Помилка доктора Варецького-6

 

ОБРАЗ НАД ПРІРВОЮ

1.

— Роно, чи ти граєш тепер, чи фліртуєш? — кликав молодий чоловічий голос, і була в ньому нотка особистої образи. — Або відбиванка, або…

Жінки зійшли саме з вузької доріжки, що вела їх з лісу, на дорогу повз готель і мали тепер ліворуч сонцем залиту спортову площу, де бігало за м’ячем декілька пар хлопців і дівчат в купальних костюмах. Збоку, під сіткою огорожі, стояло двоє: дівчина у синіх шортах і білій, без рукавів блюзці, на яку спадало хвилясте каштанове волосся, та стрункий білявий хлопець з портфелем у руці. Він мабуть тількищо приїхав, чи прийшов, його бо черевики вкривала дорожня пилюга. Вони були зайняті тихою розмовою, що її раз-у-раз силкувався перервати голос з гурта, дедалі різкіший. Врешті дівчина, названа Роною, відгукнулась йому донесливим меццосопрано, в якому міг таїтися темперамент майбутньої Кармен:

— Дай мені спокій, Дада! Я більше не граю.

Ї, вхопивши хлопця під руку, вона потягла його в бік будинку.

Жінки, що верталися з лісу, йшли деякий час їм услід, аж спинились перед входом у готель, де під високими ялицями стояла лавка з дощечок, із вигідним крутойдучим обпертям.

— Сядемо? — запропонувала старша з них, огрядна пані, що злегка шкутильгала через застарілий ревматизм. Друга, не стара ще, але вже й немолода, з тонким і змученим обличчям, де перші морщини сперечалися з виразом молодої допитливости сірих очей, охоче погодилась, і вони сіли.

Сонце, вдираючись крізь галуззя дерев цього невеликого готелевого парку, гралося з купою порожніх бляшанок з консерв, що лежали тут між сміттям, нагадуючи, що цей колись грандіозний тирольський готель був тепер занедбаним азилем групи переселенців, експлуатованих ненаситним власником, щасливих, що їх тут легко «приписують» і використовують — поки у них є ще трохи золота, килими до продажу, і поки можна ще пачкувати сахарину з недалекої Швейцарії.

Дорогою, за невисоким живоплотом, проходили гуртки й пари туземців. що їх кожної пів години викидав підміський трамвай, над’їжджаючи з Інсбруку. Був чудовий травневий день, і мі- щухи поспішали на лоно природи, обвантажені наплечникамн і торбами. В готелі вікна були повід- чинювані і казали про неприявність власників або їхній пообідній відпочинок. Тільки з якогось вікна плив, як квиління пташки, плач немовляти.

За хвилину, на одному з бальконів першого поверху з’явилася пара, що покинула площу гри — вони вийшли чуло обняті й продовжували стояти так, спершись об бар’єр.

Старша пані показала на них рухом голови, а потім згіршено знизнула плечем.

— Молодь тепер! — сказала значуче.

Але молодша не підтакнула їй. Вона повернула замислений погляд на супротилежний, увесь під снігом, Патшеркоффель і промовила тихо, наче до себе самої:

— Вони мають рацію, беруть, що їм дає життя. І, головне, вони щирі. Не обмотані конвенційною брехнею, як були ми колись.

Старша дама аж порушилась на своєму місці:

— Що?? Вам подобається поведінка молодих? Ця невихованість хлопців? Цей брак усякої стриманости, ця, можна сказати, безсоромність дівчат?

— О, про невихованість нема чого й сперечатися. Що ж ви хочете, де вони мали виховуватися? В большевицьких десятилєтках, що в них навіть наші, галицькі, діти кінчали свою середню освіту? В німецьких таборах праці, чи в мандрівці по всяких Словаччинах і Мадярщинах, або, може, по таборах Ді-Пі? А щодо нестриманости, тієї, як ви кажете, «безсоромности»…

— Заперечите, що вона є?

— Не зовсім, тільки окреслю її трохи інакше: сміливість, часом може трохи занадто велика сміливість у добуванні того, на що ми терпляче чекали роками… а коли воно з’явилося, тоді часто не мали тієї сміливости сягнути по нього рішучою рукою.

