Спогади учительки-3

 

VIII

Народна вчителькаПочався другий піврік.

Управитель похилив голову. Не переслідує мене, але і не ввічливий, і до всіх і всього байдужий.

Я гадала, що на місце Гордієнка прибуде учителька — гарно було б, якби так котра з моїх товаришок... Але знов учитель дістав тут посаду, і то такий, що тільки тепер доповнив матуру.

Невеселий, неясний був перший піврік моєї шкільної практики, та й другий подібно заповідається. Тяжка атмосфера...

Доля — недобра мачуха — розділила мене з моїми товаришками й учителями. Тепер умію оцінити працю виховання. Мені здається, що благородніших людей, що ідеальніших внховників ніде і ніколи не було й не буде. Не тільки наш катихит о. Стефанович і професор української мови Партицький, але йінші являються мені в блисках ідеалу. А тут не педагоги: брутальні наймити, профани — не учителі-фахівці.

Здається, я зупинилася сама серед океану на човні без вітрил... Серце холоне перед грозою майбутнього, і жаль мені за ясними хвилинами, що минули безповоротно.

О, не годилося так, матусю Доле... Ці перші хвилини мого учителювання повинні бути золотими, ясними — як дні самої весни...

Жаль-туга у хвилинах самоти знову витають у душі. Але спокій, вдові-лля вертають, коли я з дітворою. І коли бачу, що діти розуміють мене та розвиваються умово, забуваю про себе і про злих товаришів.

Праця хай буде мені щастям-осолодою; залишуся дальше без помочі-поради. Досі дожидала я візитації інспектора. Гадала, що кожний інспектор — справжній педагог, а виховання, навчання — це річ свята; що він, інспектор, для нових сил має поради-вказівки. Але візитація, яка відбулася в останніх днях першого півріччя, дуже мене здивувала. Я не привикла, щоб із людиною так поводилися. Мабуть, учительство на краще не заслужило. Без слова привітання, без слова уваги-оцінки, чи хоч би заохоти до праці для дітей і учительки відбулася ціла та візитація.

Інспектор з похмурним лицем не мав слова хоч би поздоровлення для дітвори. Прислухувався науці, але сам нічого не питав, ані не говорив. Хотілося мені йому сказати: — Ой, який же ти бурмило! Я перший раз бачила ту непривітну людину. Я опанувала хвилеве збентеження, та учу згідно з поділом годин і пляном науки, що призначене було на цей день, звичайно, наче б у клясі нікого чужого не було, і діти якось без страху добре відповідали.

Щойно пізніше від предсідника шкільної ради я довідалася, що інспектор тільки з поступів дітей у моїй клясі був удоволений. Учительці нічого не говорив, бо інспектор не на те, щоби хвалити. Деякі дрібні уваги для мене передав через управителя, але цей зі мною не говорив, а сказав товаришеві Гулякові мені переказати.

Уваги передані аж через третю особу, не знаю, чи вірно передані, і до нічого мене не зобов'язують. Коли до учительки ані управитель, ані інспектор не говорять, то грамотні люди повинні доручити мені свої уваги урядово на письмі.

Може, воно й добре. Не буду мати того, що зветься «рутина» — а що мені противне. Лишається мені «Self-help». Праця над собою і дітьми, а властиво інтуіція-надхніння, чого й коли навчати.

Бути самостійною і не оглядатися на нікого. В інтелектуальному і моральному веденню дітвори буду старатися пізнати душу дитини. Все треба приготовити матеріял до лекції, уваги прийдуть при самій науці через питання і відповіді дітей.

Після вечерниць дістала я запрошення на інші вечерниці, а навіть на домашні забави; також листи з пропозицією — принята лекцію. Стараюся виправдатися і лекції не приймаю. Тільки трудно було відмовити комісареві староства. Писав сам дуже чемні та переконливі листи. Донька тільки до закінчення едукації потребує учительки, і він уважає саме мене відповідною учителькою.

І знов панотець радить мені цю лекцію приняти з уваги на пізнішу стабілізацію. З панночкою, що кінчить едукацію, можна через читання добрих творів самій дальше учитися. А також, — каже отець-добродій, — може, вдасться вам хоч трохи змінити панночку. Комісар — про це всі знають — наша, та, як часто буває, безпорадна, нещаслива людина: ще в студентських часах оплутала його панна Авра, звичайненька швачка. Його одиначка — для нас пропаща. Спробуйте, чи вдасться вам її рятувати.

Першого дня, коли я вже прийшла на ту «лекцію», говорила зі мною тільки пані комісарева. Тільки не згадує нічого про науку доньки. Питається, чому не була я в м'ясниці на інших вечерницях. Говорить ще про мою тоалету.

— Imaginez volis, що притрапилося зараз на другому вечірку. Всі пані та панночки були одягнені в чорні коронкові сукні, але одноманітність не робила ефекту; не було і «Eroberang-y». — Дальше говорить про інтимні відносини різних тутешніх пань, яких я зовсім не знаю. Коли ж я сама питаю про інформації до пляну наук для доньки, пані Авра відповіла:

— Це вже завтра Жоля пані скаже, що її цікавить, чого хоче учитися.

