Помилка доктора Варецького-7

 

ПІДСТАРКУВАТА ДАМА

— А що робитимемо з оцим?

Формен показав молодому босові головою на чужинецького робітника, що бгав у челюсті великого преса накопичений на долівці папір, і питально глянув на нього.

Вони стояли мовчки за його плечима декілька хвилин, придивляючись, як кремезний ще робітник з сивавою чуприною незграбно порався з папером і наліг, потім, на велику корбу. Корба була важка й незручна, він натискав на неї вагою всього свого тіла, кожен раз смішно переламуючись у поясі. то в той бік. то в інший

— Він сильний, тільки не вміє працювати, — сказав, відходячи, бос, — можна дати йому ще шансу.

Робітник не встигав. Хлопці, що викручували папір з величезних сувоїв пластичних скатертів, чекали вже, щоб допомогти йому відкрити прес і викинути з нього збиту паперову масу, а він усе ще крутив своєю корбою. О, ті форейнери, що вони робили до цього часу тими руками!

Вдягаючись, останнім, у засміченій недокурками вдягальні, він думав, що так, напевне, почувала б себе стара коняка, коли б їй довелося після довгих років наново стартувати у випередках. І він випереджав колись у житті і випередив багатьох, але це були інші змагання й інша мета. Він на мить побачив себе перед умивальником своєї великої адвокатської канцелярії, як він дає нашвидку останні доручення своєму помічникові, поки сісти у бричку, що повезе його на успадкований по батькові і збільшений власного працею «фільварок», А завтра — передвиборче віче…

Він відчув наглий біль у крижах і присів на дзиглику та сягнув до кишені по цигарку. Так, а все таки, тут було легше, ніж у нічному ресторані. Він затягся димом, але зразу ж його збентежила тиша у гамірливому завжди фабричному будинку. Ні, треба йти. поки не закрили ще й цього, бічного виходу.

На крутих сходах він уже з тугою думав про тишу своєї кімнати від двору, де старе дерево кидало на вікна прохолодну тінь. Раптом він пригадав, що це сьогодні має приїхати та нещасна знайома його господарів, що просиділа п’ять місяців у Бремені, і його охопила якась злість до тієї «док- торової1, про яку наслухався вже стільки за обідами і при всякій іншій нагоді.

Він минув свою трамваєву зупинку і поплентався попри безконечний ряд цегляних однакових будинків, на низ міста. Десь по дорозі можна буде пообідати в якійсь таверні. Так він уникне, хоч тимчасом, того знайомства і тієї безконечної розмови про всі деталі морської подорожі і морської хвороби, що чекала б його там напевне. Та ще з такою підстаркуватою дамою!

 

* *

*

Підстаркувата дама виявила себе дуже дискретною, вона аж ніяк не шукала нагоди познайомитись з доктором Горським, вона (можна б було подумати) свідомо уникала зустрічів з ним віч-на-віч. Він декілька разів бачив її плечі, як вона хутко зникала у дверях своєї кімнати, вертаючись з купальні, а востаннє, коли він зайшов по щось на кухню, вона очевидячки виминула можливість знайомства, входячи до суміжної кімнати господині.

Господиня, кругленька й завжди трохи заспана пані Оля, переживала саме революцію у своєму житті: вона покинула свій «партайм» у багатіїв і стала працювати «оперейтером» у светерівні. Тож у неї тепер не було часу цікавитися своїми пожильцями, і вона покинула варити докторові його обіди. Доктор, зрештою, прийняв це з почуттям вдячности: ті обіди, що відгороджували його від його кімнати і його самоти, стали були йому вже нестерпним тягарем.

Проте, другої з-черги неділі довелося таки познайомитись. Господар, меткий, як в’юн, хоч і немолодий уже кооператор зі Львова, що бував колись у докторовому домі і дивився тепер на нього з великою дозою домішаної до колишнього респекту зневаги, зайшов до його кімнати і врочисто запросив на обід.

Вони були тут уже обидві, у цій їдальні з рожево-синім лінолеум і блискучими дешевенькими меблями, і доктор Горський підійшов до нової мешканки.

— Як? То ви досі не знайомі? — пані Оля страшенно засоромилася своєї зле виконаної ролі господині.

