Сумний Христос-5

ПО РАННІХ РОСАХ

Чудовий понедільний ранок у гірському селі. Село дихає ранніми димами, і особливий ранній гамір котиться по саду. Кожна пора дня має інший тон. Потічок навіть інакше шумить ранком.

Роси глибокі, срібні, холодні. Мряки уляглись ранком до спочинку, заки вечором, а часом аж знов ранком прийдеться застелити землю димовим серпанком. Тільки поля ще дихають опарами. Правдивий осінній ранок, хоч на деревах ще не слідно осені, хіба поля нагадують, що літо вже минуло.

Селом женуть товар заспані ще діти. Корови перекликаються своїм ревом чи, може, так витають сонячний ранок. Молодиці та дівчата перебігають дорогу то «з повним», то «впорожні», здоровкаються наборзі — рано нема часу на балачки. На подвір’ях дзвенять ланцюги, це ґазди ладять вози у ліс, клепають коси запізнені косарі, а з-під Кичерки, яка вже освічена вповні сонцем, чути переспіви пастухів. На призьбах хат де-не-де тільки видно пса. Вони сплять по цілонічній сторожі. Як який відізвався, то нерадо, сонним голосом. Часом крізь шибку майнуть червоні щічки дітей у білих сорочинках або чути плач немовлят, якими мами зраня не мають часу зайнятися. З-під одної стріхи маленької хатки чути плач дитини й благальну пісню матері до янголів:

 

Ой повішу колисочку на вербу, на вербу,

Колишіть ю, ангелочки, а я зараз верну!

Ой липова колисочка, шовкові вороски,

Колишіть ю, ангелочки, колишіть ю трошки!

 

Але поки що ангели не сходять колисати, і мати сама мусить колисати дрижачими з нетерпеливості руками… Робота чекає…

Сонце підходить чимраз вище, віконця сміються горючим полум’ям йому назустріч. Село витягнулося по смачному недільному сні, протерло очі… Годі — робота чекає!

Доганяю старенького сивого дідуся. Підпирається паличкою, вітаю його.

— Слава навіки! Ото, панечко, оздухи, оздухи! Це усей наш маєток. Біднота у селі, правда, але оздух, водиці — нема такої нігде! Бо то був-єм, чуєте, і в чехах, і у венґера, у Босні, Герцоговіні — рахувати при воську півтора року. Ще за молодого Франца-Осифа… Але такої води, такого оздуху не здибати.

— І верем’є[1] ,— кажу,— Бог дав.

— І верем’є, панечко! Так що ж,— каже зітхаючи,— коли на очі не виджу. Адіть, тільки що крізь ситко, так ми заступило.

— Ідіть до лікаря, дідусю.

Старенький робить рукою вимовний рух, який каже здогадуватися брак гроша.

— Коли і суха ложка рот дере! Треба до всього правди. А я, ади, дітєм пороздавав, а тепер відки озму? Нема скон дати[2] на медицини.

— Конче рятуйте зір, дідусю.

— Тимчасом дідови, ади, вже недовго дивитисі на боже сонце… Вістарчить і так. Вже й так згасне леда день. Ая, панечко, згасне дідови світ… Та — будьмо си здорові, та дєкую за гречне слово. Йду провідати внуків.

Розпрощавшись з дідусем, стрінула молодицю, яка йшла до хворої сестри й вспіла розказати мені, що «корова, коби здорова, положиласі», що «овес вижали», що «отавів цего року нема», та нема печериць, то й нарік життя не буде.

Село кінчилося, а кінець села понад поля літала хмара гайвороння та виводила свої карколомні танки з божевільним криком.

— Що там таке сталося? — питаю.— Може, там що є, що вони так літають.

— Ей ні! Це на вітер. Птаха у воздухах літає і знає лад тому, що маєси творити нагорі. Вітер буде.

Я опинилася за селом. Синє небо дотикалося до лісів, просвічувало крізь їхні вершки і творило сітку, наче подерта дранка.

Стежка вела на непорослі горби з одного боку села. Зранку були покриті ще цвітучими бараболями, недородними коноплями і малим льоном, а далі на чубках росла ліщина. З противного боку села стоїть горда Кичерка. Ця сама, яку Зінка зі «Страстного четверга»[3] підпалювала. Туди колись ходили герої цеї повісті. На Кичерці товар пасеться і відбивається ясними плямками від зеленого пасовиська, а решта калатає по кущах ліщини. А вона, задумана, покрита рідким гребенем лісу, любується у сонячних обіймах.

З найвищого горба села вже не видно. Воно сховане в ярі. Широкий вид на далекі горби і поля, які зі своїм збіжжям в острівках нагадують шахівницю з порозставлюваними фігурами. Десь на хвилю грачі відійшли…

Але сонце чимраз підходить, пригріває, збирає роси. Стежка сходить назад у село.

Навпроти мене молода жінка в лахмітті несе на рамені щось ніби скриньку. Куди вона зі скринькою йде в поле? Стрічаємося.

— Ви що, зі скринькою в поле? — питаю.

— Та це, ади, колиска з дитинов,— каже й обережно скидає на землю.

Старезна колиска, яка, певно, виколихала кілька поколінь. З лахміття наставилася дрібна ручка, і щось запищало. На колисці спертий серп. Жінка відслонює головку дитини — і серп творить ореол… Ніби пророцтво ореолу твердого життя для маленької людини, що копирсається в лахмітті і кричить.

— Спічніть,— кажу,— жінко добра! Бійтеся Бога, таж вас руки болять.

— Ой, болє, їмостице[4], болє! Болє від колиски, боле й від серпа. Ади, день в день ношусі з дитиною. Чужий вівсик жну. Як ходила-м в ягоди, то лишала-м саму на півдня. А воно так сі скричьило, що гадала-м, що сухоти дістане, таке мізерне зробилось Жаль ми дітвака. А їй усього п’єтнайціть неділь. Ношу зі собов у поле чужий вівсик жати.

— Господи,— кажу,— та в хаті не маєте кого, хто би вам заніс?

— Ой, я сама! Нема, кажу,— каже ніяково.

— Ну… а батько? — питаю якось несміливо.

