Спогади учительки-4

 

XII

Уляна КравченкоПісля цього визнання Супрун якийсь час не приходив до школи; управитель казав, що має гарячку. А коли приходив уже до школи, зміняв часто свою тактику. Пробував злучитися з товаришами, залишався з панною Манею на розмові, то шукав нагоди зі мною говорити, — коли я мала вільну годину. Але його слова були дальшою піснею про кохання. Часом було мені його жаль і треба було кинути йому кілька слів, але звичайно й у вільних хвилинах я окружалась дітворою, і до канцелярії сама не входила; коли треба було впорядкувати в шафах зразки, брала дівчата до помочі. Не знаходячи нагоди говорити зі мною в школі, старався стрінути мене на дорозі до школи, — щоб, як товариш, прилучитися. В тім часі змінив він свій дотеперішний неохайний одяг на пре-тенсіональний. Свою малу постать приштукував циліндром, на ніс наложив цвікер у золотій оправі, при годиннику начіпив до золотого ланцюжка багато блискучих брельоків, з'явились перстені на руках. Убрання нове; гарнітури часто зміняє. Через ту переміну він тільки стратив і те моє спожалення, яке я для нього мала. Я покинула бажання навертати його на нові шляхи. Наука природи дала мені змогу пояснити цю зміну у вигляді пана Супруна. Я пригадала собі, що з весною самці амфібіїв — як і деяких птахів — зміняють краски, щоб тільки звернути на себе увагу самичок.

Triton punctatus в означений час — ранньою весною — прибирає живописні краски; Rhoden-samarus, дрібна рибка-самець, зміняється весною: по боках його тіла показуються золотисто-смарагдові смуги... Polyacanthus світлими красками і фантазійними рухами звертає увагу самиці, помагає будувати гніздо; але, осягнувши ціль, неначе зі злости за довгі конкури, вириває любці очі, — зовсім по людському... Зміна пана Супруна робила на мене комічне вражіння. І асиста по дорозі до школи зробилася мені немила. Хоч уже весна, вертається ще часто студінь; я в широкому плащі, в хустині, кальошах, він у циліндрі, лякерках, новому весняному убранні. Якась досада протестує в мені проти цієї неволі...

— Вибачайте, але я не дозволяю, не хочу, щоб ви мені товаришили. Недібрана пара з нас... Хочете цим контрастом викликати поговори, чи справити втіху тутешнім паням?

Прискорила хід; та він іде за мною й деклямує вірші: — Фея моя, богине, дівчино оссіянових пісень... — Здурів! Хоч би яка була я етерична, то все-таки в тяжкому убранні, з соткою зшитків, серед калюж міського болота аж ніяк не скидалась на німфу.

— Не терплю неволі! Не доводіть мене до того, щоб я погорджувала вами, сміялася зі зміни у вигляді вашому. Покиньте трагікомічні сцени; ще раз прошу, зверніться до праці...

— Хоч і в цьому чорному плащі, ви являєтеся мені таємною істотою демонічною у вашому капелюсі-рембранді.

— І бурі, і веселки за мною. Говорити, ні слухати про ваше кохання не можу, не хочу...

Невдоволення — досада заволоділа мною.

В останніх днях маю відомости про давніх «вертерів». Вуйна недавно писала, що Льольо, син її стрийка, марніє; бояться, що з нещасного кохання умре. Але ж і камениця лишиться... Також дістаю поштою в'язанки цвітів від пана Теофіля... Його опікунка пані Ленчевська пише розпучливі листи про його аскетичне теперішнє життя, про його студії природи.

— Чому все стають вони, ті «вертери», на моїй дорозі? Чому бентежать мене, забирають спокій, потрібний до праці, хвилюють?... Чи те чуття правдиве, чи уявне, чи говорить тут серце, чи змисли? — стають питання не вирішені. Чи правдивий той біль сердечний «вертерів»? А коли є та любов, що пишеться великою буквою, правдива любов, — чому не розпалюється у двох душах? Чому те божественне явище вбиває друга істота своєю рівнодушністю?

Раджу їм лік: працю, сповнення обов'язків...

Та чи, незважаючи на те, як і на цілий стоїцизм чи й альтруізм, яким обіймаєш людскість, — не ждуть їх хвилини скаженого болю, якого мовчанням не побореш, але таки сягнеш по «цей малий інструмент»...