— Жінка не може бути занадто активна в коханні, це їй не підходить. І це, навіть, зражує чоловіків.

— О, моя пані, — в голосі молодшої відчувся тон особистої прикрости, — справжня жінка органічно не може накидати себе чоловікові, розумієте? Органічно не може. Не бійтесь, вони, ті сьогоднішні, прекрасно відчувають, коли їх прагнуть, а коли ні. Тут річ у тому, що дівчата щасливо позбулися того фатального поняття, яке нам вбивали в голову, про якесь виїмкове значення жіночої амбіції. Що їх не навчили соромитись їхніх почувань і виявляти їх хіба тільки тоді (і то не занадто), коли матимуть стовідсоткову певність, що з ними хочуть одружитися. А скільки чудових, ніколи не вижитих почувань в’януло під тим панцирем конвенансу, що нам його накладали, скільки нервових систем попсовано і знищено?

— За наших часів теж говорили про «вільну любов», — з деякою злобою пригадала старша пані.

— О, то я даремне так багато говорила, — більш із жалем, ніж ображено відповіла друга. — Я не була ніколи і не є за вільним від моральних законів коханням. Тисячелітні християнські основи співжиття жінки й чоловіка я вважаю єдиними гідними людини «на образ і подібність Божу». Я тільки хотіла б — вона продовжувала тихо, наче говорила до себе самої — щоб молоді почування розгортались, як квітки до сонця, не придушені холодною рукою розрахунку й облудливости. Вони мають в собі велику силу, що може, вміло плекана, вистачити на ціле довге й плідне життя.

— А невжеж жінки наших часів не переживали великих кохань і не боролися за них?

— О, ви вжили доброго слова: боротись за кохання. Це саме про те я хотіла казати. Ні, ми дівчата з так званих «добрих домів», дівчата пересічної сили характеру, дівчата з почуттям тодішньої «пристойности» — ми не боролись за наше кохання. Це могла робити якась дівчина, що зросла у виїмкових обставинах, та яка в боротьбі з оточенням часто сходила на бездоріжжя. Ми не боролися за наше кохання, ми часто не вміли, навіть. його виявити. А коли прийшло якесь непорозуміння, воно розбивало і нищило все на завжди: наша, так пильно прищеплювана нам амбіція, не дозволяла роз’яснити його впору. І ми…

Зона урвала, саме бо на зупинку перед готелем з шумом під’їхав трамвай. Жінкам видно було проміж ялиць синявим щабінем вкриту дорогу, куди висипались тепер з трьох невеличких возів купки пасажирів. Вони розлізлися в усі боки, декілька постатей звернуло до готелю.

Вони проходили гусаком, вузькою доріжкою повз жінок: струнка й елегантна, з обличчям «фам фаталь» дружина інженера, її доня з розтріпаним золотистим волоссям і пташиним личком, добре зложений, але простий з обличчя «маґістер» якихось там наук, присадкуватий і жвавий лікар-спеціяліст, довгий фотограф, що пів дня гніздився зі своїми ляйками десь в інсбруцьких руїнах. На кінці дріботіла, обвантажена торбами, груба фотографова теща. Вона спинилася поруч лавки.

— Що ви дістали? — поцікавилась ревматична дама. — Дають у місті каляфйори?

— І горох, і салату, — підносила вгору свою сіткову торбу прибула. — А ви де реєстровані?

Старша пані піднялася з лавки, і вони пішли в готель, жваво розмовляючи про всі можливості нормованого і чорного ринку.

Молодша жінка залишилася на лавці сама. Публіка перейшла, знову стало тихо, тільки в будинку тут і там стукали двері, на бальконах з’являлися люди і зникали. Будинок знову наче завмер. Жінка на лавці звернула погляд на балькон, де стояло раніше тих двоє. Вони все ще були тут, тепер над бар’єром видко було тільки їхні голови, вони, очевидячки, усілися на лавці під стіною. Голова молодої дівчини, відкинута злегка взад, звернена була лицем до широкої панорами між горами, де в молодій соковитій зелені цвіли яскраві цятки веселих тирольських домиків. Він, злегка нахиливши до неї голову, говорив щось, але сюди не долітав ні найменший згук. Нагло дівчина кликнула голосно: «Тихо!» — і повернула трішки голову. Цей рух вистачив, щоб їх уста зустрілись. Але вона хутко відвернула голову і її сміх прозвучав у дзвінкому повітрі коротко й щасливо. Вони продовжували сидіти мовчки, він дивився тепер услід за її поглядом, волоссям торкаючись її волосся.

