Таємниці Ірини Вільде-1

Роман Горак

ТАЄМНИЦІ ІРИНИ ВІЛЬДЕ

«Даю цю справку Горакові Роману, що він мас написати про мене всю правду і тільки правду.

Прошу йому вірити.

В цьому власноручно розписуюсь дня 26 грудня 1978 року.

Ірина ВІЛЬДЕ»

Власне, яку правду і що взагалі про неї я знав у ці майже останні дні 1978 року, коли вона зателефонувала і дуже просила зайти до неї? Мешкала тоді вже на так званій «Професорській колонії», околиці Львова під Шевченківським гаєм, відрізаній від міста залізницею та непрохідними калюжами восени і ранньої весни. До літа калюжі висихали і перетворювались у пилюку, яка заліплювала рот і очі. Попри все —  це був розкішний район, а водночас район, де мешкали вибрані. Колись ними були професори, тому й район отримав назву «Професорської колонії», а згодом після «визволення», ці чудові особняки з розкішними городами, садами та квітниками зайняли «визволителі» і поступово перетворювали все у руїну.

Вулиця, на якій мешкала, нічим особливим від інших не відрізнялась. Такі ж калюжі, повибиваний хідник, густо пообсаджуваний липами та каштанами, хронічна відсутність будь-якого електричного освітлення і тьма п’яниць, які регулярно зносили сюди позбирані на околиці пляшки, бо пункт прийому склотари тут працю вав регулярно. Неподалік був туберкульозний диспансер, завод «Теплоконтроль», однак око лиця була більш-менш тиха, зелена і доволі спокійна. Мала ця вулиця назву Чумацької і було на ній десь зо двадцять п’ять одноповерхових котеджів, відгороджених від дороги, на якій не було ні бруківки, ні асфальту, сітками та звичайними дерев’яними парканами, яких доволі на селі, але які відрізнялись від сільських вельми непристойними малюнками та написами «на общепонятном языке». На вулиці якнайменше було чути українську мову, і це було цілком закономірно. Будинок, у якому мешкала, був на розі і мав номер другий. Прекрасний і цілком запущений сад, багато порічок, біля сітки високий і старий бузок, який весною немилосердно пахнув на цілий район. Ще ясмин, срібляста ялинка, доволі молода і недавно посаджена, а на осонні —  виноград, який пнувся по стінах і вибирався на дах, творячи з балконів своєрідні альтанки. Рух на вулиці був млявий, на узбіччі попри плоти паслися кози, а собаки ганялися за котами...

Займала другий поверх з доволі великим, але якимось немудрим і доволі незручним холом, кухнею, ванною та чотирма кімнатами.. Вхід був вельми незручний, вузький і вічно захаращений, якщо не кисневими балонами, то санками, які вічно стояли приперті до стіни при вході і постійно падали. Сходи рипучі, вузькі, а стіни біля них обвішані найрізноманітнішими карти нами, якими обдаровували Дарину Дмитрівну знайомі художники на дні її народження. Кухонний балкон виходив на «внутрішній двір», де порічки, другий, закритий виноградом, на дорогу. На ньому любила відпочивати Ірина Вільде. Стелила на долівку якусь верету, клала зо п’ять-шість маленьких подушечок —  «ясіків», обкладалась журналами та газетами і декількома парами окулярів. Рідко який журнал дочитувала до кінця, бо засинала, і тоді всі остерігались, щоб сходи не рипіли. Якщо сонце починало докучати, то переносилась на кухонний балкон.

Під робітню вибрала кімнату, яка межувала з кухнею. Обстановка доволі скромна хоч би з тих причин, що умістити щось у таку клітку, якою була ця кімната з низьким і не дуже широким вікном, було вельми проблематично. Диван, який складався, але постійно був розкладений, шафа сучасна, тобто з обов’язковими поламаними дверима і повним безладом всередині. Одне крісло, обтягнене якоюсь не то рудою, не то червоною тканиною. Маленький столик з великою друкарською машинкою, яка мала властивість постійно ламатись, а оскільки з май страми було важко, окрім того, Дарина Дмитрівна постійно забувала «якось» їх викликати, то й давала собі раду тим, що поламані літери на свій лад заміняла іншими і те, що видруковувала, було для стороннього ока незбагненний шифром, ключ до якого знала тільки сама.

Майже порожні стіни. Тільки її портрет роботи Грузберга, на якому Ірина Вільде з вінком кіс на голові, що було абсолютним художнім вимислом, бо ще в молодих літах обрізала коси і носила короткі зачіски, аби «мати менше з волоссям клопоту». На підлозі лежав килим роботи глинянських ткачів. Рисунка на ньому ні коли не було видно, бо був він постійно весь завалений паперами. Тими ж паперами було завалене й ліжко, тобто диван, на якому спала. Коли потрібно було стелити, то акуратно збирала все і клала на килим. Не дай Боже, як цілком випадково в кімнаті виникав протяг, то папери розлітались по всіх усюдах, і їх потрібно було потім довго визбирувати. Між паперами можна було надибати найрізноманітніші і часто цілком несподівані речі. Найчастіше в них треба було шукати шпильки від волосся, а одного разу навіть якийсь капелюшок з італійської соломки. Його так і не знайшли, хоч Дарина Дмитрівна вперто твердила, що «мав би бути».

Мала дивовижну звичку писати лежачи на підлозі. Животом вниз. Любила писати олівцем і то чомусь обов’язково хімічним, від чого все навколо забруднювалось чорнильним кольором. Кулькових ручок, які входили в моду, не визнавала, бо казала, що все навколо бруднять. Почерк її не належав до вельми читабельних, а в окремих випадках навіть сама не могла прочитати, що понаписувала. Літери були великими, і від того на аркуші вміщалось декілька речень. Аркуші часто забувала нумерувати, а потім не могла встановити що йде за чим. Злостилась, перевертала все догори дном, сердилась, клялась, що «більше такою дурною не буде» і обов’язково буде «нумерувати» сторінки, але, як тільки віднаходила потрібну сторінку, про свої клятви й обіцянки відразу ж забувала і все йшло своїм усталеним порядком. Мала ще звичку оздоблювати рукописи різними квітами з обов’язково загостреними пелюстками, яких постійно було чомусь п’ять і ні разу шість, малювала якісь дивні жіночі голівки з чудернацькими «модуляціями» чи «м ондуляціями». Траплялись ще якісь тварини (щось середнє між котом і конем), і коли я не витримував і питав, що вона нарисувала, то здивовано відповідала: «Все тобі щось дурне в голову лізе».

