Спогади учительки-5

 

ІЗ ЗАПИСОК УЧИТЕЛЬКИ

І

Стоки восениПершого вересня 1884 року шкільний дзвінок покликав дітвору й учителів до нової праці...

Я лишилася при тій самій школі, де вчу від 1881 року. На жаль — бачу й ті самі ворожі лиця Савицького і Костецького. Власне, від них замість товариської помочі-поради довелося мені минулого року зазнати багато перешкод у навчанню дітвори та пристрастей.

По коридорах та клясах — глота й гамір. Зібрана дітвора має про що балакати, тільки затривожені першаки мовчать.

Ходжу й я по довгих коридорах, заглядаю до кожної кляси.

Ні! Ніде тут нема для мене місця, — думаю. І неначе холодом овіяло мене. Мабуть, тому, що не бачу тут більше тих моїх дітей, що їх я досі вчила, що їх любила— і вони мене любили... Вони сюди в ті мури не ввійдуть більше... Життя буде їм школою... Коби тільки доля берегла їх, сердечних, від зла!

Прочуття, ти — скарб жінок, ти — ключ поетів, ти в цю хвилину мною заволоділо. Я не знала, що, де, як... та чула, що тут не залишуся, що жде мене якась зміна.

Шкільний рік почався.

Наш реґулямін у п'ятій главі §43 забороняє всякі переносний на бажання учителя, а влада хіба (хай не приключається) на випадок переступства дорогою дисциплінарки переносить учителя на іншу посаду.

Шкільний рік почався — як звичайно, богослужениям, відтак учительською конференцією.

Управитель школи представив учительському зборові пана Сєлінського, призначеного окружною Радою на місце Гутовського. Ми знали перед кінцем шкільного року, що його шкільна Рада перенесе, або цілком звільнить із служби; це й належалося йому — за недбайливість у виконуванню учительських обов'язків, а ще й за неморальне життя.

Тепер по доконанім факті управитель повідомив про те наш збір урядово. З доручення влади відчитав догану і перенесення Гутовського — як пересторогу для вчителів, а властиво, для укінченого семинариста п. Сєлінського, щоб не йшов слідами свого попередника.

На черзі конференції того дня було приділення поодиноких кляс учителям.

Управитель з чемности, якої відмовити йому не можу, запитав мене першу, котру клясу бажала б я провадити. Я знала, що кожний з товаришів рад би вчити дальше своїх учнів, тому рішилася взяти осиротілу по Гутовськім другу клясу. Хочу нагородити дітям минулий рік, в якім не мали ні наукового корму, ні помочі в їх інтелектуальному розвитку.

Савицькому, що мав минулого року третю клясу, належалася тепер четверта. Однак управитель приділив йому першу, найчисленнішу з усіх кляс. Виправдує те приділення тим, що Савицький найстарший та найсильніший зі збору; перша кляса цього року числом велика. А що приділення кляс належить до управителя, то і спротив до окружної Ради не придався б на ніщо.

Це зарядження було для Савицького громом із ясного неба. В четвертій клясі були діти й деяких урядників, і за приготовления їх до гімназії сподівався Савицький окремої винагороди від родичів. Гордість Савицького була понижена...

І пригадався мені минулий рік, коли то Савицький на конференції сказав своє «veto» проти того, щоб я провадила четверту клясу. Вже перед кінцем шкільного року говорив моїм учням: « Пані в четвертій клясі не буде вас учити, є нові мапи, яких вона сама не знає; візьму я вас, гільтаї, в свої руки. Буде біда!»

Не попалися — славити Господа! — мої учні в його руки. Звичайно учительки в мішаній школі вище другої кляси не вчать. Однак я взялась за те діло. Бажала доказати, що лагідністю і працею більше може осягнути учителька, ніж учитель-ремісник буком і погрозами.

Управитель і тепер пропонував мені взяти четверту клясу, Сєлінському хотів дати другу; але я вже лишилася при другій. Завелика була б перемога: Савицький ще жовтачку або удару дістане; адже він такий біснуватий.

Я все привикла платити ворогам чемністю за їхню злобу. Та це, мабуть, їх ще більше лютило; їм треба людини, яка б мірила їхньою мірою, боролася їхньою зброєю...

По конференції я ввійшла до кляси, яку сама вибрала. Поглянула на моїх нових малих учнів, як полковник дивиться на новий полк, бистро, цікаво, щоб оцінити його, відгадати, чи дасться йому ним здобути твердиню та славу. Дивлюсь, пізнаю, думаю: чи легко буде мені нищити мури незнання, чи легко буде добуватися до світла правди?

Нічого надійного— захопливого не находжу. Моїм жовнірикам перші вправи зовсім чужі. Кажучи мовою «наукового пляну», діти не були приспосо-блені до «mysleniaі nalezytegowyrazaniasie...»

Діти міської бідноти — погано замаргані — не вміли ні читати, ні по-людськи слова сказати. Неохайні жидики, непосидющі дикі пастушки, здається, перший раз переступили пороги школи.

