Ті, що були "повнолітніми"-1

Ще двоє вчителів згадуються в романі з симпатією, хоча й цілком епізодично. це шкільний греко-католицький катехит Іван Луцький (в книзі отець Луців): «Навіть учитель релігії о. Луців однаково, як сорок років тому закінчує урок словами: «А тепер помолимося господу Богу, діти!»; та вчитель малювання, не названий автором по імені.

«Наступні два уроки — малювання. Єдині години, коли можна міняти безкарно місця. Учитель малювання, відомий у Чернівцях художник, займається тільки тими ученицями, які цікавляться цим предметом. Учениці ма­люють з довільних моделей.

«У нас, як в академії, — каже Стефа, яка і там була з батьком».

 

Вчителем малювання в четвертій гімназії був Євзебій Липецький, блискучий портретист з академічною осві­тою, автор найкращих прижиттєвих портретів Ольги Кобилянської. Один з них експонується у Чернівецько­му краєзнавчому музеї, хоча з далеких від мистецтва при­чин анонімно. Євзебій Липецький, що його ми бачимо на фотографії учениць четвертого класу, був умілим пе­дагогом і талановиті учні мали дуже добру нагоду розви­нути під його опікою свої художні здібності. Наприклад, дивлячись на виконані олівцем та олією картини Дарчиного однокласника, лікаря Івана Квасницького, художня освіта якого обмежилася гімназійними уроками, важко повірити, що мальовані вони не рукою професійного ху­дожника.

На протилежному полюсі Дарчиних симпатій пере­бував учитель румунської мови Мігалаке. Дарку завжди вражала разюча невідповідність між зовнішньою красою Мігалаке та його злобною, цинічною душею. «Чи справді цей гарний (ох, боже, який гарний) молодий хлопець — учитель румунської мови? Не хочеться вірити, що він називається Мігалаке. Просто думка не мириться з тим, що цей молодий, вродливий юнак може бути з тих ру­мунів, що їх люди ненавидять і бояться.

«Чи це справді Мігалаке? — насмілюється тихо за­питати Дарка, коли учитель щось записує у журналі.

— Ага — ще тихше відповідає Оріховська. Він навіть ще не закінчив університет. Молокосос. Але добрий шовініст. Тому й послали його сюда».

Свою найпершу місію Мігалаке вбачав у тому, щоб переробити учнів четвертої гімназії на румунів, а що це йому не вдавалося, то й вів він з своїми учнями затяжну, «позиційну» війну. Забувалися при цьому всі закони пе­дагогіки і просто здорового глузду, сповнювалися зневі­рою вразливі дитячі серця. Письменниця пише про один епізод цієї війни: «3 історії української чернівецької гімназії записані чорним імена кількох учителів, які вва­жали, що доля учня в їхніх руках. Але навіть у тих чор­них типів кожне «погано» було принаймні формально законне. Ще ніколи в цих мурах не лунало з уст жодного вчителя такс цинічне, визивне:

— Дав я тобі двійку, бо так мені хотілося, а ти мо­жеш іти скаржитися на мене хоч до бога.

Сьогодні довелося сприйняти цей удар від румуна-недоучки. Удар, який може викликати тільки дві проти­лежні реакції: придавити до самої землі або розпалити до боротьби».

Образ вчителя Мігалаке ввібрав у себе риси всіх тих учитслів-румунізаторів, чиїми руками було знищено обидві українські гімназії в Чернівцях. Найбільш схо­жий на Мігалаке Дарчин вчитель румунської мови в 3-5 класах Юрій Чорней, навіть не румун, а перекиньчик з роду, котрий з усіх сил вислужувався перед загарбника­ми. Наведена тут фотографія походить з кінця двадця­тих років, отже на час Дарчиного навчання він був ще зовсім молодим і, справді, дуже вродливим мужчиною. Багато рис своєї вдачі передав образу Мігалаке запеклий шовініст, майбутній директор румунізованої гімназії Євзебій Тудан, котрий викладав румунську мову в класі, де вчився Орест Макогон. Цей походив з дрібної шляхти підгірського села Костинці і також був перекиньчиком; він відцурався рідної матері, бо та до смерті так і не навчилася говорити по-румунськи. Румунізаторський досвід Є. Тудана видався окупантам вартим розповсюдження, і згодом його призначили негеральним шкільним інспек­тором цілої Буковини. «Він саме й стояв за спиною Мірчу­ка й директора, смикаючи за шнурочки ці дерев’яні фігур­ки клоунів».