Подають чай і м'ясні страви. Пані просить лишитися. З великим здивуванням слухає пані, що я чаю не п'ю. Не вірить.

Бачу з її говорення, що студіює підручники доброго тону — но, і знає, що аристократія п'є чай, молоко і хліб — то пожива, відповідна тільки для служби.

Зайвим здавалося мені при першій стрічі пояснювати пані комісаревій гігієну, ще більш недоцільним виявляти свої думки про поділ людей на службу і панів. Кажу їй тільки:

— Коли вже п'ю чай, так не китайський, а наш краєвий: з молодих листків ожин або суниць. А втім — я вегетеріянка, люблю овочі.

Пані величається тим, що п'є з донькою тільки чай з цитриною та білим ромом і їдять тільки м'ясні страви; ніколи навіть хліба не каже службі подавати до столу Все в її домі відбувається, як у романі «Бліда графиня».

 

IX

На другий день застаю вже тільки саму ученицю: в сальоні на отоманці лежить у гарному негліжі, в руках книжка, щойно розтинає картки.

Тоді появилася зовсім безвартісна річ S. Tarczy: Smiertelne wianki. Сьогодні панна Жоля говорить безупину.

— Як гарно, що пані прийшли. Будемо читати разом цю новелю, але наперед рада б я з вами грати нові мазурки Тимольського. Будемо співати; маю дуже гарну пісню «Квєцярка», «Млодосць і пєнкносць мам, квяти розношем...» Як я тішуся, як тішуся вами! Будемо читати, грати, співати, розмовляти. Я в піст дуже нуджуся, навіть совганки цього року нема.

— Прошу дати книжки, з яких ви досі вчилися.

— Не маю ніяких книжок. Але можна написати по книжки до книгарні, тільки не які нудні. Ми про все будемо говорити. Я скажу, що читала, що люблю читати. Учитися не хочу. Але Стася, дочка старости, старша від мене, ніби вчиться, через те мама хоче, щоб я мала учительку. Учить її панна Маня. Вона старалася дістати й у нас лекцію, але мама каже, що панна Маня небезпечна в домі, де мужчини: баламутить братів Стасі; коло неї всі мужчини, вона ще відібрала б мені нареченого.

— Заки дістанемо книжки, можу вам дещо розказати з літератури, та мушу знати, хто й чого вас учив, що ви читали досі.

— Я науки маю доволі. Два роки була в нас гувернантка, учила французького, співу, музики. Тепер читаю книжки з бібліотеки «Повістей та романсів». Там є гарні речі, як: «На цментаржу на вулькані», «Таємніце кляштору неаполітаньскєґо». Але про свою лектуру я колись вам скажу; сьогодні не хочу про те говорити. Навіть ця новеля мало «пікантна» для мене. Правда, пані, ви поможете мені написати лист до нареченого — він тепер у Львові, кінчить працю до докторату; — не вмію писати, а боюся, щоб не зірвав «стосунку». Мати нареченого теж конче домагається, щоб я вчилася. Прислала мені навіть якісь книжки: Танської «Памйонтка по добрей матце» — та «О повінносьцях кобєт».

Надійшла пані комісарева — і знову підвечірок — і говорения про сензації дня. Про науку нічого не згадує.

Я мала охоту більше на лекцію не йти; але хочу пізнати цей тип панночок; хочу довідатися від панни Жолі про її дотеперішню лектуру.

Панночка очікує мене все у свому сальончику.

Сьогодні просить помогти вишивати пантофлі для «папи». За тиждень його іменини. З цієї нагоди відбудеться великий баль і буде нова сукня з «магазину муд».

— Правда? Пані будуть нам грати до танцю; тепер піст — і музики не можна брати, потанцюємо при фортеп'яні. Коби так вільно мені убратися в адамашок, або в оксамітну сукню з треном. Мама каже, що для панночок тільки газа в модній красці відповідна. Чи пані мають тоалету готову? І з яких журналів беруть пані звичайно моделі?

— Не конче те гарне, що модне і що з журналів вибране, — кажу на те своїй «учениці». — Невільницею моди я не є. Журналів не переглядаю. Моду вводять парижанки, звичайно, акторки. А кожна з жінок може придумати і зробити індивідуально для себе тоалету вечіркову — чи домашню суконку. Тут діло не в дорогій матерії — брокаті, атласі чи оксаміті. Може бути найдешевший мушлін, видатки найменші, — а сукня може статися чарівною поемою— може скривати невловимий чар. Тут рішає добір красок, лінія, крій, мистецьке пришпилення квітки. І до гарного одягу треба творчої фантазії, — не взору-шабльону, однакового для кожної жінки.

Використання народніх мотивів також важне; можна модернізувати — і щось гарне осягнути з народнього строю.

Тільки жінки-ляльки, з холодним серцем та пустою головою, шукають шабльонів — готових моделів, — тільки вони — сміються з тих, що не можуть усе зміняти одягу як до моди, або з тих, що намагаються відійти від моди та вбираються відповідно до своєї роботи або до свого хисту; хочуть творити щось індивідуальне, гарне... Але на ляльки нема чого й гніватися.

Одначе панна Жоля не розуміла моїх слів, не проявляла творчости хоч би в царині моди.

— Навіщо думати самій, коли є готові «фасони»?