— Та це — не до вас кажучи — копильчьи[5]. Не має тата…

— Ну, а що ж, він нічо на дитину не дає? Впоминайтеся, скаржте!

— Ой, їмостице, та він сам нічого не має! Ади, сночі[6] шандари го взєли до арешту. Заєдно беруть… Та що дасть, коли не має, хіба п’єть голих пальців, які не все дають їсти. Ади, озме що чужого… Потім відповідай! Нема бідному правди нігде. Богачеви і вкрасти гаразд…

Та й кого скаржити буду? Цего бідного безробітного, що го заєдно шандари беруть? Та й за що скаржити? За то, що має добре серце, слово добре для мене, сироти? Бо хто мене знає? Ніхто! Біда і гризота знають тільки, де моя хата! Він оден…

Від малого бідую. Сорохманков[7] лишила-м сі від мами. П’ятеро нас було. А найменче — ось моя. А бідочка в хаті! Нема як дитину плекати, пипки не хоче. А я своєю грудню, хоч дівка, кормила-м. Дам грудь, дитина ссе, а я пускаю молоко з ложки. Так мучила-м сі з нею півтора року. І віросло! Але, як мало три роки, вмерло. Гадала-м, що сі мину з жалю… Ади, знало, коли вмирати. А мої ночі недоспані?!. Е… Всьо пішло в пусте! А тепер…

Замовкла. Схилилась над колискою, дала жовту суху грудь малій крихітці, яка теж колись виросте й буде ходити чужий вівсик жати, як її мати. І, може, уся розрада і краса життя буде в любові до якогось, що го шандари «заєдно» беруть…

Така тиша в природі… Тілько супокою і краси… Та мені стало ніяково за себе, за цю бездушну природу і за спокійне, всміхнене сонце ранку… Я теж замовкла і почувала себе винною перед он цею матір’ю, що кормить дитину своїми порожніми грудьми, перед матір’ю, яка болячими від роботи руками двигала колиску зі своєю дитиною, матір’ю, яка ще дівочими грудьми мусила вже кормити наймолодше в родині. Стало перед нею ніяково й стидно за щось…

А хтось написав такий закон!

Молоде лице передчасно постарілої жінки поорали журботи й гризоти у всіх напрямках, мабуть, ще тих далеких ночей, коли вона плекала наймолодше, почали свою роботу, почали виковувати риси болю і жури.

Перестала кормити, закинула колиску на плече й пішла чужого вівсика дожинати.

Я чимборше зійшла з гори в село, та весь день мене переслідував образ жінки з колискою на плечі, яка йде на чуже поле заробляти і яка свої думки посилає до того, якого «заєдно» беруть шандарі.

 

1935

 

 

 

ЗАШУМІЛИ КРИЛА

Давно вже пора женитися Максимові. Господарює зі старою матір’ю. А то треба би молодих рук до праці.

Старший брат вмер, молодший виїхав десь у глибоку Польщу (то цей Іван, що, повернувши з чехів, був комуністий). Сестра віддалася «на бік», а вони з матір’ю остали вдвох. Десь брати були «цікаві», їздили в чужі краї, а Максим не був «цікавий» і сидів дома. Нікуди його не тягло…

Брати, які повернулися зі світів, йому не подобалися. Ще небожчик брат мож’ витримати. Але Іван! Вернув у село, то одно, що встид та «публіка»! І в церкву не ходив (хай Господь милує від такого!), і образи з хати казав жінці повиносити (та тільки подумати, де вже хата без образів!). Невидане і нечуване. І в найбільших панів, а образи висять. А що виговорював, то, Господи, прости гріха! Сором було слухати! Навіть проти самого найяснішого пана! Плете щось нікудишнє… А люди кажуть — «комуністий»! Що за дурне слово таке?! «Басістий» від баса, «бубністий» від бубна, «органістий» від органів, але «комуністий»?! Ну, й що говорити, хлоп лишився розуму, та й годі! Пішов в чужі землі на заробітки, та й таке нещастя з ним скоїлося! Бувало, в неділю зійдуться люди, і він вже там верзе Бог зна що! «Ми апостоли прогресу»,— горлає та порівнює себе до божого народу, до апостолів! І таке виплітає, що гріх і встидно слухати! До чорта з твоїм прогресом! А далі задрав хвоста і десь щез зі села… Е ні, і шкода згадувати таке! Десь потікався по чужих краях! І Максим остав з матір’ю господарувати.

Щоправда, Максим, може, і оженив би ся, але якось годі йому потрапити на «свою». Чомусь дівчата не спішились за нього віддаватися. «Плохенький» — називали. А вже он Олену Вербову, то мати і била, та дівка ніяк не хотіла! А «партія» він був добра! Вмре мати, він сам собі господар, зле за ним не буде!.. Але що зробиш дурним дівкам!..

Сусідував Максим з Василем Завороженим. Добрий ґазда, бездітний багач, Максим в нього «робив», себто помагав у господарці, бо в себе так дуже не було на чім, а з сусідом треба жити в згоді, часом помогти в роботі.

— Ти би, Максиме, у сусідньому селі шукав жінки,— радив Максимові.

— Або й є! Добре би було… Треба би,— відповідав Максим. Але куди там шукати в чужому селі, коли в свому не хочуть… Та прийдеться!..

Але час минав, а Максим не міг вибратися шукати жінки в чужому селі.

— Ти дурний, Максиме. Тут тебе не хочуть, а в чужому селі не знають. Я тобі поможу! — говорив Василь.

І вишукав Василь в чужому селі гарну дівчину, доньку бідної вдови. Купив пляшку горівки, його жінка спекла хліба, попросив ще одного достойного сусіда, Максимові казав святочно одягнутися і — пішли «в старости», себто сватати дівчину у друге село, Підгорбне. Дівка, щоправда, вовком дивилася на них, як побачила Максима, то й зразу відмовилася, але мати не багато питала її, приступила відразу до діла.

— А що жених ваш має? — питала у старост.

— Є хата, город біля хати, кусень поля, так на три чвертки, коровка, сіножатка… Вмре мама, сама собі господиня буде. Я і виораю, поможу, позичу збіжжя, як треба. Максим мій помічник, і я йому поможу…

— А п’ять соток має на позиках, має,— докинув другий сват.

