Спогади учительки-6

 

IV

 

На другий день мала я в хаті війта кілька відрадніших годин, що дозволили забути про кривду, заподіяну мені властями, та скріпили мої бажання трудитися в хосен свойого люду. Мило вражала мене біла світлиця та багато ікон, прибраних тонкою блискучою зеленню листя барвінків та китягами червоних ягідок калини. Коли в панських цвітниках троянди та левконії давно відцвітуть, у городах наших селянок усе ще до прикраси світлиці та ікон знайдеться хрещатий наш барвінок, любий, вічно зелений барвінок... Гомін рідної мови, ввічливість ґаздів нагороджували мене суто за не одну невгоду.

Приходять матері-селянки з дітьми. Хитро старшу дітвору, придатну їм дома до худоби чи до копання бараболі, лишали дома, а привели діти, які ще не скінчили шість літ: у вишиваних сорочках малі дівчатка та хлопчики, соромливі та переполохані; декотре плаче, криється під хустку мамину. Мами зацитькують.

— Цить, Марусе, дивися, які пані лепські, делікатні, яку файну хустину мають; глянь — і ти таку будеш мати, як вивчишся...

— Ой, добре, паннунцю, що нам «шпехтір» вас прислав, а що б ми робили, якби так хлопа (гадала, мабуть, учителя) якого бородатого був дав. Дітиска таки зі страху розболілись би, вони ж бо не звикли, не чули про школу, ні панів у нашому селі нема.

Кожна мати рада б дещо про свою дитину сказати. Одна з них просить, щоб її Івасика паннунця не била: — «Це моя одинока дітинка, що Бог за дванадцять літ замужжя мені дав...» Інша говорить, що її Федунцьо другу вже книжку вивчив, він учиться в дяка. «Я пані научительці внесу гілетку бульби, щоб лиш пані його пантрували...» (З таких підучених невелика потіха, я пізніше про те переконалася: зі злих початків тяжко перейти до систематичної науки; краще ялову ріллю самому орати, як з буйної хопту полоти... ). Інша знову просить, щоб не бити її Михася за те, що він тільки старий «пацєр» знає. — «Вже, паннунцю солоденькі, десять літ буде в місницях зимних, як я віддавалася і «пацєр» перед єгомосцьом вогорила; такого і дитину навчила. Не дивуйтеся. Тепер, може, вже гинакша поведінка... Не бийте мого синочка, я вам дещо хвасолі внесу».

Обітниці дарунків мене бентежили. Бачу, як наш народ привик всюди через дарунки виєднувати собі те, що йому правно належиться. Та знов не хочу, щоб думали, що горджу тут їхніми, може, і щирими дарунками. Вкінці кажу:

— За дарунки спасибі вам, добрі жіночки. Тепер, бачите, учителям платять з каси, і вони з того удержуються. То тільки давніше мусіли люди складати для учителів збіжжя та бараболю. Не бійтеся, я і без дарунків дітей бити не буду. А на молитву нема ніякої моди — зміни: вона в нас наша і відвічна, — кажу до Михасевої мами.

— Ану-ко, Михасю, — каже вдоволена жінка, — молися, хай вчують.

Став Михасуньо молитися. Цікава дитина. Говорить сам із пам'яті, говорить не те що Отченаш, Богородице, але і Помилуйм'я далі заповіли. Треба вислухати.

— Гарно, Михасю, добру пам'ять маєш, будеш і добре учитися.

Маю труднощі при перевірці, як котра дитина називається. Інші бачу назвиська в метриці, а зовсім інші жінки дають. Догадуюся вкінці, що вони не знають, як їх «пишуть», тільки знають, як їх у селі звуть; а то дитина «Бородатого», це «Кутасеві», «Котичині» та різні-різні, яких у метриці нема. Довго треба було перевірювати, як дитина називається.