У всьому— сліди недбайливости мого попередника. Клясифікація не скінчена. Не знаю, котрі діти завернути до першої кляси. Самій треба дітвору клясифікувати.

Досліди вельми сумні. Як ті «катеринки» вигравають свої арії, отак і діти читають із букваря, що їм скажу — і «со-ло-ма» — «са-ла-ма-ха», і «зять», «дяк», — усе те знають. Дивлюся. Даремна втіха. Вони щебечуть з пам'яти, але з таблиці написаного слова, букви не вміють перечитати, «ніже титли, ніже тої коми...». Всіх треба б відіслати до першої кляси, так тоді в цьому році другої кляси не буде? Зле. Усіх лишу.

В першому півроці навчимося з букваря читати, відтак підемо дальше.

На цьому пізнанні учнів, репетуванні та повторенні самих початків минає перший тиждень, минає другий.

На мою журу— думки неслухняні кудись то дальше летять крилаті... Душа мов ладнається до нового лету, до дальшої боротьби, немовби знала, що не тут уже поле її праці...

Моя душа вічно бажала чогось, чому могла б віддатися ціла... Тих, що їх я любила та в їх очах бачила любов і довір'я, не стало. Тут, перед собою бачу грубий матеріял, який треба щойно обробити, обтесати з перших ломів... розбудити, огріти теплом власної душі, як той Пигмальйон, щоб можна бути в контакті з їхніми душами, порозумітися— провадити їх вище, любити їх... Поволі... Скільки праці це вимагає... За рік, за два, може, вдасться мені виховати їх на моїх, на любих моїх учнів... Та тепер при всьому труді ведення цієї кляси я бажаю чогось, що було б хоч трохи вдовіллям душі. Оглядаюся. Ах, знаю вже...

По годинах біжу з поверху, де була моя кляса, і кажу сторожеві просити пана Сєлінського до шкільної канцелярії.

В першому ентузіязмі, мабуть, я висловилася незручно. Пан Сєлінський не зрозумів моєї бесіди. Здається, думав, що шукаю розради, що мені не йде тут про науку в його клясі, а шукаю нагоди стрічатися з ним...

З комічно-впівналяканої — впівзадоволеної фізіономії молодої людини та з поклону, який зраджував усяку готовість, я догадалася, що пан Сєлінський зле мене розуміє. Не показую йому, що пізнала його думку — помилку, але не відчуваю до нього за те гніву; адже він ще зовсім мене не знав. Не знав, що я була загорда, щоб говорити з товаришами про що інше, ніж те, що входить в об'єм педагогії. Не знав, якою авреолею вищости ідей окружала я своє «я», яка глибока пропасть розкривається між мною і кожним із них... Я ж піднялась учителювання наче святого діла, для ідеї та з замилуванням; а вони — ті, що я досі пізнала, були невдачники на хвилях життя, прогнані з середніх шкіл, які вважали учительський стан за одиноке ще становище, за азиль для себе. Ремісники, що виконували свій обов'язок несумлінно, тільки задля шматка хліба. Дотеперішні товариші змінялися тут майже кожного півріччя — або й утікали самі звідси; кожен із них, де міг, перехоплював інше місце, де трапилося: в театрі, на пошті, в податковому уряді, при залізниці і т. п. Шукали легшої служби, ніж ця на ниві шкільництва. Він не знав, я ж і нікому не сповідалася, що не думала ніколи шукати в мужчині предмету любови; я боялася, щоб не втратити ні частини серця, яке бажала ціле віддати дітям мого люду...

Коротко вже, але ясніше сказала я панові Сєлінському зовсім серйозно, що предметом, якого я вчу із замилуванням, є українська мова, що хочу вчити в його, тобто в четвертій клясі, української мови, а він хай візьме в мене рухан-ку. Візьму й більше годин, як визначує розклад науки, щоб діти в останньому році науки скористали більше та пізнали дещо з цінностей рідного слова.

— Радо пристаю на цю заміну; мені, полякові львов'янинові, трудно доводиться говорити, не то вчити руської мови.

Вечором того дня найшлась я сама на горі за містом при каплиці...

Дивна сила привела мене туди.

З дисгармонії чуття, з вирування думок забажала я повернути до рівноваги — до холоду ялиць і тишини, яка тут царила... Як ранена серна, шукала я покріплення у холоді, в тиші й тіні... Кінчився ясний, теплий ще вересневий день.

Поволі сутінь покривала пусті поля і місто в долині, замкнене півкругом гір. Лябіринт чорних дахів ринку та кривобоких хат передмістя щезав у синявій хмарині мряки та диму...

Хмарини вкривали все, що було брудне, криве, погане... Та я занадто добре знала, що криється під тими хмаринами; я ж мала досить часу прислухатись до живчиків життя житців тих хат, і коли я дивилася на ті хати, відчувала у своїх грудях болючу рану. Я бажала тоді утікати, або чогось такого, що очистило б, спалило все, що в них було брудне, гниле, погане... І мої очі спочили на будинку школи.

Коли хати щезали в мряці та димі, школа одинока пишалася на узгір'ї...