Доктор, глянувши вперше «дамі» в обличчя, якось оторопів: він наче бачив уже цей чистий овал, ці великі сірі очі, ці уста. Проте, вона нічим не виявила, що знає його, вона глянула на нього холодно-допитливим поглядом і підійшла до стола зайняти своє місце. Ні. це певне, була омана. А втім, яке воно могло мати значення?

За столом говорив сьогодні тільки пан Микола, він одержав кращу, ліпше оплачувану працю у своїй фабриці автомашин і був у чудовому настрої. Доктор відповідав йому півсловами, пані Оля зайнята була подаванням обіду і прикрим галицьким припрошуванням, гостя мовчала. Тільки десь наприкінці обіду, коли господар — мабуть, щоб зробити докторові приємність — став нагадувати його колишнє блискуче становище, вона глянула в його бік якось перелякано, а тоді сказала, звертаючись до господині:

— Знаєте, я дуже рада, що зразу пішла на ті  курси англійської мови, воно допомагає мені навіть при моїх абажурах. І уявіть собі, одержала вчора від нашого вчителя два квитки на концерт симфонічної оркестри, десь у парку. На п’ятницю. Підемо?

Так, вона виявила велику тактовність при цьому нетактовному виступі господаря.

Однак, чи це йому так тільки здалося, чи він, справді, чув уже десь цей милий голос?

 

**

*

У фабриці стояла нестерпна духота і сморід з розпеченої гуми псував і без того попсоване повітря. Старий Джан збивав своєю мітлою хмару пилу обов’язково перед самим другим сніданком, а паротяги поїздів, що спинялися там, унизу,. час від часу наповнювали приміщення чорним вугільним димом. Але формєн був тепер докторовим приятелем. клепав його протекційно по плечу і хвалив перед босом. А тижнів за два доктор одержав кращу роботу, він краяв велетенськими ножицями сувої пластики на окремі скатертини і носив їх на столи до дівчат, що складали їх та вкладали у коробки. Тепер він заробляв уже більше і міг подумати про те. щоб купити собі убрання й пристойну білизну.

Ще місяць тому він сміявся б був зі своєї амбіції бути краще вдягнутим, він заповзявся був у негуванні всього, що приносило йому життя, життя. що скинуло його на саме дно людського суспільства. йому, колись першому в повіті елеґантові, здавалося несмачним силкуватись на дешеву американську вікендову елегантність. А оце нагло йому стало ніяково ходити таким обідраним.

Він не аналізував своєї нової настанови до справи одягу, він, узагалі, не аналізував нічого. Він не думав про те, чому йому стало недавно неприємно за розгардіяш в його кімнаті, коли, проходячи попри кімнату «підстаркуватої» дами (тепер він думав це окреслення не просто, а в лапках). він побачив старовинним килимом укритий тапчан і квіти у вазі. Він не зупинявся над фактом, що йому було мило, раз чи двічі, зустріти її вранці у коридорі та зійти разом сходами вниз, щоб піти потім кожному на іншу трамваєву зупинку. Він не думав, чому він не лягає уже вдягнутий на своє ліжко і не поринає у свої чорні думки, а стежить за рухом у хаті, наче чогось чекаючи.

Одного вечора пані Оля запросила його, як колись (о, як він злостився тоді!) до вітальні, свого трафаретного «лівінґсруму» з фотелями і канапою. де зібралося товариство. Пана Миколи не було дома, і він мав його заступити. Це були старша пані з розведеною дочкою, що — злобно подумав доктор — розглядалася за новим об’єктом. На щастя, він сам не рахувався, і тому міг недбало слідкувати кутком ока розманіжені манери молодої дами. Вона, очевидячки, нудьгувала. Він нудьгував також, хоч — усвідомив це — йому не хотілося вертатись до своєї кімнати. Він здивувався, зрозумівши, кого він чекає.

Коли вона увійшла, переодягнена після праці в легку сіро-синю сукню, йому стало раптом чогось дуже легко на серці. Він підскочив, щоб підсунути їй фотель поруч із своїм. І, сідаючи, він відчув радість, радість, якої не зазнав уже давно: бути близько з приємною жінкою.

