Спогади учительки-2

 

IV

Школа в БібрціЗвичайно зачинаємо службу без практичного підготовлення. Цю службу, велике ідеальне завдання учительки, розуміємо тільки як навчання дітей і дальшу свою освіту... Вже в першому році бачу різницю між теорією і практикою. Відносини учительки до властей, товаришів, інтелігенції, родичів приносять несподівані конфлікти. Тяжкий початок моєї служби і дальше життя не буде легке. Панна Маня намагається приєднати собі інтелігенцію, стає їй на послуги; але бачу — мужчини її поклонники, а пані, боячись її, зле про неї говорять, її роля тут скінчиться, певно, скандалом. Мене мають за дивачку, то знов за горду... Чи знайду хоч у родичів дітей міщан признання, довір'я?

Однак бажаю трудитися.

Так. Дійсність життя розкрита, — але наді мною триває ще чар тієї гарної студентської пори, коли говориться про ідеали без іроній, коли виростають крила, груди хвилюють жаром; серце б'ється до жертв і трудів... Я чую дужість крил...

Свобода, з якою я думала вчити, станути перед дітьми, і яку я осягнула, дає мені вдовілля. Все те, про що я думала серед довгих нудних лекцій старого директора семинара, мала я перед собою. Оживлена гарячими почуттями, майже не чую землі під ногами.

А однак нове окружения, товариші охолоджують, ломлять крила моєї фантазії.

Ні! Ні! Ніякий холод ні брутальність не змінить мене. Щоб скріпити волю, даю свободу уяві: добачую все щось величаве, хоч погляд на суспіль ність зміняється, вроджений критицизм та опозиція будяться... — але з ким ділити думки... кого гуртувати? Не бачу між новими товаришами відповідного матеріялу. Тут не вільно безкарно ширити поступові думки-погляди.

Те, що мені дороге, викликує в них невдоволення.

Не все таке гарне, як нас учили. Не всі суспільні проблеми пояснені.

Не все правда і гармонія, не все в методиці, яку нам давні педагоги лишили, є добре. Ми, молоді, маємо багато роботи, коли ж бо тут нема товаришів.

Поки що переписуюся з товаришками з семинарії. Бачу, що вони невтомні трудівниці в дусі любови і правди, — і виднокруг душі прояснюється.

Негідне поступовання тутешніх не знеохотить мене, з дороги своєї не зійду. Поза шкільними годинами та записуванням у щоденнику поміток, які насувалися при навчанні, після приготовання матеріялу на найближчі дні, я присвячувала вільні хвилини дальше тільки науці природи. Це було вже для мене. Книжок я мала доволі: були в мене такі автори як Фігієр, Овен, Schutze, Jager, Дарвін Карло і Дарвін Франц ботанік та інші. У гарні соняшні дні спішу на узгір'я, розглядаюся... Околиця справді гарна. Збираю з останків осінної флори дещо до зільників для себе і для школи. Живу у свойому мікроскопі, з якого розгортається для мене все ширший та ширший овид.

Так от і забрали в мене лихі люди моє щастя, мій спокій: казали на своє буденне життя поглянути, щоб я побачила ціле його «ніщо» — аж до дна...

Здається, в перших листопадових днях, годині, коли діти найкраще заняті наукою, входить до кляси пан Гордієнко.

— Як секретар, з поручения управителя приношу вам оце — до підпису. Гляджу на доручений аркуш паперу: він чистий, тільки долом підпис управителя та інших учителів.

— Що це? І чому зараз, у часі науки, коли можна полагодити підчас перерви?

— Ні. Управитель мусить негайно вислати що річ до окружної Ради; важне діло для школи: просимо дозволу розібрати старий шкільний будинок, щоб мати вільне місце на руханкові вправи.

Щоб не балакати з паном Гордієнком та не гаяти даремне дорогого часу, підписуюся біля підпису товаришів.

Carteblanche... біла картина... Підписала я її без лихої думки — прочуття... бо не знала ще людської злоби...

Другої днини вечером, коли сумерк не дозволяв уже читати, я відсунула книжку Дарвіна: De la variation des animaux et des plantes— Acclimation, ходжу та думаю над вислідами творця теорії еволюції.

Акліматизація — це пристосування організму до умовин побуту, відмінних від тих, в яких він досі розвивався.

Кожний рід ростини призвичаєний до підсоння своєї батьківщини, одначе через витривалість ростини даються акліматизувати від своїх типів.

Хоча ростина заакліматизується, одначе Признак властивих свойому родові не зовсім задержує. Коли в пору дозрівання ростини нема стільки тепла і світла, скільки вона потребує, то її плід не буде ідентичний з тим, який був би дозрів при більшій теплоті.

Кожна ростина потребує до свойого повного розвою точно означеної кількосте тепла. Ростини, спроваджені з теплих країв, справді часом навіть гарно розцвітають, але цвіт їх буде пустий і скоро змарніє без овочу.

Коли ростину в стадії розцвіту перенести до холоднішого підсоння, вона терпить більше, ніж терпіла б тоді, якби ми перенесли її в стані її першого розвою — перед або після розцвіту. Пень і старше — здеревіле та корою покрите галуззя — не терплять від стужі, тоді як молодим верховіттям і пучкам мороз загрожує смертю...

І перед моїми очима стояли сотки тих ростин почорнілих, зів'ялих, мертвих — тих мучеників акліматизації, що були б у своїй батьківщині розкішно цвіли, луги красили... і неначе обвіяв мене той мороз, що знищив їв життя...

Ті правди з життя ростин я переношу в царину духа. Чи ж і ми, люди, хоч обіймаємо просторий світ, не такі немічні, як ті ростини? Чи й декотрі душі ае терплять і не гинуть, коли нема відповідних умовин до життя? Чи на поборення чужого ворожого впливу не затрачують усіх своїх сил — так, що організм поволі нидіє, завмирає?

Правда, що сила волі означає багато, вона може перебороти найтяжчі умовини.

Адже Шевченко перебув десятьлітню неволю в Закаспійському краю... Але чи ж сила волі не триває доти, доки фізично організм не змарніє, не піддасться? Виходить, і людина хвилево пристосується до нового невідповідного окружения — і тривалосте своєї не задержить. Чи ж недостача великих людей і теплоти дружніх сердець не зменшує нашої відпорности на ворожі впливи? Чи в тій боротьбі буденній за існування не зменшуються і ломляться здібносте духа, енергія і лет думок, творчість, — чи життя поволі не перемінюється в животіння?

Чи думки і почуття тих людей розвинуться в діла-твори такі досконалі, які б розвинулися серед привітливих умовин? Чи життя обмежене, тільки серед книг, не веде до однобічности, метафізики, рефлексії, мелянхолії?

І серце відізвалося тугою за людьми світлими, за відносинами, котрі би причинилися до всебічного розвитку думок, почувань, світогляду, — словом, до розвитку духа... Чи ж саме жіночі душі не потребують тих дужих, великих майстрів душ, що, на них опираючись, могли б, як повій, піднестись до сонця? Тільки в промінні світла і соняшного тепла розвивається чудова гармонія цвітів!...