Останні проміні сонця обливали її рожевим світлом, золотили.. . мурава біля школи шмараґдом тліла...

Очі спочили на будинку школи— душа згадувала всі вражіння, які переживала від часу, коли перший раз станула я на його порогах. Багато терпінь, докорів прийшлося перебути, але і ясних, святочних хвилин перемоги, хвилин власного вдоволення багато...

Потопаючи   у   спогадах, я й не оглянулася, що сонце спочило, і моя люба школа теж потонула в морі мряки. Місяць обливав таємним світлом самітну каплицю. Живичний запах ялиць розливався повітрям, як їхній шум переймав тугою... тривожив...

Дорогий та зрадливий мій куток, мій гай... втягав мене в круги мрій... Хвилюють мрії в душі... і я — не знаю, де я і хто я... Здається мені, наче б я жрекиня — у святім гаї...

Так радо б я залишилася тут, на тій вершині, осяяній сяйвом таємним, та ніколи не вернулась до гіркої дійсности... Так радо забула б я про все і про всіх... линула б, як та синя мряка... щезла в морі нестями, — розплилась у вседенній... Ой, та чи ж жила я коли? Чи живу тепер? Чи аж визволена з оков тіла, житиму? Що сон, а що ява?...

Питання хвилюють душу: що я? Атом, що летить невтомно до якогось величавого сонця, та в одно стручують його в темноту й холод?... Мільтонів-ський ангел, що торкається краями крил противних світів.. ? Вічний протест проти самоволі, терпіння всіх віків і всіх людей — зачароване в однім серці? Питання і протест, боротьба добра зі злом? Чому в душі моїй замкнено стільки краси і призначено ступати по смітниках? Чому блиском-жаром душі не дозволено мені огріти, окрасити життя тих мас нуждарів, вести все до ладу-гармонії на вершини?...

«Кілько дум тут переснилось...»

Скільки ж зітхань з болячої душі відлетіло...

Пізно-пізно...       Тільки сині мряки, мов Осіянові тіні, підносяться у лісі, хитаються... блукають...

— Прощай, місце моєї самоти... святих надхнінь... віщих дум і видінь віри — так, усе-таки віри непохитної в поступ добра... Прощай, місце терпіння — сумніву про все і всіх... і нового скріплення віри... відродження неземного щастя... Прощай! Щось мені каже, що більше сюди не зайду, тільки думками заєдно вертатимусь...

Я плакала. Ніяка сила не могла б тих сліз спинити... це були мої останні сльози... Серед усіх невзгодин, що ждали мене, я не могла плакати.

На власне горе сліз, либонь, не стане ув оці мому...

 

II

Другого дня рано перед наукою я говорила довше — перший раз у цім шкільнім році — з управителем школи. Добре нам, що наші кляси в сусідстві обидві на поверсі. Він, занятий управою школи, часто потребував заступства, або хоч догляду над дітворою, а я — його поради. Між нами була товариська згода, — без тіні того сервілізму, який буває між начальством і підвладними; нас єднала думка — мета тих, що трудяться свідомо і щиро при однім ділі. Думка, яка українців єднати мусить, повинна...

Усе, що здавалось мені невідповідним, казала я йому у вічі, а його добрі завваги я радо приймала. Ще в минулих роках я мала з ним суперечку про валєнродизм, себто, по-нашому, мазепинство. Мені проворність, хитрість не промовляла до душі. Між своїми й чужими я хотіла і все хочу бути однакова, явно й відкрито хочу ділати, як дитина України. Ми тут більшість, ми маємо право бути собою... Він — педагог-фахівець із вищими студіями; його управительство в цій школі тільки для пізнання шкільництва, його жде інспектура і дальші аванси... Через те він обережний, хоч і щиро відданий свой ому народові. Він гадає, що в наших умовинах поки що добре бавитися в валєнродизм, а я все говорила: «Якби так лише всі згідно, сміло та отверто ділали, як України діти, було б краще».

Та сьогодні ми говорили про інші справи.

Управитель радий, що позбувся лінивого Гутовського, з Сєлінського буде незлий учитель. Має надію з кінцем півріччя позбутися й Савицького; без того авантурника можна буде спокійно трудитися для добра школи. Дальше вибираємо теми до відчитів для ширшого громадянства на осінній сезон. Дохід із відчитів і вистав буде на харч і одіння для бідних учнів нашої школи. Мої мрії перетворяться в дійсність.

І ще одна радісна вістка. Місцева шкільна рада дає свою згоду розібрати будинок давної школи. Процес за той будинок почався тут славно ще в першому році моєї практики. Радію і пляную на тім місці город і цвітник; управитель годиться на те. Можу плекати цвіти, як тільки хочу.

— Будете мати тут навіть ваші любі «Rosa thea», — каже управитель.

Тішуся заздалегідь... Та ще по розбірці старого будинку розкривається вид на луг Козакевичів, той весною рожево-золотий луг, на млин і на гору, де між соснами окривається моя каплиця.