Лежання і писання закінчувала ще перед тим, як усі в хаті вставали. Йшла на кухню, готувала щось їсти собі, бо для решти була домогосподарка, а тоді йшла написане рукою передруковувати на машинці, якою стукала досить голосно. Рукописи кидала в купу на підлозі, друковане збирала, губила, знову збирала і одного дня урочисто відносила до «своєї» друкарки. Такий день був найщасливішим у її житті. На віть любила повторювати слова Дмитра Павличка (казала просто —  Дмитра), що найбільшу насолоду приносить мить, коли закінчена праця

Через день або два після тієї солодкої миті телефонувала мені, обіцяла золоті гори, аби я тільки прийшов і зробив з її паперами порядок, тобто порозкладав по папках та шуфлядах, а кімнату, «привів до людей», бо вона до того «не має ні сил, ні душі».

Слава Богу, що ті порядки вона робила не так уже й часто, бо закінчувались вони скандалом, і я замість обіцяних золотих гір змушений був вислухати, який я бездушний, «цілком не нормальний» і т. п., бо поклав той папірець не там, де вона би хотіла.

Порядок починався у мирі та злагоді. Навіть питала, чи я би чогось не випив. Маючи досвід, я знав, що зробити нормально порядок і витріпати глинянський килим не зможу, поки вона в хаті, а тому всілякими способами намагався відправити її кудись «на екскурсію» —  чи до знайомих або ж у крамницю. Часом це вдавалось, але найчастіше —  ні. Тоді надходила чорна година. Тільки я за картку, аби десь її покласти, як вона: «Ану, покажи!..» Потім починала до того аркушика шукати початок, продовження, і я розумів, що це надовго. Часом починала «читку з листа». «Правда, як добре Вільде написала?». Я хитав головою. «А видиш, а ти як би міг, то відразу впхнув би в піч»...

Часом роблення порядку тривало два-три дні. Врешті я витріпував килим, милувався його стилізованими квітами, провітрював кімнату, вимітав пилюку та павутиння і ми були щасливі, якщо до цього часу не встигли посваритись.

Дослівно наступного дня вже був телефон ний дзвінок від Дарини Дмитрівни: де я подів «то-а-то». Я казав де. Знову дзвінок, що «там того нема». Я пропонував подивитись «там-а-там». Знову дзвінок, що «там-а-там» того нема. Потім вислуховував від неї «компліменти» який я. Відгризався, що знаю, який я є, і нехай вона для порядків бере собі кого хоче, а я більше робити їх не буду, бо маю того аж занадто. Вона відзвонювала, що, звичайно, такого, як я, і просити більше не буде.

Це означало, що вона знову почала робити щось нове, шукала «гудза» собі з кимось, аби трохи розрядитись, бо з хатніми не могла, а мій порядок давно пішов псу під хвіст.

Ми як правило гнівались, сердились, потім починались делікатні перепросини, аби я згадав, що сказав «той чи та», «тоді а тоді». Означало те, що я вже мав «вільну карту до вступу» в хату і вона не буде нагадувати мені, хто я с. В кімнату страшно було заглянути: все знову було догори дном.

Ще гірше було з шафою. Висіли тільки плечики, а одяг лежав купою внизу. Я його розвішував, розкладав, розсортовував. Обожнювала читати природничу літературу, а особливо те, що писали з того питання в «Пшекрою», дуже колись популярному польському журналі. Там вичитувала якусь пораду і відразу ж, «втілювала її у життя». Ну, от десь вичитала, що така й така трава гонить клятого «моля» з хати,—  і означало це, що я отримував повне право перевірити, чи правду пише журнал, а чи ні. Найчастіше експеримент не вдавався, і вона мені твердила, що видно я щось наплутав або ж зробив не так, як треба, бо «вона мене добре знає».

Часом мені вдавалося відшукати «таку-а-таку» траву, часом я халтурив і її шафа нагадувала зелену аптеку, де любила жити не тільки міль, а й муравлі та колонії мух.

Як і в кожної жінки, а в неї особливо, най більше крові випивали панчохи, яких важко було дошукатись у шафовому гербарії та паперах, де загубився і не віднайшовся, наскільки мені відомо, і до сьогоднішнього дня капелюшок з італійської соломки.

Потім уже не потрібно було робити порядку. Прийшло для неї забуття. Катастрофічно втрачала пам’ять. Забувала імена найближчих людей, могла вийти з хати і не знала, як повернутись. Не могла пригадати свого прізвища. Добре, що її знали люди і часто приводили додому. Врешті, її саму вже на вулицю не можна було випускати. Було небезпечно.

Молодший син Максим на той час сидів черговий раз у тюрмі. Старший, Ярема, мусив працювати, і довелось її замикати вдома.

По Львову поповзли чутки, що їй зробили з хати тюрму і всі дуже обурювались, як так може бути, проте ніхто ніколи не поворухнув пальцем, щоб допомогти і змінити щось.

Одна з тих, кого Дарина Дмитрівна іменувала доброю знайомою, оповідала мені мало не легенду з того приводу. Буцімто їхали еони одного разу машиною, заїхали по дорозі до якоїсь популярної ворожки і та, тільки глянула на Дарину Дмитрівну, відразу прорекла, що «твій син зігниє в одній тюрмі, а ти в другій...» «І о, видиш, як то все сповняється,—  казала добра знайома.—  Максим в одній тюрмі і з неї не влазить, а вона в другій...» Я знав, що це неправда, хоч знав теж, що Ірина Вільде дуже любила мати справу з ворожками. Відшуковувала серед них дуже цікаві людські індивідуальності і типи. Довідувалася про дуже цікаві випадки, історії, які потім обов’язково десь використовувала. Мені розповідала, що від однієї такої ворожки дізналась про дуже цікаву історію, яку й використала в «Сестрах Річинських» і стосувалась вона тієї жінки, яка сиділа в тюрмі з колишньою нареченою Дмитра. Мала та жінка набагато молодшого від себе коханця і мусила його вбити, бо виявила, що не любить він її. А дізналась про це по кількох краплинах води, які впали на підлогу, коли подавав бабі воду, а побіч неї сиділа молода дівчина.