Чому письменниця надала найчорнішому персона­жу свого роману ім’я Мігалаке? Можливо, що на гадку їй прийшов Іон Мігалаке, один з лідерів цараністичної партії Румунії, котрий 29 травня 1922 року дав від імені своєї партії облудну обіцянку поліпшити становище на­селення Північної Буковини в разі приходу цараністів до влади. А може Дарія Дмитрівна пригадала собі відо­мого своїм україножерством професора хімії чернівець­кого університету Мігайлеску, який так цькував украї­нських студентів, що з цього приводу 20 серпня 1929 року був зроблений запит в парламенті. «Що спільного може мати наука хімія з нападками на український народ і як, крім цього, виявляє свою наукову діяльність професор Мігайлеску?» — ці риторичні запитання, поміщені чер­нівецькою пресою, могли спонукати автора назвати по­дібним іменем свого гімназійного (м)учителя.

Якщо оцінка вищезгаданих персонажів не виклика­ла в Дарини Дмитрівни жодних сумнівів, то ставлення до решти гімназійних професорів не може бути визначе­но однозначно. Це були добрі педагоги, в часі між екза­менами навіть «кохані професори», а в громадському житті всі вони, особливо вже після виходу на пенсію, любили декларувати себе великими українськими пат­ріотами. Все ж симпатії письменниці не лежать виразно на їх боці, і причиною цього була, на нашу думку, саме політична безхребетність, яку виявляли свого часу ті, може й непогані загалом люди.

Безпосередньо в романі говориться про сумнівне політичне минуле лише одного з них — вчителя співів Іванківа, «такого собі череваня». «Іванків мав за собою дуже погану славу, як уроженець буковинської землі. Він був один з тих, які першими вийшли вітати окупантів з музикою. Правда, про це тепер не говорили голосно, а вірніше зовсім перестали згадувати, щоб не наразити себе на неприємності з боку сигуранци, проте факт цей був записаний у пам’яті громадськості».

Читач, напевно, буде здивований, довідавшись, що під вигаданим іменем Іванків криється відомий буко­винський культурний діяч Олександр Садагорський, без участі якого в міжвоєнний час не обходився майже жод­ний концерт у Чернівцях. Загальновизнаний знавець хо­рового співу, вправний диригент, довголітній вчитель музики в четвертій чернівецькій гімназії, О. Садагорсь­кий, однак, занадто широко розумів поняття лояльності щодо окупаційного режиму. Його вірнопідданість було відповідно винагороджено — почавши свою кар’єру на­родним учителем після закінчення чернівецької учи­тельської семінарії в 1900 році, Олександр Садагорсь­кий завершив її на посаді одного з директорів буковинсь­кого релігійного фонду. Отримати працю, та ще й такого рангу в установі, котра і в австрійський час перебувала в руках найреакційніших клерикалів, українцеві під час румунської окупації було цілком неможливо — хіба на його користь свідчили якісь особливі заслуги. Про цю сторону життя О. Садагорського не прийнято згадувати, але факти підтверджують оцінку, дану в романі вчите­леві співів четвертої гімназії: «багато поміж учнів не до­віряло Іванкову...»

Очолюють табір пристосуванців в обох гімназіях їх директори. Директора хлоп’ячої гімназії не названо в романі по імені; ми бачимо його лише в кількох епізо­дах, щоправда, вирішальних для долі гімназії. Його зма­льовано, як розумну людину, хитрого дипломата, добро­го актора. Коли було викрито запланований гімназиста­ми бойкот румунського міністра, всіх їх зібрали до акто­вого залу. «Директор чоловічої гімназії сходить на підви­щення. Хоче сам усіх мати перед собою і щоб усі могли його бачити. З його спокійного, поважного вигляду не можна вичитати ані одної прихованої думки. Аж ось ди­ректор підносить вгору руку — і натовп кам’яніє. Ди­ректор тримає хвилину підняту руку вгору, опускає її спроквола і посміхається до своїх учнів. Цією добре при­думаною посмішкою він дивує всіх. Одних спантеличує, інших обеззброює. Тепер сплітає руки на висоті грудей і говорить лагідно та вибачливо:

— Діти мої!...»