Все усміхається... Поезія і краса при трудах тут — у хвилинах відпочинку...

З полудня тієї днини йду, як звичайно, перед другою годиною, до школи. Дівчатка ждуть мене перед брамою з китичками багрових далій. Ховаються, біднятка, з цвітами, щоб Савицький не заздрів та не забрав їх їм. Він, як тільки побачить у дітей цвіти, кричить заєдно: «Повбиваю вас, як будете зносити це хабаззя».

Але сьогодні маю багрових далій багато, багато — і діти зі мною, і сонце осені, так ясно ще світить — і я веселіша, як усе, йду по сходах до своєї кляси.

На горішнім коридорі, спертий об рами вікна, управитель, здається, дожидає мене. Дивлюся, він блідий. В руці тримає звій паперів. А коли діти ввійшли до кляси, каже:

— Сумна відомість. Ви, пані, перенесені до села Стік.

— Що? До Стік? До села Стоки? — повторяю поволі ці слова та відновлюю в пам'яті вид того села.

В травні, мабуть, на Теплого Миколи, була я на храмовім святі в селі Стоках. У весняному розцвіті село гарне. За селом, вище на узгір'ї, близько лісу церковця... Тямлю: багато людей бачила, багато молодих дівчат у гарних вишиваних одягах. Бачила: престол цвітами гарно прибраний під блакитним небом, бо церква невеличка, а люду багато. Чула жарку проповідь. Священик накликував народ до тверезости та просвітної праці...

Тямлю: на «Гучок» ми ходили чудодійну воду пити. Рідко можна де знайти таку чисту, цілющу воду.

По Службі Божій були ми з панотцем Штогрином та його дітьми у війта.

Між іншим говорено: про потребу засновання школи. Війт тоді згадував, що громада зобов'язалася побудувати до трьох літ шкільний будинок.

Пригадала я те все, і кажу до управителя.

— Це неможливе: в селі Стоках нема ніякої школи.

— На жаль, — та, на велику шкоду для цеї школи, — це правда. З болем серця мушу вам подати цей декрет. Гутовський знов сюди вертає. Дійсно, щось неімовірне, жахливе.

Управитель, бачу, це незрозуміле зарядження шкільної влади відчуває прикріше, ніж я сама. А я ще не вірю.

У цій же хвилині чуємо на долішньому коридорі веселий сміх і голоси панів учителів, між іншим і голос самого пана Гутовського.

Звідкіля він так скоро прибув? — думаю, і біль аж тепер стрілою врізався в моє серце.

Хвилина... Звичайний спокій вертається, бо бачу, що Гутовський і Савицький ідуть до нас.

—Буду в вас по шкільних годинах, чей же знайдеться дорога... А то і я тут з тими дикими наймитами, не...

Не докінчив. Його лице змінилося в холодне, суворе, урядове, коли ті пани наблизилися.

Гутовський з найсолодшою усмішкою тільки низенько кланяється управителеві й мені. Савицький з жестами кепського актора приступає до мене:

— Приходжу прощати вас, достойна пані, в імені товаришів. Нечувана несправедливість — як можна...

— Звідки ж ви маєте інформації? — не даю йому кінчити його злобної бесіди. — Я кондоленцій не приймаю. Самостійно і на селі вчити — це ж давнє моє бажання.

Відчиняю клясу, щоб дітворі сказати кілька слів:

— Любі діти, бувайте здорові. Повернувся пан учитель, який учив вас

минулого року, будьте чемні і здорові.

Діти остовпіли... Замість привітати свого першого учителя, відізвалися глухо неясним протестом: с! Але я вже спішуся до канцелярії, щоб дістати з рук управителя декрет та віддати каталог, дневник, бібліотеку, а також природничий кабінет, що був під моїм доглядом.

Відходжу скорше, заки не заволодіє мною безсилля.

Стільки змін, стільки поганих і бурхливих хвилин довелось тут перебути, а тепер, коли стало ясно, мушу покинути цю школу.

Жаль, немов за утраченим раєм... Та я кидаю свій рай, не оглядаючись за ним, щоб товариші — вороги світла — не бачили заломання мого духа...

Тяжче було б мені покинути цю школу, якби в ній були ще перші учні мої...

Вістка про моє несподіване та неоправдане перенесення блискавкою облетіло місто. Я досі не знала, що маю тут багато признання. Навіть ті, що звали мене «московкою» або «хлопоманкою», були, здавалося, здивовані, хоч, певна річ, раді. Шовіністичній партії аптекаря я була все не на руку.

Та найбільше зворушувала мене занедбана міська біднота що складалася з наших людей, а також із жидів та німців-колоністів. У тих останніх я все мала симпатію: щось свого, рідного бачили вони в мені. Ті бідні люди просто відроджувалися.

— Пани забрали нам вас, бо ви наші, не гоноруєтеся ввійти до низької хати; ви щирі, людяні для нас і для наших дітей. Ви не білите лиця, не прибираєтеся, як вони, не буваєте на комедіях цих панів, не забавляєте їх так, як Гутовський, що сміх із себе валяв — то як п'яний «млинарчук», то як «Сатана в бочці»...