Нечайно, щоб більше про моду не говорити, просить мене написати листа для неї — до її нареченого.

— Не вмію сама написати. Пробувала зразу взяти дещо з листів Корженьовського; він чудові пише — хоч би ті до Августа в «Spekulant-i», але мій наречений знає літературу — і штука не вдалася.

— Біла листова картка перед вами на столику в такім гарнім, теплім сальонику, — свобода думок, безжурність, — і ви не знаєте, що писати до нареченого? Хоч би й надрібнішим письмом писати, ще б чотири сторінки замало, щоб усе сказати, чим серце переповнене.

— Нареченого не кохаю. Я кохала іншого, але мамця його не апробувала, тобто — не самого кохання, тільки подружжя. А втім, мамця до вибору не мішається. В неї одна умова: щоб наречений скінчив університет. Мені вже тепер однаково, все байдужне. Вибрала одного. Татко вдоволений з вибору: він же і правник — докторат буде мати — но, і русин... Але його мати полька — і він для карієри — подібно як татко — під нашою опікою змінить народність... Та все те вже менше вартне. Я вже втомлена минулим пережиттям— та й ще дечим... У мене нудьга. Даремне нагадую собі віршик: «Nie smuc sie tylko; wszytko па ziemi konczy sie raz, і wielkopostny, z nudami swemi przeminie czas...» Сама не знаю: читанням, мабуть, я втомлена. А лист бодай раз на тиждень мушу вислати... Вам, пані, труднощів це не завдасть. Я чула від папи, що пані пишуть новелі.

Мій папа русин, тільки мама про те не хоче знати. Мама мріє про титул пані старостині. Коли була ґовернантка, то мусіла більше з мамою говорити, щоб мама привикала говорити по-французьки. Папа про вас мені окреме говорив — і я цікава, як це робиться з тою літературою. Як пані пишуть новелі? Дуже прошу мені розказати. Мені звичайний лист не вдасться уложити.

— Ви так допитуєтесь, як пишеться, так просите — неначе перепису на тісточка, кілько унцій чого дати, щоб удались. Листи не вдаються вам, бо каже те, що нареченого не любите. А тут і до того, щоб удався лист, і до написання літературного твору, і до осягнення щастя в житті потрібна щирість почування. Коли в серці багатство чуття, то знайдеться і спосіб передати це чуття другому серцю. Теорію, як писати новелі чи вірші, — так коротенько викласти трудно. Якщо це вас цікавить, присвятимо і на те години, але все-таки найважніше для письменника це чуття. Формою легше заволодіти. Писати, що і як бачимо та в тій хвилині відчуваємо, і твір буде добрий. Таке гасло проголошує тепер громада молодих незалежних літератів.

Але я ще ні від мами, ні від вас не довідалася, що ви досі студіювали, — і що тепер раді б ви собі засвоїти з огляду на майбутнє ваше життя.

— Хочу бути великою дамою. Ми з мамою гадаємо, що я науки не потребую. Через те радо читаю книжки, з яких можна навчитися тону дам. З роману з життя аристократії більше можна скористати, як із підручників, які мама все спроваджує: «Le nouveau savoir vivre universal» (Louise d'Alg). Наречений після докторату візьме службу при залізниці — тут аванс запевнений і скорий — можу бути директоровою краєвих залізниць. Нашу історію знаю з «Wieczorow pod liра», про Терпсихору і всі Ґрації знаю. Мама все каже, що я дуже вчена.

Панночка відчинила шафи з книжками, хвалиться, яка в них велика бібліотека.

Беру в руки книжки. Тут передовсім у зшитках-брошурках усе видання Борна. «Symona і Marja czyli kocie oko», «Кsiężniczka Symorena czyli tajemnica kardynala», «Adryjanna», «Izabella», «Marijanna», «Blada Hrabina», «Jan Sobieski albo slepa niewolnica z Sziras»... і т. п. багатонадійні заголовки книжок. Я бачила ці зшитки в руках служанки-покоївки в домі вуйка. Це книжки-повісти, що з літературою не мають нічого спільного, — не мають навіть примітивних літературних вимог. Сензаційні егзотично реклямовані романи, але молоді читачки, як пічнуть увечорі читати, кінчать світанком. Сам заголовок приносить відразу й отупіння; та покоївки, швачки, фіякри видирають собі ці книжки з рук. Засмічення літератури... Тайна успіху тих романів — це низький умовий рівень людей. Хто ці книжки читає?

— Мама і я. Я мала тільки дванадцять літ, як зачала ці книжки читати. Вони дуже мене вражали — і я при читанні «Slepej niewolnicy» раз зімліла. Сильніших вражінь відтоді не находжу, хоч Борн у своїх виданнях — багатий на криваві сцени, хоч маємо романи Gaboriau — Eugena Sueі Ferala.

— Література кримінальна дає мені найбільше вдовілля — і я, йдучи спати, мушу перечитати щось із кривавих сцен, як не з романів, то щось із щоденників про процеси за убивства читаю цікаво.

— А я, — кажу, — саме при лектурі щоденників пропускаю хроніку поліцейську про всі убійства — самозгуби і криваві пригоди.