Хвилю моїх думок зупинила візита місцевого пароха о. Евгена Дзеровича, що був і предсідником місцевої шкільної Ради.

— Приходжу до вас із пересторогою; прийміть мою раду. Навіщо вам мішатися в такі нечисті діла? Цей скандал скінчиться в суді — карою за ложні доноси.

Ці слова були для мене, мов зимна вода. Я ще половиною душі була у світі думок, от і зазнала такого прикрого вражіння, що довгу хвилину не могла зрозуміти слів священика.

— Вибачайте, отче добродію, тут якась помилка... Я ні слова не розумію: доноси — суд, кара — за віщо?

— Ей, паннунцю, коли ви ще собі з моїх рад кепкуєте, то бувайте  здорові.

Після дальших питань я довідалася, що несвідомо стала в обороні підлої справи й обжалувала перед судом і світом чесного чоловіка.

— Ви не були вчора по дванадцятій годині в школі, я вас не бачив між другими; як же ви могли підписом свідчити про напад на школу?

— Я мала науку до першої, але моя кляса на поверсі; я за гомоном дітвори нічого не чула, ані не бачила, що там діялось на долині.

— О дванадцятій годині ми з начальником міста прийшли оглянути будинок старої школи. Багато бідних не має захисту на зиму, тому начальник хоче кільком старцям дати через зиму захист. Той будинок стоїть порожній, щойно з весною розберуть його. Це місце громадське, та все-таки начальник попросив до поради управителя. Одначе той добродій, узброєний палицею, з товаришами і сторожем прогнав начальника, виганьбивши по-простацьки, буцім то він нападає на шкільний маєток.

Саме тепер наш геніяльний товариш Гордієнко читав у касині статті, які вислав до часопису про напад начальника на школу. При нагоді розписався про різні давніші проступки — надужиття начальника. Написав також скаргу за напад і образу чести тутешнього учительства — це й ви підписом засвідчили. Якби навіть була в тім доносі, що вони написали, дрібка правди, ви не повинні до сеї справи мішатися. Ми вас тут числимо до чесних русинів; я дещо більше знаю про вас від професора Партицького, маємо на вас надії, але ви злукою проти начальника все нищите. Шовіністична всепольська партія під проводом аптекаря Мєдлицького киринить, зупиняє гуманні діла начальника. Начальник — міщанин Бачинський — свідомий, прихильний нашій справі. Тому й виступає проти нього партія аптекаря. Та ще і при близьких нових виборах, хочуть начальство взяти в свої руки. Управитель школи русин, досі тактовний, не можу збагнути, з яких причин змінився, здається, під впливом того пере-кінчика, ґеніяльного Гордієнка, що покланяється явно ясновельможним та, як і другі сини-супостати, став матері могилу копати. Цей гурт не пошкодить нам — власне, й ви нам не пошкодите, — тільки жаль вас; на авантурницю зовсім не виглядаєте.

Перше «сокрушения» почула я за свою необачність, виправдатися тяжко.

Панотець оповідав ще дещо з тутешніх відносин. Боротьба між партіями ведеться від довшого часу. Тут іде не про будинок, а про зміну викладової мови в школі. Ми тут мали парохіяльну школу — в будинку біля церкви. Це була руська школа. Тепер усю дітвору зібрано в новому будинку й заведено польську мову. Маємо свідомих міщан, як Охримовичі, Альфицькі, Гузарі, Лукашевичі, Закалаки, Козакевичі, Руді, Михальські, Костирки, Коцюмбаси; вони, як і давніші міщани, дбайливі про освіту. Бачинський, хоч дітей не має, про освіту, про гуманні діла пам'ятає. Він має мир між тутешніми німцями — евангеликами, його поважають як «Ehremanna». Він як вислужений військовий старшина говорить по-німецьки навіть краще, ніж по-свому. З нами єднаються німецькі родини Брайтфоглів, Гублів, Гансів та інші. Німці бояться латинників не тільки з приводу національного, але більше з релігійного. Не мають тут свого пастора. Дитину, яку охрестив у костелі канонік Тульщ, записав як римо-католицьку і не видав уже метрики. Тому відтепер приносять німці свої діти до хресту до церкви. Вони хотять лишитись евангеликами; дуже бояться, щоб діти не стали католиками: «katholisch werden— dann kommen in polnischen Himmel»... Бояться попасти в руки латинського священика— до наших мають довір'я.

— О, так, наша більшість. Нас багато, і тому не стараємося придбати душі чужинців, ані не боїмося втрати наших. Не стараємося привернути хоч би таких, як Гордієнко, — відважилась я сказати панотцеві.

Священик відійшов, а я довго ще не можу стямитися. Не розумію, по що й мене товариші-учителі захопили в ту колотнечу. Я така далека, так дуже далека від авантур, що аж судом караються, — далека й думками від буденного життя...

Думаю тепер, як лихо направити, як виправдатися з «невольного согрі-шення»... Не тільки тому, що треба в суді виправдуватися, але сумно мені, що чесну людину образила і нашій справі шкоджу.

Хоча й передбачую, що управитель схоче помститися, постановляю відхилитися від тієї колотнечі, — хоч і так тутешня публіка буде мати свіжу тему до балачки.

Публіка — потвора з пащею мінотавра: все голодна, пажерлива; поживу бере, де трапиться, не тільки з судових заль...

У вікнах магістрату світло. Я вхопила намітку, вибігла на вулицю. Всюди темно. Із затривоженим серцем задержуюся перед дверми громадського будинку. Немила річ виправдуватися. Моє поступовання може здаватися дволичністю. Хто повірить, що я, не знаючи сути справи, підписала скаргу? Людина, що має свідоцтво зрілости, не повинна таких промахів робити. Соромлюсь сама перед собою. Так я могла підписати присуд смерти. Та й тут велика річ: відбирати честь людині, в нічому не повинній.

Бачу, що життя кепкує собі з моєї матури, з відомостей, придбаних із книжок. Тепер готовлюся до другої матури — матури духа: щоб був він — мій дух — гнучкий та бистрий, передбачливий та всеобіймущий!

Життя показує нам обов'язки супроти суспільности, свого народу, готуймося складати іспит зрілости з доброти серця. Чи здібне воно перебути огневу пробу, чи здібне до пожертви особистого щастя в користь загалу... Практикуймо, складаймо іспит — аж до докторату!...

В залі магістрату застаю самого начальника. При столику, над паперами. Лице суворе. Задуманий, мабуть, над невдякою людей, що за його добру волю болотом його обкидають.

— Приходжу виправдатися і просити вибачення в пана начальника за те, що своїм підписом прилучилася до людей, які ворожо проти вас виступають.

Розказую, як підступом дістали товариші мій підпис.

— «Also...» . — він, колишній військовий старшина, зачинав свою бесіду заєдно з-німецька, — пані не знали про ніщо...

