Таємниці Ірини Вільде-3

Можна було собі тільки уявити, які чутки і плітки пішли по Львову й Галичині, коли стало відомо, що виходить заміж «за москаля» й до того «полковника НКВД» Дроб’язка Івана Васильовича. Напевно, ніхто тоді не вірив, що в основі того шлюбу є звичайне людське почуття, а всі твердили, що розрахунок, бо «мала Вільдиха свої гріхи», бо мусила рятуватись. «Полковник» мав захистити її від знищення, бо винищувальний маховик набирав кожного дня все сильніші оберти і проковтував щораз більше і більше невинних людей...

...Метричний запис про одруження Ірини Вільде з Дроб’язком Іваном Васильовичем. Той «Запис акта про шлюб» вдалося розшукати в Шевченківському Райбюро ЗАГС у м. Львові. Акт мас номер 420, зверху —  великими буквами: «Українська Радянська Соціалістична Республіка», всі запитання написані, тобто видруковані українською мовою, а відповіді наречених, тобто тих, хто вступає у шлюб —  російською. Наречений Іван Васильович про себе подав такі дані, обов’язкові для залагодження шлюбу: «украинец; родился 29.07.1897 г. в с. Соколов, Змеевского р-на, Харковской области; разведенный; имеет 2 детей; в брак вступает второй раз; работает инженером Львовского ремонтного завода». Для реєстрації шлюбу подав паспорт № 648260, виданий «З отделением милиции гор. Ташкента 16.01.1938 г.».

Отже, зовсім не полковник, на війні не був.

Ірина Вільде цією ж мовою про себе подала наступні дані: «украинка, родилась 5.5.1907 г. в гор. Черновцы; удова; имеет 2 детей; в брак вступает второй раз»; а на запитання «де працює» була відповідь —  «писательница». Для реєстрації шлюбу нею було подано паспорт № 694342, виданий «3 отделением г. Львова, 25.11.1946 г.».

Під цими даними І. Дроб’язко підписався розмашисто, а Ірина Вільде скромно написала «Дария Полотнюк».

Обоє погодились, що після шлюбу будуть мати прізвище Дроб’язко, а у графі, де вказано адресу шлюбної пари, вказано «Кривоноса, 33 кв. 5». Діловод Коблицкая, яка заповнювала цей документ і під яким також підписалася повним прізвищем без імені, видала вже тепер «законним» чоловікові та жінці шлюбне свідоцтво ЯФ № 721710. Дата шлюбу —  25.05.1950 р.

Він насправді був майором, всю війну пропрацював над ремонтом машин, на фронті через те не був, і тепер також працював за спеціальністю.

Шлюб був уже після вбивства Ярослава Галана.

Іван Дроб’язко мав двох синів: Євгена та Лева. Обидва були приємними хлопцями, на час мого приходу на вул. Кривоноса були поодружувані, жили окремо, позакінчували юридичний факультет Львівського університету і працювали у Львові слідчими.

Десь близько 1957 року Дарина Дмитрівна отримала дозвіл на будівництво дачі в Дорі, що поблизу Яремча на Івано-Франківщині. Будував дачу, звичайно, Іван Васильович, і під час цього будівництва між гуцулами ходили легенди про скупого «чоловіка Вільдихи». «Бо оноді кликали мого чоловіка до роботи, на толоку, наробився мій чоловік, а горівки не дав». Ще виявлялося, що платив він також мало, бо не мож си було добре упити». Одне слово, будував дачу Іван Васильович сам, і це було добре видно і з якості роботи, і з надійності матеріалу. Життя навчило його жити економно і він, навіть маючи добрі гроші, які давала дружина, намагався на всьому заощаджувати. Оповідала Дарина Дмитрівна, що часом та ощадливість набирала потворних форм. От йдуть вони по Дорі і бачать —  з дерева в калюжу впало декілька добрих яблук. Іван Васильович зупиняється, розшукує прут і ви тягає з калюжі яблуко за яблуком. Питається його: навіщо? А чому мають пропадати! Отдам бідним дєткам... Або з’їм. А в самих у саду яблука гниють. Не встигали тих яблук ні сушити, ні чавити сік, ні варити варення та мармелади.

Увесь 1959 рік він перебував у Львові наїздами. Пів дня відмивався від відпочинку на природі в Дорі, а потім йшов у гараж, що був в останньому домі вулиці Довбуша під самим Високим Замком, і порпався у машині, якою щойно перед тим приїхав з Дори. Відразу після ремонту від’їздив у Дору, бо боявся, що гуцули порозтягають будівельні матеріали. Мав рацію. Гуцули, тобто мешканці Дори, хоч як їх і не любила Ірина Вільде, проте вважали, що письменниця така багата, що й потягнути в неї не гріх. І тягли. Навіть унітаз.

Здебільшого Іван Васильович говорив по-російськи, а точніше тою російщиною і українщиною, якою говорять слобожанці. До нестями любив працювати, і в тому не мав стриму, а також дуже любив, щоб працювали інші. «Ти сельський чєловєк, должон уважать труд»,—  казав мені і брав ремонтувати машину. По ходу справи пояснював, для чого кожна деталь, принцип її роботи, а також навчав мене правил вуличного руху. Наука йшла так добре, що десь за місяць чи два я знав, для чого є така ручка в машині і кнопка. Часом, як мав настрій, то возив мене по місту. Поїздки були тривалими, і я не стільки мав часу милуватись містом, скільки слухати, де газонути, де збавити хід, де перейти на іншу швидкість. Я почав підозрювати, що Іван Васильович має намір навчити мене їздити, і до обов’язків гувернанта, репетитора та тілоохоронця додати ще й обов’язки шофера, з яким завжди в сім’ї була проблема. Можливо, що так би й сталося, якби навесні 1960 року Іван Васильович не був приловлений на гріху з чужою жінкою, і до того ж у вітальні. Відбувся грандіозний скандал з ламанням стільців, биттям ламп, тобто все було, як у кіно. Більше на квартирі Ірини Вільде Іван Васильович не з’явився.

Почався процес розлучення. Дарина Дмитрівна не могла йому пробачити зради. Поділ майна затягнувся на роки. Суди відбувались то у Львові, то в Яремчі. Сини Івана Васильовича виставляли вимогу, що в гаражі вони тримали костюми, а Вільде їх попривласнювала. На суди в Яремчі збігалась половина містечка і половина Дори, часами не вистачало місць, щоб присісти чи впхатись у зал. Гуцули мали розвагу і втіху. Промовити до розсудливості Дарини Дмитрівни не можна було. Здавалось, вона просто хоче розчавити Дроб’язка і розтерти його в порошок.

Опінія Ірини Вільде в очах громадянства через оті розлучення падала катастрофічно: «Як могла так поступити з чоловіком! Таже він врятував її від Сибіру та тюрми за Галана, а тепер, коли все минулося, то можна об хлопа ноги обтерти?» Або твердили, що то без нього хата загнила б і пропали всі в ній, бо навіть цвяха не вміють забити. Що з того, що Ярема закінчив електротехнічний факультет, а не вміє розетки справити!

Вільде не вміла прощати. Було раз так: приносив якийсь дядько з села до неї на продаж яйця. Купувала в нього копами. Платила так, як він просив, а потім давала ще в три рази більше. До того ж давала йому різну одіж, у якій вже не хотіли вдома ходити. «Пані, — оту шубу взєю,—  казав дядько і показував на лисячу шубу Дарини Дмитрівни,—  а ото все решта ні» —  «А то чого? Такі-сте багаті?»,—  питала Вільде.—  «Багатий не багатий, але теперка в таком ніхто в селі не ходе, бо то все повиходило з моди. І що я тим буду робити? Корову накривати, чи як?» Кожного разу, коли дядько приносив яйця на продаж, вона питалася, по скільки вони на базарі, дядько відповідав, вона купувала і все було мирно й любо. Аж одного разу запиталася Дарина Дмитрівна по скільки ті яйця на базарі, а дядько прибрехав на дві чи три копійки більше. Того ж дня Дарина Дмитрівна випадково дізналась, по скільки насправді яйця,—  і з того дня дядька на поріг не впустила. Що вже він не напросився, що не намолився, навіть обіцяв продавати на половину дешевше, але Дарина Дмитрівна того обману йому не могла подарувати.

Смішно? Та таких ситуацій було повно. Її обкрадали, то тим прощала. От одна з домашніх робітниць півшафи покрала, і впіймала її на тій крадіжці Дарина Дмитрівна, і впала та шановна пані-служниця в ноги їй та просила пробачення. І не вигнала її Дарина Дмитрівна, а тримала. Я бачив подібних історій море. Я бачив її благородство. Її дивовижне всепрощення. У випадку з Іваном Дроб’язком я нічого не міг зрозуміти. Я, грішний, тлумачив ту історію собі так, що вийшла Дарина Дмитрівна заміж за Івана Дроб’язка силоміць. Не хотіла його, але мусила підкоритися обставинам. Все-таки, які часи були! І тепер, коли стало можливим, вона гнала його від себе, не могла пробачити нічогісінько, мстилась жорстоко за понівечене з ним життя, за те, що він... Ах, що я тільки не думав!

Іван Дроб’язко проте поселився в Дорі і постійно ходив та заглядав попід паркани дачі. Я бачив. Мені було його жаль. Не хотіла нічого про нього ні чути, ні знати. Навіть не знала, чи він живе, чи вже помер.