Любов — це перше право природи; весною перший теплий промінь будить любов... По міських городах цвітуть нарцизи и гяцинти — цвіти самого Аполлона...

Пан Супрун змінявся у ворога, то знов у поклонника.

Зі школи й до школи я вже ходила в товаристві учениці, яка з черги приходила до мене по завдання чи ручні роботи.

Пан Супрун присилав листи і свої світлини.

Його листів, як і листів пана Теофіля, я не читала. Тип «вертера» не будив у мені ніколи живішого зацікавлення, психологічні студії, наче віве-секції, не були мені потрібні. Я сама хочу бути сильною — похоронити примари минулого, що виринають часом із хвиль забуття мелодією: «Згадай мене, милий...»

Сьогодні рада б я скристалізувати, очистити чуття й перетопити його в альтруїзм, який обіймає все бідолашне туземне сотворіння...

Рада б бути сестрою і тим «вертерам»...

А тут заєдно боротьба...

Товариші, що з великого кохання стали ворогами, знайшли новий спосіб дошкулювати мені: знущатися над дітьми з моєї кляси. Справді, коли байдужне було мені все, що про мене говорять, або з чим звертаються до мене на конференціях, так не могла їм вибачити того і дозволити, щоб невинно наки-дувалися на дітвору.

Всі діти, а найбільш дівчатка, горнуться до вчительки з довір'ям, мов до рідної мами. Чую, що одна тутешня бабуня на питання, чи добра ваша вчителька, дістала від унуки відповідь: «Коби лише ви були такі добрі!»

Діти в школі потребують материнського серця. У всіх своїх діточих клопотах-журбах шукають вони ради-поради в мене; бо ж і де, і в кого тут було їм її шукати? В учителів, які вірили тільки в кару?

— Часто дивуємося, — говорить один з них, — у нас день не минеться без биття, без кари, без крику. А в вашій клясі не чуємо ні вашого крику, ні дитячого. Гіпноза чи чари?

— Ні це, ні те. Попробуйте любити дітвору, і крику не буде. Коли ви на коридорах, на розмові, або в клясі читаєте часописи чи романи, так і діти не можуть вічно без думки переписувати з читанки чи з узорів. Мусять кричати. Чари це щире, тепле, хоч і тихе, слово, теплота серця, жар душі; це — віддача всіх сил дітворі...

— — Добре то говорити; в практиці кращий бук. Але дітиська — драби, не бояться; кидаю патиком між них — не помагає.

Так. Діти до учителів не горнулися. А панна Маня?

Ах, як вона між тим дробом-маком виглядала... До неї належали пер-шаки. Це зовсім не та учителька, яку бачить Аміція Едмондо як добру матір між дітьми. її лице зраджує не журливу любов, а щось наче відразу й сором, що найшлася не в окруженні, гідному її. Соромиться, що між бідною дітворою находиться, що деколи доведеться говорити до дітвори по-хлопськи, бо панської мови діти не розуміють. Як дивно добуваються слова з її уст... як боїться, щоб порох крейди не забрудив руркованих блакитних фальбованок. Ні! Це місце не для неї. Тут треба забути про фальбанки та коронки, а стати до праці; пам'ятати про кожну дитину, про все пам'ятати, щоб не ломити, не затемнювати, а підносити душу дитини до світла; тут терпеливости треба, щоб ту дрібноту навчити читати, писати, думати, показати, як тримати писальце; тут треба часто дитину зацитькати, заспокоїти, заговорити, помогти вбратися. Але вона — та учителька з мусу — мала тільки проклін для їх матерей. — Чому в першій купелі не потопила їх? Чому повиростали на її муку?

Товариші за порадою панни Мані написали до заряду школи, що в моїй клясі азиль для всіх збиточників, що я всі діти виправдую, гуртую для невідомих цілей. Але управитель дожидав тільки кінця року і на таке письмо нічого не відповідав. Та, на жаль, управитель не відповів також на моє зажалення: не заборонив знущатися над дітворою моєї кляси, ні взагалі бити діти в їх клясах. В школі запанувала анархія та право сильнішого. Моє чуття бунтується, коли бачу, що дитину карається нагайкою. Я рада б виховувати дітвору без бука і взагалі без кар. Хай привикають до того, що в житті треба сповняти обов'язки без кар. Не вбивати карою в дитині сорому й гідности людини... Хтось уже казав про те: Боги, щоб гординю людини зменшити, сотворили нагайку. Гордий пан землі, високий дух, що знає закони зір, нічим не є так понижений як нагайкою.