Жінці на лавці здалося непристойним підглядати їх кохання, їх щастя. Вона відвернулася. Та саме існування цієї молодої, закоханої пари, що могла давати розквітати своїй любові, сповняло її якимось особливо гарним почуттям. Це було так, наче якась ясна, прозора субстанція, пливучи від них, наповнювала собою простір, викликаючи ніжні, ледве схопні резонанси давно прогомонілих мелодій.

Жінка підвелась і пішла перед себе.

 

2.

Було після зливного дощу. Дівчата висипались з будинку ліцею на мокру вулицю і розбіглися в усі боки.

На сквері, всьому в молодій зелені, ще з калюжами води на доріжках, де вже відбивалося сонце, зупинилося троє. Дві з них жили на недалекому передмісті, третя звертала вбік міського саду, куди вів її шлях на принципальну вулицю. Вона весело помахала рукою: Допобачення!

— Пам’ятай, Мурка, завтра партія з математики! — пригадала одна з двох, веснянкувата Дарка з фігуркою ефеба.

— Пхе, математика! — видула Мурка рожеві, ніжного рисунку уста, що вкупі з сірими, допитливими очима надавали чару бліденькому личку.

— Я не вчу математики, бо й так її не вивчу. А при матурі…

— Е, що Мурці матура! — злобно докинула третя. — У кого батько канонік…

Мурка, що мала вже побігти, зупинилась і гостро поглянула на малу і вже зовсім по-жіночому заокруглену Олю:

— Мабуть, я тільки через мого батька й пролізла до матури! Можливо.

І вона пішла, гнівно стріпнувши темнорусявою голівкою і, на знак протесту, одним рухом зриваючи з голови великого солом’яного капелюха, яким стала вимахувати.

Але в міському саді, що був колись міськими валами і досі носив їх назву, її настрій швидко змінився. Вона йшла під гору широкою алеєю, затіненою старими каштанами. Назустріч їй виїздили няньки з візками, простуючи до лавок, що тут і там висунулись на сонце. Вони зупинялись і розмовляли, недбало похитуючи ручкою візка, де спала дитина. Між деревами перегонялися, ховаючись за грубі пні, хлопчики.

Мурка дихала на повні груди і думала: «Яке розкішне повітря, і як душно і нудно в клясі!» Але зразу пригадала, що це всього тільки ще два місяці.

Як зле, що ця війна триває, не хоче скінчитися! До Львова, ні до Відня її не пустять, ні защо. А їх місто з трьома кінами і безнадійною А—Б, та офіцерня, що снується і нашіптує щось дівчатам у переході… як воно все набридло! І навіть хлопці, що приїздять з братом зі стрілецького Коша, також якісь нецікаві, все якісь плоскі жарти, а, щоб про книжки, про подорожі, про які вона мріє, про.. .

Але ось вона вже пройшла базар, метушливу вулицю з жидівськими крамницями, ще один сквер — і тут уже їх обсаджена старими липами вулиця та їх великий будинок.

У великому передпокої їх панської квартири, де все блистить, як у пуделечку, щось незвичне вражає Мурку, вона спочатку не знає, що. А потім вона бачить на стоячій вішалці старшинське пальто.

Ох, зідхає Мурка, буде спізнений обід і довше чекання на солодке, бо обід мусить бути з усякими «шиканами». І вона неохоче бере за клямку дверей до їдальні.

Він стоїть, високий, дуже високий серед кімнати з темними меблями, роз’ясненої квітами у вазах, він стоїть, повернутий до неї плечима, розмовляючи з батьком, що сидить у фотелі під вікном. Олена, її старша на шість років сестра, листує при столі якісь ноти.

Батько звертається до Мурки:

— Знайомся, доню, з паном четарем Г., він буде у нас тепер частим гостем. А це моя молодша, абітурієнтка, — каже до четаря, і є в голосі старого консисторського радника з чолом мудреця — нотка чулої ніжности.

