Велика Рада ціріхського кантону приняла новий податковий закон, який обтя­жує не тільки нежонатих мужчин (як це вже передше завели в Італії), але теж не­заміжні жінки, а далі бездітні подружжя та бездітних вдовиць, вдівців і розведених. Мотивація закону каже, що наведені осо­би розпоряджають засобами понад мінімум існування, отже заведення нового податку їх надто не обтяжить. Женевський жіночий журнал „Мувеман Фемініст” завважує, що край, який керувався б такими засадами, дуже швидко попав би в комунізм. Споді­ваються, що ціріхські виборці, які скажуть у цій справі рішальне слово в квітні 1937 р., відкинуть цей закон.

До Зофії Налковської, яка була відома зі своєї надзвичайної ввічливості, хтось привів письменника-початківця з прізвищем Пєрнік[1].

− Я ­− Пєрнік, − представився гість.

− Та що Ви! − запротестувала пані дому всміхаючись. − Далеко Вам до нього!

Розказують нам, що в давніх часах після великого кохання залишалося зломане серце і зв’язана стрічкою пачечка листів. Сьогодні любовних листів уже не пишуть, а серця не ломляться…

Усе, що остається тепер з “великої любови”, це свідомість, що деякий час не можна буде слухати спокійно деякі ґрамофонні кружки. Нічо не є так до сліз сумне, як веселий Schlager, що пересяк пахощами споминів. А крім ґрамофонних кружків є ще один предмет, що затроює супокій сердець, які перейшли “велике кохання”. Це − телефон.

Телефон − це малий, демонічний ворог забуття і тихої резиґнації. Стоїть со­бі, такий невинний і діловий із вигляду і вдає, що ціла любовна історія, яка саме скінчилася, його не стосується.

(уривок з листа)

Сьогодні вечером, складаючи розрахунок мого мандрівничого життя, яке почалось ще змалку – бачу, що і мені вдалось зберегти небагато особистих цінних речей, з якими я ніколи не розлучалася:

гуцульську ляльку – дарунок українок по моїх відчитах в Галичині,

зшиток віршів Кобзаря

та врешті – дерев’яну різьблену мищину, на якій ще видно ось цей запис: «Чим хата богата – тим рада». Я не чула нічого більше звучного на мої вуха, більше українського та більше вражливого...»

(Взято з журналу «Наше життя» за травень 1977 року)

Це діється в парижському музею Лювру у відділі грецького мистецтва.

Кілька молодих жінок стоїть перед славною статуєю Венери й оглядає критичним зором цей клясичний правзір жіночої краси.

- І це має бути ідеальна краса?

- Дивіться тільки на цілі широкі бедра!

- Взагалі, що це за стать. І з заду і з переду за багато.

- Повинна піддатися енерґічній відтовщуючій курації!...

- А яка велика нога. З такою ногою неможливо гуляти черлєстона!...

- І литка фатально груба!... Гарно виглядалаби ця бо­гиня краси в короткій спідничці!...

- Ну, коротко кажучи, нема в неї жадної лінії і, якби зголосилася на якийсь конкурс краси, то її висміялиб.

Приклонниці сучасної лінії засміялися голосно, а марму­рова богиня споглядала на них з висоти свойого педесталу нерухома, мовчазна, байдужа. Хоч хто знає? Аджеж жінці хочби й камяній, ніколи не байдуже, як критикують її вроду.

Чаруюча головка - скаже фризіер.
***
Образ страшного зіпсуття – скаже тітка Фрузя.
***
Комплекс сексуальних проблемів — скаже психоаналітик.
***
Товариш і задушевний друг – скаже юнак.
***
Зовсім кепська господиня – скаже реакціонер.
***
Дорога! – скаже кавалір.
***
Найкрасший покупець – скаже торговець панчохами.
***
Нещастя мойого сина – скаже свекруха.
***
Осередок санаторії – скаже лікар.
***
Та сама, що й перед віками – скаже мудрець.
 
Нова Хата. – Січень 1926 р. – С. 4

• Вік наш – вік реклями. Деколи маю ніякове почу­вання – що не істнує нічого поза тим, про що пишуть газети та сповіщає радіо...

• Велика дис­пропорція, велика прірва між тим, що сучасна людина знає, а чим вона є.

• Загальне моральне зіпсуття щораз менше заохочує людину бути характерною. Характерні нині тільки диваки.

• Творець світу – анонімний. Тільки творчість Його свідчить про нього. Він сам – таємничо скритий в ній, або за нею.

• Перейматися високими думками і теоріями, а рівночасно занедбувати свою буденщину, витворює той розбрат мім ін­телектом і фізичним та чуттєвим життям, що робить людину такою половинчастою, негарною, нещасливою.

• Духові сили можуть бути одна­ково додатні в значінню будуючих складників життя, як і крайно відємні, деструктивні.

Текст польською мовою.

До Івана Франка прийшов раз один молодець зі зшитком поезій. Франко, був у доброму настрою, зазирнув у зшиток, дуже втішився виразним пись­мом і казав собі залишити рукопис. Яке було здивування молодого автора, коли два тижні пізніше побачив він у “Літературно-Науковому Віснику“ одну свою поезію! Хоча як тішив його та­кий дебют, одно мулило йому серце: із первісного тексту лишалось небагато. Франко таки добре “підправив” його до друку.

Іде до Франка дякувати. Франко знову приймав його дуже радо, завів із ним розмову та осмілив. Молодий поет нарешті зважується:

– Одно тільки мені прикро, що моє ім’я стоїть не над моєю поезією...

– Я вас розумію, молодий приятелю – відповідав з усмішкою Франко – але мені ще прикріше: я мушу свій текст додавати до вашого імени.

„Назустріч”, 1934, число 7, с. 6.