Помилка доктора Варецького-5

 

ПЕРЕДАЧА

— Ідіть уже, мамуню, йдіть, — казав Василько, підтягуючи штанці на худому животику, — я вже напам’ять знаю, що маю робити: вдягти Оленку, нагодувати борщем і картоплею з печі, курам насипати посліду, а якби вас не було до вечера, то загнати їх до курника.

— І до грубки трісок докидуй, пам'ятай, а якби тобі не стало тих, що в сінях, то маєш ще у дровітні. А якби було студено в хаті, то вдягни Оленку в татів каптан, отут, на лаві. А хліб їжте потрошки, аби вам до вечера вистало.

Марія ще раз обкинула оком хату — по кутах снувалися ще нічні присмерки, сонце ще тільки збиралося сходити — і, закинувши собі на плечі тлумак, вийшла, тихо припираючи двері: хай поспить ще дитина, ще добре наплачеться, не вгледівши матері.

На дворі морозець, земля уже тверда й тут, в їхньому куті, і Марія правцює голими городами, де стирчать стовбурі капусти і темніють купи непідібраного картоплиння. Аж ось уже й тракт, що веде з самого Перемишля аж у сам Львів.

Шлях стелиться перед Марією рівний і довгий-довгий. якийсь безконечний, проте Марія знає, що йому буде кінець, не раніше й не пізніше, як за дві години: вісім кілометрів з гаком.

Біжать у далечінь, похитуючи безлистими верхами, придорожні тополі, і разом з ними біжать назустріч містові Маріїні думки. Ходили туди удвох з Олексою на храм до святого Юра та й дістати благословення від Митрополита, ходили дивитися на дівочі й парубоцькі вправи на рівній, як зелений стіл, площі Сокола Батька, аж по той бік міста, чи до Лугового Городу під веселими горбовинами Вульки. А верталися з гостинцем для дітей та й для баби, що їх Марія недавно сама ховала, царство їм небесне! — верталися з якоюсь радісною силою у молодім ще тілі. Гейби тільки-що побралися… Так недавно то було, лиш мало-що більше, як один рік тому!

Марія зупиняється, скидає з плечей мішок на купу змокрілого листя і, розстібнувши каптан, сягає за пазуху.

Вона знає, що він тут, у неї на серці, цей малий згорнутий учетверо і зав’язаний у хустинку папірець, а проте вона мусить ще раз подивитися на нього. Цей папірець, то її ключ до Олекси, то її право передати йому чисте шмаття і тютюн, а може навіть хліб?.. Як Пан Біг поможе, а чортяки не показяться та не заборонять передачі — бо й таке бувало.

Марія мандрує далі. Сонце вже вилізло з-за обрію, бліде якесь і невмиване, як той світ Божий цілий тепер. Сніг, що випав цієї осени так рано, зліз геть-чисто, і обабіч дороги рудіють голі стерні — не видко ніде, щоб зеленіла озимина. Кому хочеться сіяти, як не знати, що буде?

Люди кажуть щось про колгоспи, та й що мусиш туди йти, а то вивезуть тебе — світ-за-очі, бо ти «куркуль». А Марія знає одне: якби вони були разом, то все воно якось би було, що людям, те й їм, пережили люди панщину, то й це якось переживуть. А от самій їй з дітьми та з тою журбою, що їсть її вдень і вночі… І знову Марію бере досада на Олексу: і пощо він брався за ту кооперативу? То через неї все те нещастя.

Поки він був тут, то все було так, наче й не могло бути інакше: так було треба, і він так робив. Взявся був за ту кооперативу, хоч сміялися з нього спочатку, хоч платив свої гроші за якийсь перестоялий крам, не їв і не спав — аж поки люди зрозуміли, що то їх. своє власне. А потім. — ой,. як же воно красно було потім, як усе пішло, пішло… Директори з міста приїздили, хвалили її Олексу і дякували, в селі стали його шанувати, до виділу «Просвіти» вибрали і до церковного Братства, хоч який молодий. І що з того всього? Прийшли ті, і все, що було добре, хоч і кололо в очі полякам. — стало через ніч погане і страшне. А якби так, справді, він не був брався за оту кооперативу? От, інші чоловіки дома, платять усякі драчі, бо платять, таке їх право, тих, що прийшли.