Мурка кидає на канапу капелюх і течку з книжками і чемно підходить до гостя. Він повернувся і вона бачить, глянувши вгору, подовгате обличчя бльондина з великими, трохи опуклими очима, що жмуряться в усмішці. Усмішка якась дуже лагідна й приваблива, на устах, що відкривають довгі, сильні зуби. Щось сильне й добре промінює з цієї усмішки, з нього всього, і Мурку обдає чимось теплим. Усмішка погасає, але вона бачить її ще й тоді, як він пішов уже (у нього, на жаль, нема часу скористуватись запрошенням на обід), вона бачить її у сні і наяві.

 

3.

Четар Г. став часто бувати в місті, де підготовляв стрілецький концерт в користь Червоного Хреста, і кожного разу він заходив у дім Муркиних батьків: старша доня мала акомпаніювати на концерті, і він привозив ноти та домовлявся про кінцеві спільні проби, він обговорював з батьком справи залі та плякату і програмки.

Мурка, свідома краси своєї сестри — Олена чарувала своїм напрочуд білим обличчям та темносиніми очима при темному волоссі, Олена була перша в місті елеґантка — Мурка прийняла, як невідхильну конечність, що четар закохається в Олену, дарма, що в неї був на фронті наречений-лікар. Одначе, четар завжди жваво схоплювався з місця, коли Мурка більш чи менш випадково забігала в малий вишнево-золотий «сальон» з фортепіяном, де відбувалися музичні консультації, він завжди старався втягти Мурку в розмову і затримати її.

Але Мурка відходила, перед нею була матура, казала вона, і вона йшла в інші кімнати та сиділа там з б’ючим серцем, надслухуючи. Коли ж отвиралися двері вітальні й чути було його кроки в передпокої, вона не витримувала, бігла за чимось до кухні і тоді ще раз бачила його, як він домовлявся з Оленою на черговий раз. І чи це випадково, чи зумисне, він не відходив так довго (бо Мур ка пробувала згнобити своє дурне серце і не йшла зразу ж), поки вона не з’явилася і він не попро- щав її міцним тиском руки та своєю усмішкою, що знову не давала Мурці спати в ті червневі, короткі ночі.

Одного разу, коли Олені треба було піти на засідання Комітету Допомоги Раненому Воякові, де вона була секретаркою, вона дала Мурці доручення «бавити» тимчасом четаря. Мурка чекала його у вітальні з книжкою, своєю улюбленою «Вікторією». Чи була у виборі лектури якась задня думка? Може. Та вона не була цього свідома. Але книжка не могла її сьогодні зайняти; вона надслухувала дзвінка.

Він подзвонив о п’ятій і скоро потім увійшов.

— Панна Мурка сама? Яка мила несподіванка, —. сказав, ґалянтно вклонившись і стискаючи подану ручку. — Можна?

Він відсунув низький фотель (вона так схвилювалася, що забула попросити його сідати, але з ним усе було таке легке!) і сів біля неї при столі, де лежали традиційні альбоми фотографій та її розгорнута книжка. Він узяв книжку і глянув на титульну сторінку.

— «Вікторія» Кнута Гамсуна. Гарна книжка. — сказав.

— Це найкраща книжка, яку я читала, — ожила Мурка, — мені здається, що тільки нездійснене кохання може бути таке… таке…

— Поетичне. — докінчив за неї. — Але воно не мусить таким бути, щоб було гарним.

— А однак, воно так є! — сказала авторитетно і зразу спаленіла, засоромившись: вона мусіла здатись йому смішною, коли береться зі своїми вісімнадцятьма роками філософувати про життя і кохання. І, щоб додати ваги своїм словам, докинула:

— Навіть Іван Франко. великий реаліст, каже:

«Найсвятіша любов — освячена розлукою».

— А я думаю трохи інакше, як Іван Франко. Я думаю, що немає нічого кращого й вищого на світі, як сповнене кохання — зв’язок на життя і смерть молодих повновартних людей. Я думаю, що справжнє велике почуття може дати людині силу на великі діла, на високий рівень життя. І може дати те щастя, що досяжне в нашій земній обмеженості.