Якщо б таке й було з ворожкою, про що раз оповідала добра знайома, то я б це знав. Ніколи Дарина Дмитрівна нікуди не виїздила на машині без мене. Я вже починав називати себе талісманом. Так виходило, що я був їй вічно для чогось потрібний і вона не могла без мене обійтись. Навіть було таке, що я мусив їхати, бо в якоїсь її знайомої десь там на селі поламався пліт, і там, на селі, не було кому того плота полагодити,—  аж треба було мене тягнути.

Зрештою, той дзвінок напередодні нового 1979 року належав до тих, коли ще була при па м’яті. В той період на неї надходили спогади. Могла безкінечно оповідати, і то весь час про родину, про те, якою ця родина була ідеальною. Про те, яке ідеальне в неї було дитинство. Вона розповідала так, що в мові відчувалось, як пахнуть квіти перед заходом сонця, як холодно, коли зранку вибігти на двір, як бринять після обіду мухи, а всюди тиша-тиша. Спогади про батьків, дитинство часто заходили в тупик, бо розплакувалась.

Я знав: це були її ілюзії. Вона хотіла, щоб принаймні там, у далекому минулому, все було ідеальним.

Того ідеалу шукала —  і не знаходила опісля. Вона марила порядком, чистотою —  і сама не могла його створити. Був час, коли постійно говорила, як би то гарно було жити в маленькій хаті зі свіжовибіленими стінами і щойно помитою дощаною долівкою. Аби якось дати раду собі з тими паперами і порозсортовувати їх, вирішила зробити спеціальну шафу. Ті виготовили на меблевій фабриці. Нічого не допомогла й та шафа.

Ярема неохоче впускав до неї відвідувачів. Після кожних таких відвідин Львів повнився новими чутками та плітками. Мені здавалося, що часто до неї ходили подивитись, аби бачити її муки, а потім казати: «Диви, як її Бог покарав. Е-е-е, а думала, що вже Бога за бороду схопила. Нема, нема»... Казали ті, які щойно сиділи перед нею і плакали. Так співчували...

Кожному відвідувачеві Дарина Дмитрівна намагалась впхнути щось на пам’ятку про себе. Ярема мусив встановити контроль. Відвідувачам це не сподобалось.

Було таке, що Дарина Дмитрівна почала й мене обдаровувати пам’ятками, «бо все то тут пропаде». З сумом я зауважив, що вже майже роздарована вся наша спільна з нею колекція тарілок, яку ми придбали під час однієї з наших вилазок у гори, про що вона свого часу роз повіла в нарисі «Карпатські тарілки», опублікованому російською мовою у «Львовской правде» 19 жовтня 1967 року. Не були це керамічні тарілки роботи Бахматюка чи якогось іншого народного майстра, а звичайна тандита з ружами, жанровими сценками, «Франци-Йосифами», офіцерами; кавалеристами, курми і птицями, які євреї носили по горах і продавали чи обмінювали на потрібні речі. Їх досить висить і до тепер у кожній хаті. Того року Ірина Вільде як раз повернулась з Америки, де була вперше і мала зустрічі з багатьма українцями, які розпиту вали про наше життя і передавали для родини якісь сувеніри, точніше дрібниці, бо передати щось більше не можне було: нейлонові фартушки, сорочки, светрики та тому подібне. При їхавши додому, вона тепер мала роботу розвозити все те по цілому краю, а я мусив супроводжувати її. Це була не поїздка, а пекло. Виною була ота пристрасть Ірини Вільде до порядку. Вона все переплутала в тих переданих речах. Десь позагублювала, якимось тільки їй відомим чином вона поплутала не тільки речі, а й адреси. Скільки було опісля нарікань, розмов про те, що «Вільдиха покрала речі». Чутки ті доходили до Дарини Дмитрівни і просто добивали її. Одного разу, під час чергового порпання в паперах я знайшов фартушок фіолетового кольору, а при нім бірочку —  кому віддати. Треба було усе кинути, нагально викликати шофера, сідати, їхати і відвозити, бо то «певно бідні люди». А в тих бідних людей —  не хата, а палац, а діти на машинах. Якраз їм того примітивного фартушка бра кувало до щастя...

Одне слово, та поїздка «Діда Мороза» з по дарунками від «сестри» та «брата» або «вуйка з Америки» мене доводила до сказу, я не міг собі нажалітися, що я погодився на таку аферу, коли міг собі преспокійно піти на Попа Івана, полазити по горах, відпочити врешті решт. Ні, я мусив дуситися в машині, потіти, вислуховувати оповіді про те, «як там». Дарина Дмитрівна знала, як я ставлюся до тієї поїздки і цілий час обіцяла, що моя жертовність стосовно неї окупиться і я не пожалію. «Ага, —  відповідав я.—  Окупиться. Повезете втретє в Дору і покажете «Книжку, яка плаче». Книжка —  то така скала над річкою в Дорі. По ній сльозить вода і створюється враження, що скеля плаче. Найдивніше, що «плаче вона на погоду». ...Але, яке гарне співставлення: подивитись, як книжка плаче. Я й купився на те, бо думав, що то якесь чергове чудо, тим більше я знав, що в Дорі був колись відомий василіанський монастир...

Дарина Дмитрівна терпеливо пояснювала, що дивитись на Книжку не повезе, а покаже таке, чого я ще не бачив. Врешті побачив...