— А правда! П’ять соток записав йому покійний брат. У добрих руках процентуються… В одного багача…

Максим мовчав і тільки дивувався, де це Василь винайшов йому таку кралю. Дівка в кутку плакала, щоправда, але котра з них не плаче, як виходить заміж?

Як мати до неї зближалася, вона не відзивалася, а здвигала раменами, начебто хотіла з себе скинути тягар, і шептала: «Не хочу та й не хочу». Мати нишком грозила їй кулаком і йшла знов до стола, де йшов трактамент по доброму ділі. Усміхалася приязно і говорила:

— Вона в мене добра робітниця. В бідності росла, і треба було з дитинства братися до роботи. Поля даю їй невеликий кусник, на чвертку, та скриню приданого. Не порожня… Уборів в неї є, заробила собі… Коровки в мене біг дасть, але вона в мене дуже звинна, до роботи цікава, приробить, і все буде! Ну, Касю, йди випити чарку за добре життя!

Але Катерина не те що не йшла пити чарки, але втікла з хати, так що свати і пішли, а її не діждалися.

 

* * *

В хаті вдовиці несупокій. Катерина «чудить», не хоче Максима.

— Не піду та й не піду!

Зійшлася фамілійна рада. Всі вирішили, що годі потурати примхам Катерини. Жених не лєцтий[8], а вже найважніше, що такі файні два господарі, багачі, взялися за справу. Коло багача бідному легче жити! Що то казати: будуть обоє робити у Василя, і зле їм не буде! А хто хапається брати таку бідну Катерину? Відомо, що вона обізналася з багацьким сином Миколою і відси примхи дівки! А чи батько

Миколи дасть йому брати таку бідну? Морочить дівці голову, та й тільки! Ще чого доброго!.. Ну, годі розводитися над цим! Сказано: має йти за Максима, і нічого тут говорити!

Такі були балачки на нараді родини. Вуйко Іван, багач, мав тут найтвердше, рішуче слово, а в руках для поваги здоровенну палицю.

— Я даю на весілля 20 злотих, а жінка хліб спече! — говорив важно.

Катерина сперлася до одвірка і плакала. На слова вуйка кинулась:

— Вдавіться своїми багацькими тими злотими! Мені на чорта вашого весілля! Ой, мамко, чого ви мене продаєте… І за що, і за що, питаю… Чи я вас не шанувала, чи не працювала…

Та вуйко Іван не любив супротиву. Бо хто ж багачам спротивляється? За ними і розум, і правда!

— Ти до кого роздоймаєшся? Ей, дівко, дивисі, док’ я добрий! Иш, яка язиката! — і приступив до Катерини.

— Вам зась до мене! — кричала Катерина.

— Ади, яка! Добре би тебе… — загомоніли тітки.

Тільки одна, наймолодша, сиділа і втирала очі.

Вона тримала сторону Катерини…

— Вам зась до мене! — кричала Катерина.— Ви що мене…

— Зась, кажеш? — лютував вуйко.— Зась?! — і вдарив Катерину.

— То тобі щастя в хату, а ти мені кажеш ’’зась». Досить цих примх! Марино, ні слова більше, ладь до весілля! А то роздеру, як жабу, ту твою пискулю… Диви, з писком стає! Добре, що люди трафляють!

Катерина вихопилася надвір. Мати почала ридати. Тітки та вуйни загомоніли, розраджуючи Марію, а далі почали розходитися. Тільки наймолодша ще осталася. Хотіла остати сама з Мариною. А далі їй шепнула:

— Ой, братовишко, як гірко Катерині! Я її розумію… Мене теж запродали  у неволю… А все ті багачі нами крутять, кунірують[9]… Не запропастіть дитини… Може бути біда! Бачте, я була плохенька, а ваша Катерина тверда дівка… Мене зігнули, я похилилася, а вона зломиться, а не похилиться,— і втирала сльози, які заливали лице.

Її в родині так і називали — «сльозава Настуся». Відколи вийшла заміж, сльози не висихали в неї… Така вона вже «плохенька» була. Всі звикли, і її заплакані очі нікому вдивовижу не були… А Катерина — це донька її рідного брата, жаль дівки!

— Ой, Насте, чи я воріг своїй дитині? Але, ади, чого їй ще дожидати? А ще той Микола, щоб йому добра не було! Цей багацький синочок усьому причина. Та старий борше би повісився, ніж позволив би Миколі брати Катерину, бідну дівку… А тут, ади, трапляються добрі, непогані люди… Які багачі пішли йому в старости! Знаємо, до кого-будь не пішли би. Видно, що хоч бідний, але гідний!..

— Ей, Маріє, що там багачі! В них все руки до себе криві… А ви, братовишко, не губіть дитини!

— Ой, мені серце кров’ю обпікає за нею… А дивися, Олена моя вже доростає, а ще троє дрібних… А я вдовиця, сама всему лад мушу дати. А Катерина хіба сивулев ходити не буде! А тут ще боюся за цего багацького синочка, щоби не збавив дівки… Ой, Настечко, як мене серце болить… Скільки мені горя з цею дівкою… Тверда натура… Щоби з хати, а це не багацька дівка, що може носом крутити, а бідна, дякуй Богу, що тебе хтось хоче взяти! Довела-м до вінця, а чоловік хай веде до кінця! Максим, чую, робітник добрий, не п’є, Катерина теж робити вміє, та й будуть жити… Поплаче, а так звикне. Така вже наша доля… Так нам в небесній книзі записано..« Параграф такий!

— А хто то вписав в ту небесну книгу, що одному має бути все добре, а другому все зле? Хіба не Бог,— говорила сумно Настя.

— Ой, що ти говориш! У всім Божа воля! — зітхала Марина.