І знов задумався старий. По хвилині сказав:

— Also— не покличу вас до відвічальности. Але скажіть їм усім, що відпокутують вони за ложну скаргу до суду, за дописи в часописах про мої злочини. Ні один із них тут довго не залишиться.

Гнів малювався на лиці начальника. Старий подав мені руку на знак віри в мої запевнення, що я поневолі вмішалася між його оскорбників.

При виході з радниці побачила я малу, трохи похилену постать, що відскочила з-під вікон; догадалася, що це Гордієнко...

Но, й догадуюся, що мене чекає... Та годі!

Милий мені спокій — та наймиліша правда.

 

V

Найближчого дня рано стоїть управитель школи на порозі дверей — неначе ревний керманич на своїй стійці. Досі тут і в цій годині я його не бачила.

Звичайно досі я перша приходила; ішла до своєї кляси й не бачила ні управителя, ні інших панів. Сьогодні управитель з годинником у руці, не здіймаючи кучми, говорить грімко:

— Пані спузьніла сєм, чеками вшисци з розпоченцєм наукі... — починає до мене в урядовій мові. Досі говорив по-українськи.

— Не здається мені, щоб я спізнилася; приходжу, як усе — пів до восьмої, в клясі застаю ледве двоє дітей.

Управитель асистує мені до кляси й говорить дальше.

— Як пані сміли виправдуватися перед тим «ґбуром», — уважати те, що робить шкільна влада, за зле?... Пані тут дальше не можуть лишитися — з'єднана «з хамами». Вся інтелігенція вчора вечером у касині осудила вас. Про вашу візиту в начальника повідомив усіх товариш Гордієнко. Інтелігенція відкинула вас. І так уже нарікали: ви не учителька для міста, де люди хочуть бавитися.

— Тутешня інтелігенція не могла мене відкинути, коли я їй зовсім не накидувалася. Я сама для себе інтелігенція, вистачаю собі. До ніякої партії не прилучилася, але і не присилуєте мене, щоб я боронила ваші особисті справи.

Щойно почалася наука, приходить з кляси управителя хлопець із приказом: «Пан директор казалі, би пані зараз пшишлі до канцелярії».

— Скажи, дитино, що в часі науки не можу лишити учнів самих; у десятій буду в канцелярії.

За хвилину приносить сторож письменне візвання. Відписую, що в десятій прийду.

Являється сам управитель: «Пані не слуха владзи...»

— Тут не місце на уваги, пане управитель. В десятій прийду до канцелярії. Або й тепер, але діти підуть додому; самих їх у клясі не лишу.

В десятій годині застаю всіх у шкільній канцелярії. Управитель насуплений. Гордієнко з пером у руці — готовий писати протокол. Панна Маня з іронічним усміхом ласкава була — подивитися на мене.

— Я приневолений, — каже управитель, — скликати надзвичайну конференцію, щоб паню упімнути за спізнення, за недержання рано дижуру і за непослух владі. Пан Гордієнко спише протокол, віднесуся в тій справі до інспектора.

— Перша догана, — заслужена, чи ні, — дається без конференції, — кажу до управителя. — Але в цьому випадку я волію цю прилюдну догану, бо й відповідь моя буде в протоколі записана.

Владі в нічому, що входить в обсяг її ділання, не противилася, не спізнилася я ані сьогодні, ані досьогодні ні разу. Пан управитель накрутив годинник до вподоби. В моїй клясі було двоє дітей, в інших ще зовсім не було. Щодо дижуру — не було досі зарядження. Коли управа школи заводить дижур, то для всіх учительських сил по черзі і тижнево. Я від початку шкільного року уважаю на дітей в своїй клясі. Вважати ще й на кляси тих панів, що приходять у дев'ятій годині, або бавляться в канцелярії чи на коридорах, я не обов'язана.

— Таких бутних відповідей прошу пана секретара не вписувати. Уважаю конференцію за скінчену. Ми знайдемо нагоду цю вільнодумну паню з цеї школи прогнати.

Від того дня почалося моє «гоненіє»... Хоч, як звичайно, досі приходжу рано, управитель стоїть уже на входових дверях та щось бурмотить про спізнення.

В часі науки майже на чверть години відчиняє двері моєї кляси і стає на порозі. Це, здається, директорська контроля: чи і як я вчу. Замість госпітації, яку управитель обов'язаний відбути хоч раз на місяць та якої досі не було. Товариші один за одним ходять по коридорі, на який звернені вікна моєї кляси, заглядають, співають, свищуть. Самі не вчать і мене спиняють. При кінці листопада сильно вже зимно, а в моїй клясі не палено. Пишу до управителя—  не тільки тому, що настало природне зимно, але й урядове давно вже, бо від першого листопада почалося: коли в інших клясах палить сторож, то і в моїй клясі має палити.

Приходить управитель. Мабуть, квапився, бо в руці тримав барометр.

— Тут гарячо. В цій клясі багато дітей, нащо тут палити? Пані слабосильна, вчити не може. Я писав до інспектора, щоб на заступство прислав нам кого.

— Пан управитель хоче, щоб віддихом діти грілися... Але гігієнічні правила наказують палити і вікна відчиняти для зміни повітря. Діти зле одягнені. Дома певно не мають тепла і по дорозі змерзли; мусять тут мати достатнє тепло. Про мене тут не йде, я одягнена тепло, можу бути і в неогрітій клясі.

— Певно, певно, — велика пані... По що такій пані бути вчителькою? Так обзнайомленій з уставами шкільними повинен інспектор дати управу в виділовій клясі.

З огляду на дітвору, щоб бесіда не виглядала на сварку, не відповідаю більше.

Мені нікуди звернутися зі скаргою на управителя. Мої письменні зажалення ішли б на руки заряду школи. Їхати до інспектора також не поможе; він посгуповання управителя виправдає...

Тепер, крім своїх годин, маю всілякі заступства. Часто в цілій школі нема нікого. Учительство визване на судову розправу. Крім того, відбуваються в школі часто аматорські вистави. Охочі, здібні зібралися тут того роду люди. Є співак, що співав у львівському театрі, є інтриґант і панна, дуже спосібна до ролі амантки. Треба інтелігенцію забавляти, щоб її опінія була за ними. А по клясах діти пишуть та пишуть — вічно із тих узорів Тарковського, — переписують всілякі пословиці та факти з історії, — але чужої історії...

Без пояснень і взору на таблиці ані вони гарно не пишуть, ані з історії не навчаться нічого... Лишені часто так на волі, кричать, б'ються. Учителі зі зшитками в руках учаться ролі, деклямацій, говорять про вчорашню пробу. Між іншими виставами та вечерницями з кінцем листопаду в неділю приготовляє школа вечір Міцкевіча.

В неділю пополудні відбувалася в школі доповняюча наука. Ми, учителі, вчили за чергою. Відколи ж учителі занялись політикою та штукою, дістається мені заєдно заступство. І ні одної неділі не маю вільної: перед другою годиною являється сторож із приказом від пана директора йти вчити. Йду і в ту неділю.

