте мою цікавість, — сказав, — чи ви живете тут з родиною?

— З мамою, — тихо відповіла.

Аж тепер він помітив, їцо праворуч вулиця відкривалася в базар, невелику, деревами обсаджену площу, де снувалися якісь безвиразні постаті й де сиділо за купками городини і склянок із зерном декілька селянок і перекупок.

— Може ви хотіли б мати щось із цього? — спитав, не знаючи що йому робити на цьому базарі. Але зразу ж пожалкував своїх слів: вона почервоніла знову аж під саме темне, гладко-зачесане волосся, і перелякано глянула на нього. Вона, певне, зрозуміла це так, що він хоче — як це частенько робили вояки своїм дівчатам — пограбувати для неї у цих нещасних людей їх мізерне добро, а він цього не мав на думці. Але й пропонувати їй купити для неї те ніщо, що тут продавалося, здалося йому тепер несмачним жартом. Він попробував вийти з положення:

— Мене цікавлять тутешні вишивки, — збрехав галянтно, — їх часом виносять на базар. Я хотів би купити щось таке моїй матері. Чи ви не могли б допомогти мені?..

Потім усе було просто. На базарі, на щастя, не було вишивок, а у Асі (він вимовляв її ймення, як назву частини світу, куди вони проганяли ворога і сміявся з цієї гри слів) були гарні, стилеві вишивки і не було в неї з матір’ю хліба.

Ганс приносив хліб, приносив м’ясні консерви, приносив шоколяду — і зовсім забував цікавитися вишивками, аж насилу мусів пригадувати їх, щоб її не образити; бо вона була надиво амбітна — його мала приятелька.

Він уже знав, що її батько був українським ученим філологом, що його заарештували й заслали в тридцять третьому році. Він знав, що її мати, сива пані з чорними, оксамитними, як у дочки, очима, була так само, як його мама, піяністкою.

Власне, він знав усе те від матері, яка розмовляла по-німецькому ще з часів старорежимного інституту і разом з чоловіком передала дочці знання мов. Він знав від неї, що Ася співала, однак тепер вона була занадто слабенька, щоб продовжувати свої співи. Чи вона ніколи не заспіває йому, питав Ганс, дивлячись на темну, похилену над шитвом голівку. Вона підводила на нього свій оксамитний погляд і, всміхаючись, заперечувала. Ні. І він, Ганс, сильний Ганс, як його називали, не насмілювався просити її. Що було в цій дівчині таке, що обеззброювало його?

 

**

*

Це було одного вечора в їх маленькій, такій затишній кімнаті невеличкого будинку на далекому передмісті. Вони сиділи при світлі грубої свічки, Що її Ганс дістав десь і приніс, загорнену в шовкову хустинку з останньої посилки з дому. Ася мала мережити її, але в неї не було заполочі, і тепер вони сиділи обидві з матір’ю над старенькою скатертиною, з якої випорювали нитки.

Ганс був не в настрої. Увесь той день Віллі розказував йому з деталями свій роман з веселою білявою дівчиною, дочкою господаря його кватирі, ознайомленою, як не можна краще, з мистецтвом кохання. І хоч він, Ганс, гидував пригодами, що давалися йому занадто легко, та проте він здавався собі сьогодні смішним із своїм знайомством з тією дівчиною, що держала його при собі сам він не знав чим, та якої він досі навіть не поцілував, хоч знав її вже цілий тиждень. Його нервував той тихий вечір, той запах матіоли, що плив крізь відкрите вікно.

Хтось постукав. То була маленька сусідська дівчинка. Вона прийшла просити Асиної мами посидіти біля її хворої сестри, поки вона збігає по страву, що її давали у військовій кухні. Ганс зрозумів дещо з цієї розмови і, намацавши в кишені цукерок, дав його малій.

Коли вони залишилися удвох, Ганс відчув непереможне бажання зблизитися до Асі. Ні, ні, він не думав нічого такого, вона була така ніжна, її тоненькі пальчики так справно витягали павутинні нитки, що йому нестримно схотілося вхопити її на руки і підняти високо-високо, як роблять з дітьми. І він підвівся з місця та сів біля неї на маленькій канапці.

Вона поволі спустила на подолок руки зі скатертиною і хвилинку дивилася на них. Ганс бачив  на її переніссі, між тонкими бровами, дрібну морщину напруги. Він саме мав сказати щось весело-очайдушне і вхопити її у свої сильні руки, коли вона підняла на нього погляд і тихенько спитала:

— Хочете, щоб я вам заспівала?

Кожного іншого часу Ганс був би захоплений. Тепер він, зідхнувши, тільки сказав:

— Я вас прошу.

І вона заспівала.

Він чув уже нераз. іздалеку, ті пісні землі плідної, пустошеної ордами, пісні тужливі, то знову життєрадісні якоюсь вітальною радістю, якої він не міг збагнути. Та тепер він чув тільки її голос. Це був повен набринілого почуття і дивної внутрішньої глибини альт, подібного якому Ганс не чув ніколи. Слухаючи його. Ганс зрозумів ту силу, що вабила його і разом з тим держала здалеку, що веліла йому шукати і одночасно забороняла торкатися її. Та сила, та чиста внутрішня краса, туга за якою дрімає в кожному мужчині, кидала його навколішки і наказувала стирати з тих ніжок порох землі, що дрижала під ногами переможців.

 

* *

*

За тиждень Ганс відійшов на новий «айнзац», не переживши любовної пригоди. Та він поніс у собі аж до смерти, нікому непотрібної смерти в пеклі Сталінграду, як вічне світло, чарівну, нездійснену. а може й нездійсненну мрію.

Ляндек, Тироль, 1946 р.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.