Не знав і я. Тільки одного разу побачив скромний пам’ятник на його могилі на Личаківському цвинтарі. З фотографією. Пам’ятник неподалік могили Іванові Франку з боку від могили Гавриїла Костельника.

Я вже тепер віднайшов метрику його смерті. Це актовий запис № 1189 від 23 квітня 1971 року, який зберігається у Личаківському районному відділенні ЗАГСу м. Львова. Помер Іван Васильович Дроб’язко 21 квітня 1971 року в Києві від гострої коронарної недостатності. Хвороба, яка спричинила смерть —  гіпертонія, очевидно, був крововилив у мозок —  інсульт. Свідоцтво смерті видала Київська судова медична експертиза 22 квітня 1971 року, а вже 23 квітня Дроб’язка перевезли до Львова і того ж дня поховали. В актовому записі про смерть помилково вказано, що він родом з Києва. Заяву про смерть  зробив син Євген, який на той час мешкав у Чернігові. Іван Васильович мав у Львові квартиру по вулиці Терешкової (зараз Івана Виговського), 7,кв. 64.

Без Івана Васильовича Дарина Дмитрівна залишилась як без рук. Забравши від нього машину, вона не мала шофера, а тому, щоб десь поїхати, потрібно було його винаймати. Врешті, справу було вирішено так, що Дарина Дмитрівна віддала якомусь панові цю машину в повне користування, а він за це мав її раз чи два на місяць завезти, куди було потрібно. Часами це випрошування шофера поїхати кудись годі було витримати. Шофер вередував, що не може, або що мас відвезти жінчину родину на село, а звідти пообіцяв привезти ще когось... Мала дивовижні нерви і терпіла.

Другою великою проблемою була дача. Вона була ще невикінченою, мала два поверхи. На першому поверсі було три кімнати й кухня, а перед входом —  величезна веранда, на котрій збирались гості і відбувались найрізноманітніші зібрання. На другому поверсі було аж чотири кімнати. Туди їй сусіди поназношували сіно і вона пропонувала гостям спати на ньому. Називала це сільською ідилією. До програми цієї сільської ідилії ще входило свіже молоко. Варити не варила, а ходила їсти до столівки чи харчевні, які в Дорі провадило декілька жінок. Гості ахали і охали від тої ідилії, спали на сіні, але довго тут не затримувались, і, як правило, через два дні втікали. Сіно все-таки кусало, на обід та вечері доводилось йти далеко та ще й самому платити.

Наскільки пам’ятаю, найдовше в Дорі затримувалась якась пані з Івано-Франківська. Її привозили з соковитискувачками різних конструкцій, бутлями, слоїчками, марлями та різним причандаллям. Приїздила вона саме в ту пору, коли з дерев активно падали яблука. Найбільше було паперівок. Ті яблука потрібно було збирати в кошичок (не дай Боже, щоб рвати, бо Дарина Дмитрівна називала це варварством), принести на веранду, чемненько сісти на стілець, обібрати яблука зі шкірки і скласти у велику мидницю. Наступним етапом роботи було терти ці яблука і впихати у соковитискувач. Коли бутлі ставали повними, то вони ще відстоювались і відносились у пивницю. Жмихи збирали і відносили вниз до сусідів по дачі, щоб коровця мала що їсти. Дочка Яреми Ярина називала ці жмихи тортом для корови.

Опісля приїздила машина з Івано-Франківська і відвозила продукт нашої праці в це славне прикарпатське місто, а ми хоч би раз порядно попили того соку. Така вже була умова тої пані з Дариною Дмитрівною, що спочатку вона собі робить сік, а потім їй. Та коли приходила пора робити той сік нам, чогось завше виходило, що пані «діставала хворобу». Давав себе чути поліатрит, крутилась голова, з’являлася непереможна ностальгія за домом...

Аби будинок не залишати напризволяще, Дарина Дмитрівна вирішила верхній поверх про дати якимось добрим знайомим з Івано-Франківська, що викликало незадоволення Яреми і принесло чимало прикрих хвиль самій Дарині Дмитрівні.

У тих недокінчених кімнатах останніми часами любила сидіти мало не все літо. Коли я бачив, що починаю їй заважати, тоді із задоволенням зникав. Йшов на тиждень у гори, їхав на Тису в Рахів або в Косів. Потім приїздив, «мельдувався», що живий, і, як треба було, то залишався, а як ні —  то продовжував мандри далі. Їй було добре самій. Вставала вранці зі співом перших пташок, ходила по саду, толочучи траву, аби скупати ноги в росі, бо казала, що від того людина має здоров’я. «Ти подивись, Ромку,—  казала, —  понатягають індійці на себе дорогі матерії і шовки, а ходять босі. Видиш, аби мати контакт із землею». Ніколи не простуджувалась. Взимку ходила «з відкритим горлом», всі їй казали одягнути шалик, а вона сміялася.

Ходження по росі було для неї якимось ритуалом, і тривало доволі довго. Тоді приходила до хати, лягала на підлогу і починала писати. З собою мала портативну машинку, яку відразу по весіллю подарував їй чоловік Євген.

Тут, у Дорі, понаписувала свої знамениті листи батькові, матері, отому, якого називала Данком. Ніби прощалася з цим світом. Уникала зустрічей, засиджувалася вечорами на веранді допізна, зітхала. Часом починала розповідати якусь історію, переривала оповідь, починала плакати. Продовжувала писати свої «окрушини». Ці «Окрушини» вийшли окремим виданням 1969 року у видавництві «Радянський письменник». Часто якась з тих «окрушин» навіювала на неї цілі оберемки спогадів.

Читала якось одну з них, це було про те, що найбільше шкодує за літами молодості, бо вже ніколи не зможе причепити на рамено букетик ромену. Я спробував пожартувати і сказав, що може почепити і нічого дивного в тому не буде. Хоч зараз почепіть. Вона сумно похитала головою і відповіла, що рамена вже не ті. І все не те. Минулося. Вечори стали інші. Ночі. Світ.

І в тому всьому вже людина чується чужою. «Певно природа дуже мудра. Робить людину старою, хворою, аби легше було їй вступитись з того світу. Не мучитись»...

Дивовижно ідеалізувала свої дитячі роки, свою сім’ю, хоч я достеменно знав, що все це було ілюзіями на тему сім’ї. Вона сама твердила і сама вірила, що виросла в ідеальній сім’ї, де все було в чудовій гармонії: відносини батьків, батьків і дітей, односельців до її батьків. Оповідала про це вперто, багато разів, як старий анекдот. Часами здавалось, що вона тими оповідями ніби просить, аби їй повірити, що справді все так було, як вона каже.

Вона прагнула до ідеальної сім’ї, такої, «як в людей», до гармонії у людських стосунках, до порозуміння між своїми дітьми, до того, щоб діти розуміли її. Мріяла про сімейний затишок, спокій... Ніколи, ніде, нічого подібного в неї не було. Від того сильно страждала. Ліпила видуманий нею ідеал із скелець, але цього зробити не вдавалось. Скельця, зліплені нею, не тримались купи, розлітались і ще болючіше ранили і різали, ніж перед тим. Відчувала, що життя минуло, забравши з собою все, що було їй дорогим, а тільки полишило одну втіху —  ілюзію. І вона повірила в неї.

В останні роки всюди, де, як би й сама сказала, чи треба того було робити, чи ні, починала згадувати про свого чоловіка. З її розповідей це був не звичайний чоловік, а якийсь теперішній екранний Рембо. На своєму 75-літтю, тримаючи в руках нерозлучну торбину-редикюль з поламаним замком, вона зі сцени театру Марії Заньковецької вдалась у спогади. Всі вони крутились навколо Євгена. Твердила, що не було такого виду спорту, де б не був чемпіоном. Він був загартований, виспортуваний, сміливий, героїчний, вродливий, вирозумілий. Ах, як було добре з ним. Навіть сьогодні чую його лікоть. Якби ви всі знали який він... Як прикро, що він сьогодні не зі мною, не ділить моєї радості, нема його в цьому залі.»

Всі знали, що її чоловіка як заложника розстріляли німці. Знали, що їй самій довелось втікати з дітьми і переховуватись між людьми. Багатьох дивувала підтримка її Сидором Ковпаком. Знали, що саме він був ініціатором того, щоб Ірину Вільде 1948 року вибрати депутатом Верховної Ради УРСР, нагородити орденом Трудового Червоного Прапора. Дехто від того знайомства скреготів зубами, бо не міг вкусити її або запроторити в Сибір, та мусив слухняно і смиренно кланятись перед нею; дехто ж продовжував сіяти далі по Львову чутки і оповіді про зрадництво Ірини Вільде, її прислужництво комуністам та «москалям». Тих, хто знав її, обов’язково якась «добра» душа попереджувала» будь обережним, хіба не знаєш, хто така Вільде...

Так, це правда. Ірина Вільде і її чоловік Євген Полотнюк дуже добре знали Сидора Ковпака. Знали ще з тих часів, коли з партизанською армією з Кам’янко-Бузького району зробив свій відомий карпатський рейд і зупинився у тих місцях, що належали до маєтностей митрополита Андрея Шептицького. В тих лісах працював лісничим Євген Полотнюк. Зрештою, чомусь так завжди виходило, що в митрополичих лісах у різний час на посадах лісників працювали завжди керівники національно-визвольних змагань. Перед Євгеном Полотнюком лісничим працював Андрій Мельник, який замінив на посту організатора УВО та ОУН Євгена Коновальця.