До шкільного будинку трудно дістатися: перед дверми лавки, неначе барикада, а до найбільшої залі вносять крісла, килими, дзеркала — прибирають залю. Діти помагають приносити всілякі речі, нерадо йдуть учитися. Нікому тут про науку й думати. Здається, так управитель хоче знову показати свою владу. В одній клясі один із учителів у фраку рецитує свою деклямацію. В другій клясі строять музичні інструменти, в іншій панна Маня зі своїм новим поклонником; може, мають яку пробну сцену; він навколішках рецитує полумінні вірші. А там панночка, що дійсно виглядала на «Альдону», яка цілі літа сиділа у вежі, пискливим та плаксивим голосом заєдно повторяє: «Чи теж так длугє пшесєдзялам лята, — же од мих вестхнєнь зардзевяла крата?» — притискає руку до грудей, завертає очима при словах: «ніц нє жалуєм — хоць горжкє лзи леєм — бось вшистко одйонл — зоставіл надзєєм»...

Все те складало негармонійну цілість; певно, ні одна миш не лишилася у шкільному будинку.

В малій клясі біля канцелярії не було нікого; тут я зібрала дітей. Незабаром чую кілька голосів на коридорі під дверми моєї кляси, пізнаю голос Гордієнка: «О жечивісьцє нє відзєлісьцє єй, панове?» Інший голос: «Якась дзіка саренка». Дальше уривки бесіди: «Як то може биць — жеби в пшедставєнях школи нє брала удзялу». — «Здає сєм биць бардзо млода, — а наша єдина перелка Маня, правдем мувйонц, в Єзусових лятах. — Сміх. — Зобачицє йом, панове, зараз, — каже Гордієнко, а відтак голосніше. — Прошем пануф до канцелярії на цигара.

— Що? — думаю, — сюди через клясу, де я вчу, хочуть перейти до канцелярії? Полум'ям обурення облилося моє лице. Та заки наблизилися і отворили двері, я стямилась і мала час накинути хустку; похилилася над книжкою, наче б уважала, що діти читають, так що ніяк їм мене оглядати. Більше як десять «золотої молоді» перейшло через клясу. Не підношу голови, але тихо кажу хлопцеві з першої лавки зачинити двері від канцелярії.

— Ідіть, — кажу до дітей, — до дому!

І сама перша виходжу. На скруті до школи стрічаю самого управителя. У фраку, без нагортки і капелюха, вітер розбурхав його довге, вже сиваве волосся і бороду, — задиханий, у руках тримав свічники і завинені в червоний папір пачки МШу — Kerzen; хоч буйна в мене уява, не добачую тут у нім символу світоча-педагога, що несе світло; бачу кепського лакея, якому пани казали швидко залю прибрати до забави. Задержався у свойому розгоні по болоті.

— Цо? Пані одходзі — єще нема чвартей годзіни! Цо то значи таке спелнянє обовйонзкуф?

— При тім, що діється в школі, учити не можна. А проте сьогодні знову на заступстві — і бачу, що всі пани учителі здорові і не мають достаточної причини не вчити.

— Па-а-дам до нуг... — якби не знав із гніву, що сказати, бо не тільки так низько, але зовсім не кланявся мені. Ще раз сказав: «Па-а-дам до нуґ», — і «зобачими, як сєм то сконьчи нєпослушеньство для влади».

Другого дня рано не застаю у своїй клясі лавок, стіл поваляний пшінками: характеризувалися тут аматори, підлога зіллята пивом, повно папіросів-недогарків, потовчених пляшок.

У школі, крім дітей, що надходять, нікого нема. Сторож спить. Дивився вночі на «кумедію» та до рана, мабуть, панам служив.

Кажу, на втіху дітям, лад хоч трохи в нашій клясі зробити.

Міцніші хлопці поприносили лавки, дівчатка підмели, повикидали череп'я.

З великою радістю беремося до науки-праці, не втратили години.

Не знаю, чи і коли хто вчив у інших клясах. Вертаюсь до своєї звичайної рівноваги, спокою, поборюю перешкоди й вчу. Не жду вже на дзвінок, що повідомляє про початок і переміну годин. Чула раз згори — коло десятої години — управитель казав до Гордієнка: «Не дзвоніть на науку, бо не все в одній годині зачинаємо учити. Та пані нагорі буде гадати, що то павза, бо вже віддавна вчить».

 

VI

Мої відносини не зміняються, тільки в кілька днів після вечерниць Гордієнко найшов якусь нагоду відвідати мене підчас перерви в клясі. Погідний, сердечний, наче б я через нього не зазнала ніяких авантур та прикростей.

Не показую ні гніву, ні жалю, але ляконічними словами стараюся позбутися його з кляси. Жертвується в моїй клясі вчити співу.

— Пані надто працюють, шкода в першому році стратити здоров'я. Управителя не треба вам боятися. Ви львівська семинаристка, а він з давньої школи, на нічім не розуміється; це тип ще давніх дякоучителів.

— Я працюю не від того дня, коли управитель став мені ворогом, але від першого дня служби — і для ідеї, а не зі страху або з примусу.

— Але вашого голосу таки шкода... Такий ніжний, переймає до глибини, — а тут у клясі голос псується. Шкода. Тепер я пригадую собі: я чув ваш сольовий спів у семинарії на концерті, а також у Волоській церкві.

Його пропозицію — розуміється — я відкинула. Брехунська душа... не мене, а себе ошукує...

На другий день приходить з проханням, щоб я переглянула руське завдання з його кляси, а то він — хоч русин — але «бєгли тільки в польській мові» — не має терпцю студіювати Цибиків, Осадців і т. д., та й не знає, коли писати «і» з коромеслом, себто 'L, а коли «о» з дашком.

Сьогодні жалується, що для такого добірного учительства маємо зовсім невідповідного управителя. Дивніше ще те, що про одиноку перлу— панну Маню — з цинізмом говорить.

— Ваші відносини до управителя та до панни Мані були і є для мене нецікаві. Погодіться з тим, що я «всякую житейскую печаль» відкидую; байдуже мені те все і не хочу слухати ваших доносів на управителя.

— Товаришко, ви не можете так дальше відокремлюватися від нас. Злучіться з нами проти управителя.

«Божевільний»; — думаю, але кажу йому: — Ні з ним, ні проти нього не виступаю. Не розумію, як можна вічно вести боротьбу за ніщо. Ви і товариші— недавно тут прибули, а до всіх справ у місті пхаєтеся.