— Я, — каже панна Жоля, — привикла до цієї лектури і в іншій не находжу смаку. Як наш король Станислав Август пересичений не міг їсти, коли тарельці не були натерті ассафетом, так я без жорстоких сцен не можу вже читати. Гострий відразливий смак для інших був для короля необхідною приправою для розбудження апетиту; я також без якогось пікантного ассафету не можу читати, поправді і їсти не можу.

— Це вина невідповідного корму і для духа, і для тіла... Жаль мені вас. Я вибрала б для вас інший корм, але, мабуть, на це ваша мама-добродійка не дозволить. Всі ваші книжки, які тут бачу, — це брукова література; вона не має нічого спільного з властивою літературою. Отруйні цвіти, чорні цвіти — рід м'ясожерних, що на багнах виростають — ці всі ваші романи з авантурничою, яскравою фабулою. Хвора уява у творенні фабули шукає інтриг. Нема тут психології, проблем ніяких, ні етнографії... Нехай була б і авантура, але з психологією. Нехай би твір будив у читача радісну творчу енергію, не доводив до зімління, зневіри, апатії...

— Адже пані ці твори знають...

— Не на те, щоб ними любуватися і поза ними нічого не бачити. Мені було досить глянути на те, щоб оцінити і дати вказівки для інших молодих читачок. Молоді люди люблять твори сензаційні, подвиги-авантури героїв, але є й автори більш відповідні. Замість Борна скорше Павль де Кок, хоч і його писання без артизму та естетичного смаку з низьким гумором і змисловою любов'ю.

Люблений вами Ґаборіо — автор кримінальних романів — розбуджує уяву сензаційними романами, але найнижчими проступками розбуджує низькі інстинкти. Його твори без мистецького оброблення та для невибагливої юрби. Ці автори — це письменники-промисловці. Мистцем видумувати сцени і ситуації хворою гарячковою уявою є Евген Sue, якого «Тайну Парижа» бачу в вашій бібліотеці. За ним іде славний Феваль, що виступає з «Тайнами Лондону». Але він уже продуцент. В нього ціла письменська фабрика: працюють помічники. Його картини малюють дикі оргії. Юрба бездушних читачів вірить у те божевілля.

Панночка, що від дитини читала тих авторів, — справжня мучениця романів, рум'яніла і, як уміла, боронила своїх любимців авторів. її уява розбуджена, але серце не чутке на справжні терпіння. А користь із читання від'ємна: злий вплив на здоров'я тіла й душі; і відомості поверховні: з усього потрохи, в цілости нічого.

— Ціла ваша бібліотека — це архів поліційських актів. Така лектура вбиває вищі стремління. Властиво, це ніяке літературне мистецтво: тут нема ні логіки, ні глибини, сама арлекінада— абсурд. Колекція страхіття. Авантури для задоволення неробів. Не бачу між цими кримінальними романами творів Едгара Аллана Пое — він, властиво, є батьком кримінальних романів. Людина, сплямлена вуличним болотом, знайшла місце у світовій літературі. Ґеніяльний п'яниця... В його хворому, алькоголем запамороченому мізку ставали яви, повні грози. Але він умів свої твори у мистецькій формі виряжати у світ — і це йому дало місце у світовій літературі.

Для вас я вибрала б іншу літературу. Але ви самі признаєтеся, що затратили смак. Отож, коли конче хочете читати кримінальні або еротичні романи, так читайте їх бодай в обрібці майстрів пера сучасної доби, письменників-фізіологів, як Мопассан, Боржет, Льотті. Вони називають хворобу по імені, а не описують як щось гідне наслідуваня.

Я сама не находжу в читанні тих творів користи, ані естетичної насолоди.

Квестії, проблеми, ідеї зміняються. Тільки квестія поступу і щастя цілої людскости вічно молода — і вічно приєднуватиме благородних молодих людей. Про те можна дізнатися краще з соціологічних наукових книжок, але до такої праці ви не підготовлені...

— А ви, пані, маєте охоту й час при роботі в школі студіювати наукові речі?

— Той час, що звичайно пані тратять на відвідини, на раду з модисткою, на читання Борна, я можу обернути в читання справді мистецьких, або й чисто наукових творів.

— Трудно вимагати, щоб кожна жінка слідила розвій письменства чи поступ у науці. Але є речі, які кожна повинна знати, тим більше ви, що бажаєте бути дамою у великому світі... З читання книжок, які тут бачу і яких вам мама дальше буде постачати, не бачу для вас користи. Тратите здоров'я — та не підготовляєтеся до обов'язків, що вас ждуть. Коли вам життя миле, треба забратись до іншої лектури.

— Я від дитини любила сензації і в літературі гляділа сензації — пригод; не люблю ніяких «Тренів», ні кальварійської лектури.