 

 

...Ми заїхали в якесь село коло Ланчина. В ньому мешкала сестра пані Терпилякової, колишньої сусідки Дарини Дмитрівни по попередній квартирі на Кривоноса, 33. В неї була служниця ще з передвоєнних часів. Носила непокриту голову і світила сивим волоссям, бо була ще дівкою. Мало того, додумувалася в ті коси вплітати всілякі бриндушки та цяцьки, як це роблять учениці теперішніх молодших класів. Вишивана ще по-старосвітськи сорочка, якась квітчаста широка «шалінова» спідниця.

В хаті —  дивовижна бідність, килимчики латані —  перелатані, скатертини також, але все так гарно, так мило і так якось по-мистецьки. На сволоках літали саморобні голуби з курячого яйця та повтиканими з боків паперовими криль ми «в гармошку». Звати служницю було Нунця. Ми «дзьобнули» якоїсь наливки, до кожного келішка Нунця приспівувала, а потім Дарина Дмитрівна попросила її заспівати «тих» пісень, і моя Нунця під «саратовские страдания» заспівала:

Ах, досіданья мой мілий скажеть,

А мнє на серце і камень ляжеть!

Ах, досіданья, ах досіданья,

Не забивай мого прощанья!

В хаті було повно отих «польських» тарелів. Виявилось, що їх тут можна придбати у місцевого комірника. Ми й придбали кожен по «тузіну». Звідкіля їх стільки набралось у того колгоспного комірника —  для мене залишається загадкою. Я свої тарелі не мав де тримати, а тому за лишив їх у Дарини Дмитрівни, і так вони зали шились у неї назавжди.

Та мова, зрештою, не про це. Ота вертка Нунця зі своїми «страданьями» і була прототипом Марині з «Сестер Річинських»... Я мав претензії, чому мені Дарина Дмитрівна не розповіла «до того», а лишень тепер, на що я почув відповідь: «Не вистарчало, щоб ти в неї почав розпитуватись ще про Василюшку»...

Цього дня, 26 грудня 1978 року, вона не про сила ні про «порядок», ні про іншу послугу, а тільки поскаржилась, що хтось їй поламав машинку і вона нічого не може надрукувати. Хтось хитро зв’язав стрічку докупи так, що машинка не могла пересуватись, і всі літери збивались в одну купу. Машинка не була поламана. Тільки потім виявилось, що коли раніше вона починала працю вати на машинці, як уже всі встануть, то тепер гримала нею, коли ще всі спали, і було далеко до тої пори, коли встають.

Я швидко ліквідував дефект, вона дуже втішилася і вирішила приготувати святковий обід. Святковим обідом називався салат з бульби, покраяної «плястерками», цибулі та олії. «Все перемішати і посолити до смаку»,—  так написала б куховарська книжка. Це справді була святкова їжа, бо робилася дуже швидко. Окрім того, в ті часи вже не було домогосподарки, чомусь Дарина Дмитрівна не хотіла їсти разом «з дітьми», тобто Яремою та його сім’єю, і готувала собі окремо. Аби показати свою повну незалежність від «дітей», вирішила окремо вести й закупи. Щоб не плуталось усе з продуктами «дітей», вона позначала свої мішечки шнурочками. Мішечок з цукром, сіллю, мукою. Було від того прикро і сумно...

Того дня нікого « з дітей» не було. Я швидко спатрашив «святковий» обід, розставив на стіл і пішов запрошувати «даму». Вона прийшла і протягнула мені оту довідку, написану на арку шику з учнівського арифметичного зошита: «Даю цю справку Горакові Роману...» Вибачилась, що так давно вже не друкувала, то й забула, де літера «і», а тому била одиницю замість неї. Виявилось також, що в клавіатурі її плутала з «2», а тому мусіла виправити кульковою ручкою, з якою, врешті, у ті часи змирилася. Слово «має» надрукувала «маз». Зрештою, сама казала, що машиністка з неї кепська.

Цього 1978 року в липневій книжці «Жовтня» відбувся дебют моєї розвідки «Корпанюки» про відомий гуцульський рід різб’ярів з Яворова, нащадків Юри Шкрібляка. Праправнук того Юри Шкрібляка Василь Корпанюк був моїм кумом. Мій перший великий роман-есе про Франка, який я назвав доволі претензійно «Велике червоне сонце», Інститут літератури ім. Шевченка АН УРСР в особі своїх рецензентів забракував. Я був розчарований. Проте мене якось підтримали на дусі і відповідальний секретар журналу Юрій Коваль, і головний редактор Роман Федорів, і останній навіть запропонував мені в такому ж дусі написати роман про Маркіяна Шашкевича. Я послухав його, написав доволі швидко цей роман, відніс у журнал і чекав вироку, його відправили на рецензію вже не в інститут, як цього вимагалось, а до Михайла Шалати, тоді ще доцента Дрогобицького педагогічного інституту ім. Івана Франка. За подібне «обходження» шамотівської інституції в ті часи доволі суворо карали винних, і я доволі скептично дивився на затію Федоріва, знаючи, що на провінції ще більше дують на холодну воду, ніж у столиці. Писав рецензію М. Шалата зо два роки, і всім уже мало не урвався терпець, бо журнал нагадував шановному доцентові про ту рецензію мало не щомісяця. А її не було. Врешті, ця рецензія, написана, як і належалось у відповідному часові, дусі, але в принципі позитивна, прийшла, і роман був надрукований в десятій та одинадцятій книзі журналу «Жовтень» за 1981 рік. Похвалитись цим перед Іриною Вільде я не міг. Вона була поза межами сприйняття і жила у світі спогадів.

