Помилка доктора Варецького-8

 

КАМІЛЬО

Камільо підвівся з лежанки, тихо ступаючи проміж блідо-рожевих гладіоль підійшов до вікна, звідки плила музика і таксамо тихо примкнув його. Однак, того було йому ще замало: він не вернувся на своє давнє місце, а пішов широким травником углиб саду. Отут, де довгий живопліт із пнущих кармінових троянд утворював посередині невеличке рондо, тут можна було сісти на низькій кругойдучій лавці і не чути нічого.

Ні, він не міг слухати сьогодні тієї витонченої музики, усіх тих скерцо, вони кожною ноткою зачепляли за кожен з його нервів. Може, це могла б бути музика Баха, що заливає нас, як хвиля вічности, може це міг би бути, навіть, тужливо-скажений темперамент Лістових рапсодій, що, як буря, розмітає на мить наші власні почуття, — чи він знає? Він не знає нічого, він знає тільки, що його опутала одна думка, що вона переходить в idėe fixe, у якесь божевілля, і що він не звільниться від неї, аж поки її не здійснить. Але ж як він може це зробити? Він, зрівноважений Камільо Ридигер, сорокалітній мужчина, директор поважної суспільної установи і останній із старого, відомого на всю Каринтію австрійсько-італійського роду?

І, насамперед — і важне, власне, може тільки це — як він може зробити це своїй маnері? Він не міг навіть уявити, як він мав би почати з нею таку розмову.

Він почув чиїсь кроки на піску і побачив щось біле між високим малинником, що оточував будинок від заходу. Мама була сьогодні в білому, коли він за сніданком цілував їй руку на добридень. Це вона.

Вона надходила, вся ясна у своєму ореолі платиново-сивого волосся, вона йшла своєю все ще пружною гарною ходою, що її колись виспівували звеличники її краси та її таланту. Тепер вона, минаючи кущі золотистих жоржин, пестливо проводила по них рукою, і він бачив, що вона всміхається йому звідтіля. Слава Богу, вона не чула, як він відгороджувався від її музики, вона не гнівалася. Він підвівся з місця і пішов їй назустріч.

Коли вони сіли, вона сказала, рукою відгортаючи узад пишне волосся, що розвіялося трохи над чолом:

— Який ясний, який прозорий день — перший день твоєї відпустки. Це я так випросила у Сикстинської Мадонни. Ти радий гарному дневі, Камільо?

— Так, мамо, я дуже радий, — відповів Камільо тоном конвенційної ввічливости і відчув, що його неспокій зростає ще від її голосу, від її ласкавости. Він дивився крізь сіткову огорожу на ряд старих осокорів, що позначували шлях, і думав: ще декілька місяців тому він лаявся на тих людей, що снувалися попід віллою, обриваючи з цвіту звисле галуззя дерев, а тепер він дав би незнатищо за те, що б ті люди були ще тут, щоб тут була ще…

Голос матері збентежив його думки:

— Камільо!

Він глянув питально в її бік, але зразу ж відвернув погляд. її очі, трохи опуклі очі мистця вміли читати занадто добре. Схиливши голову, він чекав, що вона скаже. Вона сказала:

— Спочатку, або й узагалі, одне питання: ти перевірив, Камільо, ти насправді кохаєш цю дівчину?

Це було таке несподіване, таке неймовірне, що він схопився з місця. Вона взяла його руку і, притягаючи, примусила його сісти знову. Вона продовжувала тим самим спокійним тоном:

— О, Камільо, невже ти думав, що я нічого не знаю? Невже ти міг припустити, що я не бачу, що з тобою діється? Я знаю про все дуже добре. Адже ж очі всіх наших обивателів стежать за тобою. Твої взаємини з дівчиною з малого табору переселених слов’ян — а ти знаєш, як тут ненавидять словінців і посполу з ними всіх слов’ян — ті взаємини мусіли звернути увагу. Я знаю також, куди ти їздив на мотоциклі передучорашнього вечора. Я бачу, в якому ти стані, Камільо. А сьогодні… сьогодні тебе дратувала навіть моя музика.