Даремно Ірина Вільде вважала, що більшовики так і повірили в «чисте» минуле її чоловіка, де найбільшим доказом мало бути те, що його розстріляли німці. Справа в тому, що зі встановленням більшовицької влади на окупованій території Західної України НКВС створило групу «дослідників», які почали пильно вивчати польські архіви, особливо судові, і на їх основі складати картотеки людей, причетних до визвольної боротьби. В ті картотеки вносились члени «Пласту», «Лугу», «Січей», «Соколів», «Маслосоюзу», «Народної Торгівлі». Особливу групу становили ті, що були членами «Просвіти», але найосновнішу —  ті, хто притягався польським судом до відповідальності за приналежність до заборонених ОУН та УВО. Матеріалів, звичайно, було море, і вивчити їх було не такою легкою справою, поскільки до тої роботи «местных» кадрів залучати було заборонено, а грамотних спеціалістів серед визволителів було небагато. Багато з тодішніх керівників, що приїхали в Галичину вчити її культури, були такі, що вміли під писатися і мали так звану «домашню науку» чи «домашнее воспитание», або з кількома початковими класами. Польська, німецька мова архівів, часто й латинська для них були недоступними, а тому розбір документів і складання повних списків тягнулися довго. Перша картка на Ірину Вільде, як «буржуазную националистку» була складена, коли ця «буржуазна націоналістка» відбула своє депутатство у Верховній Раді УРСР. Водночас було заведено «дело» на її чоловіка Євгена-Володимира (мав подвійне ім’я). Про приналежність, його до УВО радянські специ дізнались від інформаторів польської служби безпеки. В тому «деле» було вказано, що вищезгаданий Євген-Володимир Полотнюк з 1925 року входив у верховне командування «Пласту», за що 14.07.1926 року був притягнений до судової відповідальності. До відповідальності був притягнений за роботу в «Пласті» і його брат Платон, про якого повідомлялось, що він народився 21 травня 1908 року в селі Черніїв Тисьменицького району. Це відповідало дійсності, бо метрична книга, де зафіксовано народження Платона збереглась (актовий запис № 49, від 7.06.1908 р.). З цього акту відомо, що мав Платон ще й друге ім’я—  Іван.

 

 

Сьогоднішній «компромат» на Євгена-Володимира Полотнюка зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІА України). Зокрема: фонд 78-589, опис 1, справа 867, 904 та 136. На Платона-Івана: фонд 371, опис 1, справа 119, де на аркуші 57 подана на нього характеристика, як члена УВО, а окрім того велику інформацію можна почерпнути зі справи 84 (арк. 1— 3) цього ж фонду та із фонду 78 (секретного), опис 1, справа 904.

В банк пам’яті про українських буржуазних націоналістів потрапив ще їх брат Ярослав (фонд 3712, опис 1, справа 84), Полотнюк Осип (фонд 235, опис 1, справа 21, де зазначена на віть така деталь, що 26.01.1916 р. він був рекрутом Українських Січових Стрільців) та Полотнюк Петро (фонд 371, опис 1, справа 119).

Навіть з того видно, що Полотнюки були людьми, для яких доля України була небайдужою, і вони боролись за майбутню волю України. Даремні були ілюзії Дарини Дмитрівни, що про минуле її чоловіка НВКС нічого не знає і думає, що він поштивий трудяга, який працював «при лісі» і от загинув як жертва режиму, чи жертва окупації.

Аналогічну картотеку вели й «польські дослідники». В їх руках опинився чималий за обсягом архів Армії Крайової, внаслідок діяльності якої на західній Україні було вбито десятки тисяч українців, а в часи горезвісної офіційної «Вісли» знищено й знесено з лиця землі сотні українських сіл, а майно українських родин було захоплено поляками. АК вважала, що з наступом більшовиків та розгромом німців на території Західної України буде знову Польща, а тому активно воювала проти українського підпілля не тільки в роки німецької окупації, а ще й задовго до того. На окремих членів українських визвольних змагань збиралась інформація, а на основі тієї інформації відбувалось знищення тієї людини. Найбільш ходовим методом знищення українських повстанців були доноси поляків німецькій комендатурі, яка відразу й приймала рішення, що зробити з тим, на кого був донос. Користуючись приватною інформацією, можу ствердно сказати, що Євген Полотнюк в архіві АК займає чимале місце, і він належав до тих особливо небезпечних осіб, які мали бути у найближчий час знищені. В характеристиці на нього в польських архівах зазначалось, що він, користуючись своєю посадою лісничого, має можливість широкого спілкування з людьми і веде широким фронтом агітацію проти поляків. Звільнити з роботи Євгена Полотнюка було неможливо, бо перебував він не на державній роботі, а на приватній, а туди вже польські шовіністи мали закороткі руки і змушені були терпіти та чекати вигідного моменту.

Євген Полотнюк та його брат Платон, як це випливає з монографії «Євген Коновалець та його доба», виданій у Мюнхені 1974 року, тобто ще за життя Ірини Вільде, належали взагалі до людей, які організовували УВО на Покутті. Зокрема, зазначає це в даній книзі Михайло Бажанський, описуючи одну з нарад. «На цій нараді (осінь 1926 р., м. Станіславів),—  пише він,—  я зустрів нову активну людину —  Платона Полотнюка, нового для мене члена підпілля. Понурого, непривітного та трохи хаотичного. Але незвичайно бойового, бо все він бавився своїм бравнінгом, на кожен стук у двері його витягав. По нараді щастя хотіло, щоб я випадково запізнався з його братом, якого звали «Ойгеном». Він дуже критично ставився до праці і планів свого брата Платона. «Ойген» робив гарне враження і мав великий вплив на мене. Здається, до організації не належав. Він мене запізнав із справжнім членом УВО, з Іваном С., який роз’їздив тоді між Львовом і Станіславовом, як, мабуть, організаційний член УВО».

 Про братів Полотнюків Євгена та Платона, оповів у своїх спогадах «Моє життя», випущених 1991 року в Лондоні, відомий український адвокат від політичних справ Степан Шухевич. Виявляється, Платон Полотнюк працював у групі, яка ліквідовувала донощиків та зрадників. У поле зору поліції Платон потрапив після вбивства провокатора та поліцейського шпигуна Михайла Гука, який колись був в УГА. Платона Полотнюка було заарештовано, його допитували і врешті справу мали віддати в суд. Загрожувало йому 15 років позбавлення волі. Тоді Євген Полотнюк звернувся за допомогою до адвоката Степана Шухевича і той, як кажуть, витягнув його з тюрми. Платон Полотнюк після цього випадку був переведений на інші терени, довший час був у Данцігу (Гданську) в Польщі, а відтак сліди за ним загубились і доля його невідома. Є припущення, що був він вбитий поліцією.

Справа про братів Полотнюків довго не переставала обговорюватись у зв’язку з нападом на пошту по вулиці Глибокій у Львові, однак вина братів не була доведена.

С. Шухевич у тій же ж книжці зауважує, що «обидва Полотнюки походили десь з околиць Бібрки і були дуже гарні і характерні хлопці».

Стефан Шухевич мав рацію, Дуже гарні і характерні були хлопці родом з околиць Бібрки, а точніше з села Підмонастиря, яке як адміністративна одиниця на той час належало до Бібрського повіту, а як деканальна, тобто церковна,—  до Вибранівського.

Народився Євген-Володимир Полотнюк саме в цьому селі 10 березня 1906 року (ЦДІА України, м. Львів, фонд 201, опис 4а, справа 7020, 117арк. 99). Батьківський будинок, де народився, мав конскрипційний номер 18. Батько —  Василь Полотнюк, син Івана Полотнюка та Марії Муж, селянин з села Клюсова, Сокальського повіту. Мати —  Анна Полотнюк, дочка Петра Ясінчука і Марії Туркули, селян з села Білобожниці, Чортківського повіту. З документів, які збереглися, відомо, що батьки, Василь Полотнюк та Анна Ясінчук, одружилися 21 травня 1895 року в селі Білобожниці, що за теперішнім територіальним поділом належить Чортківському району Тернопільської області. Фактично Василь Полотнюк, який працював на залізниці, пішов у зяті до Білобожниці. Село не дуже далеко від міста, а тамтешніх селян називали «цибульниками», бо еони споконвіку, так би мовити, вправлялись у вирощуванні цього овоча і жили з цього. Торгувати самі не торгували, бо перед вибиранням цибулі з усієї Галичини з’їздились єврейські купці і закуповували урожай оптом. Батьки, а відповідно й сини, мали тут свою господарку і були приписані до цієї громади, хоч за характером праці батька їздили мало не по всій Галичині.

Найстаршим з братів у родині Полотнюків був Осип (Йосип), загинув бійцем УГА. Тільки наймолодший з братів Полотнюк помер своєю смертю. Інші ж склали життя на вівтар боротьби за волю України.

Ярослава врятувало те, що був вивезений на Сибір, там працював у копальнях золота, де й розшукала його Ірина Вільде. Просила повернутись до Львова, але Ярослав приїхати на батьківщину вже не зміг. Так і похований у чужій землі.

