Помилка доктора Варецького-9

 

ВІДГОМОНІЛЕ

1.

У Фольксґартені цвіли троянди. Багряні кущі, недбало кинуті на муріг, пахли ніжно-солодко, і Володя, вигідно усівшись на лавці, глибоко втягав у себе ті пахощі. Час-від-часу він думав про те, що йому пора б підвестися, підтягти недбало розпущеного пояса і піти до виходу отією жовтою стежкою. Там ще дерева Рінґу, тінь аркадів надщербленого американською бомбою парляменту, а тоді широка, пекучим сонцем залита маґістраля Йозефштату, що йде вгору до комендатури на вулиці Альберта. На нього війнуло атмосферою запорошених шкільних заль із потовченими мікроскопами, з горами папір’я на підлозі, позабиваних ватеркльозетів і довжелезних черг австрійських прохачів у коридорах — і він різко повернувся на своїй лавці.

Тепер він бачив проти себе, за стрункою залізною огорожею, ясно-сірий масив Габсбурзького палацу. Чотири прапори чотирьох союзних держав ворушились у леготі, що надлітав з-над Дунаю. Прапор СССР, один із середніх, піднесений трохи вище за останні, час-від-часу розгортав своє велике крило, і тоді червоний колір Володиної батьківщини закривав на мить білі американські зірки. Це було, немов жива ілюстрація вчорашньої доповіді в клюбі: усі сорок вісім штатів ЗДА залила б кров капіталістів, їх змів би з лиця землі гнів їх власного народу, якби вони наважилися в свою чергу піти війною на країну робітників і селян.

Війна… Володя міцно стиснув щелепи і стужавів у внутрішній напрузі, як завжди, коли він думав про війну. Отак, із заціпленими зубами він пройшов крізь увесь той жах, він сказав собі, що мусить пережити, і він пережив. Просто з самої зненависти до німців. Німці сцементували їхні лави, німці навчили таких, як він, не тільки страху ради боротись за цю землю, що вони топтали своїми чобітьми. Німці навчили таких, як він, любити свою радянську вітчизну.

Таких як він… Невже він не такий, як усі інші?

Володя неспокійно порухнувся на своєму місці. Він скинув кашкета і по його спотілому волоссі пробіг вітерець. Схотілося посидіти так, приплющивши очі й викинувши з голови всі непотрібні думки. Під повіками рожева ясність наповнюється світющими пунктами, вони миготять і переливаються •— і раптом на цьому фоні виринає обличчя. Воно подібне до Володиного, як він бачить його у дзеркалі, тільки якесь більше, темніше, виразніше. Батько.

Батько. Висока чоловіча сильвета, що схиляється над Володею, бере на руки і підносить високо вгору. Батько! Людина, що була зрадником, що хотіла була багато років тому привести на радянську землю німецьких варварів, людина, якої тінь довго лежала на Володиному житті, тоді, як життя інших пливло твердо обрамленим річищем, легше, швидше, упевненіш.

Мати казала… Та що вона знала про великі ідеї, про світові маштаби? А проте, мати… Така м’яка, тепла. Вмерла якось наче випадково, а Володя пішов у притулок, де навчився ненавидіти все, що таїться під одним мерзенним словом «петлюрівщина».

Все те не таке страшне, як було колись, якесь давноминуле, відгомоніле, що пахне чимось уже призабутим, як помешкання цього відсталого цісарського міста, як парадні, зі старих скринь добуті сукні тих бабусь з оксамитною биндою на сухенькій шиї, що сидять при вітринах кав’ярень, попиваючи свою соду.