В хаті залягла мовчанка. Насті розпирало груди глухе хлипання — так чогось стало боляче… Коло серця щось пекло на це письмо у небесній книзі… Кому ж радісно дивитися на її життя з нелюбом? Кому цего треба було? За цей кусник поля, що межував з їх полем, і запрягли їх в одне ярмо! В неї нуртувало якесь велике безсилля, вона відчувала його… Нізвідки ні опори, ні поради… Що ж лишилося людині, як покоритися долі. Де в неї була сила до боротьби, і з ким, і як… Все життя вона в душі носить он ці питання, але хто відповість… Часом вони навіть ставали ніби бунтом в душі проти чогось… Але це все стихало під твердою рукою конечності…

А тепер, з Катериною, вона почала переживати це своє минуле, а Катерина — сучасне. їй так хотілося захистити Катерину, підоймити її супроти цему страшному, що її саму ціле життя ж толочило… Але насувалося питання: і що з того? Що відвоюєш, як в небесних книгах було так написано, і який бунт супроти того… Чи від того легше стане їй, чи Катерині і цим усім, що заплутані цею павутиною, з якої хіба не виплутаєшся, а може, ще гірш заплутаєшся… Кому від цего бунту буде легше?.. Катерина все-таки колись заміж мусить вийти, чей, дівкою сивіти не буде, і то за нелюба, бо цей провал між бідним а багатим, який ділить Катерину від Миколи, ніколи не зарівняється. А якби Микола з нею оженився? Чи не буде вона себе ціле життя почувати, як бідна, яку прийняли між себе багачі? Навіть діти можуть колись їй виткнути, що вона була бідна і не принесла віна батькові. Як пісня каже: ти не скажеш, то діти, було нам іншой мами глядіти!

Але все-таки так хотілось би помогти якось Катерині, і вийшла з хати рішучим кроком, щоб відшукати її.

Катерина стояла біля шопи, сперта на пліт, і дивилася у далекі багацькі поля, які простяглися поза бідною хаткою Марини.

«Щось треба радити, щось треба робити…» — думала Настя, підходячи до неї певним кроком.

Та нагло зупинилася… І що ж вона їй скаже, он цій самій Катерині, що, сперта на пліт, дивилася у простори, начеб звідтам виглядала долі. А може, комусь кинула гостре питання, а тепер, зі стягненими бровами, гордо закиненою головою, жде відповіді.

Настуся звільнила крок, наче боялася підійти до Катерини… Боялася її очей… її голосу… І що саме вона скаже он цій Катерині зі скаліченою душею?.. Що порадить?

Було тихе сонячне пообіддя пізного літа чи вчасної осені. Ластівки чорними хрестиками шибали попід небо,вкрите білою вовною хмар.В городі колихали головками перші сині квіти зимового зілля,барвінок встеляв землю вічнотривким зеленим килимком. В полі колосилися золоті загони пізного збіжжя або чорніли вже виорані під озимину. В садах ще були пізні яблука чи груші, в городчиках ще цвіли різні квіти. В полях викопували бульбу, буряки, а де-не-де на деревах явилися вже золоті листочки… Йшла вже в гості осінь.

Настя злегка підступала до Катерини. По дорозі глипнула на грядку зеленого барвінку.

«Буде на вінок»,— шибнула їй думка, та похопилася та завстидалася від неї.

Злегка підійшла до Катерини. Катерина, сполошена, обернулась до Насті. Настя зніяковіла під твердим поглядом Катерини. Її мучила думка, що саме сказати Катерині, як її підбадьорити. Нагло усі слова розгубилися з думки і сама думка пропала… Десь ділася… Стала мовчки біля Катерини.

«Щось би сказати… чимось допомогти їй…» — думала і мовчала, а Катерина наче ждала якогось слова і теж мовчала. А Настя ж — її тітка, яку дуже любила.

— Не вбивайся, Катеринко… — почала несміло (ой ні, не це хотіла сказати!).— Піддайся волі Божій… (Ні, зовсім не те вона говорить!). І як він смів тебе, сестрице, так покарати… — вкінці вимовила, та в цій хвилі встидно їй стало за ці кволі, непотрібні слова.— Катрусю… — та дальші слова застрягли їй в горлі.

— Тето,— звернулася нагло[10] до неї Катерина «тето»! — Ви одні за мною, я це знаю… Пригадую, хоч була ще така мала, як мої тато за вами обставали, як ви віддавалися… Але на це ради не було! Тето, невже ж і мені сльози не будуть висихати, як вам? І що, проплакати життя своє, як ви його проплакуєте? Не хочу, не можу… Ні, ні… Не хочу і не піду!

Настя винувато опустила очі і мовчала.

— Тето, скажіть, що мені робити?.. — ламала руки Катерина.— Тето, ви знаєте, що я вигадала… — вона оглянулась.— Як Микола схоче, то ми обоє втічемо у світ…

— Господи! — Настя аж відсахнулася.— Що ти! Та в який світ?— і дивилася на Катерину широко отвореними очима. Та рівночасно її приємно заскоботало коло серця. Он яка Катерина! Засоромилась за себе… А вона що?

— Де, кажете? А там, де Голубова Маруся пішла зі своїм любчиком… До Росії! Тямите, як то було, як шуміли люди? А зараз пишуть, що їм там дуже добре. Там нові порядки, нове життя, там всі рівні! А працюючий народ в якій пошані! І оплачують добре, а прийде, то і на «курорт» висилають. То такі купелі. Не то, що в нас! Там не ходять робити на багачів, як у нас, а державі служать! Ой, поїдемо обоє, поїдемо і будемо жити без багацької ласки… Я знаю, Микола мене любить, і ми нікого не будемо слухати! Будемо самі собі господарі!

— Але, Катерино, не забудь, що він багацький син!

— Тето, він же мене любить і піде за мною… Він же здоровий хлопець! Будемо працювати і буде нам добре… А чого мені плакати? Я рада!

— Катерино, що ти вигадала — їхати в чужі світи, все лишати… Ой, Катерино, не схоче він багацтва лишати… І батьки не дадут…

— А ми батьків питати не будемо! Ми молоді, здорові, працювати вміємо, нічого не боїмося! Ми любимося, тетонько, і нічого нам не треба! Ой, тетонько, як гарно нам буде! Яка я рада! Ось як живе Маруся!

— Я тямлю цю Голубову Марусю, що ти згадала. Пам’ятаю її весілля! Таку молоду віддавали за [на] двадцять літ старшого вдівця! Багатий був! Ой, пам’ятаю! Та як же би… Я усіх «силуваних» переживаю… Взимі було весілля, а влітку вибухла война… І її чоловік пішов, а вона почала гуляти з давним любчиком, хоч і дитина в неї була.