Батько Полотнюків, Василь Полотнюк, працював кондуктором на державній залізниці і мав дванадцяту рангу службову, що давало щомісячний заробіток в 480 золотих. Були це солідні гроші, більше, ніж у народного вчителя по десятьох роках важкої праці.

Робота, проте, мала й свої невигоди. Сьогодні пан кондуктор мав жити з такому місці, а завтра по службі його могли перевести в інше. Внаслідок цього ніде не можна було добре зогріти місця. На час народження Євгена-Володимира сім’я жила в Підмонастирі, а роком пізніше вже перебралась у село Черніїв коло Тисмениці під Станіславовом. Коли ж діти підросли, а до пенсії було не так уже й далеко, попросився пан кондуктор Василь Полотнюк, аби його перевели у Станіславів, де школи і діти зможуть ходити до гімназії. Прохання Василя Полотнюка керівництво задовільнило і він став працювати кондуктором на вокзалі в Станіславові.

Євген Полотнюк, як пише у своїй автобіографії (ДАЛО, фонд 27, опис 5, справа 18593), «початкову освіту здобув у школі загальній в Станіславові через чотири роки із перервою 14/15 р., бо в цім році через інвазію російську до школи не ходив».

До Станіславівської гімназії класичного типу з українською мовою навчання вступив 1917 року, однак в навчальному році 1919/1920 змушений був у навчанні знову зробити перерву на цілий рік, бо захворів плямистим тифом. Вісім класів гімназії закінчив 1926 року, склавши екзамен зрілості 14 травня цього року.

13 вересня 1926 року він вносить прохання до Львівської політехніки, щоб його на основі поданих освітніх матрикуляцій зарахували на перший рік навчання на хімічному відділі. Його прохання було задоволене, і наказом по інституту від 19 жовтня 1926 року він став студентом. З його особової справи, яку він заповняв для деканату, можна дізнатись, що батьки в Станіславові жили на Двірцевій вулиці під номером 71. Займали покоїк і кухню, за що в місяць платили 45 золотих.

На першому курсі студент Євген Полотнюк замешкав у студентському гуртожитку, так званому Академічному Домі, що в будинку 21 по вулиці Супінського. Сьогодні в цьому будинку розмістився один з корпусів поліграфічного інституту, а вулиця носить ім’я Михайла Коцюбинського.

Навчання на хімічному відділі співпало із «розсекреченням» його участі в «Пласті». Водночас він працює і в УВО. Не було сумнівів, що й хімічний відділ Євген Полотнюк вибрав на вимогу друзів по організації. Потрібні були організації люди, які б вміли виготовляти вибухівку, запалювальні суміші, шифрувальні чорнила і все інше, необхідне для боротьби. Приналежність молодого хлопця до УВО поліції, очевидно, не вдалося довести, а в «Пласті» були майже всі школярі та учнівська молодь гімназій, тому Євгена Полотнюка відпустили. Інакше на цю справу подивились в інституті. На черговому екзамені з фізики Євген-Володимир отримує незадовільну оцінку. Відомо, що той екзамен він складав 15.06.1927 року і справа закрутилась так, що він зрозумів: в інституті, аби не мати опісля клопоту, вирішили, щоб він не навчався на хімічному відділі.

Євген-Володимир Полотнюк змушений був переписатись із хімічного відділу на «нешкідливий» рільничо-лісовий. З 13 вересня 1927 року він почав усе спочатку. Рік навчання на хімії не був зарахований.

Згідно чергової автобіографії та документів, які Євген-Володимир заповнює для деканату, можна дізнатись, що у вересні 1929 року він вже був сиротою. Померла мати Анна Ясінчук. Батько одружується вдруге. Його дружина Софія, також вдова, привела у дім ще двоє дітей: дочку Станіславу і дочку Стефанію. Крім них вдома ще є рідна сестра Євгена-Володимира, Ольга. Їм у 1930 році було 11 років, тобто вона була 1919 року народження. Таким чином на свою заробітну платню батько утримував п’ятеро дітей: Євгена-Володимира, Платона-Івана, дочку Ольгу, пасербиць Станіславу, якій 1930 року виповнилось 16 років, та Стефанію. Окрім того, була ще дружина Софія, яка, як і кожна жінка працюючого чоловіка, не працювала, а займалась хатою. Батько надалі продовжує працювати кондуктором, його заробітна платня 420 злотих, живе сім’я на Двірцевій, 71, де займає покоїк і кухню, за котрі платять 45 злотих. Всі діти вчаться у школах, а пасербиця Стефанія ходить до вчительської семінарії, за що доводиться від батькової пенсії відраховувати щомісяця ще 45 злотих.

Для того, щоб вчитись, Євгенові доводиться підробляти. Окрім того він просить Сенат політехнічного інституту увільнити його від оплати за навчання. Сенат вимагає свідоцтва убогості, і Євген кожного року приносить його, а водночас змушений писати при цьому чергове прохання з описом свого матеріального становища. З тих прохань відомо, що 1932 року батько вийшов на пенсію, якої йому дали 232 злотих, що катастрофічно відбилось на становищі сім’ї,—  вона ледве могла звести кінці з кінцями навіть тоді, коли батько отримував 420 злотих. Євген Полотнюк змушений вдатись до крайнього заходу і виєднує для себе стипендію в розмірі  150 злотих щомісяця, а водночас дає розписку про те, що коли тільки стане до роботи, то ті гроші поверне.

Навчання на лісничому факультеті Євген Полотнюк розпочав украй невдало. Рік довелося прохворіти, а тому студії розпочав у 1928 році. Другий навчальний рік, 1929/30 був без особливих пригод. Спокійним був і 1930/31 навчальний рік. Увесь цей час він проживає в Академічному домі. В цьому ж Академічному Домі в 1930/1931 навчальному році замешкує і студентка гуманітарного факультету Львівського університету Дарія Макогон.

Євгена Полотнюка в гуртожитку знали всі. Спортсмен. Вже третій рік, як виграє на студентських змаганнях біг на сто метрів. Має дивну звичку тренуватись по Цитаделі, яка прилягає до Академічного Дому, та болотах ще не дуже впорядкованої вулиці Пелчинського.

Академічний дім якраз ніби закривав собою кінець вулиці, на якій був Національний музей фундації митрополита Андрея Шептицького. Студенти в неділю та свята можуть відвідувати його безкоштовно. Там в основному і відбувались побачення.

1930 року Ірина Вільде не допускається до складення сесії. Її запідозрюють у співпраці з українським підпіллям і найперше —  у співпраці з УВО.

Галичина виступала суцільним фронтом проти окупації її Польщею. Перед вело студентство. Воно складало майже основні сили українського підпілля. Уряд Пілсудського змушений був вводити дуже жорстокі санкції за будь-який супротив режимові. У відповідь по краю почалися підпали польських маєтків, вбивства відомих діячів політики та громадського життя. Вбивство в Бібрці Крайового провідника Головінського наелектризувало суспільство.

Кожної осені в Стрийському парку відбувалось відкриття «Східних Торгів». Підготовка починалась ще з весни. Нараз польські часописи розтрубили по всьому краю сенсаційну новину —  арешт чотирьох молодих хлопців-українців, які намагались спалити горезвісну Рацлавицьку Панораму. Як завжди, польські часописи підняли страшенний вереск, проклинаючи українців на чому світ стоїть, мовляв, вони варвари і некультурні, і взагалі такі, яким не місце в цивілізованому суспільстві, а тому не буде в Бога гріха, якщо їх просто винищити.

Це вже було занадто. Дарія Макогон також не могла того терпіти. Серед студентів були донощики. Студентка Макогон Дарія змушена була розпрощатись з наукою та університетом. Могла подякувати Богові, що не була заарештована. Один з арештованих був хлопець на прізвище Бойко. Він підробляв тим, що розповсюджував жіночі часописи, співпрацював з Союзом Українок.

Дарія Макогон починала писати і слала свої писання до жіночих часописів, таємно від своїх друзів.

Тепер змушена повернутись до батьків. На вулицю Потічну, 6.

Останній рік навчання Євгена припадає на 1931/1932 навчальний рік. Далі йшла дипломна робота. Він виїздить у село Милятичі на лісництво, де робить спостереження, які й склали основу дипломної роботи, котру успішно захистив та склав загальний екзамен 9 лютого 1934 року, отримавши кваліфікацію лісового інженера. 10 листопада 1934 року він отримує крім того ще й міжнародний диплом лісового інженера, який без нострифікації давав йому право на роботу в Європі.

Заповнюючи дані для одержання цього диплому, Євген-Володимир Полотнюк в графі про сімейне становище написав, що одружений.

Слава Богу, що після Університету не довелося довго сидіти на шиї у батьків, бо Євгенові товариші допомогли знайти їй місце гувернантки однієї молодої дівчини в Перемишлянськім повіті. Розповідала опісля Дарина Дмитрівна, що тієї дівчини не треба було вчити, бо вона в певних справах могла іншим давати уроки... Зрозуміло, що навчання довго не тривало. Відтак знову батьківський дім і Коломия, Олена Кісілевська і журнал «Жіноча Доля».