Мурка відчувала, як міцно б’ється в неї серце і, щоб замаскувати своє хвилювання, вона сказала легковажно:

—. Те, що ви кажете, звучить, як проповідь. «Земна обмеженість»…

— Я, поза військом, кандидат духовного стану, — сказав четар тоном, в якому Мурка відчула справжню серйозність. Але це відкриття якось неприємно вразило її.

— Невже? — спитала розчаровано.

їй, що саме переживала роки внутрішнього спротиву проти того, що накладає на духовість будь-які рами, їй, що жила в конвенційності життя жінок того часу і того оточення, і тимбільше шукала волі у духовій сфері, їй здалося чимось відсталим, щоб молода, міцна і здібна людина могла піти на теологію. Що іншого було з нашими батьками й дідами, але тепер…

Вона глянула на нього допитливо. Він дивився на неї поважним, скупченим поглядом, теж питально піднісши брови.

— Ви не знали? — запитав за мить.

— Ні…

— То це добре, що ви довідалися. Я мусів би вам це сказати. І то не тому, щоб воно визначало невідхильно мій дальший життьовий шлях. Тому, що це показує вам мою життьову настанову. Ви ще дуже молода, але з часом багато з того, що здається вам сьогодні відсталим і обмеженим, набере для вас нового глибокого значення.

Він був наче схвильований, він підвівся і пройшов по кімнаті. Потім він став перед нею і стояв так хвилину, мовчки. І в Мурки вперше зродилося тоді бажання залишитися на все життя у захисній тіні цього великого на зріст і такого іншого від усіх, що вона досі знала, мужчини.

Він сів знову і взяв зі стола альбом та відкрив його навгад, там, де лежала, не вклеєна ще, Мур- кина остання фотографія в парку. Мурка стояла тут з трохи розвіяним волоссям, безжурно роз- сміяна, проти неї бо, невидні на фото, були її товаришки, викривлені до сонця, що перегукувалися з нею, щоб її' розсмішити.

— О, яка мила і яка правдива! — всміхнувся до знимки четар і запитав: — Можна б мені взяти?

Але Мурка стільки разів чула від матері й сестри, що своєї фотографії не можна давати чужому мужчині, що відрухово заперечила головою.

Він поклав альбом і взяв зі стола її руку, що гралася розтиначем.

— Чому не можна? — запитав довірливо.

Але оце почулися в передпокої кроки і до вітальні увійшла мати. Дрібна, гарна ще пані, вважала, очевидячки, непристойним залишати молоденьку доню з офіцером і прийшла, покинувши домашні заняття, «робити гонори дому».

 

4.

На концерті стрілецьких пісень, що пройшов перед залею, повною добірної публіки з міста й околиці та високих достойників армії, — на концерті Мурка бачила його тільки здалеку: він був дуже занятий. він провадив конферанс, він мусів бути скрізь. Однак, через декілька днів мала відбутися стрілецька вечірка. Чи буде він там? — думала Мурка днями й ночами. Думка про те. що вона, всупереч своєму бажанню, відмовилася дати йому свою знимку, не давала їй спокою, і вона марила про те, як вона загладить усе і він… Та чи ж буде він там?..

Мурка мала виступати на вечірці сама, з батьком, старшій бо сестрі, що до війни виїздила з матір’ю на карнавал до Львова, нецікаві були такі забави.

Вона була вдягнута в білу серпанкову сукню з блідорожевою трояндою біля відкритої шиї. Волосся, завите ззаду, збирала рожева бинда.

— Мамо, дивись, яка гарна сьогодні наша Мурка, — аж здивувалася Олена, що занята своєю красою, не встигла добачити юного чару молодшої сестри. — Вона уже зовсім дорослою стає, правда?

Це була перша справжня Муркина вечірка, але, коли вона увійшла з батьком у рясноосвітлену залю, її погляд шукав тільки одного. І шукав надаремне. його не було, він був такий високий, що вона мусіла б побачити його зразу. І від цього померкли світла, притьмарились кольори туалет, нецікавим став ряд військових під стіною, і пусткою повіяло по залі.