В гаморі розмови про холодильник, що його купили господарі, про будинок, що його збиралися купити знайомі, та про патефон і платівки з найновішими українськими танго, що ,їх придбала молода красуня, він почув, як його сусідка сказала до нього півголосом:

— Я вже цілком хвора від усіх таких розмов. І подумати, що десь є — навіть тут — ліс, ріка, спокій. А головне, що є десь свіже, чисте повітря! Чи ви також душитесь так у цьому місті?

Вона дивилася на нього, рукою проводячи по чолі і ясному, попелястому волоссі — і знову в його пам’яті щось мигнуло на мить, він наче б пізнав цей рух. Але тендітну нитку спогаду обірвав голос молодої (вона, мабуть, не переносила, щоб хтонебудь звертав увагу на іншу жінку):

— А чому ви, докторе, не були вчора на концерті бандуристів?

— Ви помітили? Дуже вдячний. Просто, не хотілося. — відповів доктор і звернувся до своєї сусідки :

— Та хіба ви, пані, могли б чекати від такого, як я, чорнороба, будь-яких вимог до життя? Я, просто, приймаю все таким, як воно є. Маю тільки одну ідею; витримати. Ще тільки не вирішив: по- що?

Вона заперечила головою, декілька разів, а тоді сказала, не дивлячись уже на нього, а кудись перед себе:

— Так можна, справді, стати найчорнішим песимістом. Але — вона на мить спинилася — адже ж ви не мусите сидіти у фабриці… Ви можете вивчити мову, а тоді…

Він засміявся:

— Ще може порадите мені на старості літ піти вчитись у вечірній університет і за років десять-п’ятнадцять стати американським адвокатським ап- лікантом?

— Чи аж в університет — я не знаю… А проте. я думаю, знання мови при вашій освіті і практиці…

Вона раптово урвала і рвучко підвелася з фотеля. Сказала:

— Ви мені пробачте, це справді, ваша суто особиста справа. Я мушу трохи до жінок.. .

І вона підійшла до канапи, де не вгавала та сама розмова, що ще п’ять хвилин тому робила її хворою.

 

**

*

Вони не розмовляли більш цього вечора, проте все змінилося для нього з цього часу. Вранці він прокидався із зовсім новим, бадьорим почуттям, він умивався, вдягався, снідав з однією думкою: вийти з нею разом. Проте, це йому рідко коли щастило зробити. Вона виходила так непомітно, вона наче навмисне вибирала момент, щоб тихо просковзнутись повз його двері, і покинула пристукувати замок надвірних дверей. Невже вона, справді, свідомо уникала його?

Це тільки загострювало його зацікавлення. Взагалі, він набрався більшої цікавости до життя, його не дратували вже так бруд на вулицях і бездушність фабричної праці, маломіщанство господарів і цілого середовища. Він міг тепер помітити прозору синявість вранішнього неба або фіялковий туман над містом, що починає своє друге, нічне життя. Справді, світ не змінився, змінилося тільки його власне соціяльне становище. Але невже він не нажився доволі довго і добре на те, щоб могти тепер дивитися на все споглядальним і трохи іронічним поглядом? На все, а насамперед на самого себе? Ця іронія помагала йому тепер в багато чому. Наприклад, він зрозумів уже, що його нова чепурність, його особи і його кімнати, мала своє джерело у тому факті, що тут, поруч із ним жила жінка, що він її недавно у своїх думках називав «підстаркуватою». Він іронічно оглядав у дзеркалі своє — о, не тільки елегантно, на висках — сиве волосся, своє стомлене, з мішечками під очима, лице чоловіка під шістдесятку, що вперше за свій вік узявся за важку фізичну працю. Він думав про те, що він ніколи не вийде зі становища чорнороба, він, що мав колись у своїх руках золоті ключа до всякого земного «щастя». Невже це могло не викликати іронії, гіркої іронії до самого себе?

 

**

*

Господарі збиралися на пікнік зі знайомими. Цієї неділі вони не обідали дома, і доктор, вернувшись із церкви, застав помешкання порожнім. Але цим разом він не відчув цієї пустки, як полег ші. Він був навіть розчарований, що і його не закликали на ту прогулянку, про яку була мова в коридорі й на кухні вже цілий тиждень. Він спустив жалюзі — сонце стало добиратися й сюди — і, сівши, за давньою таборовою звичкою, впоперек ліжка, роздумував над тим, чим забити довгий недільний день, коли раптом він почув якесь шарудіння в помешканні. Він аж збентежився від того припливу теплого почуття, що звелося в ньому при думці, що й вона залишилася дома — цей шелест міг бути чутний тільки з її кімнати. Він насторожив слух.