— То, го! Хай знають нас! Ніколи і ніде учительство не стояло так високо, як тут стане. Коли б тільки ви ще до нас прилучилися. Знаєте, ви в суперництві з Манею перемогли б її. Ми її боготворимо, бо вона для кожного досяжна, приступна, але де її рівнати з вами. її остання роля і деклямація зовсім невдатні. Де їй деклямувати такі серйозні вірші. Крикнула: «О матко полько!» — аж морозом повіяло, відтак говорила монотонно та скоро, ловила рими, як дитина, щоб не забула. Та це нічого. Молодь її знесла зі сцени, цвітами її закинули, оплескам не було кінця. Знаємо, що деклямувала зле, та не можемо нашу одиноку звізду зобижати. Це так: хоч співачка не знає «нут», кажемо — sie singt sehr gut! — хай би хто сказав: «чорне», як ми всі кажемо «біле», побачив би! Моя сатира всім страшна! Завтра вибирається до вас з поручения тутешніх матадорів кілька молодих панів комітетових з проханням, щоб ви приняли ролю. Мусите приняти: в комітеті є і староста, а він же зверхник. Ціль патріотична, властиво реванж — для нього старого каноніка. Він старий,належить ще до тих, які Міцкевіча уважають за відступника (через його товіянізм). Це моя заслуга, що канонік був на нашім вечірку; тепер буде представлення на віднову — прибудову косцюлка.

Не зраджуюсь, але тішуся, що знаю про візиту комітетових..

На другий день так уладилася, що не було мене дома. Мати приняла візиту комітетових. Справді многонадійні — вибрані хлопці були ті комітетові, самі «авскультанти», «депенденти»... знайомство з такими панами дає вигляд за добру партію ..

Мати подякувала за честь, та враз попросила вибачити: «Дочка віддана своїй праці в школі і своїм дальшим студіям. Участи у виставах не брала досі й не візьме на будуче».

Не можу позбутися Гордієнка. Хоч не дозволено в часі годин приходити, івляється на перерві. Знов намовляє мене до виступу проти директора.

— Він вам так дуже докоряв, є нагода тепер відплатитися.

Я не цікава, звідки та ненависть до управителя, але Гордієнко далі говорить.

— Я шукаю все чогось нового, інтересного. Сидіти в клясі чотири-п'ять годин, можна сказитися. Хоч і як крутити годинником, час задовгий. Жду на дзвінок. Ціле життя ждати на десять мінут павзи— нестерпуче лихо... Маня тепер більше до товариша Глечка горнеться. Всі ми тут її любимо, але серйозно ніхто не думає; вона ж гадає, що найскорше Глечка удасться їй зловити.

Я міркував, коли управитель в клясі, та часто стрибнув на гору — до пані директорової... вона справді молоденька, ця друга жінка, та наївна, нічого злого не розуміє. От пробую щастя. Недавно управитель застав мене в себе: я сидів на одному кріслі з нею... Він для вас простак; але мойого пера боїться, слів моїх у касині теж боїться; тому вдав, що не бачить нас. Але я довідався: він робить заходи, щоб мене інспектор переніс уже з кінцем першого курсу. Тепер знаєте: я пишу про його простацтво та неуцтво. Мушу писати голосно про нього, а вам раджу — приставайте до товаришів проти управителя. Я й сам зумію це зробити; воно легко вдасться: при близькій переміні школи на виділову треба іншого управителя. Він старається з'єднати собі партію шовіністичну, та я так його поведу, що наші будуть його уважати за зрадника, — він русин, звичайний Стеців Іван — а чужі не приймуть його. За дураком ніхто не буде стояти. Він ані не самостійний, ані спосібний, оруддя в руках моїх і аптекаря, противника начальника.

Незабаром Гордієнко знайшов нагоду виконати свій плян. На найближчому вечірку в школі управитель виголосив промову.

Справді, гарно вона починалася: «Ми, поляци, на польскєй зємі»... але дальший зміст її недоречний, двозначний. Сам управитель, коли станув перед достойниками міста й околиці, налякався, побілів, трясся, наче у пропасниці, та й призабув вивчену мову. Гордієнко за його плечима з комічною міною стояв у ролі суфлера та підшептував дурниці. В наших утратив він решту довір'я, шляхта, бачучи його спосібности умові та ораторські, зміркувала, що користи його особа справі народові не принесе. Як агітатор промовець він стратив вартість, у раді повітовій і в касині кепкували тепер з нього...

В тім часі покінчилася остаточно судова справа управителя і товаришів за обиду чести начальника. Присуджено їм арешт із заміною на гривну.

Пригноблений управитель, опущений учительством та інтелігенцією, похилив горду голову. Інші товариші на всіх зібраннях — конференціях — проти нього, усе противляться йому. Я є німим свідком різних сцен, як сварки, дертя протоколів. Управитель по давньому мені неприхильний, противиться моїм внескам чи обробленню якої теми, але противники управителя — йому наперекір — приймають мої теми та пропозиції. Часто доходить на конфереціях до особистих суперечок-образ. Тоді я виходжу з канцелярії.

Пробую з Гордієнком, коли явиться на перерві, говорити про шкільні справи. Але де в котрого з них думка про школу!

— Яка з вас ідеалістка. Хочете, щоб за ту нужденну заплату ми віддалися душею школі... Шукаємо зарібку й на іншому полі, а поза цею нудною роботою забави, вдовілля.

— Можна б і вам бодай єднати забаву і обов'язок. Можна відчити держати для громадян, а дохід повернути на бідну дітвору. Ділайте щось, що гуманне. Усі ваші вистави без вибору п'єс, без гуманної цілі.

— Про добродійні цілі годі нам думати. Ми самі — учительство — криємо свою нужду. Кімната без обстановки, без удержання платиться тут 10 золотих — при нашій платні двадцятькілька золотих. Вичерпані приватними лекціями не можемо гуманністю бавитися.

— Коли і на лекціях працюєте, як тут, то чим ви втомлені? Тут хіба Хайка може сказати, що втомлена, та деякі з найстарших дітей... вони заєдно по клясах уважають на дітей з нижчих кляс...

А діти — як мишенята, як мак, а Хайка з патиком бігає між дітворою, а хлопець, придатний до помочі, прибільшує крисок. Коли вже без такого надзору не можна обійтися, може б, ті, що уважають, читали дітям що цікавого, а в четвертій клясі могли б усе чергою мінятися ті, що наглядають; або нехай би дітвора з-між себе вибирала тих, що можуть щось цікавого розказати чи прочитати. Кляса, в якій учитель не хоче чи не може працювати, приняла б самоуправу. .. Так от пробуйте зарядити щось таке, що оживить дітвору, розбудить охоту до творчої праці.

— Хіба ви помічні будете. Слухаєте голосу свойого Я, а не слухаєте голосу нашого, не бачите нас. Ви не хотіли бачити, що ми при вас зістали б, ви відтручали нас, а Маня здобувала.

— Серце інакше говорить про сповнення обов'язків — а інакше вчили нас у семинарії.

— Життя — життям, і ви ніде в практиці не знайдете, щоб за ідеями сповняли учителі обов'язки.

— Як це? Чи ж усюди такі порядки, як тут? Ні! Я вірю, що тільки випадково дібралося тут таке товариство.

— Так ви рішучо не годитеся прилучитися до нас проти цього управителя?

— Доки не сповняєте обов'язків, не говорю більше з вами; забагато контрастів ділить нас...