Вона танцювала зі знайомими і з товаришами брата, що був тепер на фронті, вона танцювала без перериву — і трохи не плакала з жалю. Аж раптом — вона його побачила: він стояв у дверях, ще в легкій старшинській нагортці. і дивився на неї. О, яке це було невимовне щастя!

Вона не пам’ятала потім, як це було, вона знала тільки, що він держав її в обнятті, і вони кружляли під звуки Штравсового вальса, він держав її близько, а проте якось ніжно, як щось крихке й дороге, лагідно дивився у вічі і тихо говорив щось про неї. таку…

Та хутко в залю зайшов батько, що грав у суміжній кімнаті в преферанса. Була вже друга година ночі, а він обіцяв матері, що о другій годині Мурка — в неї завтра лекції — буде вже дома.

— Чи я не міг би провести панну Мурку? — запропонував свої послуги четар. Батько глянув на нього трохи стурбовано, а потім усміхнувся:

— Моя пані напевне мала б тут щось замітити, але я маю для вас стільки довір’я й симпатії…

Четар шармантно вклонився, і батько, заспокоєний, пішов продовжувати свою «партію».

В гардеробі він помагав їй одягти м’якого білого плащика, він дивився, як вона пов’язувала голову білим серпанком. Вони вийшли під мелодію старого кадриля, що саме починався.

Місто спало під низьким, темним небом, лиш тут і там позначеним зіркою. Їхні кроки чітко лунали в нічній тиші. До будинку, в якому жила Мурка, одному з небагатьох модерних будинків міста, було всього кількасот кроків.

— Яка шкода, що це так близько! — зідхнув четар. — А чи не можна б так піти трохи далі?

— Ні, — сказала Мурка й відчула, що ненавидить саму себе, — не можна.

— На другий тиждень я буду в Стрию, де маю справу, а п’ятого липня приїду сюди. Тоді я зайду за вами і ми підемо кудинебудь, в кіно або до парку, добре?

— П’ятого липня я буду вже по матурі, а тоді зможу піти, куди схочу.

— А схочете, так? — запитав.

— О, цього я ще не знаю, — відповіла Мурка напівжартома, і знову ладна була вибити себе за таку негідну гру. Це, вона знала, було мамине: «Ніколи не виявляй мужчині перед часом, що він тебе цікавить, або, навіть, крий Боже, що ти закохана! Він може посміятися над тобою!»

Вони були вже перед брамою, і він попросив:

— Не дзвоніть ще. Так гарно бути в таку ніч удвох з вами!

Однак Мурка, що витягла була вже руку до дзвінка, вийнятково чулого, торкнула його пальцем. Та зразу ж вона відчула гострий, аж до фізичного болю, жаль за моментом, що проходив у вічність, щоб ніколи не вернутися.

Чи вона подзвонила? Він не знав. Він стояв перед нею високий і такий якийсь особливо шляхетний у цілій своїй поставі, він наблизився на крок. Коли він нахилився і їх обличчя були близько-близько одне одного, тут же розблиснуло світло: то сторож будинку, напівроздягнутий, з’явився у брамі та став її відчиняти.

 

5.

У клясі стояв шум, дівчата говорили всі нараз, але над усіма голосами домінував, гострий (драматичний, казала Мурка) Дарчин сопрано:

— Я ніколи в світі не напишу польської задачі, я не могла за рік вивчити польської мови, як я ціле життя не чула її в Чернівцях!

Мурка зіскочила з катедри, де держала недавно свою гумористичну орацію і підійшла до Дарки.

— Чи ти з розуму з’їхала? Я ж тобі давно казала, що задачу при матурі я тобі напишу!

Дарка, що стояла в лавці, впала на неї всім своїм тягарем і потягнула до себе Мурку.

— Ти вже стільки понаобіцювала, що я думала… Напишеш? Слово?

— Ну, слово чести. Що тут ще говорити.

До лавки наблизилася Оля. Вона стояла досі при вікні, вговорюючи щось у суху, чорняву дівчину, другу, після Мурки, найкращу ученицю в клясі. Вона спитала, провокуючи:

— А мені ти, очевидно, не напишеш задачі, правда?

Мурка глипнула на неї кутком ока:

— Як ти вже наперед знаєш, то пощо питати?