Якось пішла чутка, що старших демобілізують. Значить, верне і чоловік. Одного дня пропала Маруся з любком і аж по році написала з Росії. Пам’ятаю…

Але як це ти, Катерино… Не страшно? Це ж кордони, ще вб’ють на границі.

— А не страшно йти в найми до Максима, що сам наймитує у багача? — кинула Катерина.— А не страшно кордонів і границь, яких ніколи не перейдеш в житті?.. Мені все одно. Згину, так згину, але боротися треба, тето… З Миколою піду хоч би на край світу… Так, піду, щезну…

— Бійся Бога… — почала тета.

— А чому не бояться Бога всі інші? Чому я одна маю боятися Бога? Нехай ті бояться Бога, що молоду душу продають… Душу і тіло! Яким правом? Багацьким правом? Ні, будемо з Миколою боротися!

Насті подобались ці буйні слова Катерини. Он яка вона!

 

* * *

Не захотів багацький синочок кидати добра і мандрувати з Катериною, в якої усе майно — любляче серце і здорові руки. Не хотів!

Боліла, тяжко боліла Катерина. Стихла, збайдужіла. А весілля і так вже ладили без неї, та вона мовчала. Не годилася, але і не перечила… З Миколою розійшлися, то все їй стало байдужим. Чи його кличуть Йваном, чи Петром, чи Максимом… Все одно!

 

* * *

Якась недуга точить Катерині нутро. Нуд підступає під серце, ради собі не може дати. Нидіє Катерина, нудить світом. Свекруха помічає її зміну, і в душу вселяється радість, а далі і певність, що вона буде бабусею.

— Ну, слава Богу, слава Богу,— шепче до себе і ніжно, тепло відноситься до невістки.

Але минають місяці, а Катерина все не своя, все нуд її млоїть, та нічого не змінюється. На це, аби свекруха була бабусею, не заноситься. Вже й сусіди шепочуть між собою, бо свекруха вспіла не одній шепнути на вухо свої сподівання. Вже й Максимові натяки дають. Але Максим якось ніяковіє при цих натяках. Змовчує. І самій Катерині говорять, але й вона змовчує та в душі проклинає людську цікавість та язики.

Вона й сама не знає, що діється з нею… Лежить вночі, очі розплющені, а у нутрі наче щось ходить, щось сповнює її. Якось так дивно, млосно, моторошно… В вухах шум, наче летять птахи всього світу та б’ють крильми… А далі хвиля якогось тепла розливається по усьому тілі… І в неї родиться бажання когось дуже любити, тулити, і вона аж дуситься, захлистується бажанням цеї любові… Дрож йде усім тілом… Якесь бажання якоїсь любові… Але до кого?.. Вона не розуміє…

Та згодом усе в ній стихає… Шум пташиних крил десь пропадає, він віддаляється чимраз… чимраз… Вона почуває себе невимовно стомленою… Не може рушити ні рукою, ні ногою… Втома душі, яка вкінці поборює її… Вона усміхається і засипляє… і шум крил стихає…

 

* * *

Весна! Катерині хочеться самоти, бути тільки зі своїми думками, а про що вони — сама не знає… їй хочеться, щоб нічого не думати і про все забути… А природа вже будиться, все оживає… А Катерині хочеться дивитися на зелені поля, на траву, яка починає народжуватись, на деревах пучки з майбутніми листками… Поля ще покриті снігом, який скидається на полупану березову кору. Але під цею корою вже шумлять «весняні води», а де-не-де вже вихоплюється зелень трав та інших бур’янів… Поволі кора наче присихає, робляться прочалини на ній, а далі зовсім зникає. Тільки ще то тут то там лежить платок, наче хтось погубив по полі куски цеї кори…

Дивлячись на цю природу, що будиться до життя, почувається в собі якусь нову силу. І Катерина, дивлячись на цю провесну, в собі почуває, наче щось росте, пучнявіс… Шумить, проситься на світ… І в тіло залягає якась солодка втома…

 

* * *

Одного ранку, коли прийшла Катерина, щоб дати корові їсти, коло Лисані стояв бичок, якого корова вилизувала та язиком розчісувала головку новона-родженого. Катерину щось заскоботало в горлі, і вона нагло розплакалась. Спершись на хребет щасливої Лисані, плакала…

— Яка ти, Лисаню, щаслива, що маєш кого любити… — і гладила бичка по головці…

— Що цс є? Чого я плачу? Невже ж це від коров’ячого щастя? Що цс зі мною дієся? — питала сама себе.

Почали колотися з яєчок курчата та качечки у них і в Заворожених. А Катерина припадає коло них… Тулить пухову крішечку до лиця, за пазухою носить, цілус, пильнує, годує.

— Що цс ти, Катерино, так цего року милуєш курчата та качечки, як ніколи? — пита Заворожена.

— Сама не знаю, нанашко… Щось в мені аж підноситься, як бачу он ці крішечки… Таке то миле…

— Ей, дівко… Ци ти часом не теє во?..

Катерина мовчала… Бо що ж казати, або вона знає, що діється.

Якось полять обі пшеницю, а Заворожена нишком підглядає Катерину… Що діється з жінкою? І похуділа, і неспокійна, хвилюєси…

— Чи не хора ти, Катерино? Щось ти мені помарніла… Зразу я думала, може… Так он і так… Але-бо місяці йдуть, а то одно провадиться… Кажи, що є…

— Не знаю, нанашко… І ніби нічого не болить мене, і ніби все добре, а воно не так, як має бути… Сама не знаю… Щось мене всередині ніби розриває і шумить в мені…

Вмовкла.

— Ти би пішла до доктора… Най збадає, так не можна…

Катерина помовчала, а відтак зітхнула:

— Ей, нанашко, чи життя варте, щоб за ним аж по докторах ходити?

Вмовкли і задумались. Заворожена передумувала своє життя. І чоловік добрий, і здоров’я служить, і не голодні… Але чому в неї нема дітей? Якось сумно! На кого роблять, для кого стараються?.. А у людей… А Катерина аж заплуталась у своїх неспокійних думках… А була вже така спокійна, зрівноважена… Вже погодилася зі своєю долею.