В тім часі, коли я ходила вчити до Стік, переписувалася з усякими шкільними товаришками та усякими товаришами по званню, хоч особисто незнаними, але замітними на полі нашого шкільництва та письменства. Хотіла я довідатися про відносини та умовини життя і праці учительства по інших шкільних округах. Найбільше тоді цікавився моєю справою учитель Павло Кирчів і переписувався зі мною частіше. Свідомий українець — також переслідуваний владою за свою індивідуальність. Я хотіла зібрати факти та начеркнути як «Ілюстрації до шкільництва»: йшло тут не про мене — про одиницю, але більш вже про справедливість та нашу вчительську честь: про наше право, що його берегти — це обов'язок нас самих, учителів. Ми, учителі, знаємо, чого вимагає та що заборонює наш закон, знаємо, чим влада підносить нашу повагу, хоч у практиці воно інакше: туманять нас артикулами — ось хоча б 18 арт. глава IIз р. 1878, уживаючи проти нас усіх гидких способів, щоб нас при кожній нагоді понизити, підчинити владі; відносяться до учителів так, що годі й висловити. Поступовання влади витворює в учительстві сервілізм. Годі, щоб не покорився, не угнувся той, хто має сім'ю. Товариства «Взаємної помочі» тоді ще ми не мали, не були ми зорганізовані. Свідоміші переписувалися, збирали факти. Так що коли нічого не можна було сказати, коли ми хотіли подати світові порівнання артикулів-законів з поступованням влади, то хоч подавали ми факти, не голословні фантазії-славетна прокураторія конфіскувала наші статті. Все ж таки світ знав хоч дещо з історії мойого перенесення з часописів, знав, що ходжу вчити осінньою порою до місцевости, де нема будинку, віддаленої більш як миля, що учителька писала вірші — для русинів!... Були часто згадки-дописи про мене в нашому «Ділі» — і деякі народовці-патріоти уладжували маніфестації проти наших тяжких ворогів, що здавна і тепер немилосердно нищать сили наших молодих талановитих людей.

Для такої маніфестації гості на весіллю в Чернеєві, Рогатинського повіту, зібрали 35 золотих, здається, за порадою о. Заячківського з Лоп'янки, бо він ті гроші прислав мені переказом зі словами: «Русини на весіллю в Чернеєві зложили малий даток учительці, тяжко провинившійся (пише руські вірші), на чоботи, щоб вона босо не ходила щоденно милю снігом та болотом. Хай Бог кріпить!»

Той дарунок у першій хвилині причинив мені турботи; я сумнівалася, чи його прийняти. Якось ніяково мені було, що так загально люди звернули увагу на мене. Також думала я, що той даток придався б декому із студіюючої молоді, але годі було так щиро і в цілі маніфестації жертвований гріш звертати добродіям. Я рішилася подякувати за цю заяву співчуття для покривдженої трудівниці нашого шкільництва... Задержую гроші як свою власність, щоб при першій нагоді віддати їх на просвітні цілі; — та про це жертводавці не мусять знати. Хай радіють, що помогли своїй працюючій та покривдженій людині. (Ситуація справді тяжка; платня учительки в Бібрці замкнена, в селі Стоках не зараз буде асигнована; але вимоги мої невеликі). Отець Заячківський — це вісімдесятлітній старець; про нього з пієтизмом говорить батько Данило Танячкевич; у нього пречиста душа, повна великої доброти, він один із нашихперших щирих народовців, а дар за його спонукою зібраний від кого? Це ж від тієї ідеальної Неньки, під якої крила я горнулася. Вона у відповідь простягає до мене руку, щоб, коли скріплюся на силах, я їй будувала живий пам'ятник святої пам'яті...

Так, так, це й той дорогий дар любови України!

З кінцем жовтня вже в дяківці розпочинаю щоденну науку. Отець Штогрин з нагоди того торжества для дітвори та громадян читає Службу Божу. Другий раз у цьому році починаю працю. Священик промовив до громади живо-щиро:

— Торжественна хвилина для тебе, громадо, нове сонце з нйнішним днем сходить для тебе, сонце просвіти! Бог післав вам сюди учительку, що ваші діти наведе на інший розум. Ваші діти не будуть такі темні, як ви; вивчившися письма, не дадуться обманути кому-небудь. Слухайте вчительки, будьте їй помічні та старайтеся, щоб довго не мучилася в тісній хатині, старайтеся скорше, ніж за три літа, побудувати школу. Це для добра вашого та для добра ваших дітей!

У тій хвилині я мала щиру волю трудитися тут, доки нова школа не стане, а може, і довше, може, і все...

Я чула голос ангела цієї землі:

«Сповняється твоє бажання оставатися з людом твоїм... Неси добро між людей, неси світло, щоб щастям добрих слів твоїх і добрих діл твоїх, мов квітами, засипати ту глибінь темноти, що розвернулась між людьми...

Бідні, притомлені квіти... подихом стужі зів'ялені квіти відживають від соняшних променів. Бери і душі дитячі, бери в теплі руки, ніжно, і вони розвинуться, як квіти...