— Чому втікаєте від товаришів? Так дальше не може бути!

— Я бажала порозумітися з товаришами праці, сподівалася ради-поради. Товариші самі винуваті, що так є, як є!

Так і лишилося...

Серед колотнечі, злого прикладу товаришів, які вже всі були по кілька літ у службі, минає цей перший піврік першого року моєї учительської практики і мойого прикрого досвіду за підпис насліпо...

 

VII

У грудні — привид з минулого.

В новій місцевості— у службі— я забула про нього... Зовсім нечайно явився він — пан де Печка... День святого Миколая — і я була дома. Здається, нарочно вибрав він день святочний на свій приїзд. Майже рівночасно явилися янголятка — моє спасения...

Перша добра санна... Діти отця декана Штогрина, мої учениці, приїхали по мене забрати до Стрілок. Щасливо спасаюся від розмови з ним — демоном. .. Чую тільки, як говорить до матусі:

— Тішуся, що застаю вас, дорогі, здорових. Люба доня, бачу, вдоволена; у свому живлі... між дітворою... Спокійно поїду в Росію, де залишуся на довше...

Він дійсно заспокоївся, не бачить небезпеки... В малому містечку суперників не боїться...

І я віднаходжу спокій. На спогади не пора. Дітвора сміється, гомонить, дзвіночки дзвонять, саночки мчать — і я скоро знайшлась на приходстві між своїми людьми, хоч я перший раз у домі отця декана Штогрина, здається, що ми посвоячені, знаємося не від нині.

Оля, Марійка, Стефка і Славка, Володко та малий Сидір — щебетливі гарні діти. їмость і єґомость щирі безцеремонні люди: свої.

Добре мені з ними, як колись у домах Горникевичів, Біржинських, Пассиновичів, Грабовських... у домах священиків, де я бувала дитиною з родичами.

Ясні вражіння дня прогнало хвилеве пригноблення, спричинене появою демона.

В часі малих ферій, а саме другого лютого уладжує касино вечерниці.

Перед вечерницями на кілька днів був у нас священик, одинокий знайомий тут у чужій місцевости.

— Вже буря втихомирилася, — каже веселий сьогодні панотець. — Головного ворохобника забирає звідси шкільна Рада окружна з кінцем січня. Про це вам першій кажу. Управитель зміркував, що він тут не остане, сам гонорово написав прохання за посадою на селі і навіть в іншому повіті; з кінцем другого курсу уступиться нам звідси...

— А мені доведеться ще півроку терпіти.

— Терпеливости! Він ще буде для вас увічливий, тільки ходіть з нами на касинові вечерниці. В цій справі та за порадою моєї жени я сьогодні до вас зайшов.

— Який же тут зв'язок?

— Не знають вас, треба показатися конче великому світові — тутешньому; зараз ваші акції піднесуться, а то різні поговірки йдуть про вас: гадають, що ви ніде не бували, соромитесь, бо не знаєте приписів доброго товариства. Треба вам з тим числитися. Я рад би, щоб ви по кваліфіці лишилися в нас на постійне. Опінія часто більше значить, як конкомітація влади.

Обіцяла бути на вечерницях.

В мене були сукні вечіркові з львівських вечерниць, через те я й не журюся, і не думаю; лишаю навіть вибір сукні настроєві останньої хвилини.

Коло восьмої вечером у дні вечерниць таки найвища пора рішитися, в що і як убратися.

Жаль мені лишати свої писання і книги, а також жаль затрачувати спогади львівських вечерниць. Якраз другого лютого були іменини моєї товаришки, її батько радник твору Гіртлєр, а брат уже прокуратор — вони мешкають у тій камениці при Чарнецького ч. 24, де мій вуйко, теж радник двору. Щороку в дей день у п. Ґіртлєрів великий баль; розуміються, обов'язково мусіла бути й я. Милі спогади про цей день, не так про танці, за якими я ніколи не пропадала, але бували в них пйсно інтелігентні люди; зі світу правники, артисти та молоді літерати, репрезентанти «кола літерацького». Розмова з ними про нові течії — напрямки в європейській літературі, хоч я більше була наукою занята, все була для мене мила. А тепер і спомини про них...

В неконче веселому настрою убираю чорну коронкову сукню, прибираю її лише густо китицями блідо-рожевого цвіту акації, на шию зразки дрібних перлин і в волосся вплітаю перлини. Перли — по цвітах — одинока люба мені прикраса. Ще лякерки, рукавички, віяльце — усе те разом — у дзеркалі показувало напів жалібний, але дуже елегантний стрій. Гарні рамці, дібрані до образу, підносять звичайно його вартість. Відколи я тут, у Бібрці, бачу себе тільки в буденному одязі; поглянувши в дзеркало, зазнала я дивного вражіння. Мені здавалося, що бачу когось давно знайомого, та не можу пригадати собі, кого це я бачу.

З блідим усміхом жду першого слова від тієї, що її бачу перед собою — в дзеркалі...

Священик з жінкою приїхали по мене. Перед десятою були ми в залі. Музика грала вальса, і я знайшлась у вирі тих, що танцюють безупину. Несподіванкою була для мене стріча з двома академіками-правниками — і то саме з тими, що бували у радника двору Ґіртлєра на вечерницях. Під впливом музики і цеї несподіванки щез мій мелянхолійний настрій, розжеврілися іскри із вогнів, притаєних у моїй душі. Досі незнайомі мені тутешні молоді люди представлялися, вписували свої імення до картеру, ждали на хоч одну «туру» вальса... Всі кадрилі, лянсієри маю ангажовані аж до рана майже в перших хвилинах.

— Ви втомлені; ходіть на оранжаду, — каже моя опікунка їмость-добродійка.

Сидимо хвилину в залі, де буфет, при окремому столику.

— Нічого не бачите?

— Це чуже товариство, і трудно мені робити завваги. А проте я танцювала багато.

— А я мусіла в тім часі заспокоїти цікавість усіх дам — паньматок. Всі мені гратулювали, гадають, що ви моя сестрінка Ірма з Буковини; я її справді сподіваюся. Правдива румунка, — кажуть, — танцює з темпераментом; видно— панна з великого світа. Зі строю та вигляду признають вас королевою вечер-ниць. Ніхто не вірить, що ви тутешня учителька.

Прийшов від зеленого столика до нас панотець.

— А хто б то був сподівався? Коли я просив, щоб ви були на вечерницях, відтак боявся, щоб ви тут, незнайомі, ще й товаришами обмовлені, не «продавали петрушки». Та з вас, бачу, тиха вода: всім тут так нагально завернула голову, не тільки молодим дансерам, і старі вставали від карт, між іншими й сам староста дивився, як танцюєте, неначе яка фея.

Мимо того мойого «королівства», гарної забави я просила своїх опікунів, щоб ми коло першої непомітно могли від'їхати додому. Не хочу... Завтра починається другий курс; неспосібно буде починати роботу.