Зашаруділа під чиїмись ногами рінь, і Володя прокинувся з марення. Це була жінка з дитиною, вона йшла спроквола, дивлячись замислено перед себе. Дівчинка в коротюсенькій спідничці, що ледве прислонює в самій горі худенькі стегонця. Це вони добре голодують тепер, ті палії війни, що личкуються своєю австрійською овечою шкурою. А проте, дітей шкода, а в тієї, що повернула до Володі голівку, хороше дрібне личко і блакитний погляд. Володя шукає в кишені і простягає маляті червоно-обгорнуту плитку шоколяду. Дівчинка тягне маму за руку і пальчиком показує на Володю. Жінка оглядається — від цього блиснуло чимось блакитним, чимось золотим — вона каже щось дитині і вони йдуть швидко, аж біжать і зникають за поворотом алеї.

«Це навіть досить весело, — думає Володя, — в цьому місті, де жінок можна купити за пів буханця сухого хліба».

І, підводячись поволі з лавки, він із нудьгою згадує настирливо-закохану Розмарі та твердо вирішує ще сьогодні добути ордер на нову квартиру.

 

2.

В бічній кімнаті малого ресторанчика комендатури був уже тільки сам Гриць. Там, у парадній залі, тріскали ще корки від шампанського і дзвінко, розкотисто лунав сміх «тимчасових дружин» майора і капітана, двох звільнених червоною армією «осток», що користувалися тепер усіма привілеями почесних громадян СССР.

— Справжнісінькі повії, — сказав Володі в саме вухо Гриць і злобно засміявся.

Катя і Зіна, що жили тепер у комфортних помешканнях «наці», були центром уваги всього офіцерського корпусу — і предметом ненависти всіх червоноармійців, що з них кожен мав свою Міці чи Ґусті, однак жаден не міг улаштувати їх на їхню і свою власну вподобу.

Гриць узагалі був сьогодні якийсь злий. Володя здогадувався, що воно було не без зв’язку з Грицевою амурною історією, йому, правда, пощастило було знайти щось зовсім виїмкове: дівчина з Західньої України, з якою не треба ламати язика, вона зрозуміє тебе з першого ж разу. Хто вона така? Ну, просто, дівчина, вивезли, мерзота, на роботу, а тепер вона хоче, при першій можливості, вертатися на батьківщину. Яка? Надзвичайна, чарівна! Познайомився з нею випадково на вулиці, а тепер вона приходить вечорами працювати у трофейних магазинах. Щоразу Гриць обдаровує її то парою-другою «модельних» черевичків, то костюмчиком, то сувоєм крепдешину. Все те треба; добре ховати, проходячи повз вартового біля воріт, і Маруся відходить кожного вечора грубшою, як прийшла. А проте, відходить сама: завжди вона зуміє висковзнутись у момент, коли Гриця зупинять справи, старшини, що привозять жінок вибрати щонайкращі речі, рапорт, чи контроль.

Все те пригадує тепер Володя і бачить із Грицевого вигляду, що щось таки трапилось, щось недобре. Він знає, що Гриць не в силі мовчати. І справді, Гриць говорить.

Учора він довідався про все. Ця Маруся підло оббріхує його: у неї двоє дітей, а її чоловік, німецький запроданець, есес, пропав на фронті. Це йому вона так зберігає вірність! Все те діло виявила вчора Грицеві австріячка, що живе з Марусею по сусідству.

Гриць відхиляється на бильце кріселка і спорожнює чарку. Розповідь наче спорожнила його від усієї злості, він дивиться кудись перед себе посоловілими очима, і у Володі таке враження, що він тут же, зразу, заплаче від горя.

Тепер Володина черга спалахнути гнівом.

— А ти, Грицю, ганчірка з твоєю Марусею, от що я тобі скажу! Та тепер, брат, зберися у жменю. Твою Марусю, вкупі з її всім кодлом — у комендатуру. Там її повчать, як обманювати дурне червоноармійське серце, а дома вирощувати собаче насіння німецьких прихвостнів.