— Знаю, що молоді люди не мають культу для клясиків минулого. Але сильні індивідуальности вміють самі орієнтуватися, що їм читати, і звичайно знаходять поживу для духа в творах про геройські діла. Жаль, що ваша гувернантка не вміла вашого голоду сензації заспокоїти творами Юлія Берна, Вальтера Скота, Дікенса з його гаслом любови ближнього та зрозуміння і порозуміння між ворожими силами та їхніми ідеологіями. Ліком на лихі сензаційні книжки може бути для вас ліпша книжка сензаційна, як от Берна — оптиміста з часу відкриття та винаходів. Ті твори — це останки романтичної літератури... Тут автор мусить мати більше снаги і уяви, та й сили нервів на опис дій і сцен, і місцевостей нечуваних, неіснуючих — але мистець досягає тих вершин, — як і психологічних романів. Письменників, — авторів світової слави, — багато: з їхніх книг можна зложити піраміди, вищі від пірамід Єгипту. Життя не стало б нам перечитати всі добрі книжки. Шкода тратити дорогий час на читання зовсім безвартісних книжок.

Такий Діма-батько дає триста томів. Сам його твір Le comte deMonte Christo заповнює дванадцять томів. А цей твір має притягаючу силу, завертає справді уми молодих людей безмежно буйними вигадками та ефектовними сценами. А все-таки могли б ви знайти в цього автора дещо ціннішого.

Одушевлений релігією гуманности французький письменник Віктор Гюго написав «Les miserables» у десятьох томах. Чи не могли б ви в оригіналі це читати? І ідеї Бальзака в його «Comediehumaine» актуальні. Та ви на цілу цю лектуру замолоді, тим більше, що ваша перша лектура обезсилила вас, неначе запоморочила — горячкою неясних бажань.

Тільки добрі твори скріпляють, учать нас. А таки ніякі твори мистецтва не дадуть вам того, що чиста наука; пізнання природи, пізнання народу. Коли б ви знали, скільки вищий світ народніх казок, пісень, цілий фолклор! Книги, які кидають вас у горячку, краще нищити; вони — знаряддя тортур, які колись будуть показувати хіба в музеях.

 

X

Нашу розмову про книжки треба було скінчити. Вернулась пані комі-сарева і — як усе — почалася бесіда про сензації дня, між іншим, про баль, що відбудеться в них із нагоди іменин.

Пана комісара досі я не бачила в його домі; мабуть, усе в бюрі, а може, шукає десь розради. Жаль мені пропащої людини, жаль і його доні; вона не тільки для нас пропаща: з такої жінки не може мати суспільність ніякої корис-ти. Змінити тут що-небудь — пізно, і через паню Авру змінити не можна.

Пані тратила час на вивчення фраз, як: «Imaginezvous.. — Bien. Fidonc!»від ґувернантки-галичанки, яка мови французької сама не знала, на флірт, на лектуру, не відповідну для здоров'я і молодости.

І як вона виглядала: худорлява, нерозвинена, анемічна. Волосся рідке, знищене, залізком перепалене, присипане пудром...

Шнурівка донищувала організм того молодого створіння, хоч вона, мабуть, і старша була від мене. Мама, здається, щоб самій молодою видаватися, зменшувала літа своїй Жолі. А Жоля, — мабуть, під впливом розмови про Борна і її першу лектуру, — виглядала гірше, як звичайно.

Говорила тоненьким голосом, її очі вкривалися млою, руки підносила наче в омлінню. На лице, присипане пудром, добувалися темні плями.

Пані комісарева якось неспокійно зависливо дивилася — то на мене, то на Жолю.

А дальше — наче забула про «добрий тон» — питається мене, якого олійку уживаю до волосся і якого пудру, що майже не видно його на лиці.

І знов пані не хоче вірити, що олійків, помад і пудрів не уживаю ніяких. Волосся буйне, бо не нищене залізком. Білість лиця у мене природна, не від пудру, а від гігієночного життя, власне, від поживи, — як молоко, овочі.

І знову не годимося. Вона і здоров'я жертвує, щоб тільки жити, як живуть дами. Вона, без освіти — не бачить причини, з якої її доня завчасу зів'яла, не добачує шкідливих наслідків невідповідного харчу і ще невідповіднішої лектури, але дальше наслідує героїнь романів.

Така панна Жоля навіть не в силі пізнати, що сфера її дійсного життя відмінна від сфери життя героїнь у романах, обов'язок буденного життя їй противний. Час молодости для неї втрачений; нема в неї ні поважного знання, ні практичного приготування до життя. Цвіт з теплівні, на повітрі згине. Вона вже тепер подібна до зів'ялої ростини... Уявляю собі її як пізнішу жінку: це та істеричка з крейдяним лицем, що штукою прикрашує брови, тіні під очима, карміновою краскою уста... Вічний флірт — це ціль життя!

Слухаю ще сьогодні про баль, про туалети, про ілюмінацію, про морожене, танці і вина... але без здивування...

Смуток росте в глибині моєї душі, чую і бунт... Забагато стратила я вже тут дорогого часу — а користи ні для кого не бачу. Мати горда з едукації доні і з партії, яку вона, можливо, найкращу знайшла.

Хай будуть по-свому щасливі — і пані Авра, і панна Жоля...

Для повного вдовілля пані комісаревої звіряю їй тайну, як робиться помаду з тополевих пучків. Такої помади в аптиці не дістане. Тільки моя бабуня після давних переписів уміла зробити цю помаду. Я не маю зайвого часу на виріб помад; хай вона тішиться.

Не кажу нічого про свій намір кинути лекцію. Може, знайдеться нагода говорити з самим паном комісарем — про зайвий труд...