Досі я тут не була в такій немилій ситуації, щоб була змушена сказати дитині прикре слово, а не те, щоб дитину бити.

Пізнання індивідуальносте дитини, — не жадання того, що над її сили; заохота, зацікавлення, нагорода — ось і цілий секрет в осягненні гарних успіхів у навчанні.

Нема злих дітей.

Товариші стали нападати на моїх учнів, як бджоли на бджоли з іншого улия... Де котре попаде їм у руки, б'ють та лають:

— Виростаєте на розбишак — гайдамаків; ваша пані не має костура на вас; возьмемо ми вас у руки.

Не можу лишити на перервах дітвори самої ні на хвилину без опіки. Ніби за якусь провину ставлять навколішки на коридорі, або мотузом прив'яжуть, що не можу відшукати й позбирати всю дітвору.

В моїй клясі був дуже бідний хлопчина, каліка. Його кликали з глумом «Печінка». Тип: каліцтво тіла— і жадоба знання... Приголомшений дома, голодний. .. Відколи звернула я на нього увагу, скоро умово розвивався. Справді EllenKey, що опікується дітворою, мимо всього спочуття вагається, чи для добра людського роду не краще б діти-каліки — хворі, лишати на якому Тайгеті, нищити їх, як це практикували у Греції спартани. Та я обороняю хлопця перед нападами панів-педагогів. Хто стрінув хлопця, ганьбив. «Чого ти, найдо, лазиш до школи? Не соромишся, горбачу, як ти зодягнений? Чого тут заваджа-єш?» Та він — усе заляканий, маломовний, — нічого не відповідав.

Недавно, на перерві в десятій годині, коли дітвора цілої школи була зібрана на площі, один із панів-учителів ухопив хлопця і поставив на підвищенні, неначе на глум...

В широкій та довгій капоті, — з батька чи старшого брата, в завеликих чоботях, блідий, нужденний, з виразом лиця, прикметним усім горбатим, — стоїть безборонний хлопчина. Сотки здорових, рум'яних, гарно зодягнених дітей дивляться на товариша, регочуться.

Нужда, каліцтво на глум виставлене... Контраст— і те «забагато», що мене все так вражало...

Пару слів подяки панам-педагогам за практичну лекцію альтруїзму і пару слів пояснення дітворі, щоб зле не розуміла панів-«професорів» і не сміялася з бідного каліки, але вважала його за товариша-брата, — закінчили ту дику сцену.

Тут саме, в школі повинна дітвора учитися милосердя. Милосердя повинно бути більше, ніж нужда. Милосердя повинно прогнати нужду з лиця землі...

Збентежились темні — ті, що світло повинні були нести.

Діти моєї кляси від тієї години відносилися до товариша-каліки з великою ввічливістю.

 

 

 

XIII

Не можу зрозуміти своїх товаришів. Ті люди хіба виїмки між апостолами науки. Але чому стрічаю їх на початку своєї служби? Чи контраст ідеалу й дійсносте помагає розбуджувати думки, розвивати самостійність, краще сповняти обов'язки, що для них скидаються на кару? Неможливо, щоб усюди були такі «світлоносні».

Господи! Прости їм; не знають, що роблять. Суди їх діла за їхньою свідомістю. Може, не такі злобні їхні серця, але брак їм самим свідомости.

Знов оживає моя туга за святими ідеалами... Не сміє доля зморозити бажання й золоті мрії моєї молодости.

Бажаю збільшити працю над собою, хочу здобути знання, щоб огненним словом не тільки усвідомлювати дітей, але й таких, як вони...

Чи багато треба, щоб школа одягла й накормила кількох справді найбідніших? Хоч би з доходу вечірків, вистав, які уладжують тут учителі.

Мушу їм про це в найближчому часі сказати. У зорганізованій суспільності має право одиниця жадати помочі, засобів до життя.