 

* * *

Дзвонили комашки у травах, хрупотіла виривана хопта, пахло зеленню та свіжозораною землею. Це ж весна. Десь вгорі заливались жайворонки, долітали вигуки орачів та пісні пастухів. У всіх них, у людей і пташок, своє життя. Все йде по якихось правилах. У неї теж ніби все в порядку… Та ні в якому там порядку! Все не так, як треба… А хто винен, хто?.. Чи вона сама? Ні, вона хотіла, щоби все [було] добре. Кого посуджувати? А перед очима душі виринає якась постать… Хто це? Боже! Та це ж Микола! Так, він причина всього злого, що у неї в житті! Її життя сходить у наймах. Чи вона господиня? Вдома, мов у наймах (все їй чуже, нічого свого), і в багачів наймитує… Може, і тому в неї нуд і туга… Вона не жиє своїм життям, а чужим… Охота відпадає від усього. Невже ж буде все таке неінтересне, одноманітне? І стоїть перед очима «він»… Микола… Та ні, ні, він же вирікся її в дуже тяжких хвилях її життя! Ні, він не любив її ніколи хіба! Багатий на слова. Він же не любив її зовсім, коли так легко кинув… І чого їй ще згадувати його? Ні, ні, треба звикати з думкою, що його ніколи й не було…

А тут в житті така одноманітність… Все те саме… Життя пливе, і чого, і куди… А на неї не звертає уваги… Сама не знає, чого вона, властиво, бажає… Живе, як і всі інші замужні жінки жиють. А колись думала боротись за своє життя! Творити і захищати його… Летіти хотіла у світи, щоб його захистити… Хто це в ній цей огонь погасив, а, здавалося, таким полум’ям горів… Ох, як згадати. Один дурний Микола згасив, як свічку. Ой ні, при чому тут Микола!.. Сама не вміла підтримати це горіння…

— А чому ти, дівонько, дітей не маєш? — нагло падає питання в її вухо.— Скажи мені правду. В селі говорять, що ти щось робиш, щоби не мати. Це недобре діло! Не треба так…

Катерину щось аж затрясло… Он до чого договорились в селі! Кого це має обходити? Це її справа, а не чужих… Мовчала, злосна на усіх.

— Ти не гнівайся, що я так питаю… Шкода мені тебе, а то зійдеш зі світа через таке,— почула знов.

Катерина мовчала, завзято вириваючи бур’яни.

Вечором, коли розходились, Заворожена ще раз відозвалася:

— А ти подумай, що я тобі сказала. Згинеш марно, це на здоровля не йде жінці… Ой, як я хотіла мати діти… — зітхнула.

Катерину ця розмова всю розхвилювала. Вона боялась признати сама собі, що їй хотілося мати дитину. Все на світі має свої молоді. Тварина всяка! І їй хочеться дитини… Але…

І знов не спиться Катерині. Її недуга ще міцніше обхопила її… Палить нутро, грудь розриває, серце товчеться, щось бушує в ній… оп’янює… Ще шум пташиних крил… Безсила втома наче бореться з кимось… Щось радісного, спокійного глядить… Засипає…

 

* * *

Щодня працює Катерина у Завороженої. Ця вже в Катерини нічого не питає. А Катерину змагає недуга… Вже ніби було покращало, а тепер знову не дає спокою… Мучить її, зневолює…

Свекруха на Катерину злосна, відворкує, поза очі називає «яловою коровою». Вона ж хотіла внуків, так ждала, а та, дідча дівка, щось собі поробила, бо чого ж би їй дитини не мати…

Якось закинула Заворожена знов про діти:

— Ми думали, що у вас діти будуть. Ми бездітні. Ви робите в нас та були би-смо ваші, діти… А так якось, Катерино, кажи, на кого ми робимо? Кому ця вся наша робота… Чужим лишимо нашу працю…

Мовчала… Нагло Катерина підняла голову і шепнула:

— Я, нанашко, ще дівка… Чоловіка не люблю і не жию з ним. Не хочу…

І довга мовчанка… Бо про що ж було говорити.

— А ти знаєш, молодице, що я дуже а дуже хотіла мати діти… Та не довелося. А ти бачиш, як ми обоє любимо діти, як мій чоловік пропадає за дітьми. Ой, як мене в’ялила туга за дитиною… (Катерина думає: знаю.) Як в’ялила недуга! Бувало, то в жар мене кине, то зимним ледом обкладає… (Знаю! — думає Катерина.) Ночами не сплю, плачу, Бога молю… Не помогло! Я бездітна…

Катерина заніміла. А що ж її недуга, чи не туга за дитиною, за материнством? Так і є! Їй хочеться когось близького мати, любити його… Вона ж, властиво, нікого не любить! До матері і до сьогодні носить жаль в серці, почування до Миколи спопеліло… Вона хоче дитини, але не від Максима… Виходячи замуж, землю їла, що не буде йому жінкою… А на боки не піде! Вона ж з ніким і не знається… Чужу дитину в хату не приведе, щоб посмівалися та поштуркували її. Ні, ні!

Її обхоплює розпука, обмотує її, що вона ніколи мати дитини не буде! А вона так дуже хоче мати когось свого, любити його, піклуватися ним… Коло серця млосно, крила шумлять…

* * *

Максим на роботі у Завороженого. Обоє косять сіно. Стеляться зелені покоси, кладуть свої головки квіти, скачуть коники-стрибунці у свіжоскошеній траві.

Василь по довгій мовчанці звернувся до Максима:

— Максиме, для кого це ми от так працюємо, турбуємось… Ні в мене дітей, ні в тебе… Чужі заберуть… Думав, що хоч в тебе будуть діти, а то ади! Працюємо на чужих… — прошептав, наче сам до себе.

І довго, задуманий, дивився на квітучі сіножаті…

— Я так люблю діти, жінка любить, і ми дуже хотіли мати діти! Тяжко, Максиме, робити, як не знаєш на кого… Турбуєшся… І на що це все?.. Не раз руки опадають. Якби не звичка до праці, то все кинув би… Я працюю, ти зі мною… Невже тобі в голову не приходить, що ти і я працюємо не знати на кого… Шкода нашої праці! їй-богу> кому вона потрібна?..