— Тихше. Володя, тихше! — кинувся до нього переляканий Гриць. — Нас можуть почути, а тоді…

— А що там тоді! Скажеш просто, як тебе підвела, як бажала наче б допомагати нам і вертатися на батьківщину (не бійсь, вона в мишачу нірку сховалася б. як би їй прийшлося вертатись!) — і як ти, нарешті, розшифрував її. А тепер хочеш допомогти владі накрити цю гидь. От, зразу ж після обіду і ходім просто до майора. Він хороший малий і зрозуміє все.

— Ти з глузду з’їхав. Володя? — шепотів схвильовано Гриць. — Ти знаєш, чим воно пахне? Це ж зв’язки з контрреволюцією! Автім… — він на хвилинку спинився, а потім проказав ще тихіш: — мені її шкода. Ну, чого ти витріщився? Хочеш знати? Я її кохаю. Я знаю, що це по-дурному, що це, навіть зрада партії і уряду, а проте…

Він раптово урвав і рвучким рухом ухопив Во лодину руку на столі. Він усім тілом повернувся до великої вітрини і Володя, йдучи за його поглядом, побачив золоту гирю волосся жінки, що схилилася над маленькою дівчинкою, застібуючи черевичок на худенькій ніжці. Через мить вона підвелася і глянула просто в шибу.

Це було, як течія освіжливої води у літню спеку, погляд цих понадміру великих, волого-блакитних очей, що дивилися здивовані, перелякані. А тоді вона різко повернулася і, як там у парку, хутенько побігла, тягнучи за собою дитину.

Володя глипнув на Гриця — і в нього не було вже ніякісінького сумніву. Гриць усе ще дивився у вікно з виразом напруги біля гарних хлоп’ячих уст. І у Володі зникло бажання продовжувати розмову. Він сказав недбало, наче мимоходом:

— А втім, те, про що ми говорили — твоє власне діло. Роби, як сам знаєш.

І він нетерпляче подзвонив ножем об тарілку, кличучи кельнера, йому пора було починати варту.

 

 

3.

Над містом стояв сіро-фіолетовий присмерк, і тільки ще там, у далекій перспективі широкої міської магістралі жевріла довга смужка неба. Вона меркла з кожною хвилиною, і хутко небо спопеліло до тла. Місто стало розпливатися, зливаючись з небом, і ще за мить будинки, дерева, прохожі стали нереальні, як фантоми.

Раптом, в один уламок секунди вулиця розблиснула на всю свою довжінь золотими кулями електричних ліхтарів, і від цього небо стало глибоко-синє, з темними, аж чорними обрисами будинків на ньому.

Володя зідхнув вільніше, йому вже з довшого часу заважало щось думати, він сам не знав що, а в цей антракт між днем і ніччю він почував себе дивно розгубленим. Він усвідомив, що пройшов уже досить далеко вниз вулицею, шукаючи потрібний йому провулок.

Стояв біля будинку, де у двох вищих поверхах уже горіло світло. Будинок був останнім у сліпій вуличці, що її замикав якийсь садок. Володю обкинуло чимось теплим, знайомим, наче він опинився на Хрещатинському провулку в Києві. Йому аж боляче було згадати, що за декілька тижнів вони мають вибратися з цієї округи, залишаючи її клятим «єнкі». Ну, дурниці, думає Володя, надушуючи ґудзик дзвоника. Над Дунаєм буде ще краще, а покищо поживемо тут.

Аж хвилин через п’ять внизу будинку відкрилося темне вікно і з нього висунувся огрядний жіночий торс. Та він зразу ж і зникнув, вікно застукнулося.

— Гарний початок, — сказав до себе вголос

Володя. Мабуть, подумав, наші хлопці погуляли тут неабияк. Він притис дзвінка і держав його.

Вікно трохи відхилилося і жінка спитала у щілину:

— Вас волєн’с гір?

Володя підійшов, помахав у повітрі ордером на помешкання і став виясняти своєю ламаною німецькою мовою, чого йому треба.