і Марія мусить їх платити, від рота дітям відриває, останні лахи зі скрині випродує. Але таки інші люди якось дихають, інші жінки мають чоловіків, а діти татів. І що кому тепер з тої кооперативи, що за неї забрали її Олексу, а вона залишилася сама з дрібними дітьми? І дні її трудні та й журливі, і ночі її довгі та й холодні, нема його коло неї, і — може — вже й не буде… І сам таке зробив, на свою та на її голову.

 

**

*

Марія стояла під ворітьми корпусів замарсти- нівського гарнізону і тиснула рукою завмерле серце: тут не було нікого. Не було людей і на протилежному боці вулиці, коло під’їзду в жидівський будинок, де вони збиралися тоді, коли злющий енкаведист-вартовий відганяв їх з-під в’язниці.

Трохи очунявши, Марія побачила оподалік, при вході у вузький провулок, декілька жінок і побігла туди. Слава Богу, тут були люди, вони заповнили вже увесь вільний простір і стояли збиті вкупу перед бічними ворітьми в’язниці — це туди, певне, передаватимуть передачу. Марія пристала до задніх.

Стоїть Марія і дивиться, чи нема знайомих, вона тут, наче у себе в хаті, а то ще й певніша, гейби вона добилася до своєї громади, до своєї родини, що її довго не бачила: саме місяць тому. І, хоч нема щось знайомих між тими, що коло неї, то всі ці люди близькі Марії, бо у всіх їх те саме що в неї, горе. Вона їх розуміє, а вони її.

Ще нові жінки й чоловіки надходять, за Марією густішає людей, і від цього їй здається, що це вона підійшла вперед. З одностайного гулу голосів Маріїне вухо виловлює окремі речення, розмови.

— П’ять місяців не могла знайти його, — каже якась тонка, як соломинка пані, що раз-у-раз перекладає з руки в руку валізку й смикає лицем.

— А чого ж пан посол не зникнув упору? — дивується панок, старий і трухлявий.

З другого боку селянка, вся запугана в грубезну хустку, питає в іншої, що чогось розстібає свою кожушину, так їй гаряче:

— А пощо ж він тікав, жіночко люба, чого ж ви його не тримали при собі? З моїм, то інакше, його взяли за брата.

— А мого взяли таки за нього самого, та ж він того й тікав, бо знав, що з ним буде. І щоб я мала такого чоловіка, що то «моя хата з краю»? Коли я сама п’ять років головою в «Союзі Українок» була?!

Вони не бояться тут нічого ці люди, ці жінки, їм уже «все одно». А в тім, їх тут ніхто і не підслухує. вони й так нікому непотрібне барахло: родини арештованих.

А жінка не вгаває:

— А дивіть, ота-о, з-під Рави, за таким ходить, що він укупі з тридцятьма на той бік тікав. І не голіруч, не гадайте! Рушниці мали при собі і гранати. Кому повезло, а кого впіймали. Таке вже щастя.

Марія глипнула вбік тієї з-під Рави — і вже не годна відірвати очей: біле-біле лице і чорні-чорні очі під шнурочками брів, напрочуд гарна. І вдягнута якось гейби про свято, в чорному обіп’ятому каптані та в чорній хустині — висока, інша якась від усіх. Марія пропихається в той бік і ось вона вже біля тієї жінки.

— Щось я вас тут не бачила, — заговорює Марія здалеку і дивиться в те обличчя, ще чистіше, ще гарніше зблизька. Молодиця здригнулася, наче її збудили, і тихо проказує:

— Я йому ще не багато подавала.

— То його лиш недавно забрали, вашого, чи як? — допитує Марія, так їй хочеться зайти з жінкою в розмову.

Молодиця чогось спалахнула, відкинула назад голову і дивиться на Марію з-під своїх довгих вій. А тоді каже:

— Тут уже чогось усі знають, то й ви, певне, знаєте, але ще хочете вчути від мене. А воно таки так, тікав зі зброєю в руках, не сам, а багато їх і впіймали. Таким — передати нелегко.

— Та чого ж ви його на таке пускали?! — аж криком вирвалося в Марії.

Жінка дивиться тепер на Марію, як дивляться на малих, нерозумних дітей. Вона навіть усміхається.