Вже опісля, коли роман вийшов і наробив багато галасу, я познайомився з М. Шалатою і він розповів мені, що як тільки отримав роман на рецензію, то не знав, як бути, бо на нього, як виявилось, почався тиск, а тому він не поспішав з рецензією, але одного дня отримав короткого листа від Ірини Вільде, в якому та писала, що так і так, знаю, що маєте на рецензії роман Горака «Шашкевич» і від нього, тобто М. Шалати, залежить, чи буде він надрукований, чи ні, але вона ознайомлена з його змістом, а тому просить, щоб Михайло Шалата, котрого вона знає як порядну людину, дав позитивну рецензію. Опісля Михайло Шалата любив нагадувати мені, що якби не він, то хто знає, як би склалася моя письменницька доля. Листа того я так і не бачив, але твердо знаю, що чогось подібного я у Дарини Дмитрівни не просив. Я дуже сумніваюсь, що вона читала рукопис, хоч могла це, як кажуть, «запросто» зробити, бо була членом редколегії журналу і могла по просити дати їй роман прочитати. Знаю, що одного разу вона попросила мене прочитати початок роману. Я прочитав, вона не сказала ні зле, ні добре, швидко якось перейшли на іншу тему, і я швидко забув про це, твердо знаючи, що Ірина Вільде ніколи не допоможе мені. Я у це вірив.

 

 

Я постійно мав до неї жаль. Я давно вже міг дебютувати і вже давно, якби вона цього хотіла, той дебют би відбувся. Мої ровесники давно повидавали по дві-три збірки, а я не надрукував ні рядочка. Все, що я написав і давав їй для оцінки, вона бракувала, відкидала і вбивчо критикувала. Врешті, я їй просто перестав показу вати, що пишу. Мені здавалось, що я пишу не гірше від інших. А вона бракувала. Одну з новел про жінку, яка вмирала і чекала, коли повернеться син, я опісля використав для початку роману-есе «Микола Устиянович». А вона затято мені твердила: хлопе, маєш трохи більше двадцятки, світ перед тобою, радіти треба, а твої речі, які пишеш, якісь не то що чорні, а чорно-фіолетові. Що за скигління, для чого тобі в твоє му віці баби, що вмирають і в тій смерті ти нічого не відчуваєш, а хочеш, щоб тебе розуміли, бо для чого ж тоді пишеш?

— Ну, а як би ви про це написали,—  нахабнів я.

— Про тебе мова, а не про мене,—  була відповідь.—  От пишеш про дітей коло тої ба би і виглядають вони, як та баба на сконі. Що ти, навіть їх червоних щічок не зауважив? Та ж то діти...

— То пишіть про червоні щічки в тих дітей, а я буду про фіолетові.

— А я тобі хіба забороняю. Пиши.

Я писав і сичав від злості. Я усвідомлював і мав рацію, що багато з того, що я вже тоді на писав, не було гіршим від того, що друкувалось у нашій періодиці. Я легко міг би надрукувати ся без її допомоги, але це було нецікаво. Я мусив зламати її опір. Я мусив почути від неї, що врешті та річ написана добре. А того я не чув. Я чув, що Дмитро Павличко геніальний гуцул, бо в якомусь вірші порівняв жіночі перса з туго натягнутим луком. Генієм для неї був мій ровесник, а опісля товариш і хресний батько в літературі Юрій Коваль, «довговічний» відповідальний секретар журналу «Жовтень» (теперішній «Дзвін»).

Сьогодні мушу бути тільки їй вдячним, що притримувала мене і не приспішувала друкуватись. Бачила мою дорогу іншою і вірила, що нею піду. Навіть чітко бачила її обриси, коли простягнула мені 26 грудня 1978 року папірець з «дозволом» написати про неї правду і тільки правду.

Яку я знаю і міг знати правду? Що я фактично міг про неї написати? Те, що любила писати лежачи на животі? Так про це прекрасно написав у своїх спогадах про неї Роман Кудлик. Хіба тільки я знав, що вона жартівлива, любила веселитись сама і веселити інших? Що любила товариства і не могла без них прожити? Хто б мені повірив, що саме тоді, коли вона була ота кою «розвеселою», щось рвалось у ній, страшенно пекло, боліло, і вона намагалась залити той розпач отою славнозвісною веселістю, яку бачили всі й оповідали про неї? Часом у тій веселості вона давала мені такі уроки, від яких я німів. Нехай вибачить Вона мені зараз, але про один не можу не розповісти...

Це було у Космачі, присілок Медвежий. Туди любила на вакації їхати львівська інтелігенція. Постійний осідок у Пожоджуків мав відомий художник Григорій Смольський. Він вмів так прекрасно розповідати анекдоти, а то й просто бувальщини зі свого життя, що можна, як то кажуть галичани, сміятись до розпуки. Постійно він намагався у всьому бути правильним, аж підкреслено правильним. До влади виявляв таку вже лояльність, що аж було смішно. Пі шов він одного разу в туалет (хай вже мені вибачать за таку конкретність), і от найшов на Ірину Вільде такий «шал», що вхопила камінь і кинула в ту дерев’яну споруду, аж вона затріщала. По тім почали кидати камінням всі, що були з нею. Опісля ніби отямились, засоромились і повтікали, намагаючись вдавати, що до даної акції не мають жодного відношення.

 

День чи два пізніше на прогулянці Григорій Смольський шепотів дуже «секретно» на вухо Ірині Вільде, що на нього був напад, коли він зайшов «в убікації». Атакували його і хотіли вбити «ті» (при цьому голос стишувався і всі знали, що «ті» —  то наші, м’яко кажучи, «визволителі»), бо він не хоче «їх» малювати.

Вільде віджартовувалась і казала, що ви, пане Григорію, таки пейзажист, а не портретист, і не можете робити те, що не є вашою спеціальністю.

— Ну і що? Кого то обходить. От вбили би мене, як Галана націоналісти за те, що писав про ти них.

— Але Галан писав проти них, а ви...

Потім казала мені, що вона з того самого по коління і не треба ніколи нікому дивуватись. Батько —  страх, мати —  покора...

Про літературу, «її основні ціхи, мету і завдання» ми взагалі ніколи не говорили. Можливо, справді, якщо вірити спогадам, письменники повинні просвіщати таких, як я, але Ірина Вільде мене не «просвіщала», на літературні теми розмови не вела, тож про що тоді писати? Так, ми багато говорили, але завжди це була не літературна тема розмови. Найчастіше на розмову провокувала мене сама. От почне розпитувати про те, як я з мамою працював у колгоспі (а зі мною ще й уся хата) ціле літо на колгоспних буряках, і заробили ми всі за цю муку кілька копійок і кілька кілограмів цукру. Я мусив детально оповідати їй як болить спина, як болять від грудок коліна, як вже до полудня крутиться голова, яка бідна і нещасна мати. Мені хотіло ся втекти, піти між дітей, але я не міг, бо тоді мусила б свою норму на полі виконати мати сама. Я часто так захоплювався подібними оповідями, що кляв той колгосп, голову колгоспу, буряки і все на світі. Вона не зупиняла.