Люди бачили, що мене покривджено, але зі мною враз і їх; і я терпіла більше, бо вже не тільки особисто. Я кривджена — це кривджений люд. Як одиницю цінить влада, так цінить і загал, ціле громадянство.

Багато впливових людей з інтелігенції, нашої і жидівської, писало в цій справі приватно до деяких шкільних радників. Місцева шкільна рада і громадська, в якій теж наші становили більшість, вислали спротив проти мого перенесення до краєвої шкільної Ради, до сойму, а навіть до самого міністерства освіти.

Дами, що я їх і не знала, почали акцію в моїй обороні. З-поміж них— молода й гарна жінка повітового лікаря, жидівка, рішилася сама поїхати до Львова, з повною вірою перемінити все на добре.

Місто неначе полум'я обняло. А Гутовський дивився на той рух із питомою йому усмішкою блазня; ще й був дуже ввічливий, — а може, тільки прикидався таким, бажаючи хвалитися, бо остерігав, щоб «Ради» й депутації та приватні одиниці не трудилися даремне. Змінити нічого не змінять. І коли він зрадив урядову тайну, можна було сподіватись, що спротив дійсно нічого не поможе. Тільки предсідник місцевої шкільної ради ще не тратив надії.

Розказує дещо з життя Гутовського в минулому році, говорить про скандали, про які до мене, не цікавої на позашкільне життя товаришів, чутка не доходила.

Гарний сміхунчик, був у минулому році невідступним товаришем-любимцем комісара пана М... Якби так коханцем пані комісаревої, не була б це дивна річ. Пані комісарева молода ще, а Гутовський гарний, гладкий усміхнений хлопчина... Довго мучилися люди над розв'язкою тієї загадки, що саме єднає Гутовського з домом комісаря; довго говорили потайки про скандальні речі, про які в товаристві не говориться, як гомосексуалізм... Та знали певно всі тільки те, що Гутовський товаришить комісареві на всіх бенкетах, гулянках, у всіх подорожах на премієру і т. п., що вбирається як барон, має боброве футро та все нові гарнітури, що за друге снідання платить по десять корон та що таке люксусове життя з платні учителя неможливе.

На ділі, здається, була тільки шляхетська бута комісаря, збанкрутованого дідича. Аристократ, не живе з ніким з урядовців; розганяючи великопанську скуку, оплачує останками свого колишнього маєтку блазня й товариша своїх гулянок...

— Сумно, що для такої людини, для учителя без покликання та кваліфікації мушу зробити місце, і мішана школа лишається без учительки, потрібної хоч би до науки робіт.

— В рекурсі, — каже предсідник, — цей момент підкреслено, як і те, що для добра самого Гутовського не годиться його тут лишати. В іншій місцевості він міг би своє ледаче життя змінити...

— Не розумію тільки, чому окружна Рада з кінцем шкільного року забрала Гутовського в дорозі дисциплінарній, а тепер знову вертає його на те саме місце, та чому, коли так конче було треба, не перенесла ц. к. Рада котрого із панів учителів?

— Гутовський виїхав на час ферій з комісарем до Карльсбаду, а коли в половині вересня вернувся, ні трохи не журився тим, що втратив тут місце учителя. Його меценат комісар М. звернувся до самого президента Ради краєвої з жаданням привернути Гутовського. Той пан зв'язаний довгом вдячности (ще як студент був на удержанні пана М. ) вволив волю комісаря, написавши на своїй візитівці кілька слів до інспектора нашої шкільної округи. Кого звідси викинути? Таки партії аптекаря — до якої і комісар належить, — ви, паннуцю, не на руку, отже комісар мусів про те з інспектором говорити. А до того ви — тиха працівниця, — думали, що про свою кривду говорити не будете... А з учителями не те. Такий Савицький старший і загонистий, той і силою п'ястука готов пімститися. Другі, може, теж про-теговані...

Щоб скорше довідатися, як справа скінчиться, поїхала я до Львова до інспекторату (львівська заміська округа).

На мою заввагу, що в селі Стоках нема ні будинку відповідного на школу, ні мешкання, і я з хворою матір'ю не можу бути без відповідного мешкання, інспектор відповів ляконічно:

— Вільно пані не прийняти цеї посади.

Понурий, як усе. Голову похилив над актами.

Я комедій, — властиво, трагічних сцен, — не привикла грати перед людьми, просити, плакати не вмію, не хочу... Без дальших слів спокійно виходжу з бюра інспекторату.

Почуття кривди врізується глибоко в серце, хоч і виправдую його сама перед собою: не він винен, що його вдача понура... А цей декрет для мене з вищого наказу. А може, його понура мовчазлива вдача спричинена безсиллям виявити своє справжнє «я»... Може, він утомився вічним рабством — валєнро-дизмом, боявся своєї тіні і звихнувся на все...

Пізніше, коли я була далеко в іншому шкільному окрузі, я довідалася, що той «пан інспектор» говорив про мене з великим признанням, хоч я ніколи, як у них називається, — «рутиновою» силою не була.