— Я сама казала йому тікати, знаєте? Ви гадаєте, можна те лихо, що тепер, переспати? То, жінко, такий час настав — вона не всміхається вже, вона говорить якось суворо й грізно — такий час, що нема вже куди вертатися назад, ні стояти на місці, а треба все вперед та й уперед. Через тюрми і через смерть. Аж поки не надійде наш час.

Чи вона при собі, ця жінка, думає Марія, чи вона при розумі?..

А та говорить, і очі в неї аж страшні, такі великі:

— Може вони годні нас усіх похапати та й повистрілювати, а може їм не вистане тої стрільби та й того часу. А він, такий міцний понад усі люди, — мав стояти, аби в нього ціляли? Що Бог не допоміг, то Божа справа.

— Та чого ж і ви вже з ним не пробували того щастя, або що? — питається Марія і сама собі дивується. Але жінка гейби чекала того запитання:

— Я мусіла лишитися, бо в мене двоє дітей, два хлопчики. То я їх доглядаю, аби було кому бути на той час, що я вам казала.

Вона схиляється по свій клунок і, ще раз глянувши на Марію своїми горючими очима, просувається кудись далі між збиту людську гущу.

Ні, Марія ніколи-ніколи не забуде цих очей.

 

**

*

Пізно увечорі вертаеться Марія додому, передавши чоловікові білизну і тютюн. Хліба не взяли, ще й дуже сердились, відкривши його в мішку. Але таки Олекса має чисту сорочку та й теплі підштаники й онучі, таки він зможе цілий місяць курити той добрий тютюн, що за нього Марія віддала бабину найліпшу спідницю. Най курить, то тепер ціле його щастя.

Які довгі, які сумні тепер львівські вулиці, без веселого людського шуму, без сорокатого краму за великими вікнами — лиш тут і там убога «хлібна» з чергою та якісь «харчо-торги», де висять повироблювані з дерева ковбаси, і повні тільки бочки зі смердючою кількою. Вигупують важкими чобітьми червоноармійці, шварґотять про щось купки жидів — отакий увесь тепер той Львів, те наше місто.

Нарешті вже й рогачка, і вже Марія на своїй дорозі додому.

Йде Марія неспішним кроком звиклих до далеких шляхів селянських ніг; вітер, що зірвався зі Сходу й розкидає по небі хмари, обпікає їй лице та здирає з голови хустину, хліб у мішку муляє плечі. Але в Марії якийсь такий спокій, вона якась така зібрана в собі та й сильна, як не була вже давно. Як колись ще тоді коли Олекса був біля неї.

.. .І дітей у неї двоє, думає Марія, так, як у мене. Моя Оленка та й мій Василько. А тата забрали, бо він так робив, як треба було.

 

**

*

Марія причинила хатні двері й хвилинку дивилась на дітей, що спали обидвоє: Оленка на постелі, вкрита татовим каптаном, Василько — на землі перед вигаслою піччю.

Марія тихо ступила в хату і, скинувши мішок з хлібом на долівку, присіла біля Василька. Дивилася на його боком повернуте личко і віднаходила в ньому Олексині обриси, його густі брови, з’єднані на переніссі, його кругле підборіддя з малим розділом посередині. Скинула каптана і легенько вкрила Василькові розхристані груди. Збудить його, як натопить у печі. Та він тут же прокинувся. Сів і, протираючи очі, ще заспаним голоском запитав:

— Мамуню, ви вернулися? — І зразу, побачивши на долівці мішок та намацавши в ньому хліб, здивувався: — А хліба ви татові не передали?

— Тато не хтіли хліба, Васильку. Тато мають там хліба доста, а то, кажуть тато, буде мій гостинець Василькові. Аби він міцний і розумний ріс, мій синок, кажуть тато.

— Йой, мамуню, що ви говорите?! То ви бачили нашого татуня?!

— Бачила, синку, а якже, бачила, сьогодні мені позволили, — каже твердим голосом Марія і  додає ще, подумавши: — А ти нікому не кажи, то не вільно.

— Присясти Богу, не скажу! А які ж вони тепер. наші татуньо, які вони? — питає Василько і пильно дивиться Марії у вічі.

Марія повертає погляд кудись перед себе і поволі замислено прорікає:

— Такі, Васильку, дуже добрі та й дуже мудрі. Такі — понад усі люди.

Львів, 1941 р.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.