Камільо різко повернувся на сидінні, наче хотів схопитися знову, але вона зупинила його рухом руки:

— Ні, Камільо, ти не мусиш відчужуватись від мене. Я можу все зрозуміти. Я не боронитиму тобі твого щастя, якщо це справді воно. Я завжди залишуся для тебе такою, як я є.

Камільо став перед матір’ю навколішки і, як тоді, коли він був малим хлопчиком, сховав лице у складках її м’якої сукні. Вона, як тоді, дуже-дуже давно, любовно гладила його волосся. Вона гладила його, як тоді, коли він плакав від щастя, діставши свого малого коника, або ридав від горя, коли його улюбленця — сетера переїхало авто.

Так вона прийняла його признання, його радість і його турботу цього кохання, і він знав: вона ніколи, що не зробив би він. не дорікне йому ні одним словом.

 

**

*

Нова англійська мотоциклетна йшла тихо й рівно по широкому шосе понад Ізарою, що вилискувала в місячному сяйві. Місячне сяйво заливало гори Караванки по цей бік ріки, скелясті, вигорілі й мертві. Однак, сьогодні ці гори не викликали вже в Камільовій уяві того образу, що, здавалося, раз на завжди був зв’язаний з ними і таксами зв’язував його життя. Він злегка торкнувся думкою того  спогаду, спогаду про Гельґу, як він несе її, мертву, з гір, але він відчув, що цей спогад був тепер без ніякої сили, мертвий, як вона сама.

Перед ним з’явилися очі, темноблакитні очі з підігнутими вгору довгими віями, чарівні, трошки опуклі, з гострими кутками, уста, а потім дитячий овал і пушок на щічках.

Їй було вже двадцятьп’ять років, він знав це тепер, але тоді, як вона стояла на шляху під осокором і плакала, він прийняв її був за дівчинку.

О, вона була горда — та заплакана мала, вона зрозуміла його німецьку мову і тою ж зовсім, зовсім коректною мовою сказала йому щось, обурившись на його запитання, і пішла собі. Одначе, йому шкода було того дівчати, він спинив її, він сказав, хто він — він міг би. може, допомогти?

—- О, він — директор закладу забезпечення хворих? Він міг би. може, подбати, щоб її хвору маму…

Камільо. обминаючи на шляху валку військових автомашин, що над’їжджали з Італії, виминув у своїх спогадах той шпитально-похоронний період їхнього знайомства, спиняючись на мить на «випадкових» зустрічах серед старого по-південному погідного цвинтаря, де молоде весняне життя заглушує мелянхолію кипарисів і несмертельників. Вона вже могла всміхатися крізь сльози, а потім і без сліз. А потім, з часом, прогулянки тим самим римським шляхом, а потім малі виправи до раннє-бароккової церковці з його улюбленими фресками, до оброслих плющем руїн замку февдала, що набирався тут слов’янських земель і підданих, збільшуючи володіння нового римського імператора. Тут Камільо мав нагоду переконатися про добру освіту його малої приятельки, нагоду довідатись про дім її батька, провінційного адвоката, там, у тій її батьківщині, що була колись провінцією монархії, а потім пішла своїм власним бурхливим шляхом.

Він не казав їй нічого про свої почування, ні не питав про її власні, він навіть не дуже силкувався їх відгадати. Він хотів якнайдовше протягти те перше, несміливе наближання, що він так цінив у взаєминах з жінками. Автім, його все ще жахало те страшне оточення, серед якого вона жила, ті бараки, з яких вона приходила. Ті остарбайтери, що пачкували горілку з Італії, торгували англійськими цигарками і нищили бауерські сади. Йому все ще соромно було признатися, що він цікавиться дівчиною з того табору, який так часто нотувався у процедурах місцевого суду.