Щоб тут лекцію тримати, треба самій жити іншим життям; треба інтере-суватися сплетнями, щоб мати «тему» при чаю...

І ці іменини, і грання до танців Тимольського та Задуровича — це зовсім не для мене. З розмови із тими панями виношу пригноблення, біль і жаль за змарнованими хвилинами...

Чи не краще заглянути до хат родичів моїх учнів, до хат міщан і ремісників; побачити, як живуть? Тоді відчуваю багато, переживаю, з розмови із тими простими людьми виношу часто вдовілля і глибоку філософію життя...

Я більше в домі комісара не була. Втратила майже тиждень часу, а розмова про книжки, літературу взагалі звернула мої думки в минуле, пригадувала дні і впливи моєї першої лектури.

У вигляді панни Жолі бачу погубний вплив і велике значення першої лектури. Але я читала не для хвилинної розкоші і не все, що попало в руки. Справді мати не дуже провірювала, що я читаю; але, мабуть, був у мене оді-дичений смак, но — і творів таких, які я бачила тепер у пані Аври, в нашій бібліотеці не було.

Читання — це хвилини щастя і мрій, і плянів на майбутнє, а не жах — горячка— омління.

Не було у світовій літературі цінного твору, якого б я коли не читала сама, або не знала про нього з розмови родичів, і то в найранших моїх літах.

Ще перед наукою в семінарії я знала твори як Іліяда і Божественна комедія, Дон Кіхота, Фавста, Гамлета й інші.

Пам'ятаю, як мама з панею Марковською, дійсно інтелігентною жінкою, ждали на фейлетони з повістями Фльобера (Floubert). Його твори з модерним натуралізмом, з холодним помічанням...

Цікавилися також Бальзаком і його Людською комедією (La Comedie humame), яку він — великий режисер — впроваджує на сцену світа в п'ятьсот двадцять два роки після Божественної комедії...

Візіонерським поглядом обняв він круги інферальні, — не менше жахливі, як Дантські...

В романах, пляново пов'язаних одним спільним заголовком, малює Бальзак боротьбу загальнолюдську в її апокаліптичних розмірах...

Але пані, більш ніж батьком (Pere Goriot), тим відновленим королем Ліром (Lear), та іншими героями романів, цікавилися самим автором. Власне шукали, що в літературі чи в фейлетонах часописів можна було знайти про Бальзака і паню Ганську: про його велике розчарування, — по сімох літах листування з тою панею, про його самоту і кінець життєвої драми. Досі тямлю, як жаль було мені Бальзака-автора. Хворий на серце, радився лікаря, чи може піднятися для перегляду своїх творів до нового видання.

Необачний лікар сказав: «Не буде часу навіть перепинання змінити».— 1 той, що рефлекторами уяви освічував глибінь туземного пекла, в одчаю великому скінчив життя — таки при лікарі...

В бабуні — матері мого батька — бачила я і знайомилася з творами французьких авторів, головно тут пізнала я Олександра Діма з його «Les trois mousquetaires» і «Le comte de Monte Christo».

В домі родичів матері я навчилася цінити наші давні книги: Сковороду та інших...

Щойно в домі вуйка Лопушанського бачила я, але в руках служанки, брошури, як Борна. Вуйко, доктор і професор прав — усе занятий своєю фаховою працею. Вуйна — інтелігентна та освічена людина; одначе воліла живе життя, ніж літературу. Якось скептично, чи навіть іронічно відносилася до літератури. Тільки Робінзон мусів бути все в неї на столику біля ліжка, неначе спосіб на сон; простягала руку по книжку, перечитала на будь-якій сторінці кілька речень — і з усміхом засипляла...

І більше вдовілля давав мені зладжений за вказівками Ліннея соняшний годинник цвітів, ніж ціла «Людська комедія» з її хаосом...

І той Hemerocallis fulva (лілієвець іржавий), що о п'ятій годині рано отвирає чашу, і та Nymphacea alba (біла рожа озер), що о семій будиться, і наш крокис (Calendula), що аж о дев'ятій годині розпростирає до сонця золоті платочки корони — і всі інші, що в різних годинах дня і ночі розцвітають, всі вони не мають маски... Тільки ті сотворіння, що грають людську комедію, приневолені скривати маскою лице, з п'ятном жадоби золота і розкоші...

Після лекції з панною Жолею та мимовільним відхилом від дотеперішнього заняття бажаю знову віднайти гармонію думок і чуття.

Мистецькі або наукові твори успокоюють мої схвильовання.

Але тільки коли забуду про книги і людей, і про все, що накинули вони своєю цивілізацією, стаю ближче до правди, чую голоси-накази, навіть вертаються хвилини радісної екстази.

Від природи вчуся більше, як з усяких книг.

Мій труд увесь для людей, але здалека від людей. Затісно, заголосно, за-брудно, щоб душа моя заєдно між людьми вітала...

— Людськість любите, а одиниці ігноруєте? — докоряв мені ще недавно Гордієнко.

— Годі знов кожне серце вдоволити. А проте — де запорука, що зможу людину змінити, звернути до кращого? Вірю, що можу змінити, можу різьбити душу дитини...

 

 

XI

Перші два місяці другого курсу скоро минають. Не стало до дальших сцен «інтриганта» — і справа, за яку боролися, програна.