Забив Василь цвяха Максимові. Не спить вночі. І справді, на кого він працює?.. Кому он цю свою хатину чи коровину та кусник поля лиши? І злість його бере на Катерину… Ой, якби він її ременем сперезав так, щоб почула.

На другий день знов обоє косять. А далі каже Василь:

— Я би тебе, Максиме, щось спитав, але не будь за це кривий на мене. Чому твоя жінка дітей не має?

Максим видивився на Василя і зніяковів. Почав ще завзятіше косити.

Довго тривала мовчанка. А далі Максим зітхнув і відозвався якось несміливо:

— Нанашку, нікому би-м не казав… Вам скажу: моя жінка ще дівка… Ми не жиємо зі собою… Вона мене не любить і не узнає за чоловіка… Але вона за другими не ходить…

Заворожений аж перестав косити…

— Пфу на тебе, хлопе! Що ти дурний, то я знав, але що ти такий дурний, я не знав! Чи ти сказився?!

— Я, нанашку, людина спокійна. Сварні не хочу. Вже таку долю дав Господь… Нічого не зроблю! Якби вона мені який розпуст вела, я прибрав би її в свої руки… А так…

— Ну, ваша справа!..

За якийсь час Заворожений каже Максимові:

— Чуєш, Максиме, в неділю з полудня приходи до мене. В мене справа до тебе…

В неділю, в пообіддя, Заворожений з Максимом самі в хаті. Мнеться Василь. Видно, що не знає, як казати. Максим нетерпеливо чекає, і різні здогади його мучать:

«А може, він хоче писати мені троха свого поля? А його фамілія не дасть! Чого він хоче?»

— Максиме, договорімся… Ти знаєш, ми бездітні, робимо на чужих, не на свою кров… Ні наші діти, ні ваші з цего користати не будуть… І моєї праці, і твоєї досить. Чи не краще щось вигадати, щоби ні твоя, ні моя праця не йшла намарне… Може б… — Василь змовк, а Максим дивиться на него без віддиху.

— Чи не краще, щоб ми працювали на своїх… — провадить далі Василь.— Може, ти і твоя жінка згодитеся мати зі мною дитину…

Максим кліпає очима, наче не розуміє нічого.

Василь користає з мовчанки і говорить далі з якимось посміхом:

— Максиме, мене серце болить, що колись на нашій праці, твоїй і моїй, засядуть чужі… Передумай, Максиме, чи не краще, щоб між нами була дитина, «наша» дитина… Я тобі поля дам і піклуватися будемо дитиною…

Максим все ще сидів мов приголомшений, а Василь говорив далі:

— Бачиш, я з тобою чесно… Не поза твоїми плечима… Могло б і таке бути… Правда? Я на тебе знайду в селі охочих… Як думаєш, Максиме?

— Не знаю… — прошептав Максим і вибіг з хати.

Біг у свою хату, в голові щось шуміло, сам не знав, що сталося. Хтось неначе вдарив обухом по голові… Що, сторгувати свою жінку? Вінчану, сакраментальну?.. Продати її? Он до чого багач договорився!

І йому хочеться бігти і бити Василя за зневагу. Вже два дні він не йде у Василеву хату, а то, бувало, раз у раз заходить. Щось не дає'йому зайти туди… І розуміє собі усе по сотний раз… Гнів йому збирається в серці. А далі спокійно думає:

«Та що, вона мені і так не жінка, а встид в хаті… Яка вона мені жінка? У людей жінки, а в мене відміна[11]… Ходить надута, як сова… Якого чорта я її брав? Як заніміла на весіллі, так і донині німою ходить! То жінка? Яка це жінка?!.» — і дивиться на Катерину, яка порається зручно, звивається…

— Коли ти воду з писка випустиш, ґаздине? — крикнув до жінки, аж сам перелякався. Вона здивовано глянула на него, стягнула брови і мовчки вийшла з хати.

«Ані посваритися з*нею не можна, то жінка?» — думає і аж кулаки затискає, такий лютий. Хотілося би набити оту «свою» жінку… На це в нього повне право. І шукає зачіпки з Катериною, але з цього нічого не виходить.

Далі він починає її слідити. Чи не віднині вона знається з багачем? Певно, поза його плечима вони давно вже знаються… Слідить її. Хоч в душі він переконаний, що так не є, але він хоче доходити свого права. Та вона, як усе, спокійна, мовчалива, наче і не помічає Завороженого. Скінчила у них роботу, йде додому і тут працює. Роботяща така… Він здивований, пригадує, що вона ніколи не сміється, не шукає товариства. І знов злість бере його на неї. Йому би хотілося показати, що він її чоловік, а вона його жінка. Але нічого не виходить… Вона все спокійна, все в роботі, все зроблено… Гляне на неї — нічого казати, і мовчить!

«Яке я, властиво, маю право до неї? — лагідніють його думки.— Присилували йти за мене, не жиє зі мною… Буду ходив за другими. Є того квіту по світі! Ой, є…»

Але тут нагадує, що ті «другі» колись не хотіли його парубком і, правду сказавши, він не до того… Треба вміти… А йому, щоправда, і не цікаво, і не хочеться такої пустоти…

І задумується та роздумує над словами Василя.

«І справді, на кого ми робимо?.. Ще Василь має якусь фамілію… Але я платний наймит! Та все-таки чужим припаде… На тій нашій праці засядуть колись зовсім чужі діти… Зовсім чужі… Та вже, може, краще, щоби бодай її дитина була, як не його від жінки… Ну що ж, і вона тут працює. І я сам би користав, док’ жию… Прибільшилося би більше поля, заведу конячку… Ну, що й казати, поділю з багачем його майно. Дитина буде рахуватися моєю…»

Максим бачить вже себе співвласником багацького майна! Не дають йому спокою Василеві слова, Василева пропозиція.