Дарка, щаслива, що позбулася примари матурального завдання, поспішила змінити тему розмови:

— Мурка, ти чудово бавилася на недільній забаві. Хтось тебе навіть, здається, відпровадив додому?

Мурка спаленіла аж під саме волосся, зачесане сьогодні скромно, «від чола».

— О, я вже навіть забула. А ти довго ще залишилася?

— До самого ранку!

— А хто ж такий відпровадив Мурку? — невинно запитала Оля, що вже мала відійти, а тепер зупинилась, настороживши вуха.

— Четар Г., знаєш? Такий дуже високий і взагалі… щось для нашої Мурки.

Оля перекривила голову і лукаво глянула на Мурку. А тоді сказала віднехочу:

— Знаю його дуже добре. Він на-смерть закоханий в мою кузинку, навіть мав стрілятися за неї з одним австрійським офіцером.

— Хто ж це та твоя кузинка? — не могла стримати себе Мурка, в якої раптом спинилося серце.

— Я знаю її?

— Не думаю, бо вона не живе тут у місті. Але ти, Дарко, бачила її раз в нашому домі. Правда, яка вона гарна?

— Дуже гарна, — підтвердила Дарка, — але….

Та Оля не дала їй продовжувати:

— Він тепер часто тудн-їздить зі Стрілецького Коша, майже що тижня.

— Це, може, в Стрию вона живе? — колола себе Мурка словами, як ножами, в саме завмерле серце.

— Так… коло Стрия.

І Оля повернулася до них плечима, пристаючи до гурту дівчат, що зібралися біля суміжної лавки збитою купою, видираючи одна одній якісь фрагменти підручників.

Мурка піднялася також, але зразу ж сіла знову на пульті лавки: її покинули всі сили. Вона розгублено дивилася по клясі й не чула, що до неї говорила Дарка. Раптом якась скажена енергія охопила її. Вона зірвалася й підбігла до катедри.

— Дівчата, — вона гукала на всю клясу, — хто має до мене якісь претенсії нехай каже зараз. Завтра я не приходжу на те спільне вчення. Це якесь божевілля, не наука.

Вони підходили, і вона домовлялася з ними на чергові дні переробляти разом партії літератури та історії, вона погодилася написати ще два матуральні завдання, вона лаяла слабодухів, ви- смівала саму себе за нездібність зробити просту математичну вправу, — а там, внутрі, все рвалося на шматки, все падало у прірву, все плакало й кричало: він кохав іншу.

А потім була матура. Мурка склала її відмінно, дарма, що вона не мала питання з математики, у якій наплутала трохи при таблиці. Але професор. старий, з авторитетом між колегами, педагог, передчасно змазав завдання, кажучи в бік предсідника:

— Вона це знає. Дякую.

Мурці ґратулювали, її обдаровували, все було. наче у сні. А вона була нещаслива і ніщо не могло втішити її. Він кохав іншу.

 

6.

І знову помешкання було повне квітів, темно- рожеві та жовті троянди роз’яснювали веселими плямами чорно-дубову обстановку, і було п’яте  липня, день, якого Мурка чекала колись у радісному піднесенні, а тепер…

Вона сиділа на канапі, сама одна в їдальні — дома були тільки мати й служниця, що поралися на кухні. Сто разів Мурка уявляла той момент, коли він з’явиться і вона побачить його розумні очі, лагідну усмішку. І вона сто разів повторяла в думці вивчену розмову, з якої він зрозуміє, що він їй байдужий і нецікавий.

І все було, як вона заплянувала. Він прийшов точно о п’ятій, просто з потягу, як приходив тоді, до концерту. Вона увічливо попросила його сідати. Вийти кудись разом? Ні. в неї нема якось настрою, а втім, усі кіна вона вже бачила, а в парку тепер глітно. Він дивився на неї з непорозумінням, з жалем, з образою. Але вона цього не бачила, граючись трояндою, якій безжалісно обривала пелюстки. Так, їй здавалося, вона на його ж очах обриває пелюстки свого невдалого кохання.

А тимчасом вістки з фронту стали якісь непевні. фронт раптом захитався і став плисти…

Була поспішлива евакуація. Муркина сім’я залишалася дома, тільки батько мусів покинути місто, виїжджаючи на захід.