Управитель кланяється і говорить зі мною — спершу в урядових справах, деколи балакає вже і про свої особисті справи: нарікає часто на міське життя, жде тільки на кінець шкільного року, щоб переселитися на село, жити спокійно з родиною, займатися школою і господарством.

— Не хочу більше мати підвладні сили; з тими молодими учителями зазнав цього року багато клопоту. Жаль тільки цього нового будинку; мешкання таке просторе, вигідне; я для себе будував, а доводиться мені тут мешкати перший і останній рік.

З весною виходила на балькон і пані директорова. Ми познайомилися. Вона згадує, що в першому курсі, у днях колотнечі — боротьби, симпатизувала зі мною та боронила, виправдувала мене перед мужем, якого оплутав Гордієнко. Симпатію в неї — як я догадалася — здобула тим, що не вживала «пудру», модної «фризури» — та яскравих — декольтованих суконь. Дуже погано, з погордою говорила про панну Маню. Мені здається, що вона була заздрісна; коли бачила, що муж говорить з панною Манею, підслухувала, або й зараз кликала його.

Нового товариша на місце Гордієнка — пана Супруна — я зразу якось і не запримітила. На наших конференціях все чогось противився моїм внескам та критикував теми, але його слова завваги були заєдно безпідставні, бліді. Якби я була стрінула його в товаристві чи на вулиці, була б не знала, хто це.

Щойно з весною, в тій порі, коли все будиться, збудився і пан Супрун, нечайно, і тоді я мала нагоду його пізнати.

Я мала під своїм зарядом збірки до наук природи і прилади до фізики. Одного дня в часі вільної години між іншими годинами я пішла зробити лад між тим усім. До канцелярії, де були шафи з приладдям, переходилося через клясу, яку провадив Супрун. В клясі учителя не було, діти писали. Мабуть, була тут година красного писання... Перед кожною дитиною бачу знову той старий взірець з плямами.

При таблиці стояв один із найвищих учнів, у руці держав прут. На таблиці виписані назви дітей; котре з них заговорило або обернулося, діставало «криску». При декотрих іменах тих крисок було вже багато.

В канцелярії застала я пана Супруна. Сидів похилений над отвореною книжкою; читав чи думав. Я перший раз уважніше поглянула на того педагога, мабуть, під вражінням, яке викликала його кляса. В недбалому одінню, невеличкий молодий безвусий хлопець, блідий, з довгим волоссям — чомусь нагадував мені постаті з альбому портретів молодих «піїтів» з доби романтизму... задуманий, мов оп'янілий гашишем...

Ми й не віталися, бо і кількома словами ніколи досі з собою не перекинулись. Занята стиранням пилу з приладів, відтак вишукуванням малих шкідників у зільниках, я вже забула, що ще хтось, крім мене, є в кімнаті. Коли враз пан Супрун став переді мною — з проханням вислухати його. А що він виглядав так, наче хотів перед смертю позбутися якоїсь тайни, я відповіла: «Слухаю вас, пане...»

Він давай розказувати мені події свого короткого життя, — ще, мабуть, не скінчив двадцять літ. Представляє себе як відлюдка, мізантропа, знеохоченого, нещасливого, без віри у що-небудь, без ніякої надії на краще майбутнє... Колись бажав найти дружню душу, яка б його розуміла, але між товаришами не знайшов. Навіть рідна мати не розуміла його, не любила...

Жити, як інші молоді люди, не живе; ніякі забави його не заспокоюють. — Огірчений, сумно настроєний, — каже п. Супрун, — прибув я тут напершу свою посаду, де побачив вас, пані, моє фатум... Ваше добре, лагідне лице причарувало мене на перший погляд. Приглянувшись окружению, я запримітив, що ви неприступні, і товариші це мені сказали. їхнє життя вас не цікавить. Ви видались мені вищою над своє окружения. Вашмармуровий спокій, оте вічне захоплення обов'язковою службовою роботою, — це, здається, втеча не тільки від людей, але і від самої себе. Ви криєте тайну. Ваша вдача бурхлива, пристрасна, в деяких хвилинах ваші очі зраджують ваш жар.

Я глянула на годинник і встала, щоб відійти.

— Те, що товариші кажуть чи думають про мене, мені байдужне. Також про ваші здогади тайни та скритого жару нічого сказати не хочу і не можу...

Він просив ще хвилину на докінчення своєї сповіді.

— Я намагався побороти чуття, уникав стрічі, на конференціях говорив як ваш противник... Це не помагало. Я любив вас плятонічно, — та цього довго не можна. Сьогодні скористав я з нагоди: говорю про свою любов до вас і свій замір: гарно було б нам жити на селі при школі двоклясовій: «Dlakochankaі kochankidoseі chatkipustelnika...»

Він розгорівся, був би дальше говорив, але я знову перебила його бесіду. Дійсно мені ціле те intermezzoвидалося смішним.

Входячи до канцелярії з думкою впорядкувати прибори та зразки, я зовсім не надіялась освідчин. Людина, яка досі не говорила зі мною, нараз освід-чається. Та я опанувала себе й кажу зовсім поважно:

— Жалую вас за ваші давні і теперішні терпіння. Якби не вірила у ваші слова та якби ви не були українцем, радила б я вам, як лік на вашу нудьгу чи сплін, як «Zeitvertreib» — забаву-флірт із панною Манею. А так раджу працю над дітворою і над собою.