Я їй вже переоповідав, здається, про всіх моїх сусідів, домашніх, товаришів, родичів, моє Заставське передмістя в Городку, що біля Львова. Я не знав, чого її так усе це цікавить.

Часто вона просила мене знову переповідати про буряки. Я часом не витримував і казав —  нехай поїде, поповзає на колінах від сходу сонця до заходу, тоді буде знати все до подробиць...

Чогось за це хамство не гнівалась. Тільки ласкаво гладила мене по голові.

Одне слово, нічого особливого я про неї не знав. Знав, що була «соратниця Галана». Мені казали, що вона була однією з десятьох, які ходили дивитись, як вішають його вбивць. Я так і не насмілився ніколи її про це запитати і не знаю досі, чи це правда, чи ні, хоча тепер мені про це розповідали люди, яким я повинен би вірити, проте чомусь не можу... Була депутатом Верховної Ради УРСР і вміла користуватись тими благами, які давала ця привілегія, аж занадто добре. Це також знали всі, хоч скромно промовчували. Її груди також прикрашали ордени і медалі, а «патрети» до пояса друкувались у обласній та республіканській пресі. Її, як відому письменницю, передову і радянську, малювали художники, виставляли свої роботи на виставках різних рівнів. Ті роботи ні галереї, ні музеї не закуповували, а вдячні за позування художники дарували їй ці портрети на дні народження. На тих полотнах вона справді була дуже подібною до тих, хто стояв на передових рубежах чергової п’ятирічки.

Для мене не було секретом, що старше покоління її називало зрадницею. Її відкрито, коли це вже ставало більш-менш можливо, ігнорували, підсміювались. Я пригадую, як це демонстративно і цинічно робив професор фармації медичного інституту. Він щорічно при їздив свого часу до Дори, а ходив їсти до тієї самої жіночки, що й усі інші «літники». Ходила туди й Дарина Дмитрівна. Професор М. демонстративно відвертав від неї голову, а коли його запитали, чому він з нею, Іриною Вільде (та то ж, пане професоре, наша українська письменниця) не вітається, то відповів, а ціле село пере повідало і передавало з уст в уста, що з такими не вітається. Я знав, що це її безмежно боліло.

З 1977 року я працював під мудрим керівництвом цього професора. Він був не таким, як Вільде, звичайно, бо примушував мене писати звіти і вести журнал виключно російською мовою. Чи треба чи не треба, він всюди «тиснув» ту мову, ми аж сміялися. Нам було соромно за нього, коли він до будь-чого, до будь-якої доповіді, статті, реферату, програми, коли вже того ніхто не вимагав, ухитрявся вставляти слово подяки комуністичній партії, її мудрому політбюро та черговому генсеку. Врешті, прочитавши про «мою франкіану» передсмертну статтю-донос у «Львовской правде», він розпочав проти мене звичайну кампанію у дусі сталінських часів. Я не знаю, чим би вона закінчилась, коли б її просто не перервав і поставив все на свої місця ректор медичного інституту Михайло Павловський, проти якого опісля ця ж кліка, яка цькувала мене і подібних, розпочала в демократичні часи кампанію «який то він був комуніст і як він нас давив»...

Я вже потім дізнався, що нічого було плюватись панові професору на Ірину Вільде. Бо був він сином священика, і примусили його зректися свого батька. Як примушували зрікатись інших. На тому зреченні був присутній професор Скляров, який приїхав на «допомогу» «западенцям» з Ленінграда. Професор М. (а тоді ще далеко не професор) так заповзято плював на свого батька, що Скляров не витримав і сказав: «Хватит плеваться. Это все-таки ваш отец!»...

Ті постійно оплюгавлювали ті, хто на виду з нею цілувався і дуже тішився II компанією, а мені твердили: «Ромку, як ви з такою можете говорити і вірити їй, та ж то...» А «та ж то» було те, що вона з рядів Галана, що вона «волочилася з Рудницьким», який «знаєте, що написав про Ватікан». «Волочилася» вона і з Богданом Дудикевичем, найвірнішим ленінцем-сталінцем на галицьких землях, якщо вірити у правдивість цієї класифікації, яку йому присвоювали тодішні «масмедіа» у вигляді газети з дивовижно глумливою на той час назвою «Вільна Україна». Їй не могли пробачити, що вона не постраждала від вбивства Галана, тоді, коли всі інші постраждали. Університетські гуртожитки ставали пустими, інтелігенцію хапали серед вулиці і кидали в тюрми, а вона собі гуляла по Львову —  і нічого!

Чому не втекла з німцями? Маму ж мала чистокровну німку, яка носила ім’я Адольфіна!

І не змінила його,—  та то тільки помислити собі бідною головою, що було би з іншими,—  а з нею —  нічо!

Забави по Львові, шельма, виробляє!

Справді, вона сміялась, веселилась, і «виробляла забави і геци»! Я навіть можу докинути, що з того часу, як поселилась на «Професорській колонії», то до всього ще й дістала «манорію» всіх женити. Те «женихання» часом було дуже дивоглядне...