Пізніше, коли він — вже як емерит — признався до свого народу, бачила я його не раз у нашій концертовій залі... І тоді першим своїм низьким поклоном він висловив «признання»... Але я, хоч ніколи гордою не вміла бути, почувалася . в його товаристві задостойною перебутим терпінням, щоб із ним входити в розмову.

— Найбільше признання та найщирішу волю маємо для вас, пані. Вас уважаємо за найвідповіднішу зорганізувати там школу; ваша любов до люду влегшить вам труд. Діло скінчене, в краєвій Раді прийняте невідклично.

Іронія. Де правда? На те влада, щоб кривдити і — не казати правди?

В найвищій інстанції окружної шкільної Ради, себто у предсідника, яким є староста, здавалось мені, знаходжу оборону. Це, може, тому, що він був приятелем мойого вуйка і знав мене з його дому.

Староста К. був таки зараз у інспектора, але той виправдався білетом— приказом згори, і також тим, що для мене в окрузі не має вільної посади. Це була тайна кабінетова, яку вуйкові сказав староста, а про що Гутовський сам у місті говорив. Хотіла я ще знати, що скажуть у краєвій Раді. З довір'ям іду до нашого радника, або по тодішньому «совітника». В ясних хвилинах, коли я ще була ученицею, звертав він при візитаціях семинара на мене увагу, сідав побіч у лавці та розпитував про різні квестії виховання. В часі моєї служби під час візитації пізнав мене як учительку. Ласкаво записав собі моє імення в записнику, обіцяв пам'ятати, коли я схочу старатися про посаду.

Одначе тепер слухав мого зажалення з повагою, відповідною його високому становищу й заслугам для шкільництва, і сказав тільки:

— Я маю вищий круг ділання. На мене край дивиться. Пильна реформа деяких устав. Подібні дрібниці, як перенесення тимчасових сил, лишаємо окружним інспекторам.

Здається, що він мою справу вже добре знав, вона стала голосною; та гордими словами хотів закрити свою залежність від президента Л. Але й те правда, що краєві радники не мають перегляду вільних посад, не дають прові-зоричних чи сталих посад за літами служби та кваліфікаціями — як у державних урядах, тільки лишають те все самоволі сатрапів — окружних інспекторів, як і різним впливам і протекціям провінції.

Посади й пан «совітник» для мене не має, бо не має перегляду вільних посад з краєвих округ, ні часу на такі дрібниці не має.

Сумно. Сумніше мені ще стало, коли я згадала, що той пан «совітник» теж наша людина. Наймення його і вигляд — чистий наш тип. І тут знову бачу його залежність і трусливість, щоб не утратити здобутої позиції, здобутої для себе, не для добра свого народу. Нема відваги ділати для добра загалу, для свого народу; є тільки рабський послух для чужих справ та для чужих ідей...

Лишаюся з декретом, тільки не маю ні кого, ні де учити, ні асиґновання платні не можу зараз сподіватися.

Неміч моїх владників дає мені відчути кривду, якої зазнає не одна учительська сила. Інспектори-совітники завжди залежні від найвищої влади — й устав, що їх не можна би обійти, нема.

Але я до праці в школі не розчаровуюся. Навпаки. По останній відмові радника, що має «вищий круг ділання» та сидів при зеленому столі над зміною параграфів, знов оживлює мене дух першого жару до праці. Чого уступати з місця трудів— боротьби? Дійсно, може, мене кличе обов'язок взяти на себе перші труди зорганізування школи.

Чи й я маю боятися невзгодин та думати про себе? Ні! Це було б відступ-ством від ідеї освіти, спроневірою — ні, ніколи!

Знайшлися наші добрі люди, що пошукали для мене місця. Між іншими батько Данило Танячкевич і сам Франко, і деякі наші посли писали до мене, писали і про мою пригоду в «Ділі» — і я могла тоді поки що дістати в своїх місце приватної учительки. Але я вже рішилася зорганізувати школу в селі Стоках — самій залишитися таки на становищі, без нічиєї допомоги.

Отець Штогрин, парох села, годився, — виїмково, тільки для мене, — відступити дяківку на школу, поки громада не вибудує окремого будинку. Коли я не прийму цього місця, він нікому не відступить дяківки.

Чи ж могла я відказатися від обов'язку чимскорше відчинити школу?

 

III

Доношу інспекторові, що обіймаю посаду учительки в Стоках, що дяківку, відступлену тамошнім священиком, громада відповідно відновить.

Це рішення-повідомлення я відіслала, не оглянувши наперед дяківки.