Будь сестрою для них і для душ...»

Спровадилися ми до Стік. Мати плакала — на вид тієї одинокої хатчини серед цвинтарів, хоч вона, відновлена, не така вже нужденна, як давніше. То ж тут довелось їй жити з донькою?...

Ледве розрадила я маму. Хочу бути цілком задоволена. Поволі все уладиться. Праця над дітворою та над собою поможе забути всі теперішні невигоди, згодом буде гарно. Тільки в клясі, яка міститься в більшій «цимбрі», багато недостає, властиво, нічого нема. Більша частина дітей стоїть: маємо дві лавки; столика і крісла ще нема. Найгірше нам без таблиці: не можуть усі разом користати з науки.

А тут заряд школи дістає обіжник: негайно під особистою відповідальністю прислати інвентар.

При зеленому столику в теплій кімнаті пишеться до всіх зарядів однакові обіжники.

— Підождіть, будь ласка, пане інспекторе! Згодом і тут напишемо інвентар: мурована школа стане після пляну і вимогів гігієни — і школярі не будуть такі полохливі, дикі, але підучені. Гарно буде! Я все вірю у завтрішній день— у майбутність, хоч, може, тут сама жнив не діжду... Кину перші зерна засіву, сама стану за воротами... Така моя доля... Піду дальше — інші школи воскрешати...

Ледве тиждень минає, як живемо тут. На світі сніг біліє. А в хаті погано! Осінньою порою стелі та стіни скоро ліплені — і глина відстає, відпадає... Тиждень минає. Не вважаючи на всі невигоди, недостачі, я вчу на селі. Я горда, що поборюю всі труди і вищою стаю над дрібниці. Коли мати дістають сильніший, як звичайно, атак серця... Аптека — лікар далеко. Ще вночі йду до Бібрки... Тільки ж уже надаремне...

 

V

Хотіли мене, мабуть, на якийсь час забрати до сусіднього села, де мешкає о. Штоґрин. Чудні люди. Де ж для мене що лишилося? Де знайшла б я краще місце? Цілий світ пустиня, коли ця пустиня згадками багата. Мені добре. Здається мені, що я вмерла, що всі терпіння особисті скінчилися для мене. Нічого більш мені боятися, ніяке горе більш мене не стріне; почування завмерли, ходжу поміж могилами — наче по власній могилі...

В такій стадії неначе захлороформовання переживаю три тижні. Три хвилини? Три віки?... Поволі стямлююся. Прости мені, Духу Неньки, що не спішу за тобою, що не вмерла я зараз у темній годині прощання, не злучилася навіки з тобою...

Прости, що й за твого життя я не причинилася до твого щастя... Ти жила для мене, ти була моїм щастям; але як же інакшого щастя ти для мене бажала! Плекаючи мене ніжно, мов квітку-мімозу, призначену жити в теплівні, — ти не могла дивитися, як буря-стужа валить її немилосердно й безпощадно... Ти бажала іншого щастя для доні, бажала бачити її серед власної сім'ї; ти бачила зарібницю, що трудиться коло чужих дітей, бачила — не знаючи причини — як кожну усмішку щастя до мене я приймала холодом; дівочі літа ішли, а я незмінна була... Прости, що тільки хвилин, які тобі належалися, забирала наука: школа, книжки; усе забирало мене... Прости! А нині — чи вдоволила б я тебе, окриваючися перед життям — у могилу?!

В довгих хвилинах — віках самоти духа я боролася з собою, шукала шляху, гляділа і слів на свої думки; та слова покидали мене... одна по одній розсипалися перлини, губилися в душі, німіли... Хоч у душі багатство чуття, душа хиталася; щось у ній рвалося... щезало, никло все... Я не мала що сказати; чого б я і не сказала, чи мало б воно яку ціну? Я втомлена і без віри в тривкість власного щастя...

Листи від товаришок і товаришів по званні й по пері зі словами співчуття та заохоти до життя не знаходили відгуку у душі. Часто лежали нерозтяті. Більшою відрадою ставали мені листи моїх учениць. Заохотою до дальших учительських трудів був мені лист моєї десятилітньої учениці Катрусі Лукасе-вич. Дівчатко писало:

«Найдорожча Приятелько!