Нагло впадає йому думка:

«Ну, добре, але чи Катерина згодиться… Тверда натура…» — і вже стає йому жаль за багацьким майном. Заздрість підпливає до серця… Ні, ніяк не може допустити до цього, щоби це забрали чужі… Він же стільки років працює у Василя, і Катерина теж. Там вже добра пайка їхньої роботи…

Але до Василя не йде, хоч як його тягне, звик стільки років… Мати сварить, чом занедбав усе. І сіно треба звезти, і на жито час, а нема чим звезти. Все йому звозив Василь. Наймити когось, щоби звіз, треба платити… А відки цих грошей на все брати? А то Василь своїми воликами завжди звозив… А тепер нема якось «ока», щоби піти до Василя. Вже тиждень не був у нього.

А тут знов нова думка почала його мучити. Ану ж знайде собі на «таке» когось іншого? Він, себто Василь, до чужої «запаски» не ласий… Але як схоче мати когось, щоб міг записати йому майно, а жінка на це годиться — то знайде в селі охочу… Чому би ні! А тоді Максимові пропало поле і заробітки пропадуть… Чужі засядуть… От тепер скач, куди хоч!

Та якось стрінув його Василь. Око в око, не було куди вимкнути.

— А ти чому, Максиме, не приходиш? То, що я казав, забудь… Я не напираюся.

І знов мучиться Максим, і знов сняться йому багацькі поля. Хто знає, чи в тій небесній книзі є написано щось про них?

Та ніхто не знає і не скаже цього Максимові, А над Катериною шумлять крила, розбурхують кров і женуть на погибель. Шумлять, шумлять…

 

 

 

ТАКА ВЖЕ ДОЛЯ…

(З «Книги життя»)

Коло вмерлого сиділи люди і забавлялися розмовою.

У хату заблукав теж якийсь подорожній. Помолився коло тіла, розклонився на всі боки, закурив люльку і мовчки прислухався, що говорять про покійника.

— Що з того, що молодий, коли вже така доля була… А так!.. Кожний має свою виписану долю десь у небесних книгах.

І почав розказувати про свою долю. Жони сиділи на лаві вздовж труни, а він стояв серед хати і говорив:

— По смерті першої жінки такі мі жалі взєли, що кара… Місця си ни знайду, думки не приберу… Робота сі не бере… Щось неначе мі зі села гонить. Ще день перегльобиндзаю[12], але ніч… Приходить моя Марійка і лудить мене за собою… Так виджу ї’, йк вас рщених[13]. А далі виарендував поле братові, а сам наймивсі пасти вівці. Дітей в мене не було. І пасу вівці в полонинах… Так любо, мило!.. Розвело ми трохи душу. І пташки співають, і трава росте, деревина шумить свої пісні, а ти пасеш собі овечки. Нас було кількох. Бокував я від них… Сумно мені було. Жура їла серце моє! Сиджу собі осторонь і думаю про небіжку Марійку. Вночі вони сп’єт в колибах, а я лежу, дивлюсі на небо, засіяне звіздами, і думаю, від чого вони займаютьсі… Хто їх світить, а хто їх здуває…

Вмовк, пикаючи люльку, в якій поправляв тютюн великим пальцем. Вкінці сплюнув, метнув головою, затягнувся люлькою і правив дальше:

— В полонини моя Марійка не приходила… Але прийдесі — такий жаль душу скобоче, що землю би-с дер під собою… то знов туск, туск… Береш свирівку і плачеш нею… Відкись такі нути сумні, пресумні… Ти її приложи д’губам, а вона тобі як заплаче… Вівці — німина, не раз дивуютсі… Але най там!..

В осені гонимо вівці на продаж через гори, аж до венгра. Йдемо, йдемо лісами, горами, проваллями — аж тут нагло з гір бачимо низини, села, міста… Добре мені було…

Раз гоню — а були малі ягнята,— в якімсь селі вийшла молодиця з дитиною на руках і каже до мене: «Маєте тільки овечок, дайте мені одно ягнятко!».

А чом би не дати. Дав. Моя отара пропочила трохи, я покріпився, вона мені винесла молока, розказала, що вдовиця — і я дальше в дорогу. Ей, Марійка на думці. Заєдно тільки жура ссе серце, оре душу…

Зітхнув.

— Пригнали ми вівці до венгра. Купці попродали, і мені пора вертати. Але що за кара! Вдова Олена мені з гадки не сходить. Гі, бодай сі не приказувало! Бачу все її з дитиною на руках, стоїть переді мною, гі жива. Гадаю си: а може би, вернути до неї? Я сирота, вона сирота… Ба — коли-м забув на смерть, в котрім селі то діялосі. Думаю, нагадаю — ніяк!

Закарало — ані, ані! Що ж, нема инчої ради, хіба йти від села до села і шукати Олени! Йду. І знайшов!.. Йду, а вона стоїть, аж в долоні сплеснула, як мене вздріла. А я відразу:

— Чуєш, Олено! Віддавайсі за мене!

А вона:

— А чом би й ні. Можна.

Така була наша сватьба.

І я остав в Олени. Жили-смо собі, добре нам… Вратувала мі душу. До року мала й сина. Газдуємо, бідуємо, але добре нам вкупі. Жили-смо кілька літ дуже щасливо. Аж ту — хороба, бодай сі не приказувало: тифус!

До тижня поховав я Олену, її сина і нашого. Сам остав. Зразу жєлі, туск зробили мі памороки… Щось ніби провернулосі в мені… А далі очунєв, пішов не оглядаючись! За чим вже оглядатисі в порожне? Що там мені вже остало… На батьківщину не вертаю, нігде не хочесі мені бути. Чоловіка на світі все оббріхує… До нічого не варта звикати… Ходжу і заробляю на прожиток, і вмру ходячи… Така вже доля була…

Схилив побожно голову перед мерцем і кинувся в двері, наче тікав від тяжких споминів, сумних переживань та своєї долі.

 

 


[1] Погода (гуцул.)

[2] Звідки дати (гуцул.)

[3] Повість Миколи Устияновича

[4] Буквально — їмосте. Так зверталися до дружини священника. Тут — вияв особливої поваги.

[5] Байстря (гуцул.)

[6] Вчора (гуцул.)

[7] Сирота (гуцул.)

[8] Останній (діал.)

[9] Комбінують (діал.)

[10] Раптово (діал.)

[11] Не така, як усі, біла ворона (діал.)

[12] Перемучуся (гуцул.)

[13] Хрещених (гуцул.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.