Чи своєю нуждою не кличе така дитина, як та придорожна запорошена цвітка-стократка: не топчи мене, але піднеси до світла... Як сумно бачити, що ті, які повинні піднести ту цвітку до світла, догори, власне топчуть, принижують. Дитина може розумом ще й не збагнула, але інстинктом відчула кривду. І звірина чує, хто її гладить, а хто побиває. Сьогодні дитина не скаже вам того словами, але коли виросте, пригадає — злочином.

Використовую кожну нагоду в своїй клясі, — як і при годинах робіт в інших клясах, — щоб та пригода з горбатим хлопцем розбудила в дітях спочуття для людської недолі. Кожна людина має, крім самолюбства, вроджений альтруїзм до розвою егоїзму — або альтруїзму.

Малий, незручний, несмілий хлопець-каліка, що не вміє сказати слова оборони, — то не ідіот. Погляньте з глибшою увагою на його сумне лице, задумані очі; він навчить вас думати. Це не ідіотизм, це нужда.

Дайте дитині їсти, заспокійте перші потреби — й розбудиться душа дитини. Цілі дні проводить чорним сухарем, а лишене без освіти — на що виросте: на діда — чи на розбишаку?

Таке нетактовне поступовання учителів може хіба вбити зародок альтруїстичного чуття в серцях дітвори, окруженої морем темноти, грубости, нужди. Я хотіла б бачити людей згуртованих в якомусь товаристві, що зветься «Харітас». Лігу доброти створити хотіла б...

Дістаю від дітей багато гарних городових цвітів, що тепер весною розцвітають: фіялки, нарцизи, а далі вже і бози, півонії. І горбатий хлопчик рад би виявити вдяку пані учительці; та звідки цвітів дістати йому — дитині бідної комірниці-зарібниці? Городів не має, а спромоги піти на луги, в ліс також немає. Однак щоднини приносить мені цвіти, на які інші діти не дивляться: приносить стократки, морончики, що ростуть на оболоні біля хати, де мешкає, і при дорозі, якою йде до школи.

Пилом вулиці вони покриті, сірою конопляною ниточкою пов'язані. Я за кожну в'язаночку дякую йому, ніколи не лишаю її на шкільному столі ані не викидаю. Коли дівчатка відносять до мого дому гарні китички гвоздиків чи троянд, я сама беру кілька морончиків, пов'язаних сірою ниткою. Придорожні запорошені стократки, з пелюстками неначе окривавленими, жертвовані в доказ дяки... Що ж більше могла дитина здобути? Вони говорять про його серце більше, ніж букет беззапашних камелій, на дротах, штучно уложений... І ця дитина подібна до того найбіднішого цвіту...

Худа бліда дитина дивиться в ситі обличчя, а все ж не воно повинно соромитися своєї нужди, але ситі громадяни, педагоги, що уладили «видовище» — демонстрацію. Здається, житиме в моїй пам'яті все і та сіра порошина, атом людства, і ті учителі... А стократки, морончики? Чи справді ті цвіти мені милі? З часом стали наймилішими, стали символом. Між усіми ростина-ми народ стократок найдрібніший, але його живучість велика. Перебувають хуртовини і морози, цвітуть майже цілий рік. Окрайчики пелюстків у пуп'янках, уже окривавлені в боротьбі за існування, тривають, покривають широкі простори оболоння...

Дорогі мойому серцю квіти тепер заєдно у фляконі на крайчику столика, де працюю.

Від весни мешкаю в домі біля церкви, в затишній вулиці. Зараз близько оболоння, річка і міст, стежка поміж корчі тернини вгору, де в лісі самітна капличка святої Покрови. Манить мене те тихе чарівне місце, де не стрічаю нікого, та небагато лишається мені часу на думки на самоті.

Хочу пізнати хати, де живуть мої учениці та учні, хочу знати, в якому окруженні й гаразді живуть діти. Чи моє слово поради не причинилось би до кращого життя хоч би такої бідноти, як горбатий Івась...

Поволі познайомлююся з мешканцями Оболоння і Заріччя. Відтак пізнаю Загатник і Замлиння. Замлиння — найгарніша частина міста, як село: велика лука Козакевичів простягається аж до дороги, при якій стоїть наша школа.