Сумно мені, що я втратила свою учительку, дорогу приятельку, та ще гірше день і ніч турбуюся, що найдорожча приятелька мусить тепер кожної хвилини зливати лице сльозами по смерті своєї матері. І я вашим смутком ділюся. Мусите бути віддалені від свого місця, в якому так довгий час перебували. І мило вам було з нами та нам з вами. Але ж вороги тяжкії, як давні бісурмани, що нападали на наш край і забирали все, що нам було найдорожче, так і тепер натискають на наш народ та видирають наших приятелів — тих, які не погорджують нами простими та своєю рідною мовою — і таких пхають по нелюдських дірах. За ваші заслуги ви варті були кращого місця, як у нас; то вони вас у послідній хижині там посадили... Та не смутіться. Бог, що не дав загинути нікому невинному, не опустить і вас за ваші заслуги. Над врагами от уже явив Бог суд!

Ось коли кінчу лист, довідуюся від сестри про випадок у школі, що стався через одного з ваших ворогів, професора Савицького. Вдарив у першій кля-сі дівчинку-жидівку сильно по голові, що та трупом упала, — свідчать школярі. Вже і він не буде у тій нашій школі вчити. Не довго тішився, що вас нема. Таки вбив дитину і мусить утікати, а то люди його вб'ють. Так нехай буде усім ворогам, що лиш мечем воюють.

Кінчу листа, бо хоч би хотіла, не можу стримати сліз, ні бесідою жаль описати.

Цілую ваші руки і уста, які мені уділяли науку.

Катерина Лукасевич.

Б. 16/11 1884.»

Катруся, міщанська дитина; дома її ніхто не радив, ні казав, як і що писати; написала, що щире серце відчувало, і я була вдячна їй за щирі слова...

Без уваги на зимно пізної осені відвідала мене Катруся. Принесла з міста своїй приятельці колачів. Щирість Катрі тішила мене. Ми говорили про інших дівчаток, товаришок Катрусі — а мої учениці, а також оповідала про те вбивство в школі, про яке вона писала, і що було правда. Загонистий нетерпеливий учитель, що не любив дітей, ударив сильно п'ястуком дитину по голові — і вона впала нежива. Він справді виглядає як душегуб: дикий голос та очі в нього лихі.

Катруся була рада і в мене лишитися, але й за родичами скучала. По кількох днях гостини вернулася до Бібрки, обіцюючи знову мене відвідати. При кожній нагоді передавала листи. І я розуміла: співчуття найдеш у тих малих, мудрість тільки у глибинах життя...

Слова дитини більше навертали мене до життя, як слова братів-літератів: «Ви наша велика надія...», або слова батька Данила Танячкевича-філософічно-релігійні. Безнадійний супокій, що нищив душу й тіло, щезав, я службовим заняттям виповняла час. Хотіла виховувати дальше такі Катрусі, жити для них і через той труд — жити для другої Неньки, для святої, невмирущої України, жити тільки для неї... Коли останні звена зірвані, коли для мене все покінчилося, хочу жити тільки для Неї... Будилося бажання жити і те життя віддати їй на користь. Коби можна бути зі словом розради, з допомогою всюди, де бідні мого поневоленого народу, коби можна терпіння зменшити, ділитися з окривдженими вірою в перемогу добра.

Я, як одиниця, перестала терпіти, серце боліло терпінням усіх кривджених.

Коли я розбудилася і знов забажала жити, — коли стала кріпка духом і багата думками, — завважила, що в мене сили тіла серед мого окружения зовсім никнуть, догоряють — як олива в каганці... Рветься життя, рветься, усувається — як земля над пропастю під ногами усувається...

Я збудилася до життя. Все минуле скидається на пережитий чорний сон... Тільки моє ціле окружения заєдно каже, де я...

Звідки я взялася тут?... Чому я сама?... Де руки, що мене обережно хоронили?. .. Де серце, що мене горнуло до себе в кожній хвилині горя?...

Кінчиться осінь. В хаті тісно, темно, вогко й зимно. Коли розпалю в печі, вітер завертає дим до хати. Глина зі стелі паде кусниками...

Полеві миші перед стужею зими хороняться громадою до одинокої хижі посеред піль. Гризуть та нищать мої колишні записки-діярії... Та все те, здається мені, марне...

Кажани — сотні їх — загорнулися в свої власні крила і причеплені до почорнілих бальків, западають у тяжкий зимовий сон... Але я не хочу сну. Гамлетівське питання: «Бути— чи не бути?»— ще не для мене... Темні хвилини квіткою-єрихонкою перетриваю... Чей же і вони минуться...