Була деякий час у Ірини Вільде на правах домогосподарки пані Джулинська, яка іменувала себе вдовою по залізничнім уряднику. В наші часи вона обов’язково ще б називала себе репресованою, бо справді її ні за цапову душу ще перед війною «як куркуля» вивезли в Сибір, де вона багато натерпілась лиха і стратила чоло віка. Із Сибіру, після відбуття кари за своє куркульство, привезла дитину, яка втратила батьків у дорозі. Пані Джулинська взяла її за свою і записала на своє прізвище. Перед вивезенням вона мешкала у сусідній кам’яниці із тією, в якій жила Ірина Вільде —  по вулиці Кривоноса. Пані Джулинська повернулася до Львова, не мала де жити, і хтось їй нараяв йти «до Вільдихи». «Вільдиха» взяла її на посаду домопрацівниці. Кажу, що взяла на посаду, бо всіх своїх домашніх робітниць вона оформляла як на роботу. Вони мали трудові книжки і наробляли літа на пенсію. У Старому Самборі пані Джулинська мала свою кам’яницю, яка була найкращим будинком у місті. Її, звичайно, націоналізували, і пані Джулинська дуже просила Дар’ю Митрівну (так вона її називала), аби та допомогла їй повернути майно назад. З Кривоноса Дарина Дмитрівна перебралась мешкати на «Професорську колонію» і забрала із собою паню Джулинську. Дар’я Митрівна справді допомогла пані Джулинській відвоювати кам’яницю в Старому Самборі. Там пішла мешкати прибрана дочка (здається, звали її Лідою), а пані Джулинська з вдячності клялася, що буде служити пані Вільде до скону. Мешкання на «Професорській колонії» не було придатне під меблі з вулиці Кривоноса, точніше, меблі з Кривоноса через свою пишність і величину не вписувались у клітки на Чумацькій, а тому Дар’я Митрівна подарувала всі меблі пані Джулинській і та відвезла їх у Старий Самбір: віденський кабінетний рояль жовтого кольору, на якому грав син Максим, але потім перестав, прекрасний сервант з чудовою різьбою, дивовижні старі шафи, крісла, розсувні різьблені столи... Замість них на Чумацькій з’явилися сучасні меблі, які дуже швидко ламалися. Аби якось прикрасити нову хату чимось простим і оригінальним, але щоб такого не було в інших, притягнула Ірина Вільде до хати гуцульську різьблену скриню, а шофер склемезив їй щось на зразок жердки для одягу, яка була колись у кожній гірській хаті і на якій сушились кожухи. Жердку той пан шофер прикрасив якимось примітивним випалюванням. Ірина Вільде з того була задоволена, бо тепер можна було прийти з двору до хати і «вишпурити лахи» на жердку та мати спокій з тими шафами, в яких двері ламаються, а від вішаків відлітають гачки.

Була пані Джулинська високою, дебелою особою, погано дочувала і була неймовірно повільною в рухах, а до того ж незграбною, що особливо відчувалось у тих малюсіньких кімнатках, до яких переїхала Ірина Вільде. Як йшла вона на базар, то поверталась аж перед вечером, а тому ми, «чоловіки», мусили її виручати, бо інакше всі сиділи б у хаті голодними. Та й виходити по тих сходах нагору було для пані Джулинської мукою, а нам здавалось, що ще «ляда хвиля» і вони під нею проваляться. Дарина Дмитрівна стояла угорі і чатувала, щоб, не дай Бог, з тими сходами і панею Джулинською чогось не сталося.

Одне слово, домогосподарка з пані Джулинської була ніяк —  сама вимагала догляду. Вона й почала шкодувати і говорити, що напевно не дотримає своєї обіцянки служити пані Дар’ї аж до смерті. Дар’я Митрівна її розраджувала, питалася, яка їй невигода, але пані Джулинська твердила, що тут все молоде, здорове, вона не може дати собі з тим ради, для таких потрібно молодої служниці, а вона могла б бути десь при старій особі, де не треба на годину ва рити їсти, дивитись за кожним, догоджати.

Дарина Дмитрівна якось повела з нею розмову так, що пані Джулинська почала нарікати на свою одинокість, одне слово,—  дійшло до того, що завдяки Дарині Дмитрівні та її «манорії» всіх женити, на Чумацькій появився Микола Чайковський, син відомого письменника Андрія Чайковського. Він був повною протилежністю пані Джулинської. Худенький, згорблений, не ходив, а дріботів, і здавалось, що от-от зачепиться ногу за ногу і впаде. Голова була цілком лисою, окуляри виглядали як біноклі. Ми кола Чайковський колись повірив радянській агітації і перед війною виїхав на Східну Україну, звідки писав до часописів прорадянської орієнтації різні репортажі і хвалив, на чому світ стоїть, успіхи радянської влади в Україні... Дохвалився до того, що потрапив туди, куди потрапляли всі, хто приїхав на Радянську Україну із Західної України. Проте його якось не домордували, і він повернувся у Львів. Його поновили, чи, точніше, прийняли на роботу у Львівський університет, він був математик і дуже полюбляв писати у, обласну молодіжну газету «Ленінська молодь» статейки на різні теми, особливо моральні. Він вчив молодих дівчат, як поводитись, щоб зберегти дівочу цноту, а хлопців —  якими вони повинні бути галантними і вихованими радянськими юнаками. Не знаю, чи молодь дослуховувалась до повчань відомого старця, але газети друкували їх охоче.

Пані Джулинській дуже заімпонувало стати на старість панею професоровою, а не бути, як досі, вдовою по залізничнім уряднику. Як годиться, молоді мали йти прогулюватись на двір. Треба було тільки подивитись, як дрібнень кий, мов тріска, Микола Чайковський зводив по тих рипучих сходах свою наречену, яку по-жидівськи називав ласкаво «бебеле». Най гірше в тому було те, що Дарина Дмитрівна дуже боялась, аби, не дай Боже, з ними на вулиці щось не трапилось, бо мало чого: за камінь зачепиться і полетить стрімголов у калюжу, то за щось ще зачепиться —  і біда готова, а тому виряджала мене патрулювати здалека, аби прийти з першою допомогою до них, бо більше ніхто з її оточення на таке не надавався. Та вийшло таке, що й я відмовився, бо сказав, що при мені вони соромляться говорити, і я явно їм заважаю. Це підтвердила й пані Джулинська, і моя служба закінчилася. Коли при ходив «жених», то їх спроваджували у вітальню і там вони сиділи скільки хотіли, вияснюючи справи матримоніального характеру.

Врешті було оголошено всім, що такого-то дня відбудуться заручини, на які було запрошено таки доволі людей, але, як казала Дарина Дмитрівна, «люди свої, і знають жарти».