Вільде розповідала: у той час до правил доброго тону належало зробити власноручно якийсь подарунок. Одні вишивали розкішні сорочки, ткали пояси, робили з «пацьорків» пасочки для годинників і всілякі дива. Вона того всього не вміла, окрім в’язання. Нареченому вирішила ви в’язати шалик. Починала в’язати, казала, нормально. Ширина шалика була десь 20 сантиметрів, а коли доплітала, то вже був той шалик «широкий, як спідниця». Проте Євген тим шаликом дуже тішився і завжди намагався одягти його на якусь важливу і показну імпрезу...

Про своїх братів Ірина Вільде ніколи нікому нічого не розповідала і тримала це в глибокій таємниці. Проте, якщо для загалу це й справді були таємниці, то тільки не для «недремного» ока КДБ. Братів було двоє: старший Орест та молодший Борис. Обидва народилися в Чернівцях, як і Дарина Дмитрівна. Ніхто нічого ніколи не чув про Ореста. В документах зазначалось, що був підозрюваний у тяжких кримінальних злочинах проти Польщі, підозрювався в українському підпіллі і його бойових групах, але заарештовувати його не вдалося, позаяк утік у Німеччину, де за ним і слід пропав.

Про Бориса інформація значно більша. Він служив у відомій дивізії СС «Галичина». Один з небагатьох, хто вирвався з Бродівського котла. Був одружений з рідною сестрою відомого українського художника Зеновія Кецала Іванною. Жили вони в Добрівлянах, що на Дрогобиччині. Пізніші дані про Бориса Макогона суперечливі. Одні стверджують, що він осів у Італії, інші —  що виїхав за океан.

Це була також одна з найбільших таємниць Ірини Вільде. Ніхто не знав, чому так приятелюють Ірина Вільде та Зеновій Кецало і чому так багато вдома у Ірини Вільде ліногравюр цього художника.

Великою таємницею було й те, що батько Дарини Дмитрівни Дмитро Макогон був колись у Січових Стрільцях відомим стрілецьким поетом. Якщо її запитували про батька, то вона оповідала, що писав в основному про життя дітей, школи, проблеми вчительства. Зберегла декілька його фотографій ще з часів служби в австрійській армії, а відтак в УГА. Ту фотографію берегла в дуже великій таємниці, і коли починала щось шукати після моїх «порядків», то найперше кидалася за пасмом маминого волосся і тією фотографією.

Вже тоді, коли пам’ять зовсім зрадила їй і вона не розпізнавала людей, я побачив, як тримала цю фотографію з батьком. Внизу було написано кульковою ручкою: «Цей чоловік з вусами і усмішкою —  мій тато»...

Мала ще маленьку збірку його оповідань «Проти филі» 1914 року видання. Ще кілька його краваток, фотографію з пізніших літ —  і більш нічого.

Про батькових родичів не згадувала, хіба що про свого діда Якова, який любив заглядати до чарки, але от прийшли на села «Братства тверезості», позакладувані Сильвестром Сембратовичем, Львівським митрополитом, і всі селяни по наших селах на Євангелії присягали, що не будуть більше пити. Присягнув і Яків, а вдома гірко-гірко плакав, ходив до священика питатись, чи хоч медовий настій можна пити, але, отримавши негативну відповідь, кинув пити і так у тверезості й помер. І дивувалося все село, що мав старий Яків слово і дотримав його.

Жодних рукописів, листів, фотографій по смерті батька не збереглося. Тільки в бібліотеках ще можна надибати збірку віршів Дмитра Макогона «Мужицькі ідилії» (1907 р.), збірки оповідань «Шкільні образки» та «Учительські гаразди» (обидві 1911 р.) та «По наших селах» (1914 р.).

Лише 28 жовтня 1966 року в обласній Івано-Франківській газеті «Прикарпатська правда» вона надрукувала «Спогад про батька» до 85-річчя від дня його народження та відомий лист батькові, який під назвою «Татові» цього ж року і того ж дня, 28 жовтня, що й «Прикарпатська правда», надрукувала «Літературна Україна».

Спочатку померла мати, жінка мужня і вольова. Потім батько. Не хотіли перебиратись до Львова, до дочки. Так і сиділи у Івано-Франківську по вулиці Потічній, 6. Це був їх власний будинок, який шкільний вчитель збудував собі, коли 1923 року повернувся з Буковини в Галичину.

Після смерті дружини жив сам. Важко повірити, але це факт, його доглядала пані Слава Антонович. Вона була в повстанському загоні, впіймали її зі зброєю в руках, а тому дали 25 років, які відсиділа, кажучи тюремною мовою, від дзвінка до дзвінка. Знущання над нею, побої тюремної адміністрації відбились на її здоров’ї і вона вийшла з тюрми вже інвалідом. Я не знаю яким чином, але після тюрми пані Слава опинилась на квартирі Ірини Вільде «на посаді» домогосподарки. Однак дуже швидко виїхала в Івано-Франківськ на Потічну, 6.

Коли ми приїздили до цього будинку, то Дарина Дмитрівна починала плакати ще метрів за сто від нього, щойно з-за повороту дороги можна було вгледіти його дах. Навколо зелень. Здебільшого вишні. Дивовижна охайність у всьому, чистота і спокій.

По смерті батьків Дарина Дмитрівна змушена була продати будинок. Для пані Слави знайшла роботу вихователькою дитячого садочку, подбала про помешкання. Та мала пані Слава ще родину, і коли мова зайшла про нове помешкання, то віддала його братові. Сама залишилась жити у хаті, що біля залізничного насипу та мосту, під який проїжджають на вулицю Гагаріна.

Одного дня пані Слава Антонович зустріла на вокзалі дев’яносторічну Ольгу Дучимінську, яка приїхала з Чернівців, бо ніде було дітись, і взяла її до себе. Там Ольга Дучимінська прожила до 105 років. Тільки зовсім недавно я відкрив для себе ще одну страшну на той час таємницю: Ярослава Антонович була двоюрідною сестрою Степана Бандери...

Батьки Ірини Вільде поховані в Івано-Франківську на цвинтарі, що неподалік від їх дому по вулиці Потічній, 6. Гарний білий пам’ятник. Згори вниз викладений смальтою вишиваний рушник.

Буковина і Чернівці —  це окремий розділ у житті Ірини Вільде, її велика любов, батьківщина і великий біль. Там почала навчання, а згодом мусила перервати і виїхати в Станіславів. Там навчалася в гімназії Українського Товариства Педагогічного (УТП). Мала ця гімназія, як і більшість українських, приватний характер, але «з правом прилюдності». Матуру, тобто випускні екзамени, склала в 1927 році і отримала свідоцтво зрілості 28 травня того ж року. Номер атестату—  18. Цього року їй не вдалося записатись «на університет», бо діяв закон обмеження («Ембарго») для українців. Їм, як і євреям, виділялось лише кілька місць у вузах. Прийнято її було тільки наступного, 1928 року. У картці «вступу» Дарія Макогон про себе подала наступні дані: «Народилась 5 травня 1907 року в Чернівцях, греко-католичка, рідна мова —  українська, підданство — польське. Батько —  Дмитро Макогон, приватний вчитель. Батьки живуть у Станіславові, вул. Потічна, 6. У Львові замешкала по вул. Вареньчика, 24». Дата зарахування її в університет —  13 грудня 1928 року. З інших даних, зокрема про приналежність до якихось товариств, написала, що належить тільки до «Академічної громади», куди вписувались усі студенти, бо то було для них щось на зразок позичкової каси і профспілки... Всі ці дані подано, як і слід було очікувати, польською мовою, так само як і особистий підпис —  «Дарія Макогон». (ДАЛО, фонд 26, опис 15, справа 753, арк. 20).

Навчання того часу в університеті велося по так званих трисеместрах, тобто тричі на рік складалася сесія. З тих, до кого Дарія Макогон записалась на виклади, варто згадати прекрасного спеціаліста Яна Яніва, який читав курс апокрифів та пам’яток старожитностей (звичайно, пам’яток польських, бо України шановний професор так до кінця свого життя і не визнав). Ходила на виклади Адама Фішера, що читав етнографію. З інших викладачів цікавими були курси професорів Казиміра Твардовського, Михайла Вартенберга. Вони були добрими спеціалістами, але шаленими польськими шовіністами, а тому молодій дівчині, яка пройшла крізь пекло румунського шовінізму, нічого доброго дати не могли. Відвідувала лекції Дарія Макогон і сумнозвісного перекиньчика, вже старого діда сина священика, Евзебія Черкаського. Він читав загальну антропологію.

Перший рік навчання Дарія Макогон закінчила прекрасно. В її заліковій книжці, котру в ті часи звали «індексом», за номером 21406 були тільки відмінні оцінки, а тому вона була звільнена від половини податку за навчання.

Успішним був і наступний навчальний 1929/ 1930 рік (ДАЛО, фонд 26, опис 15, справа 757, арк. 11). Саме тоді вона перенеслась жити на вул. Супінського, в Академічний Дім. Записалась вона й на третій семестр (ДАЛО, фонд 26, опис 15, справа 761, арк. 11), але... Виявляється, що їй було відмовлено в послугах Академічного Дому і вона змушена була винаймати житло по вул. Хмельовського, 6.

Дарія Макогон під псевдонімом Ірина Вільде в українську літературу входила тріумфально. Неймовірну популярність, якої фактично не зазнавав ні один з тодішніх письменників, принесли їй «Метелики на шпильках», які друкувались у «Новій Хаті», починаючи від першого номера за 1935 аж до останнього. Ім’я Вільде вже й раніше було добре відоме за публікація ми в «Жіночій Долі» та «Малих друзях».