Музика грала, і гарна забава була запевнена до білого рана; однак я не пожалувала, коли ми непомітно вийшли. А коли знайшлися під зоряним небом, — ніч така ясна, зимова, — я була вдоволена, що сильніша над принади покуси.

Слова Канта якраз тепер я відчувала: «Дві гарні речі в природі: небо, роз'яснене зорями, і почуття обов'язку у серці людини...»

Але добродійка полошить мій настрій:

— Через вас я стала свахою і буду мати непотрібні видатки. Згадайте, хто вам освідчився.

—  Навіть не стараюся відгадати, ледве пам'ятаю котрого.

—  Ви такі скриті... а це давня любов: Гордієнко, цей, ніби ваш противник, просив, щоб таки зараз говорити з вами, бо він завтра від'їздить на нову посаду.

— Повинен був від'їхати вже сьогодні, щоб завтра бути вже в школі,— кажу.

— Тиха вода, тиха вода, — повторяє панотець. — Гордієнко хвалився, що в першій хвилині умів вас оцінити та розуміти вас, що ви вмисне не бажали знайомства з маломіською інтелігенцією; це занизька сфера для літератки. Одначе він також поет і вважає себе гідним вашої руки.

В полуднє був справді Гордієнко в нас із першою — прощальною візитою.

Намагався побороти помітний і ще по забаві до світанку «katzenjammer»— та говорити поважно, без звичайних буршівських дотепів.

Жалує, що саме тепер мусить звідсіля виїхати, коли мав нагоду мене бачити такою, якою бачив мене в уяві. Признається щиро — мов на сповіді, до всіх прогріхів: був тут через півроку пружиною всіх інтриг і скандалів; мені в школі всілякими сплетнями перед управителем шкодив, докучав...

— І в касині зле говорив я про вас, та ви самі винуваті: я знав вас і з оповідання, і з вигляду, як ви були у Львові, і мав вашу світлину, але ви ігнорували і мене — і всіх... Якби не те, були б ваші відносини і життя ваше через цей піврік уложилося зовсім інакше.

Зі справжнім здивуванням побачила я свою світлину в брильоку при його годиннику: була це мала світлина з табльо матуристок.

— Це моя тайна, звідки я її дістав; здобув її, не знаючи ще вас особисто.

— Яку ж ціль мали ви спеціяльно докучати мені, а крім того воювати з усіми?

— Проти вас — це може месть... за байдужність; може, поборювання пристрасти, що огортала мене на ваш вид. А інші справи — це була моя втіха, коли знялася найбільша буря між партіями. Учительство за мене стояло високо, і широкі круги інтересувалися ним. Про мої фейлетони і сатири говорять ширші круги... Прошу відповіді на моє прохання, передане вам учорашньою вашою опікункою.

— Дивує мене, що ви — сміливий і славний переможець жіночих сердець, — оце питаєте мене так по давньому звичаю — через сваху. Де є взаємність, там не треба свахи. Ви без питання могли догадатися, яка моя відповідь. Я через півроку не грала ролі; я така, як є: про подружжя зовсім не думаю. Вільна, незамужня; — відчуваю біль через суперечність ідеалу і буденного життя. Все, що мене окружає, здається мені, пусте, марне. Що ж було б зі мною, якби я приняла обов'язки жінки? Хочу бути вільна. Шукаю іншої цілі...

—  Якої?

— Я не привикла перед ніким сповідатися. Про себе з ніким не говорю... Шукаю цілі... Якої? А вжеж світляної цілі... рубця-крайчика веселки досягаю... І знання дуже-дуже принаджує мене, чиста наука і мистецтво. І моя праця в школі мені мила. Розгорюється в мені почування, мов ватра велика, почування, що обіймає не одиницю, але все, що велике, гарне...

І в ваших виставах я брала б участь, коли б воно було для ідеї, що дорога мені, коли б я цією працею могла зменшити недолю людей. Не кажу вам, ні нікому про свою ідею; її люди поки що бояться... Поки що рада б я вихованням нового покоління прискорити, приготовити грунт для неї...

Поки що — я сама не знаю, чому присвячуся. І це моє горе... Моя душа ще сама бореться з сумнівами. За світлом тужу, а в тіні йду; і не знаю, чи придасться на що мій труд. І це моє горе. Все ж таки вірю, що ціллю моєю моє власне егоїстичне добро ніколи не буде...

— Я на вас усе позирав, хоч ви на мене не звертали уваги. Якась тайна у вас, якесь зачаровання та жах перед неминучою дійсністю... Так утікали ви від нас, товаришів, так уміли скритися — тямите? тоді, як перепровадив я через клясу кільканадцять хлопців. Вас ніхто не цікавить?

— Я власне вам говорю, що забагато річей мене цікавить, — і тому я ще не рішилася. Цікавить мене і психа тих дітей, і наука, і мистецтво, і сама природа, і філософічні проблеми. Ціла людскість та причина її горя. Я не горділа товаришами як товаришами, але не можу говорити ні слухати про відносини пані секретаревої до її поклонників, про її тоалету, про здобутки панни Мані та й інші такі дрібні, зайві, пусті речі.

Я чула часто, коли переходила попри вас коридором, ваші слова: «Якби не наша Маня — треба би з нудьги в школі повіситися», або: «вид цієї поважної пані ділає на мене, як «пруський квас», дістану розлив жовчі через її холод»...

— Не дивуйтеся; я не міг загамувати своєї злости. Бачити молоду дівчину, як досвітну зорю, як раннє сонце, а холодну, байдужну до нас.

— Хоч би для самих пустих компліментів я держуся здалеку від людей. Але я більше говорю, як привикла; це тому, що не побачимося. Час мені до школи на пополудневу науку. Бажаю вам щастя на новому місці і в дальшому житті.

— Учителювання я скоро покину; буду старатися дістати працю в редакції, або вкінці в театрі...

— Зверніться до наших редакторів, до наших людей, коли справді покидаєте школу і пристаєте до літератів.

— Я не придбав у школі достаточного знання руської мови, щоб нею писати.

— Я знаю, чого нас у школі вчать, — і знаю, що деколи легше писати польською чи навіть німецькою мовою, ніж рідною. Хоч ми в семинарії мали щирого професора української мови та всіх інших предметів, мусіли вчитися в чужій мові. Так майже несвідомо та без ніякого труду писала я і польські шкільні завдання віршами; учителька варшавянка пані Махчинська мала на мене велику надію; усе поговорювала: «Аньолечку, ти наша майбутня Ожешкова та разом і Конопніцка». Однак мене не заманювала ця легкість у писанні й заохота вчительки; навпаки, мова вчительки спонукувала мене пильніше за-знайомлятися з творами наших мистців слова. В мене стихійне, вроджене почуття, хто я, і труднощі мене тільки підбадьорували, а не знеохочували.

Сильна воля поможе і вам самим здобути це знання. Та чи нашою мовою, чи чужою хочете писати, працювати над собою треба, щоб не збільшати числа вітрогонів з кличем: «Schwamm druber», не стати епігоном Гайного чи Беранжера, сатириків-декадентів. Ренегатів — як Стебельський — у нас уже доволі. Говорю вам це, щоб колись не відчувала докорів, що вас — одного з блудних синів — не пробувала ратувати.