Діти з полудня сходяться на науку, а я про обід не думала. Нікому варити — ні що варити. До міста в тій порі ходити за купном трудно. А в селі люди не звикли продавати. І молока не хочуть продати; якось їм це дивно, я без заплати не хочу приймати...

По шкільних годинах хочу свіжого повітря. Куди не звернуся, близько, таки зараз стрічаю цвинтарі. З лівого боку таки без дороги та огорожі цвинтар. З правого боку хати полева доріжка, корчі тернини, дерева бучини, а там і густіше, і ліс; між тернами та деревинами на горбках декуди ще видні камінні плити, вже порослі мохом, над усім один спільний великий хрест — як звичайно на старих цвинтарях...

Мряки чи тіні блукають? Природа завмерла, як віддих здержала? Вітер не торкає жовтих листків бучини, що не облітають із віток, як смутки з душі не облітають...

У захисті дерев декуди стріну ще ромен, або яскер-козелець, бліду скабіозу. ..

— Квітка, стоптана осіннім вітром, даремне виглядає соняшного проміння та бореться з німим терпінням... Хочу квітку зберегти, забрати, так вона з трепетом ронить ніжні платочки корони...

Ох, що ж варте й життя в цю пору?

Пізною осінню і найгарніші, залюднені місцевості стають сумні...

З пам'яттю дорогої втрати, як тінь марна, беззахистна, блукаю по кладовищі — по безконечному...

Усе кругом біліє... Грудневі бурі-метелиці спираються об тонкі стіни хижі, вітер дзвонить вікном без завісів, скрипить дверми, яких не можна замкнути...

Дівчина, яку громада згодила до школи «води внести та рано затопити в печі», не хотіла за ніщо в світі лишитися в школі на ніч. Не помогли дарунки: запаски та хустини... Та я звикаю вже до тієї самоти, не боюся вже ні умерлих, ні живих... Часто переїжджають-волочаться тудою цигани, дівчина каже, що вони у грабаря не раз ночували. Раз налякана каже: « Нечиперович утік із Сам-бора, окривається тут близько в лісі на «Помєрках»; бігме, люди його виділи. Я боюся вечором до вас іти, не можу, за ніщо не хочу тут лишитися». Зразу я не розуміла, про що дівчина говорить. Мусіла ясніше сказати. Нечиперович — це славний розбишака, що вбив багато осіб, тип давніх опришків, що міг укритися тут у лісах... утік із Самбора — значило тільки, що втік з криміналу.

Тяжче доводилося перебути неділі та свята. В робочих днях гомоном дітвори через кілька годин оживляється-розвеселяється моя пустиня. У днях, коли науки нема, читаю...

Грудневий вихор з протяжним стогоном задержується біля хати, тир-мосить вікном та дверми незачиненими — то знову скрипить церковними ворітьми й цвинтарними хрестами. Коли з цілою силою вдарить у хижу, паде зі стелі глина; румовища засипають мене... День короткий — здається, без кінця. Багато читаю. Переглядаю малюнки. Переді мною велика книга з творами та біографією Вікторії Колонии: італійська поетеса ренесансу — гарна тілом та душею — людина з найвищих суспільних сфер, але життя її повне гіркої боротьби. Великі люди були її другами — між ними і Міхель Анджело. Метою Вікторії — навернення Михайла Ангела до католицької церкви, і Михайло Ангел довів побожність свою до екстаз, забуваючи про красу тіла. Багато хвилин трагічних довелося пережити тій поетесі.

На одній з ілюстрацій бачу її з лірою в руці, чую пісню, лебедину пісню... Очі Вікторії великі, задивлені в таємничу далину, за вікном грізні обличчя розбишак, найнятих князем Орсінім — відтрученим обожателем Вікторії...

Одначе ім'я її— перемога! її «Rime» видано чотири рази за її життя (Parma1538). Щойно з фльоренцького видання 1860 р. переспівала її твори по-німецьки Берта Арндтс.

Сумну долю одиниці, таємно-траґічні переживання відчуваю, як свою долю...

Читаю в чотиротомовій повісті про Савонаролю та його часи, читаю трагедію думки людини — як Джордано Бруно.