Опісля ця повість вийде у відомій бібліотеці «Діла» окремою книжкою. 1936 року в цій же ж бібліотеці виходить «Б’є восьма».

2 липня 1936 року народився первісток. Назвали його на честь героя «Гайдамаків» Яремою. Символічно. Місто народження —  Коломия.

Вона, ще вчора нікому незнана, яка бігала по містечку і на прожиття заробляла репетиторством, відразу стає відомою.

Їй відразу присуджують літературну премію львівського Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка. Щоправда —  другу, але першої не присвоюють нікому, хоч претенденти були серйозні. Успіх був неймовірний. Подумати тільки! Премію їй вручають саме у той час, коли в українській літературі безроздільно панує історична повість. Коли основною темою стає проблема —  чому була втрачена державність 1918 року? Критика навіть боїться щось сказати з приводу «Мазепи» Богдана Лепкого. Цей твір поза критикою, а проблеми, які підіймає, не має права критикувати ніхто. Це золотий вік української літератури, а водночас він співпадає з повною її емансипацією, а точніше з тим, що лідерні позиції займають жінки. Які імена! Чого варта тільки творчість Катрі Гриневичевої! Вона претендувала на премію своєю прекрасною історичною повістю «Шестикрилець». Хтось твердив, що якби Катря Гриневичева писала будь-якою іншою мовою, а не українською, то. вже давно була б Нобелівським лауреатом. Найцікавіше в тій історії те, що Катря Гриневичева (з дому Банах) до двадцяти років навіть не мала поняття про українську мову. Що вже говорити про іншу претендентку на цю премію Наталену Королеву! А якого європейського «штибу» тодішня критика Дарії Віконської! А попри все премію присуджують невідомій Ірині Вільде з Коломиї. Громадськість, котра завше шанувала патріотизм як найвищу цноту, вражена: як? Вона не написала ні рядочка на захист національної проблеми. В її творах ніде нема того, що має зараз бути основним! Скандал з премією набирає такого розмаху, що вона боїться навіть за цією преміюю приїхати до Львова і пише комітетові листа-подяку. І новий, ще більшого розміру скандал: жовторота письменниця, яка отримала премію, закликає письменників озирнутися навколо себе, подивитись на життя (вона прекрасно це втілить у своїй «Поемі життя»). Не треба вже тих скиглень, треба людям подавати охоти до життя і боротьби за нього!

На сторінках преси голос з цього приводу забирають поважні професори, критики, спеціалісти. Рідко хто стає на бік Дарії Макогон. Один тільки Михайло Рудницький називає її талант європейським.

Успіх у читача неймовірний. Її оповідь про прості людські клопоти, проблеми, звичайне негероїчне щоденне життя з його дрібницями, переживаннями близькі читачеві і вони її розуміють. Світ героїв Ірини Вільде інший, ніж світ героїв інших письменників. Вона дає прекрасне свідоцтво своїй епосі. Подібне вдається письменникові дуже рідко.

До лауреатки поспішає Ольга Дучимінська. Ах, вона мусить на хвилю перепросити пані Дучимінську, бо прийшов час покормити Ярему грудьми. Про свою зустріч з лауреаткою і своє захоплення нею, побаченим і почутим, Ольга Дучимінська, надзвичайно поважна письменниця, спішить розповісти на сторінках «Жіночої долі».

Твори Ірини Вільде читали всі. Не було в Галичині інтелігента, починаючи від поважних професорів та меценасів аж до гімназистів, який би не переймався проблемою покоління, пришпиленого, як метелики. Якщо можна було б порівняти її «Метелики...» з іншим видом мистецтва, то найбільше відповідників можна було б знайти в малярстві, а точніше в тому його напрямку, що зветься імпресіонізмом. Ще ніхто до Ірини Вільде не вніс у новітню літературу стільки світла, повітря, відчуття простору, як вона. Читаючи її твори, створювалось враження, що всі події крутяться довкола тебе і ти сам береш у них участь.

Вона була противником високого штучного штилю, який був поширеним тоді в літературі, до речі, за який не раз у пресі критикували Ольгу Дучимінську. В неї було все просто. Стоять дерева. Падає дощ. Одна половина стовбура сіра, а друга чорна від дощу... І ніде ні рядочка порівняння, як би цього вимагалось. Ну хоч би порівняти, що та друга половина чорна, як ніч. Вона не робила цього. Тому її відступи, які прийнято називати ліричними, дивовижно прості, легкі, зрозумілі. Так само просто й звичайно вона, пишучи свій твір, залишала по собі грандіозний документ часу. Нема в нашій літературі твору, у якому б так гранично ясно і чітко було показано щоденну, щогодинну наругу над українцем. Механізм тої наруги і врешті народження грандіозного опору. Цього відчуття ажніяк не могла викликати через багато причин історична повість, яка тоді безроздільно панувала в літературі.

Вільде була одкровенням нового покоління. Воно вірило їй.

Вона даремно переконує всіх, що основне літературне зацікавлення її лежить у сучаснім житті і вона не хоче писати заангажованих творів. Так, література не повинна бути заангажованою. Вільде декларує, що не належить до жодної з тодішніх партій, а також угрупувань. З праці в часописі «Жіноча доля» видно, що для оцінки вартості художнього твору вона ажніяк не кладе ідеологічного принципу, а кладе принцип естетичний. Достатньо прочитати тодішні її рецензії на нові збірки та окремі поезії Богдана-Ігоря Антонича, Олександра Олеся... Ніхто тоді, саме тоді, коли її звинувачували, що вона байдужа до національної тематики, до боротьби народу, не підозрював, що в неї одна за одною пишуться розділи майбутнього роману «Сестри Річинські». Це вже пізніше, коли роман буде опубліковано, коли вона буде за нього нагороджена Державною премією України ім. Т. Шевченка, створиться враження, що роман історичний, тобто такий, який написаний з перспективи часу, коли історія розставила свої акценти, сказала, хто мав рацію, а хто ні. Ні. Ні, вона писала свої «Сестри Річинські» не в історичній перспективі, а в самому вирі подій.

Вона боялась друкувати цей роман, який був готовий уже наприкінці 1937 року. Боялась, бо їй здавалось, що в основних героях люди впізнають себе. Одне слово,—  розповідала вона вже пізніше,—  найбільше боялася жінки, котра стала прототипом однієї з сестер, а її родина —  прообразом родини Аркадія Річинського. Дійшло до того, що коли вже роман був опублікований, то вона уникала на вулиці зустрічі з нею. Але скільки б шнурочкові не витися, а приходить і тому кінець: одного разу вони таки зустрілись. Вона, Ірина Вільде, і прототип Зоні Річинської, жінка, яку звали Ольгою. Вони розплакались, розцілувались і пані Ольга радила продовжити писати роман, бо багато фактів ще не увійшло на сторінки роману.

Це неправда, що профспілкову та комуні стичну тематику їй нав’язали опісля. Вона вже була на сторінках роману. Були на сторінках роману й ті, кого пізніше охрестили буржуазними націоналістами. Був їх лідер. Керував підпільниками і був на послугах польської поліції, а водночас був сином греко-католицького священика, який вважався проводирем Коломийської округи.

Об’єктивність молодої Ірини Вільде просто вражаюча. Їй не можна закинути якусь надуманість, штучність, антиісторичну тенденцію в оцінці національно-визвольного руху ОУН. Достатньо зануритись у тодішню вже не польську, а українську пресу, особливо в ту суперечку, яка виникла між редакцією «Нового часу» та відомим політичним діячем, який був одним з тих, хто очолив Листопадовий зрив, внаслідок якого була створена Західно-Українська Народна Республіка, опісля відомим послом Дмитром Паліївим з приводу нападу бойовиків українського підпілля на пошту в Городку та польовий суд над Василем Біласом і Дмитром Данилишиним.

Паралельно з роботою над «Сестрами Річинськими» писались «Повнолітні діти», як третя, завершальна частина циклу «Метеликів на шпильках». Їй усе вдавалось. Вона була щаслива. Підростав Ярема. Чоловік купив нечувану річ —  портативну друкарську машинку. Вона мріє. Мріє побачити море. Велике й загадкове. Як колись мріяла побачити його Ольга Кобилянська. Одна з її товаришок, відома художниця, знаючи потаємну мрію Кобилянської, привезла їй у пляшці воду з моря. Ольга Кобилянська поставила її на нічному столику біля свого ліжка. Ця вода й досі в її меморіальному музеї у Чернівцях.

Побачити море Ірині Вільде вдалося вже тоді, коли була депутатом Верховної Ради УРСР. Ввечері сідала на поїзд, що їхав до моря, а вранці була вже на його березі. Потім поверталась. Море заворожувало її. Навіть гіпнотизувало.

Скористатись міжнародним дипломом лісового інженера Євгену-Володимиру так і не довелося. Став працювати в камеральних, тобто державних лісах у селі Страшевичах, що на Старосамбірщині. На початку 1939 року пана інженера повітовий староста кидає у відомий концентраційний табір Береза Картузька. За підозру в приналежності до ОУН. На цей час у концентраційний табір можна було кидати без суду. Просто пану старості здалося, що такий а такий чоловік небезпечний... Про цей факт Іри на Вільде ніде ніколи не згадувала. Про нього вже тепер розповіли ті, хто сидів разом з ним.