На ті заручини Дарина Дмитрівна роздобула нареченій довгу жовту косу, чисто таку, яку мають танцюристки або хористки народних чи навіть професійних ансамблів, коли водять російські хороводи. Пані Джулинська ту косу причепила, їй допомогли її обкрутити вінком навколо голови, наречена ще й намагалася підв’язати ту всю конструкцію у вигляді корони на голові голубою стрічкою, щоб було, як у народ ній пісні —  «в косі лента голуба», але чогось до того не дійшло.

Нареченого привіз шофер, вивів його по сходах нагору і запровадив на кухню, бо чогось так повелось, що це приміщення найбільш любили і правило воно фактично за салон. Нареченого посадовили коло нареченої. Дідусь так захопився роллю жениха, що при всіх почав робити те, що називається «мацати за коліна». При цьому казав, що пробує, чи його «бебеле» мас в колінах воду. Сватання чи заручини закінчились скромним підвечірком.

Був шлюб і молодий забрав молоду до себе. Вона стала панею професоровою, проте скоро повдовіла вдруге і стала зватись вдовою по професору.

На всіляких забавах і урочистостях Ірина Вільде полюбляла подавати печену в мундирах картоплю і заправлену домашньою олією квашену капусту. Всім це подобалось, всі радісно гуділи, коли на стіл клали ці страви. Дарина Дмитрівна ще додавала: «Любите народ, пишете про народ, думаєте про народ,—  їжте як на род». Всі хвалили, що наш народ мудрий і їсть прості і здорові страви.

Та картопля часом ставала приводом різ них жартів та оповідей по Львову. Гостею Ірини Вільде постійно була Володимира Чайка, пре красне колоратурне сопрано Львівської опери. Вона приходила разом зі своїм, на жаль, нині вже покійним чоловіком Яковом Чайкою, відомим скульптором. Це були дуже милі і веселі люди, а Володимира Чайка до того ж, як казала Дарина Дмитрівна, ще й «писката». Казала їй раз Дарина Дмитрівна зробити у себе аналогічне прийняття. «Ага,—  сказала пані Влодзя,—  то вам можна собі позволити обійтись бульбою і капустою. Я мушу пекти ананасовий торт». Справді, що можна панові, то не можна Іванові!

Або хто не пам’ятає тих днів народження Ірини Вільде, які святкувались на вулиці Кривоноса, а потім і на Чумацькій. Скільки було шуму, гамору, вівкання, співів...

Зранку першими приходили поздоровляти знайомі. Ще ті, з давніх часів, зі школи, гімназії, а то й просто «з зеленої Буковини». Несли тюльпани, бо вони починалися в ту пору, а також нарциси й оберемки черемхи, тикаючи нею всім у ніс, або понюхали «як чудно пахне». Кожен з відвідувачів мав свою справу, яку намагався викласти якнайдетальніше і отримати від Дарини Дмитрівни тверде запевнення, що вона обов’язково в тій справі допоможе. Справи «для залатвення» були різними за характером і обсягом роботи. Сяня, наприклад, чуєш Дарцю, не могла в того бугая, ну знаєш, «того», здати вже трьох колоквіумів з фізики, а то вже скоро сесія на носі. Поставить бугай двійку. Стипендії не дадуть, то що буде? Все це означало, що треба йти до тодішнього декана фізичного факультету університету М.Сеньківа і залагоджувати справу з «бугаєм», а там вияснялось, що Сяня взагалі на практикум не ходить! Зеня не могла здати «більшої форми» з фортепіано в консерваторії, бо «та москалиха» дуже придирається до неї. Коли ж Дарина Дмитрівна нагадувала, що треба було послухати її і не давати дитину в консерваторію, бо особливих здібностей вона не має, то чула у відповідь: «А подивисі, Дарцю, на тих москалят. Та зеленого поняття в нотах не мають, а вчутся, а моя дитина має під плотом здихати...» Треба було йти за Зенцею в консерваторію до когось там.

Ще треба було йти владнувати справу з Вірджінією, яка приїхала до Львова з зеленої Буковини і мала намір поступити «на інженера», а тому записалася на підготовчі курси. А звідти її виганяють, чуєш Дарцю! Як не знаєш, за що!? А за що наших дітей взагалі виганяють, не знаєш, га? Вірджінія невдовзі мусила вирішувати вельми складну проблему, винесену з підготовчих курсів, на які, звичайно, й не думала ходити: робити аборт, чи таки родити?

Ті поздоровлення тяглися до передвечір’я. Всі очікували приходу «хлопців». Це означало —  письменників на чолі з чорновусим і чорночубим, а не білим нині, як молоко, Романом Іваничуком, який охрестив Ірину Вільде «нанашкою», тобто хресною мамою, і так її називали всі у Спілці письменників, та й продовжують називати і тепер. З Лубківським, худим і високим, виспівували пісню для «солінізантки» про «Паню Цісареву», яку забив «якийсь батяр нехрещений», запхавши в її біле тіло «шпиндель отруєний». Потім ще співалася пісня про пістолет, чи револьвер, який треба було подати з «своєї ласки» і треба ще було закрити очі свої прекрасні, бо «натєгну курок, натисну цингель —  і тут же буде мені капут».

В тій компанії ставала ніби іншою і була щирою. Це дуже впадало у вічі. Дивовижно любила спів, але сама співати не могла. Про таких кажуть —  «фіш», тобто глуха й безголоса, як риба, або ж ще кажуть, що слон на вухо насту пив. Від того вона неймовірно страждала, і страж дала від малих літ. Все співала на одну мелодію і в одному ритмі, одне щось голосніше, а друге тихіше.

— Заспівай мені оту пісню,—  просила.

— Яку?

— А во ту,—  і заводила на одній ноті: а-а-а... Відповідаю, що не знаю, що то за пісня, і не можу второпати, яка то мелодія.

— Боже, який ти тупий, чи тобі слон на вухо наступив. Та ж виразно чуєш, що співаю. О, слухай: а-а-а...

І так до безконечності.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.