Заки священик полагодив з громадою формальности винайму дяківки на школу, почалася слітна осінь. Щойно в жовтні могла я оглянути будинок, де доведеться мешкати та вчити. Стоки — друге село за Бібркою, я вибралася пішки. В селі питала прохожих, де дяківка. «За селом, за церквою», — кажуть. Іду через село аж до коршми; звідтам наліво видно церкву. Вузькою стежкою виходжу на гору. Здається мені, що я тут не була. Давніше, гарною весною, тут здавалися церква і село ціле гарне; та це в травні я раз тут була, в місяці зелені блисків, та співу, та ще у храмовий день. Сьогодні — тихо-тихо. Осінь. День робочий. Вечоріє. Хат ізвідсіль від церкви не видно; хати в долині, дерева біля церкви безлисті; сухе гилля відкриває стару церковцю та напіврозвалену дзвіницю. Виходжу сходами, на яких поруччя розібране, на церковний цвинтар. З-під грубої верстви жовтого листя вихиляються декуди почорнілі верхи намогильних плит. Вагаюся, чи йти дальше; не хочеться полохати спокою могил...

В однім куті яма з вапном та цегла на якусь будову — може, на робовець.

Проти входової брами фіртка. Нею, мабуть, дістануся до дяківки. Заглянула і зупинилася. Це кладовище велике — від церкви згори збіччям аж у долину, кінчиться край бору. Берези та верби плакучі хиляться в осінному вітрі, останні листки кидають на могили, з колишнього рожевого квіття — бодячча— хмари пуху літають у повітрі... Темно, пусто, мертво, понад усім вітає геній смерти, стереже тайни могил... Дрож потрясає мною, запинює теплий віддих у грудях... Чи це у сні душа заблукалася в незнаному місці? Ледве пригадала собі, чого шукаю. Де ж та дяківка? Оглядаюся. За цвинтарним ровом стоїть хижа сама-самісінька. Не те, щоб хати у сусідстві були, але біля неї нічого більш — ні огорожі ніякої. Здається, живі люди тут ніколи не жили. Наближаюся. Низька хижа, дах колись був соломою накритий; від сторони цвинтаря пів стіни впало. Мале віконце заложене чорним папером. Пустка. Нікого питатися... Що це? На мерві, біля розваленої стіни, щось лежить. Дивлюся: стара жінка в подертій одежині...

Смеркається. Хочу відійти. Та в тій хвилині листя зашелестіло... Віл сторони цвинтаря наближається щось низьке... Коли мене побачило, зігнулося до землі.

В останках одежі, замащеної глиною, з рискалем у руці стояв переді мною старий чоловік; в очах — блиски гніву, губи шепочуть прокльони. І знову схиляється до землі та каже:

— Це пані научителька приїхали відібрати хату на школу?

— Так, чоловіче, покажіть, коли знаєте, де єґомосцева хата.

Він сягнув по дерев'яний ключ за пазуху, знов щось лячно заворкотів, та каже:

— Та ось хата, увійдіть до середини.

— Що кажете, добрий чоловіче, — це тут єґомосцева хата?

Старий не дивиться на мене, що наче скам'яніла стою, трутив ногою жінку:

— Грім би тє побив! В робочу днину упилася тай лежить на гною.

Вона і не рухалася. Відчиняє хату. Входжу. В сінях вітер зірвав мені капелюх. Стелі не було, а в стрісі діри, протяг. По лівій руці — не знаю, яким словом це назвати, — справді нора темна, без долівки та стелі, з розваленою стіною. По правій руці більша вже, — як старий сказав, — «цимбра», але також без «помосту», зі стелею з тяжких чорних бальків. Половину тієї «цимбри» зайняла скриня зі старими церковними річами: старі образи, книги, останки свіч — і стіл, теж повний недогарків. Дальше в цимбрі нелущене фасолиння та кукурудза, щойно зібрана з поля.

— Чи справді це хата єґомосця, яку вони на школу відступають?

— Паннуню! Майте милосердя, не відбирайте нам хати під зиму... Де ж я зі старою, з онукою та донькою-покриткою дінуся? Ми тут віддавна пантруємо ксьондзових садів та поля, вони мешкають у другому селі; більше тридцяти літ ми тут. Я тут і грабарем.

Жах ледовою рукою обнімав моє серце. Старий боявся втратити свою погану нору; він тут ізжився, близько тут цвинтар, де гроби копає. При кінці життя де він буде заводити нове ґаздівство?...

Чи я вже така нужденна, що мушу боротися з цим бідним сотворінням, яке через своє заняття мало вже на людину подобало, за це погане місце?

— Ні, чоловіче добрий, я вас не проганяю; хай Бог сохранить, щоб я тут мешкала, а коли єгомосць відступають це місце на школу, то громада повинна вам дати іншу хату в селі.

— Я тут, паннуньцю, в однім кутику лишуся. Я вам послужу. Тут діти-школярі і ви, і я з моїми помістимося. Тямлю, як перше тут давно було, коли дяк учив; люди всього доволі приносили, пшоньця і жита, і добре нам було.

— Не від мене тепер це залежить, щоб ви тут осталися. Старий воркоче та знову клене.

— Ой, що я вам пораджу? Що собі пораджу?

Виходжу, мов непритомленна. Темінь покривала кладовище, церкву, та це моє мешкання — місце науки...