Всюди стрічаю терпіння. Одиниці борються за світло правди, дика людськість убиває своїх апостолів. Трагедія думки закованої, яка набирає розгону— в боротьбі... Проблискують постаті Абелярдів, Вікляфів, Гусів, Джорданів... усіх, що звертали очі за зорями та топилися — гинули в керниці. Добачували світання й гинули в полум'ї кострищ. Одні минаються, інші стають. І жаль мені тієї людськости: вона сама винувата, що нещаслива; до щастя-світла люди сотворені. Чим рятувати і тих гноблених, і тих гнобителів? Світла! Світла! Любови — діяльної...

Задивлена в картини, книги, забуваю про себе. Коли замкну очі, стають біля мене осяйні постаті... і чую спів з віддалі, бачу світло...

Западало сонце й кинуло проміння до низької хижі — углиб...

В житті людини, в історії людства, мабуть, нема такого положення, щоб не явився хоч один промінь сонця.

Поема Альбігензи Лєнау-а кінчиться словами: «Und so weiter...»

Перед творчими одиницями, перед людськістю — дальші і все дальші боротьби. Дійсно, етапами треба йти, і кожен етап вперед треба оплачувати жертвами — кров'ю... Людськість не привикла ще рішати бої зусиллями духа, без крови.

Думаю. Забуваю про власне «я». Те, що минуло, і те, що мене жде, — яке воно дрібне: краплина в морі горя загалу... Der ganzen Menschheit Jammer fasst michan. Душа відчуває потрясения цілої людськости — її злети й упадки. Душа лине вперед — та, щоб уперед летіти, треба познайомитися з минулим, зрозуміти все — аж до сьогоднішніх переживань...

Минає грудень. Вдень — праця в школі, вечорі до мене належать. Багато читаю, думаю і борюся. Хвилини сумнівів — і знов покріплення вірою... Сама не знаю, чи трудами, чи думками я втомлена; серце перестає битися. Вмирати тяжко, але умерлою бути — добре... З холоду смерти переходжу в жар життя... Відчиняю вікно... жадібно п'ю зимне повітря... свідомість вертається. Здається, я знову сильна...

Місяць пливе безхмарним небом, повінню світла заливає простори; близький, мовчаливий бір, поля срібні— море блиску... Дивно чудовий цей цілий світ. Здається, перший раз бачу те ясне небо — наче я дитина...

Ясна левада неба — і левада землі в білих снігових пухах — осяяна теж звіздочками-брилянтиками... Дві ясні левади— нічого більш не бачу, ні не чую... Там дальше в долині село. В білих хатинах сплять люди, ні гавкання собак сюди не доходить. Долітає до мене тільки легкий гук джерельної води «Гучка», що не далася скувати в крижані закови зими.

Не зводжу очей з неба... Зорі! Зорі! Дрібні брилянтики! Сонця чи мертві вигорілі ґлоби? Чи й там душі, що терплять, як тут — на землі?... Чи земля— моя домівка — їм зорею сяє, і моляться вони до неї? Обнімаю зорі... Ах, що це сьогодні? Здається, кінчиться сьогодні цей рік — що записаний у книгах роком 1884...

Знову щезає-никне атом мого «я». Яка дрібна в океані віків ця хвилина— що називали її роком 1884, та що тільки горя принесла мені з собою... Вона — ця хвилина— догасає-гасне, та мої жалі, мої моління не долетіли до тих зірок... Дійдуть тоді, коли атоми мого тіла ввійдуть у тканину квітки. А те, що горить у мені, моя свідомість — чи розплинеться, як краплини роси в жарі сонця, щезне у безвісти віків... Чи?... Чи?... Чого я шукаю? Чого я хочу? Чи цей новий шлях правдивий? Чи варто йти по тернях? Чи мої сльози, як і втіхи тих інших людей, чи горе і радість життя не виринає з темного хаосу так, без цілі, без потреби, без наслідків? Хто скаже мені, чи з волі наймудрішого Єства і в користь людськости терпіння одиниць свідоміших, чи тільки з хаосу йдуть і в хаосі пропадають? Немає відповіді. Хвилина сумніву, протесту, і знов хвилина віри-екстази. Відчуваю серцем те, на що відповіді немає...

1 тільки в душі найшла я блаженність тиху тої місячної ночі, тої новорічної ночі.

Переді мною відхиляються події-простори, все мигтить, сяє красками веселок, звенить соняшними акордами сфер...

Терпінням був ти мені, погасаючий роче, але з терпіння стає нове життя — і розкриваються золоті правди і шляхи нові...

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.