Я не знаю, не відчуваю і не признаю такого терпіння, якого б юність не поборола. Власне молодість могутніми крилами може піднестись над усі невдачі, перепони, терпіння. Ваші давніші терпіння, самота, незрозуміння, духове сирітство — не перечу — може, й були дійсні, але сьогоднішнє чуття— любов для мене — це ви, мабуть, отак видумали... Вчитуєтеся, як бачу, в такі речі, як: «У Швайцарії» Словацького — і, певно, в подібні романтичні поеми, і перед вашими очами стають усякі Беатрічі, Ляври, Юлії, Льотті... Погляньте тверезо — та побачите в мені учительку, що щиро працює над дітворою свого народу. Чар і таємничість іщезнуть... Як рідному братові, дозволю собі сказати вам ще й це: і тепер ваше місце в клясі, не тут, замість віршів — табличка множення. Пробуйте в годинах науки забути про себе і все інше. Поручаю вам працю як добрий лік. Ваші сумніви у щастя людей не вийшли з досвіду. Ваші почування — екзальтація, мабуть, тільки з лектури; ви можете себе опанувати, зрівноважитися, чого я вам бажаю.

Він збентежився. Зразу не міг найти слова; відтак сказав:

— Спасибі за побажання, але це зайве. Мені — бачу — суджена трагічна смерть.

— Вертер! Новий Вертер. Але це вражіння не робить, бо ви вже третій з черги. Мою симпатію здобуде скорше людина сильної волі.

— Шукаєте мужів Плютарха. Дай Боже, щоб ви не розчарувалися, не знайшлися в сьогоднішній моїй ситуації. Великі люди — егоїсти.

— Гадаєте про творців-літератів? І між ними шукала б я спільноти думок, ідеалів, мети, не любови змислової. Життя моєї душі — не є життям хрущика, що кінчить життя на одній рожі... Не така моя вдача. А проте здобуття знання і робота в школі забирають мої сили. Квестія любови для мене не існує. Щоб не лишати йому надії, кажу дальше:

— Раз тільки історію любови переживається: стрічається напровесні легі-ня з ясними очима, з темними кучерями, стрункого — як мітологічний Нарциз і поетичного, як він: і готова любов. Без пізнання характеру, вдачі, приходить вона з биттям серця, палить крила і забирає багато сліз.

— Хто він був? Хто смів вас зрадити?

— Чи ж я говорю про себе? Говорю про загал смотриків... Забагато вимагаєте, коли бажаєте, щоб я про себе говорила.

— О, я б пімстився за вас.

— Гамуйте свій Дон-Кіхотський героїзм: мене ніхто не зрадив. Мій суджений далеко на чужині, працює для ідеї, яка мені дорога. Може, він згинув у боротьбі, не маю певности. Та, бачите, я зовсім спокійна, спокійно про це говорю. Tempipassati! Бажаю і вас бачити спокійним, відданим праці свого звання. Так. Чи не можемо, як товариш і товаришка, говорити про фахові речі? Чи між жінкою і мужчиною тільки любов можлива? Не знаєте приязни? Пізнаю тут уже кількох, — а всі Дон-Жуани. Учителів-товаришів між вами не находжу.

— Добре вам про приязнь говорити, коли не маєте ні до одного симпатії. Ми не признаємо приязни. Подання оксамітної руки, блиски-батерії очей, магнетичний погляд не заспокоює, а розпалює кров. Любов і подружжя — або ворожнеча і боротьба!

— Я переписуюся з товаришками; все маємо багато тем, наших — фахових. Тут у короткому часі довелося мені зазнати від товаришів тільки прикрощів і зла. А ми повинні єднатися для добра цієї школи. Сумне воно, дуже сумне. Виміна думок, дружба з товаришами праці була б животворним промінням.

— Такі взаємини неможливі. І інші товариші, що заєдно ворожо відносяться до вас, люблять вас. Один зрадив це переді мною, другий завзято мовчить. Забава з панною Манею остогидла йому. Він оглядається за вами, тільки загордий, щоб вам про любов казати. Фахові справи, розмова з обсягу науки чи штуки — це не для молоді. І справи фахові, і штука, і наука — те все добре, але що робити з тим, що груди розриває? Байдужі мені великі речі світа, всі казки про героїв... Раз тільки в молодости сниться сон про кохання...

— Вічна молодість, вічний сон Ендиміона... А я таки бажала б, щоби братам українцям снився сон — про чин...

— Дзвінок. Година кінчиться. Не жду відповіді. Лишаю його в кімнаті.

Дійсно, в тій хвилині я бажала його рятувати, з'єднати для праці в нашу користь.

Виміна думок при фаховій праці була моїм бажанням. Також у новім своїм окруженні я бажала бодай в однім молодім серці розпалити огонь віри, відваги, викресати іскру. З цієї молодої душі — бажала б прогнати зневіру, знеохоту, натхнути вірою: «Ще не вмерла...» Поза особистим щастям ми маємо для кого жити і повинні жити, трудитися...

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.