Аж, несподівано, вона виїхала; їх перенесли в інший, збірний табір, далеко від міста. Тоді він зрозумів: він був закоханий, по-божевільному, як хлопчик, закоханий, він не міг без неї жити. Яке значення мали всі його розумні міркування, коли він п’янів від однієї згадки про її уста, про її волосся, яких він не торкнувся! Але ж була мати, що завжди була його найвищим суддею. І оце сьогодні мама, ще навіть не знаючи нічого про її освіту, про її добру кіндерштубе, ще не пізнавши її особливого чару…

Камільо приспішив біг мотору, його охопив настрій невгавної, кипучої бадьорости.

 

**

*

Місто бараків лежало внизу, сповите мрякою, і тільки тут і там цю молошну завісу позначувале світло великого карбідового ліхтаря. Камільо спускався стрімкою дорогою і, в’їжджаючи в головну артерію табору, вже бачив перед собою темні обриси бараків. І, як тоді, коли він уперше опинився був у тому селищі вирваних з ґрунту людей, він відчув якийсь внутрішній спротив. Отак, зігнали сюди з цілої Каринтії людей різних середовищ, різного культурного рівня, пастухів та інтелектуалів, — і все те всякнуло в бараки, зробилося сірим і однаковим, як вони. Як мало важила тут людська одиниця! Та він нагадав, за чим він сюди приїхав, і роз’яснів увесь від думки, що він має вирвати її звідсіля, що він хоче дати їй усе, що має — прізвище, позицію, достаток. Своїй маленькій Ліді! Він скаже їй, що його мати, витончена піяністка знає про неї і прийме її як свою. Це так буде, напевне. Він спинив мотор і зіскочив на землю.

Камільо обійшов білий, більший за інші, шпитальний барак і запустився в одну з бічних вуличок. Він минав бараки, де горіло тьмяне світло слабеньких електричних лямпочок і звідки чути було людські голоси. Хтось гостро лаявся, десь жалісно плакала дитина. В якомусь місці він мусів добре нахилитися, щоб не зачіпити головою за білизну, що висіла на дроті впоперек дороги. Він перестрівав чоловіків з насунутим на очі дашком кашкета — це вони, певне, верталися з роботи при дорогах. Але там уже, за цим зламаним, самітним деревом був її барак, її кімнатка з чистенькими, майстерно розшитими скатертинами, з її книжками, куди Камільо встиг уже докинути декілька томиків. О, як це буде, як це буде, коли він…

Стояв перед освітленим, дополовини присло неним вікном і, тихо приставивши до стіни мото цикль, хотів узятись за клямку дверей бараку. Однак якимось відрухом інстинкту, що змів за одним махом усі добрі, поколіннями плекані звички, зробив крок до вікна і ступив на колоду, що тут лежала.

Вона… вона не була сама. Там, на вкритому килимком ослоні, сидів поруч з нею молодий чоловік… Він був у якійсь піввійськовій формі — вони продиралися тепер з Італії — він сидів у профіль до вікна, обличчям звернутий до неї, що дивилася кудись перед себе. Камільо вп’ялив у неї очі: він ніколи, ніколи не бачив у неї такого замріяного, такого щасливого виразу. Раптом хлопець обняв її. Вона поволі повернула до нього голову…

**

*

Була вже пізня ніч. як Камільо відкривав двері вітальні, де тихо лилася музика. Це була колискова Брамса, що він так любив. Вона продовжувала грати, його мама, тепер у довгій вечеровій сук ні, що вона вдягла на свій виступ в англійському військовому клюбі, деі прощали сьогодні лорда Джеліков.

Він підійшов і вона тільки тепер помітила його. Її пальці м’яко спочили на клявішах. Вона підняла на нього очі. але Камільо не бачив цього, опускаючись на підніжок, що стояв тут ще з того часу, як він малим хлопчиком слухав її музики. Він закрив на мить рукою очі, однак він відчув її погляд і відкрив лице. Він стомлено всміхнувся їй і тихо проказав:

— Продовжуй грати, мамо. Я — вже знову тут.

Филаделфія 1952 р

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.