Місто було повне війська, гармат, вивозили магазини, і вже на передмістях почалися грабунки. Чути було вже зовсім близько гарматний барабанний вогонь.

Мурка стояла в брамі будинку, дивлючись на панцирники, що над’їздили згори вулиці. Невимовно важке почуття здавлювало серце. Отак відходить усе, як відійшло те кохання, світ загородить фронт двох ворожих армій, і не буде чого чекати, чого сподіватись.

Хтось торкнувся її плеча.

— Ви не поїхали? — перед нею стояла Дарка.

— Тато поїхав сам. Мама має досить того року, що ми були у Відні. А мені страшно хотілося б поїхати, вчитись ще, але що я пораджу?

— А що з четарем? — запитала щиро Дарка. — Я знаю, що він був дуже занятий тобою.

І вона переповіла розмову четаря Г. з мамою її подруги. Він назвав її сестру Олену «гарною оранжерейною квіткою», а про неї, про Мурку, він сказав: «Це чарівне, розумне дівча, і щасливий буде той, кого вона вибере».

— Дарко, — сказала Мурка, міцно притисши рукою серце, — ти ж чула, так само, як я, від Олі…

— Про ту кузинку і те стріляння? Та це ж була ординарна інтрига, чи просто дурний жарт, я ніколи не думала, щоб ти це взяла серіозно! Я тобі це зразу тоді говорила, але ти мене не слухала.

А через два дні вони були вже тут, козаки у патлатих шапках і вояки у сірих шинелях, що пахли юхтою, — і прийшов рік життя на самій майже лінії фронту. Час-від-часу на місто падали гранати і вбивали людей, але всі хутко звикли до цього і життя пливло своїм звичайним, щоденним порядком, із світом загородженим від Заходу.

А потім прийшла революція, потім були синьо- жовті прапори над містом і великі надії в усіх серцях. Мурка жила, мучилась, захоплювалася разом з іншими, але раптом, серед ночі вона прокидалася й сідала на постелі: вона бачила його так чітко, він стояв тут поруч і всміхався своєю лагідною усмішкою, злегка опустивши вії на вимовні очі — і вона падала на подушку і плакала, від кохання і від туги. Чи хоч зможе вона колинебудь сказати йому, як дуже, як безмежно його кохає?

 

7.

Мурка ніколи більш не бачила його. Коли знову рушився фронт і через місто перекотилася мільйонова революційна армія, він був десь на фронті. Він відійшов разом із Січовими Стрільцями в Україну, потім був на Буковині, він був між тими, що перебирали владу у Львові і просто звідтіля попав за дроти польського концентраційного табору. І Мурка даремне виглядала його між стрункими старшинами, що залили її місто, тепер столицю молодої держави.

Аж перегодом, коли все скінчилося, коли впали фронти і життя почало шукати собі нових, мирних стековищ, Мурка довідалася, що він став монахом. О, не було без того, щоб він не пережив нещасливого кохання, казав його товариш зброї. Він покохав був у Львові дівчину, яка не віддячила йому тим самим…

Та інша не кохала його. А вона сама, вона ніколи вже не могла йому сказати, як його могли кохати, як його кохали. І саме те, ця довічна мовчанка. боліло надівсе.

Її кохали і вона закохувалась, вона була одружена і, інколи, наче б, щаслива. Однак назавжди у неї залишилася невиповнена прірва, над якою яснів, вицвітаючи разом з кольорами життя — образ людини з лагідною усмішкою.

В готелі запалювали вже перші світла, коли жінка зі змученим лицем і допитливим поглядом сірих очей входила в готелевий парк. Біля лавки під ялицями до неї добіг фрагмент розмови:

— Я сказала тобі сьогодні вже десять разів, — говорив зм’ягчений почуттям меццосопрано. - скільки ще треба?

— Я міг би слухати цього зранку до вечора, в усіх тонаціях, — відповів молодий баритон. — Скажи ще раз, Роно!

— Кохаю тебе, тонація Е-моль,.— відповів мец- цосопрано, і вони засміялися сміхом щастя, що стих нагло в цілунку.

Жінка хутко зійшла східцями вниз і увійшла в будинок.

Готель Лянзераее, Тироль, 1946.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.