Між нашими є тут родини німців-євангеликів, навіть одну доріжку називають: Hohlweg.

Доми й обійстя колоністів-німців удержувані гігієнічно. Дітвора чисто одягнена і добре відживлена. Між старшими і дітьми бачу національну свідомість.

Діти говорять по-німецьки; нашу мову розуміють і можна з ними розмо-витися. А коли я питала дитину в клясі, чому при молитві не хреститься, вона гордо сказала: « Я ані русин, ані поляк, я німець-євангелик».

Родичі і діти тих родин відносяться до мене з довір'ям і симпатією; здається, задля мого німецького «названия», а також тому, що розумію їхню бесіду і нею говорю. Німки оцінюють також те, що вчу дівчат ручних робіт: вишивання, роблення цвітів і т. п. Досі в тутешній школі не вчилися дівчата ручних робіт.

Німці консервативні: привикли тут, що діти вчилися в українській школі, дома говорили по-німецьки, а з сусідами по-українськи, тепер були огірчені зміною викладової мови. Всі пані Вільгельміни й Елізи говорили, щоб дальше було, як бувало: Soll alles bleiben, soll man weiter ruthenish reden, — це була наша спільна турбота, і наші міщани були консервативні: тоді не хотіли зміняти мови і одягу на панський міський не зміняли.

Часом при тих оглядинах стріну панотця Дзеровича.

Звертаю увагу, що Бібрка не має читальні «Просвіти», та прошу, щоб покищо дозволив отворити читальню в будинку, де була колись церковна школа.

Лишається ще оглянути Загір'я ген до жидівського цвинтаря й дороги до села Стрілок.Час минає скоро. Весна скінчилася. Я зі здивуванням побачила косарів на великій луці Козакевичів... Не стало золотих козельців, синіх незабудьок, ні стрілчастих яснівців, що їх тут дітвора називає «бузьків вогонь».

 

XIV

Наближається гарячий час жнива. Кінець шкільного року.

Серед труднощів, різних невзгодин кінчиться перший рік моєї шкільної практики.

Шкільний рік 1881/2 минув, як вода, що спливає по потоках,— скоро-скоро.

Дивлюся — думаю...

Рік обов'язків... Чи добре сповнених?

Не знаю...

Не маю тут нікого, хто б порадив, сказав слово... Знаю тільки, що я бажала сповняти обов'язки добре, робила, що могла і як уміла.

Минув і рік моєї крилатої молодости, з якою добре мені, яка сягом своїх крил рада б обняти все... яка прощає, забуває зло...

Надійшов і день іспиту.

Панна Маня, вчителька першої кляси, стає перша до попису.

Убрана, як модель найновішого журналу мод, в легкій рожевій сукні, декольтованій в сагге, в білих рукавичках, зі штучними цвітами в припудрова-ному волоссю.

З усміхом зверталася туди, де позасідали різні впливові матадори з урядової верстви.

Діти тільки дуже несміло, тихо стали складати букви у слова; а котре певніше читало, сувало пальці то вище, то нижче по книжці: читало з пам'яти.

Вона — учителька — не добачувала того. І в численні до двадцяти, що для першаків було обов'язкове, помилялися, і чисел не уміли написати.

На усміхи учительки ніхто не відповідав усміхом. Звичайно, тут хами-міщани засідали, а вони на красі не розуміються.

Ні для дітвори, ні для пані учительки ніхто не знайшов слова признання.

Зате хтось із гостей досить голосно запримітив:

— Декольтована красота зі штучними цвітами і рум'янцями на лиці не повинна стояти перед дітьми, учити їх правди життя...

Тепер треба було до іспитової залі впровадити мою другу клясу. Я схвильована більше, ніж у дні своєї матури, бо тут доводиться доказати, чого научилися діти, нам повірені. Священик, що либонь запримітив моє збентеження, приговорює, сміється: «Нічого не поможе. Тепер ви, паннунцю, мусите дати доказ вашої праці, треба перейти огневу пробу...»

