Він зображений у відомій автобіографічній повісті «Без коріння». Розповідаючи про своє навчання в Київському інституті шляхетних панянок, Наталена Королева згадує про своїх вчителів, співучениць, знайомих, серед яких не бракувало яскравих і непересічних особистостей, - і спогади ці дуже виразні, хоча, зі зрозумілих причин, доволі уривчасті. Подальша стаття має своєю метою дещо доповнити Наталенині описи.

Маруся і її місія

Мабуть, всі, що мають певне уявлення про українську літературу другої половини 19-го століття, чули про запеклу суперечку: хто ж є справжнім автором творів, підписаних псевдонімом Марко Вовчок – офіційний носій псевдоніма, Марія Маркович-Вілінська, її чоловік, Опанас Маркович, Пантелеймон Куліш чи ще хтось інший. Як почалася ця суперечка після появи «Народних оповідань», так і досі триває, не обійшла вона і того її твору, який став чи не найвідомішим у світі представленням української історії, хоча не дуже знаний в самій Україні (зацікавлені особи можуть прочитати статтю Ксенії Кебузинської «Українська Жанна Д'Арк: Адаптація "Марусі" П.-Ж. Етцелем»[1])

Існують дві центральні теми, що ними постійно оперують автори різних епох – це вічні теми любові та смерті (Eros i Tanatos). Любов – інтимне та глибоке почуття, спрямоване на іншу особистість, людську спільноту або ідею. Для зрозуміння своєрідності авторської концепції німецької письменниці Крісти Вольф можемо сформулювати наступну тезу: брак любові викликає страх, самотність та відчуження. “Все, що я зробила до цього часу, я назву творінням своєї любові…[1]”, проголошує Медея, героїня однойменного роману, яка була прозвана відьмою, братовбивцею і дітовбивцею у грецькій літературній творчості – у міфі. Кріста Вольф докладно проаналізувала історію зганьбленої та проклятої жінки, заперечивши стереотипні уявлення античних міфів: Медея не прагнула слави, влади, чи, зрештою, помсти, а хотіла любові та можливості виявити любов. Медея бажала здійснити свою заповітну мрію: довести, що любов сильніша від смерті.

(за романом “Верес” Марії Роджєвічувни)

Стаття написана польською мовою.

На українських весіллях, коли шлюбне дійство наближається до логічного фіналу – зняття нареченою віночка, – гості співають пісню, яка є своєрідним проводом дівчини в подружнє життя: «Горіла сосна, палала, / Під ней дівчина стояла, / Русяву косу чесала...». Очевидно, що пересічний слухач чи навіть виконавець цієї пісні не замислюється над її змістом, який при уважному і вдумливому прочитанні може відкрити перед нами несподівані перспективи глибинних, первісних уявлень про деякі аспекти статевих стосунків. Поки що припустимо, що ця шлюбна пісня є фрагментом, уламком прадавніх звичаїв, майже повністю стертих з народної пам’яті часом, зміною світогляду, вірувань.

У наших роздумах ми відштовхуватимемося від ситуації, коли дівчина стоїть під палаючою сосною і розчісує косу. Навіть якщо глянути на цей образ крізь призму фольклорної метафоричності, ситуація все-таки видається доволі нелогічною: чому дівчина не тікає, чому саме там, під деревом, що горить, вона чекає розвитку подій, чому сосна палає, а дівчина тим часом зайнята буденною, на перший погляд, справою?

Дослідження творчості Лесі Українки в контексті культурних цінностей і характерів дає змогу стверджувати, що питання співіснування людини і природи є важливою складовою культурного універсуму письменниці. Майстерність художнього опису глибоко пізнаваної природи в драмах Лесі Українки є продовженням притаманної їй техніки змалювання пейзажу, напрацьованої у поетичній творчості. В одному з листів до О. Кобилянської Леся писала:

Я дуже люблю пейзаж у літературі, і в нашій писемності мені його завжди бракувало[1].