З Берези Картузької його звільнили вже радянські війська. Як спеціаліст, отримує роботу в Лелехівці, що на Яворівщині, поблизу Львова. Працює на посаді директора ліспромгоспу. Однак польський шовінізм не дрімає, і руками напівграмотної жінки з Лелехівки пише в НКВС донос на Євгена Полотнюка, що він свідомо переводить багато дерева у стружку при виготовленні дошок, і це в той час, коли дерево так необхідне Радянській Україні, зокрема Донбасу та іншим новобудовам п’ятирічки. Нехай пани з НКВС зроблять комісію і та перевірить діяльність директора.

Комісія була створена, а Євген Полотнюк від неї отримав заохочення, що економно веде лісозаготівлі і раціонально виготовляє дошки. Бо виявилось, що «в стружку» йде значно менше сировини, ніж це було передбачено відповідними стандартами.

І він, досвідчений підпільник, і вона, письменниця, не тікають перед приходом радянських визволителів. Дивовижно, що вони, прекрасно знаючи з ким мають справу, радіють. Радіють, що скинуте ненависне польське ярмо, яке душило, пригнічувало, добивало. Вони ще не скуштували нового життя. Окупант вдає з себе доброго рятівника, помічника, визволителя

21 січня 1940 року в «Літературній газеті», яка далеко пізніше стала «Літературною Україною», з’являється перший у нових умовах друкований твір Ірини Вільде. Оповідання називалось «Володко». Вся суть оповіді зводилась до того, що була в отого Володимира, Володком між людьми званого, велика мрія: він хотів стати шофером. Та не міг він ним стати за буржуазної Польщі, і не через те, що був затупий до техніки, чи йому там дві ліві руки росли —  ні Він був українець. Та от прийшло визволення, настало нове життя і мрія стала реальністю.

Про те, як чекали на визволення, пише Ірина Вільде і в нарисі «В карпатських горах», опублікованому «Радянською Україною» 10 вересня 1940 року.

Дивовижно, але в тих нарисах вона щира. Від неї струмує радість визволення і палка надія на краще. В її творах є щирість оповіді. Та щирість випромінюється і з оповідання «Товаришка Маня», яке друкує «Літературна газета» 10 вересня 1940 року. Довгі роки кравчиня Маня не може вийти заміж за безробітного Миколу, бо не хоче він, чоловік з гонором, сісти на утримання жінки. Так і мучились. І нема в цьому ні краплі брехні, підмальовування дійсності. Та тепер часи змінились. Микола отримав вперше в житті державну роботу і просить руку товаришки Мані... Боже, він ще сподівається, що тої за робітної платні буде достатньо для життя. Що все попереду буде гарним і безхмарним, хоч і запізніле те щастя... Дивовижним пафосом «воскресіння людини» віє і від оповідання «Орися», яке публікує «Література і мистецтво» в другому номері за 1940 рік. Однак захоплення починає втомлювати. Типово радянським соцреалістичним твором уже стає нарис «Двері навстіж», який 5 листопада 1940 року опублікувала «Літературна газета». Тематика проста: мучились люди під польською кормигою, дітей гнали від науки, таланти марнувались. Та от засіяла зірка і вже Василь у сільськогосподарському інституті вирощує новий сорт шпараг, а Ольга вчиться на лікарку в медичному інституті і лікує радянських людей, і буде вона справжнім лікарем, а не буржуазним, який думає про гроші від хворого.

1941 рік жодних коректив у тематику творів Ірини Вільде не вніс. Та ж осанна радянській владі, хоч навкруги вже купи трупів і опустілі від депортації села... Наругою на тому тлі виглядають дифірамби під назвою «Знайшла в твоїм серці людину», котрі 7 лютого 1941 року надрукувала «Літературна газета». Публікація цього дифірамбу має свою цікаву історію. В січні 1941 року Радянська Україна широко відзначала 50-ліття від дня народження та тридцятиліття письменницької діяльності Павла Тичини. З цієї нагоди 26 січня в Інституті літератури ім. Т. Шевченка відбулось урочисте засідання, а наступного дня указом Президії Верховної Ради УРСР Павло Григорович був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. 28 січня цю дату святкувала громадськість у залах Київської консерваторії, де відбувся грандіозний концерт на честь батька Сталіна зі згадкою, що такий могутній радянський талант, яким володіє Тичина, міг розвинутись тільки завдяки батькові Сталіну і всім батькам українського народу. Ця ж тема в наукових колах зазвучала 30 січня на сесії Академії Наук УРСР.

Справжнього Тичину з його «сторозтерзаним Києвом» мало хто знав. Зате знала саме ці твори Галичина. Його вірші часто можна було зустріти на сторінках тодішньої української галицької періодики, хоча критики ніколи не прощали йому вірнопідданості, а Донцов у «Віснику» за це буквально його розпинав. Проте ніхто з критиків ніколи не заперечував могутнього таланту поета.

На ювілей Тичини і пов’язані з ним помпезні торжества були запрошені і львівські письменники. Окрім того, напередодні ювілею Львівське видавництво «Вільна Україна» видало збірку вибраних творів Павла Тичини, вельми відмін них, звичайно, від «Сонячних кларнетів».

З київськими письменниками Ірина Вільде на той час мала можливість познайомитись і, зокрема, познайомилась вона з Максимом Рильським, який приїздив до Львова і запросив Ірину Вільде приїхати до нього в гості.

Центральні республіканські газети з нагоди приїзду на ювілей Тичини письменників із Західної України помістили дуже багато інформації, фотографій, а також дали можливість кожному з письменників висловитись з приводу того, що дала трудовому люду Галичини і їм особисто радянська влада.

Галичани були буквально вражені пишнотою прийому, його розмахом і... скільки грошей то все коштує... Вони вперше побачили, як вшановують письменника за його працю і, на превеликий жаль, сприйняли це не як «показуху», а як щирий акт.

Збереглась навіть унікальна фотографія з того часу, яку опублікувала 7 лютого 1941 року «Літературна газета». Крайній зліва Павло Тичина, а далі галичани: Петро Карманський, якому (а не Станіславові Людкевичу) належить відомий вислів, що «як прийшли москалі, то не було на то ради». Ол. Десняк, який був присланий з України допомогти галичанам організувати літературний журнал, С. Тудор, Ю. Пшибось, Є. Путрамент, Я. Галан, О. Гаврилюк, Я. Кондра, Адам Вонжик, Сруль Ашендроф, Й. Бомзе, С. Костецька, Т. Курпіта, М. Мельник, Ян Бжоза, Я. Цурковський, П. Козланюк, Ш. Перле, І. Вільде (молода, усміхнена із зачіскою a la Маріка Рок), Л. Пастернак. Серед письменників, що приїхали на торжества, тільки дві жінки —  Ірина Вільде та С. Костецька. І з усіх для України найбільш відомою є Ірина Вільде. Напередодні у видавництві «Радянський письменник» вийшла її повість «Б’є восьма». Тираж масовий, 294 сторінки.

Як вдячність за прийом і була написана нею стаття «Знайшла в твоїм серці людину». Вона, та й усі письменники з Галичини, реверансно розкланювались і дякували за турботу Комуністичній партії, радянському уряду, а насамперед батькові Сталіну та батькові українського народу в особі першого секретаря ЦК КП(б) тов. Хрущову.

У Києві Ірина Вільде відвідала Максима Тадейовича Рильського на його квартирі. Була вражена тим, що з жінкою та дітьми він розмовляє російською мовою. З нею —  українською. Запитала чому. Відповів, що незабаром прийде час і їх навчать так само до дітей і людей говорити братньою мовою російського народу. На пам’ять про відвідини подарував фарфорову тарілку, розписану відомою народною художницею М. Глущенко. Всередині тарілки —  фотографічний портрет письменника. Ця тарілка довгі роки зберігалась у домі Ірини Вільде. Коли був організований музей М. Рильського у Києві, то вона передала цю тарілку музеєві, де й сьогодні вона експонується.

У її творах, що друкуються у цей час, щораз більше герої втрачають свою індивідуальність. Саме те, чим так вирізнялася творчість письменниці. Вони стають якимись схематичними, ходячими агітаторами. Захоплення уступає місце виразно відчутній тривозі.

Війна застає Ірину Вільде в Лелехівці. Чи була на тих відомих останніх передвоєнних зборах письменників у пізнішому Будинку вчителя, чи ні —  невідомо.

На початку війни та після проголошення уряду Ярослава Стецька Євгена Полотнюка запросив до себе член цього уряду Андрій П’ясецький. Були товаришами по навчанню. Євген між товаришами мав кличку «Ойген», а Андрій —  «Пік». Всі чогось вважали, що отримає Євген-Ойген підвищення по службі. Всі його товариші були зайняті державницькою роботою, займали високі пости або, принаймні, мали велику вагу в громадському та політичному житті. Ще в «Пласті», де належав до куреня «Лісові чорти», познайомився з Романом Шухевичем, пізніше головним командиром УПА, генералом Тарасом Чупринкою. Навіть на пам’ять разом сфотографувалися. По навчанню в політехніці знав і Степана Бандеру.