Тепер він чув виразно її ходу, легкі, а проте упевнені кроки в її кімнаті, тихий скрип дверей, кроки в передпокої. Схопившись з ліжка при думці, що вона може вийти, він був уже при дверях і відчинив їх.

Вона була вдягнута в прозору темносиню сукню, що робила її’ якоюсь зовсім молодою; вона спинилася зчудовано: він загородив їй дорогу до виходу. Сказала, ніяково всміхаючись:

— О, то ви також викрутилися від пікніку?

— Мене ніхто й не збирався на нього кликати, я маю тут занадто погану славу «відлюдка». А ви… пробачте, куди так?

Вона знизнула плечем:

— Власне, як хочете знати, нікуди, Кудись перед себе. Отак, «назустріч сонцю золотому», а насправді — бо сонця маємо й так багато — назустріч прохолоді. І взагалі, я не знаю ще…

Було щось таке миле, таке вічно-жіноче в її безжурному тоні, що він аж задихнувся від думки. якою близькою, зовсім близькою здалася йому ця жінка. І разом з цим. Господи, за усім тим було щось… Він миттю віднайшов свій давній легкий тон з жінками:

— Чи не можна б і мені, старому мізантропові, бути свідком і трохи, може, учасником цього безплянового щастя? Я зобов’язуюся довезти вас до нього усіма засобами пересування, навіть літаком, якби він трапився десь по дорозі. І…

Він урвав, збентежений поглядом її очей, що дивилися на нього несподівано великі, нєсподівано ясні — і сумні. Вона проказала стишено, наче говорила до самої себе:

— Це було б цілком, цілком уже пізно.

Вона декілька разів заперечила головою, а потім, знову глянувши на нього, запитала:

— Ви так таки зовсім не впізнали Люсі Несторович? Дурненької дівчинки, що переплакала стільки ночей…

Вона обминула його, остовпілого, і вийшла, тихо зачиняючи за собою двері.

Він сидів, розтрощений, і пригадував. Двадцять п’ять, двадцять вісім років тому… Тоді він був молодим адвокатом на початку своєї кар’єри, вона — дочка декана, чарівне молоде дівча, якому він «крутив» трохи голову. Та він не мав гадки одружуватись, він мав забагато інших справ. її батьки переселилися кудись у гори, а він хутко забув тих декілька проходів по залитому місячним сяйвом саді, тих декілька цілунків у затіненій диким виноградом альтанці. А тепер? Він кинувся вдягнений на ліжко. Що він був тепер?!

 

**

*

У фабриці все було по-давньому, тільки доктор Горський працював тепер у «стоку»; він перераховував, значив і експедіював коробки та їв свій другий сніданок за одним столом з форменами. Та тепер усе це не мало ніякого глузду, відколи спорожніла кімната, поруч з його власного: вона виїхала нагло до Нью-Йорку, до приятельки, не попрощавшись. Він сміявся з себе, озброївшись всією своєю іронією, але ця іронія була тепер теж ні до чого.

Потім, одного дня, з ним сталася якась переміна. Він вступив на курси (аж подвійні!) мови, він накупив словників і підручників, він вчився в трамваї, він повторяв слова й цілі речення на фабриці, на сходах, на вулиці. Він схоплювався вночі і перегортав словники. І він заспокоювався; його голова працювала так само добре, як колись.

Через місяців два він записався на курси креслення, пригадав усю свою математику, з якої мав завжди добрі оцінки і свій чистий рисунок. В тому часі він став листуватися з приятелем, що жив у Нью-Йорку і займав там якесь становище в житті громади. А коли проминули й осінь, і зима, і весна — і старе дерево знову стало кидати на його вікно прохолодну тінь, він одного вечора взяв свій диплом у кишеню і валізу в руки й пішов на станцію. Він купив квиток і сів у вагон поїзду, що їхав до метрополії світу.

Филаделфія 1952 р

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.