Діти чекали в бічній залі, всі чисто одягнені. Дівчатка, в барвінкових віночках, мережаних вишиваних сорочках власної роботи. Після збірної молитви священик питає релігію. Бачу, що діти відповідають добре і сміло. І без тривоги беру з дітьми уступ із їхньої читанки «Збіжжя», наче б я була сама в клясі на щоденній годині. Діти розпізнавали з природних зразків всілякі роди збіжжя і вміли відповісти на питання практичного пристосування. Родичі-міщани, для яких рільництво було тут таки най важнішою справою, слухали уважно, що дітвора знає про збіжжя. Дехто сам питав, або сказав дітям дещо зі свого досвіду.

Після вимог тодішніх іспитів треба було вже в другій клясі питати з граматики і рахунків, а також із бувальщини, і замість передп'ястовських легенд діти оповідали про княгиню Ольгу і хрещення Руси.

Та тут мої товариші спробували ще раз мені докучити: посідали між дітворою і наче б зі щирою допомогою підповідають не влучно; властиво, хотіли публіці показати, що діти самі не вміють відповідати.

Та я подякувала панам за поміч і просила, щоб усіли між гістьми та не баламутили дітвори.

На закінчення — деклямація і спів, оглядини вистави робіт і задач, і діти дістали від предсідника нагороди: гарні книжечки і образці. Мені дісталася подяка родичів міщан і предсідника місцевої шкільної ради.

День перемоги. Жниво з цілорічної праці — на ниві шкільництва.

 

*

У відповідь на звідомлення з іспиту — з волею опінії — перенесла Рада Шкільна Окружна панну Маню й усіх моїх товаришів. Пан Супрун повторив ще свою сповідь. Чи ж я могла щось інше сказати тій людині, як звернути його до праці?

Від'їжджаючи, прислав мені свій пам'ятник: двадцять аркушів, дрібно записаних. Хоч українець, писав по-польськи, з тих самих причин, що й Гордієнко. На першій картині читаю:

«Kilka chwil z zycia nieszczesliwego posviecone w czesc wiernosci dozgonnej mojej najdrozszej, ktora blaskiem zacmila wszystkie gwiazdy na firmamencie niebieskim,  przewyzszyla slonce wdziekiem kwiaty і slowiki...» Я це перечитала— і кинула пам'ятник між старі рукописи, папери. Читати вже не було в мене настрою, ні часу... Верх пересади... Для   панни   Мані   перенесення прийшло в сам час; гадаю, може й пожадане. Через скандал вона тут неможлива. Перед іспитом спровадилася до панства касієрів. Пан касієр хотів мати учительку для доні, хоч дитина мала щойно п'ять літ. Пан касієр був, мабуть, сам інтересований, бо побив і викинув котрогось з поклонників, що вікном дістався вночі до покою панни Мані. Пані касієрова ще тої ночі викинула всякі коробочки, пуделка і куфри панни Мані.

З цілого елегантного шкільного збору лишилася тільки я. Свобідно під час ферій продовжую свої студії, порядкую записки, очікую нових товаришів і з ними нових досвідів.

Як воно дальше не було б, здається, запалу до праці не втрачу...

 

ЗАКІНЧЕННЯ

Два роки пізніше, коли бував у мене Франко, з моїми рукописами забрав і той зшиток пана Супруна. Написав навіть на верхній картці: «О milosci, lamiesz kosci, Nich ci nikto Nie zazdrosci», Діялект... Іронія. Але сліди перечитання полишилися в «Зів'ялому листі».

Я щойно тоді, коли Франко звернув увагу на картки, писані Супруном, перечитала їх, на жаль, пізно. Не знаю, чи, може, справді і він скінчив, як Вертер. В учительськім шематизмі не було більш його імени. Шукали, писали за ним тутешні купці — найбільше кравець Туна, в якого пан Супрун у днях манії убиратися брав гарнітури. Але нічого про нього не довідався.

Досада, хоч і жаль людей, що не вміють виповнити життя. Незважаючи на мою довголітню блуканину, лист зберігся, хоч багато з моїх рукописів пропало. Може, через слова Франка, — одного з мужів Плютарха, як пан Супрун називав літератів, — я зберегла той лист...

Про товариша з першого курсу п. Гордієнка згадує Франко у своїм листі: «Був у мене Гордієнко, великий ваш поклонник...»

Бачила я ще Гордієнка, коли була учителькою в Дрогобицькій окрузі.

Для нашої літератури таки нічого не зробив.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.