Прийшла додому. Цілу ніч пропасниця трясе мною. Не буду мешкати там, не хочу цього села бачити більше. Щоб дати місце людині, негідній називатися «учителем», казали мені йти туди, де про школу поки що нема й бесіди. А в декреті так воно гарно написане, що може кожний сказати: «Меіп Liebchen, waswillstdunochmehr?»

«В надії, що взірцевим поступованням та совісним сповненням обов'язків на це собі заслужите, дає Вам, пані, окружна шкільна Рада самостійну посаду при школі в Стоках.

Поручається Вам сей час зголоситися у предсідника шк. місцевої Ради, який віддасть Вам урядовання, шкільний будинок, поле, інвентар, акти і т. д.»

Гарно... Та поки що того, що зоветься Радою шкільною, нема, і нічого нема. Інспектор знає про це добре, та «минається з правдою...» А за керован-ня нової школи хіба признання жде його з шк. краєвої Ради. Це тепер такий час, що по всяких розвалених коршмах, по старих прицвинтарних дяківках заводиться школа — без огляду на гігієну, без огляду на здоров'я учителів та дітвори.

Багато жертв тодішніх умовин тратило здоров'я, а то й життя, а вже в природному ході жертвами ставали в першу чергу ті, що боролися за індивідуальну свободу, вільність духа, за свою національність...

Перед наданням цеї посади інспектор зробив з громадою контракт. Але неграмотних громадян тоді ошукано: в контракті не те написане було, на що громада годиться і що підписала, отже, можна було передбачити процес — і справа будівлі відлежиться ще надовго.

До рана горячка в мене проминула, молода сила перемогла. Про вражіння вчорашніх оглядин не говорю нікому. Посилаю тільки окр. шк. Раді справоз-дання про вигляд будинку, призначеного на школу. Дістаю як «заряд школи» відповідь, що будинок мусить бути до двох тижнів відновлений, а через той час треба науку відбувати в якій-небудь іншій хаті; при спізненні не візьметься матеріялу, назначеного на шкільний рік.

Мешкаю ще в Бібрці, а ходжу вчити до Стік — друге село, більш як вісім кілометрів; треба рано-вранці вийти, щоб перед восьмою годиною бути в селі на місці. Стрічаю часто в місті свої бобрецькі учениці. Жалують вони за мною, та жаль їм і мене, що мушу ходити далеко. Заспокоюю їх: треба, щоб і селянські діти вчилися, як ви, тому і йду вчити їх. Осінній вітер, часто і дощ спиняє мене в дорозі, та перед восьмою стаю на місці.

Війт та громадська старшина радять раду, як і що ладити. Невдоволені, що непотрібно громада матиме видатки на направу чужої, зовсім знищеної хати, коли з весною треба зачати будову нової школи. Дивлюся щоднини, чи не можна вже вчити, а поки що збираю дітвору біля церкви. Не хотіла громадська рада брати майстрів-ремісників з міста; на такі несподівані видатки не мала в цьому році в буджеті грошей, а двір про школу ані чути не хотів. Дідич не мешкав у селі Стоках, в іншому зі своїх сіл, а властиво— як посол — перебував у Відні. Я клопочу старшину, щоб прискорено роботу, а жаль доносити, що властиво нічого не робиться. Окружна шкільна Рада вишле сюди делегата, або цілу комісію, і громада буде мати великі кошти. Вкінці ухвалили роботу «шарваркову». Зроблять свої люди, і найдеться свій матеріял — себто солома, глина, дошки, та обійдеться без великих, зайвих коштів. Але та робота — як звичайно «шарваркова» — пиняво йде. Жінки мали приказ заложити діраві стіни глиною, вимастити та покалити (білити). Ледве з полудня по своїй хатній роботі кілька жінок вийде, та більше тут сварні з присяжними, а також балаканини куми з кумою, як роботи; кількох чоловіків призначено до латання стріхи соломою. В дощ немудро робити, а покажеться сонце— так пильно людям кінчити свої роботи в полі... Старий сільський столяр теше дошки на «поміст» (підлогу); незручно старому робота робиться, що хвилини чогось йому недостає. Та і кличе він заєдно війта: «Куме-е, ку-уме!»

Обібрався до всього, а ладу не знає нічому дати. Вставляє шиби і зараз шкло зіб'є — та штуку латає. «У, куме, бігме не хотів, не моя шкода...»

Коло церкви збирати діти вже зимно. Мало ще поки що дітей зголосилося. Книжок та іншого приладдя не мають. Пізнаю дітвору, освоюю, підготовляю. Шукаю вільної хати, так годі знайти. Сільські курні хатини малі і повні челяді «клебанії» — як тут люди кажуть, — ні двору, ні лісничівки нема. Ні ради, ні поради, що діяти. Інспектор під загрозою карною післанця на кошт заряду школи жадає звідомлення зі стану записів дітей на кожний ступень. Кожна школа 15 вересня відсилає його окружній Раді; та тут— серед тих умовин-нічого не можу вдіяти. Прошу війта, щоб ще раз вислав присяжного в село з наказом записати дітей до школи та дозволив у своїй хаті записувати, громадського будинку (радниці) тут не було.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.