Ніякого підвищення не було. Євген Полотнюк отримав скерування на посаду надлісничого в митрополичі дібри Андрея Шептицького в село Микуличин, Надвірнянського району. У місця, про котрі казали, що там сам чорт ногу зламає. Таке віддалене від світу місце, хоч було за відомим Яблуницьким перевалом та курортною місциною Яремче.

Невдовзі по призначенню Євгена Полотнюка на роботу в тутешні ліси з усіх кінців краю почали пробиратись, ховаючись від стороннього ока, українські повстанці. В дебрах діяла школа для підготовки середньої ланки командного складу бійців УПА.

Чи знала Ірина Вільде, для чого поїхала сюди з чоловіком? Він нічого перед нею не приховував. Не розраджувала його, не твердила, що треба вважати на дитину. Зрештою, дитину віддали батькам.

Знала, що готував для школи базу навчання, житло, бункери, землянки, робив запаси їжі. На будівництво було потрачено багато дерева.

Все-таки не встерігся від очей польських шовіністів. Донос робив Франек Мали. Німці виявили криївки, що належали повстанцям. Запитали, хто дав дошки. Євген Полотнюк заперечив будь-яку свою причетність до справи. Звідки взяли цвяхи? Цвяхи виявились міченими. Німецькими. Однак справу якось вдалось зам’яти, бо викликаний спеціаліст не підтвердив, що цвяхи німецькі і були видані панові надлісничому.

Окрім усього, з наказу верховного командування УПА Євген Полотнюк був одним із учасників операції «Буря», пов’язаної з рейдом Сидора Ковпака. Суть тієї операції полягала в тому, що Сталін визнавав територію Західної України підконтрольною УПА і був проти того, щоб після відступу німців ця територія стала польською. Одночасно Сталін визнавав можливою співпрацю з УПА по винищуванню німців, як основних ворогів. Таким чином, партизани Ковпака опинились у Яремчі та його тамтешніх околицях. Так і познайомились з Сидором Ковпаком. Який був фінал «дружби» між радянськими партизанами та УПА —  відомо. Нещодавно про це розповіло декілька газет, посилаючись на документи та розповіді тодішніх високопоставлених осіб.

Згідно інформації, яку на моє прохання зібрав у цій справі Петро Антонович, рідний брат пані Ярослави Антонович, про яку вже була мова, Євген Полотнюк також забезпечував харчами партизанів Ковпака. І тут також не вдалось вберегтись від стороннього ока та провокацій. Одного дня хтось вирубав капусту на городі. Хтось зауважив, що зробили це німці або принаймні люди в німецькій формі. Відразу було доповіджено в німецьку комендатуру, що капусту лісничий Полотнюк віддав партизанам. Приїхали дві машини солдатів. Євгена Полотнюка було заарештовано.

Нещодавно у другій книзі за 1994 рік часопису «Український ліс» відомий дослідник руху УПА Григорій Дем’ян подав інформацію, що формальною причиною арешту Євгена Полотнюка була записка, яку знайшло гестапо в одного повстанця. В ній Євгена Полотнюка було названо надійною і своєю людиною. А тому його та інших «національно активних мешканців» Микуличина заарештовано, звинувачено в при належності до ОУН і піддано жорстоким тор турам.

У той же вечір, коли було заарештовано Є. Полотнюка, до хати Полотнюків зайшло двоє німецьких солдатів. Не з гестапо, а з вермахту. Спочатку говорили про те, про се, а тоді сказали Ірині Вільде, щоб негайно, зараз же втікала, бо за нею прийде гестапо. На руках у Ірини Вільде був син Максим, який народився 14 серпня 1942 року.

Вхопила на руки сина, друкарську портативну машинку, що на весілля подарував їй чоловік, роман «Сестри Річинські» та трохи дитячого одягу. Максим плакав, захлинаючись. Вийшла на дорогу, аби йти, і не знала куди. До неї підійшла дружина Олекси Мироняка Параска і забрала її до себе. Крім чоловіка, мала ще троє дітей. Розуміла, що у випадку, коли виявиться, що заховала Ірину Вільде, буде покарана. Можливо, розстрілом. Проте не боялась і переховувала. Як потім виявилось, Олекса Мироняк належав до УПА, був втаємничений у справи Євгена Полотнюка. Восени 1944 року його німці стратять. Саме він ці три дні, коли Ірина Вільде з сином сиділа в його хаті, нав’язав контакт з відповідними людьми і порадив, що має зробити Дарина Дмитрівна.

Того ж дня, коли отримала інструкції, виїхала «зайцем» до Станіславова. Була в поїзді облава. Можливо, що шукали її, хто знає...

У Станіславові згідно вказівки Миронюка, зайшла до комендатури, там пані Гахова, яка про все вже знала, виробила їй аусвайс —  паспорт на ім’я Макогон Дарії і радила їхати негайно до батьків.

30 жовтня 1943 року гестапо засудило Євгена Полотнюка, як і решту заарештованих, до смертної кари через розстріл. Однак смертний вирок було замінено на ув’язнення до першого вбивства на терені німця, тобто когось з німецьких солдатів.. Того ж дня по всьому терені було видано розпорядження бійцям УПА припинити будь-які вбивства. Був розроблений план визволення Євгена Полотнюка з тюрми, тим більше, що УПА вже відпрацювало цю методику вивільнення і частина людей, захоплених німцями, все-таки згодом була звільнена. Однак 26 листопада стався випадок, який перекреслив усі сподівання. Був убитий німець. Убив його Марко Деренчук, приналежність якого до УПА дуже сумнівна. Можливо, вбивство носило й провокаційний характер і було спеціально підлаштоване польськими бойовиками. Одне слово, їхала по залізниці дрезина і на 11 кілометрі за селом у напрямку Говерли Марко Деренчук відкрив по ній вогонь. Були це німці, які в бойових операціях не брали жодної участі, а використовувались для допоміжних робіт. У даному випадку вони були сторожами станції «Озірне». Вбитий виявився старшою людиною. При ньому було декілька галет, які Марко Деренчук забрав з собою, як бойовий трофей.

Про подальші події, які розвинулись після цього вбивства, розповів парох церкви у Ворохті о. М. Куницький у своїх спогадах, які були опубліковані у Вінніпезі 1990 року в книжці «В боротьбі за українську державу», випущену Світовою лігою українських політичних в’язнів під редакцією Михайла Марунчака (стор. 909).

Після вбивства, що сталось на 11 кілометрі у Ворохті, люди з навколишніх сіл чекали відповідної акції німців, а тому боялись виходити з своїх хат. 28 листопада 1943 року у Ворохту приїхала вантажівка з німецькими вояками. Почали зганяти людей з навколишніх хат, а також тих, що вийшли з церкви після недільної відправи. Всіх зганяли до вілли Маскотте. З місцевого тартака привезено п’ять стовпів, які взялись закопувати в землю хлопці-поляки. «Робили це з насолодою,—  пише у спогадах о. Куницький,—  що відзеркалювалось на їх обличчях і в їх рухах. Знали кого тут будуть тратити, бо з гестапівця ми перекидувались таки своїми словами». В Микуличині були твердо переконані, що напад був організований поляками...

Всі гадали, що зараз почнуть розстрілювати зігнаних людей. Приїхав головний кат з Станіславова Брандт. Він оголосив, що за вбивство вояка на 11 кв. від села, сьогодні буде розстріляно десять в’язнів станіславівської тюрми, які мали бути помилувані і невдовзі випущені на волю. Їх посадили в тюрму за те, що вони сприяли бандитам. Останніми так називали всіх, хто виступав проти німців і боровся з ними зброєю.

Демонстрацією до сказаного Брандтом було те, що відразу ж приїхала вантажівка. З неї по одному почали витягувати приречених. На кожного в’язня по двоє здоровенних німців. В’язні були тільки в білизні. Був дванадцятиступеневий мороз. Прив’язали до стовпів. «Були це молоді хлопці з ясним волоссям,—  згадував о. Куницький,—  але на обличчі страшенно схудлі. Чекали на приказ до розстрілу спокійно, зрівноважено». До кожного підходив священик і давав їм прощення перед смертю. Поляки голосно сміялись. Перед розстрілом крикнули: «Хай живе самостійна Україна. Геть з німця...»

Команда «вогонь»... недобитих дострілювали з револьверів. Потім відв’язували і відтягували вбік. Прийшла наступна п’ятірка. В ній отець Куницький пізнав знайомих. Серед них був інженер надлісничий з Ямної коло Делятина Іван Німчук, власник крамниці з Надвірної Микола Костик. Впізнавши священика, вони просили передати рідним, де їх розстріляли.

Розстріляних пороздягали догола, кинули на вантажівку і вивезли під Татарів, в урочище, яке називається Лазор.

Крім названих тоді ж були розстріляні Степан Бучко, Степан Дем’янчук, Панько Гайда, Юрій Лучко, Володимир Кіц та Євген Полотнюк. ...Вона вважала, що розстріляно її чоловіка в Станіславові. Скільки разів їздила попри Лазор, скільки разів тут зупинялась машиною... Микуличин чомусь обминала. Не любила сюди заїздити. Не любила про це роз повідати...

17 жовтня 1993 року по п’ятдесяти роках тієї трагедії в урочище прийшли люди. Присутній був і її син Ярема. З усіма необхідними в таких випадках урочистостями прах героїв з Лазора було перевезено в місто Надвірну і поховано у братній могилі.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.