Тому, що нас багато, що нас більшість, ніхто, здається, не звертає уваги на втрати. А втрати є всюди, і ґрунт нам поволі усувається з-під ніг, і пропасть отви-рається; і все, і всюди так. Чому? Хоч би тут у нашій школі. Як гарно могло б воно бути! Управитель — як називаєте — русин, крім нього наші ще чотири сили. Тільки панна Маня, хоч назвисько її нагадує, що її батько і вона з роду наших.

А в школі ще й сторож наш, більшість дітвори теж наша; тих трохи жидиків та німчиків говорять по більшій части нашою мовою. Чому ж ніхто з вас ні до сторожа, ні до дітвори, ні між собою не говорить рідною мовою? Як негарно звучить та мова, якою урядово говорить хоч би сторож. Тут наша мова повинна бути урядовою. І рада шкільна місцева має більшість наших членів, наш інспектор русин та й сам наш радник русин — гуцул із назви роду та вдачі. Так гарно все тут складається. Та не вміємо користати. А коли не в цілости, не відразу, то чому при кожній нагоді не пригадати дітворі, хто ми, чиї ми діти! Хоч би при тім вічнім краснописанні — замість, щоб діти переписували все ті самі взірці Тарковського, можна все щось інше написати їм на таблиці;  ім'я, яку дату, — чи з життя Шевченка, чи його вірш, чи щось із нашої бувальщини, щось інтересне, живе, наше, що душу дітей розвиває, що в душі залишиться вже на все... Відколи тут працюю, все те невикористовування наших прав завдає мені таємної журби. Та хто знає, може, я й не присвячуюся науковій праці чи мистецтву, ні соціяльним гуманним ідеям — я таки лишуся на становищі— берегти наших прав, розвивати свідомість у дітей, не дозволити, щоб нам пропадало хоч би одно.

Не є воно для творчої вдачі корисне, а я могла б у літературі, чи в мистецтві дещо осянути; та поки що треба зберігати від винародовлення, рятувати душі... Я вже казала: тому, що нас багато, учителі, а навіть священики тратять своїх парохіян без жалю та уваги... В мені йде борня: здається, треба відректися насолоди мистецької творчости — а трудитись як учителька, свідома великого завдання на своїм становищі.

—  Послухаю вас. Буду у Львові у професора Партицького і в наших редакціях. Спробую служити нашим людям — тільки не відбирайте мені цілком надії, позвольте писати листи.

— Під умовою, що листи будуть не тільки про особисті справи, але про наші літературні чи народні, про те, що хочу все мати на увазі.

— Прошу прощення за всі мої провини. Не тільки в школі я вам шкодив, але і в касині при чарці балакав про вас. Маю славу Дон Жуана, от і хвалився, що здобув вашу любов. Сьогодні при прощальному сніданні я відкликав усе, що говорив про вас давніше. Сьогодні тільки говорив про ваш таємний чар, про чудову оправу очей та їхній блиск, про білість природну, без бляншу, чи навіть пудру, про смак у виборі тоалет... Ви ж і в виборі сукні темної, баз зайвих окрас усе перемагали Маню з її декольтаціями та яскравими колірами сукні до школи, і вчора ви перемогли. Зблідла зоря Мані — хоч у неї клясичні черти лиця і розкішна будова тіла— та вона надто вже змислова, аж нам самим противна. Нічого вже не помогло глибоке декольте, буйне тіло... Бакхантка, більш нічого. Власне контрастом чорної сукні без декольте ви перемогли.

—  Добре, — кажу отверто, — що від'їжджаєте, бо подібні похвали в касині при чарці мене більше ображають, як попередні догани. З поклонником мала б я, здається, більше клопоту, як із ворогом.

— Були в касині ще й ті академіки зі Львова. Оповідали, що ви були окрасою львівських вечерниць у сальонах радників двору Ґіртлєра, Ковальського, Дицикевичів і т. д., що власне син нашого шкільного радника д-р Мандибур бував тільки там, де ви бували, та був вашим найбільшим поклонником. Не дивуюся, що ви з тутешньою маломіською інтелігенцією не спішились зазнайомитися. Після львівських тріюмфів згорда дивилися на нас; але дивуюся, що через півроку слухали докорів такого медведя, як управитель.

— З дітьми нашого радника з паном, д-ром Мандебуром, з донькою Анто-сею знаюся й переписуюся досі. Та не хвалюся тут перед ніким і не користаю зі знайомства; не думала шукати в них оборони. А проте поступовання управителя та товаришів було мені настільки прикре, наскільки було перешкодою в науці. Мене ви всі разом не могли образити. Направду, я дивлюся на все якось інакше, як інші люди: ви не ображаєте мене, але мені вас усіх жалко; я сама працюю дальше над дітворою та над собою — з вірою, що під тим прапором світла переможу.

— Так, in hoc signo vinces! — гадаєте. Та це тільки початок вашої практики, і вам при такій праці, та з вашою вдачею, не на довго стане сил. Ви все і всюди знайдете брутальних людей, як управитель, та, по правді, й решта товаришів. Дозвольте, впишу в ваш альбом вірш, який я написав з думкою про вас.

І він вписав вірш, якого перша строфа звучала:

Szkoda ciebie trwozna sarno,

Na ten twardy zycia boj,

Bo na zycia chwilt czarna,

Nie wystarczy marzen roj!

Nie wystarczy marzen roj!

Wiec by ustrzec sie zawodu,

Serce uzbroj w pancerz lodu.

— Згадуєте про мої львівські тріюмфи і упередження до тутешньої інтелігенції. Це було так: як учениця семинарії я мешкала у вуйка, радника двору д-ра Лопушанського, і я мусіла жити в тім середовищі. І хоч не все з охотою, добровільно, треба було в ряди-годи бувати на вечерницях. Самої вуйни родина велика з обивательської й артистичної верстви: брат Геллєр директором Львівського Міського Театру, сестрінка — славна співачка Міра, це справді «сметанка» інтелігенції. Хоч і милі спогади мені лишилися, але досить тих забав. Тут я ніким не погорджувала, але коли я сама вже працюю на своє удержання, вільно мені присвятити час на те, що мені подобалося. Ми попрощалися. Здобувся ще й на український вірш, який перед від'їздом доручив мені:

Прийміт слов колька од вірного друга,

Сли хочете щастя на світі,

Покиньте мрії, кине Вас туга

Забудьте о цвітовь цвіті.

Або ніт! Радше Ваше серденько

Киньте на жертву Отчизні,

Співайте дальше сумно миленько

Всей наший Русский Родині!

 Я рада, що поїхав. Якби тут лишився як мій приятель, забирав би мені хвилини, призначені на мою працю.

Бажаю йому щастя та забуваю про авантури... І він людина, і проблиски добра в нім знаходяться...

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.