Жінка сказала щось і він зрозумів слово «дольмечер». Вона показала рукою на вищий поверх, це. значить, вона відтіля приведе когось. І вона сховалася знову.

Володя вернувся до воріт будинку і чекав. Він уже зовсім не хвилювався: він знав, що раз він зачепився, він не відійде уже без нічого. І, власне, чого йому відходити? Він залишиться ночувати, а завтра перевезе свої речі. Він побачив в уяві милу, затишну кімнату, з чистою постіллю, а думка про те. що він позбудеться — чи то в нього, чи може більш в його американські консерви закохану — Розмарі. робила його майже щасливим.

У підсінні ще темно, щось довго не видно тієї з її перекладачем. О, луснули якісь двері, щось шарудить по сходах, і на вулицю падає крізь за склену браму ясна смуга світла. Ідуть.

Він бачить їх. як вони спускаються сходами вниз, — грубелезна сторожка і поруч з нею…

Він усе ще стояв перед відкритою брамою і дивився на неї. струнко-повну в чорному обтислому халатику та у виступцях на босих ногах. Він бачив усе якось дуже рельєфно, він не проминув навіть краплинок води на правому виступці — вона, певне, тільки вийшла з ванни… І ці ніжні, знайомі, забуті пахощі… Все те нагадувало якийсь сон.

Вона запитала ясним голосом чітко і просто:

— Чого ви хотіли?

Несподівано для себе самого Володя вдарив «під козирьок» і відповів:

— У мене ордер на кімнату і я мушу сьогодні ж переїхати сюди. Квартира — він глипнув на папірець — нумер вісім.

Тепер він дивився їй в обличчя (йому чомусь здалося, що він знає її дуже-дуже давно) і він бачив, що вона здригнулася від несподіванки. Вона сказала, затинаючись:

— Це… це моє помешкання. Я живу в цій кімнаті й кухні з моєю матір’ю і… і моїми двома дітьми.

І за хвилину вона докинула твердіше:

— Нам ніколи не дадуть іншого помешкання, ні ваша комендатура, ні австрійська поліція. Ви… ви Грицевий товариш, правда? Я бачила вас сьогодні з ним.

Ці останні слова так збентежили Володю, що він не зразу зміг відповісти їй. Але тут же його вхопила злість. Він сказав, проціджуючи слова:

— А вашого чоловіка немає там з вами, га? Пішов, сволота, помагати німцям воювати Совєтський Союз, зрадник проклятий!

Вона стояла перед ним уся пополотніла, і в цьому безкровному обличчі її очі ставали двома озерами сліз. Однак вона приплющила на мить повіки й не дала сльозам сплисти по щоці. Глибоко віддихнувши, наче рішаючись на все, вона сказала поволі, чітко вимовляючи:

— Мій чоловік загинув. Чи у вас не вміють шанувати смерти. І ще. щоб ви знали, хоч ви ніколи не зрозумієте цього: він не був зрадником. Він вірив, що бореться за Україну. І він за неї загинув.

Раптом, наче б хтось прорвав перед ним завісу, Володя пригадав той запах, прадавній і завжди гостро-свіжий, запах чебрецю. Він яскраво-ясно побачив зелену лісову галяву і старий дуб, де вирізано мініятюрного хрестика. Він чує доторк її руки, м’якої і теплої, вони збирають чебрець і несуть його на маленьку горбовинку під дубом. На батькову невідому могилку. За Україну…

Володя був уже на вулиці, сам не знаючи, як він там опинився. На повороті хтось спинив його. У світлі ліхтаря він побачив нафарбовану жінку і почув слово: «Брот». Він механічно сягнув до кишені і простяг їй коробку цигарок. Він поспішив далі, його кроки лунко вистукували в тиші порожньої вулиці невідомий марш відступу. Звідкись, із самих глибин, підсувалося щось під горло і застрягло там. Невимовна туга сповнила його всього.

Филаделфія 1951 р.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.