Таким був і в житті директор української хлоп’ячої гімназії, професор української, латинської та грецької мов, доктор Пантелеймон Клим. Втім, не допоміг йому ані його розум, ані хитрість і мусив він уступити своє директорське крісло Євзебію Тудану, задовольняючись посадою рядового вчителя.

На довше спиняється око письменниці на фігурі ди­ректора жіночої гімназії Кваснюка в характерній сцені допиту Дарки. Ось «повернув директор свою товсту, як у буйвола, шию в другу кімнату» і покликав звідти Міга­лаке. Ось він, підіславши Мігалаке, віч-на-віч умовляє лагідно Дарку видати її товаришів, натякаючи на те, «що вони обоє українці і розмовляють без свідків». Коли ж Дарка рішуче відмовилася назвати призвідців бойкоту і насмілилася глянути на директора, то «в одну мить зрозуміла, що має перед собою запеклого ворога. Ворог, од­вертай ворог, що не потребує більше вдавати диплома­та».

Вдивляємося у фотографію директора приватної ук­раїнської дівочої гімназії в Чернівцях Степана Коралевича. Впадає у вічі його огрядність і каламутний, схова­ний за скельцями окулярів погляд нещасної людини (його дружину незадовго до подій, описаних в романі, вбило блискавкою, а сам він страждав від важкої хвороби сер­ця). Спогади учнів про нього невиразні, незважаючи на його безперечні заслуги при заснуванні приватної гімназії, але існує документ, який дає змогу зрозуміти причину різко негативного ставлення Дарки до свого директора. Йдеться про спогади Іларія Карбулицького, політичні погляди котрого були дуже близькі до поглядів Дмитра Макогона, а отже і їх оцінки різних подій напев­но не відбігали одне від другого надто далеко. Під роком 1921 І. Карбулицький зробив такий запис:

«П’ятого вересня відбулися в «Народному домі» довірочні наради горстки так званих українців, які задуму­вали були заснувати політичну партію з такою програ­мою: «Щоб румунське правительство не думало, що всі українці є проти него». Ця нова партія, що назвала себе народно-демократичною, буде «щиро допомагати правительству в його великих і тяжких змаганнях до запро­вадження ладу і порядку у нашім краю». Провідниками партії були: гімназіальні професори Мігуля, Коралевим, Володимир Федорович, судовий радник Коралевич, учи­телі Івасюк Роман й Іполіт Омельський та шкільний інспектор Купчанко. Члени сеї партії, це були перші «реальні» українські політики, які відважно і без усякого сорому плювали публічно в свої зрадницькі морди».

Хай вибачить шановний читач непарламентарність висловів наведеної цитати, але вона якнайкраще пояс­нює не лише антогонізм між Даркою та директором, а й її взаємини з професорами Платоном Мігулею та Воло­димиром Федоровичем, виведеними в романі під іменем Мігулів та Івасюк.

Платон Мігуля викладав у Дарчиному класі історію та географію, часом заступаючи учителя української літе­ратури. Ольга Годованська згадує, що в п’ятому класі саме професор Мігуля задавав ученицям вивчити напа­м’ять вірш І. Франка «Якби ти знав, як много значить слово». Був кваліфікованим педагогом, який вмів заціка­вити учнів своїм предметом; був, крім того, господарем класу, в якому вчилася Дарка Макогон. Завжди поводив себе підкреслено коректно щодо учнів. Однак його угодовство було загально знане, тож не виявилися несподі­ванкою слова, почуті від М. В. Лопушанської, колиш­ньої учениці Платона Мігулі: «Ми не любили його».

З професором Мігулевим читач вперше зустрічаєть­ся на початку роману, в епізоді, коли він умовляє уче­ниць добровільно погодитися з викладанням історії румунською мовою і використанням нових, укладених авторами-шовіністами, підручників. Йому вдалося того разу переконати несвідому більшість класу, що такий крок буде вигідний для учнів, проте саме під час того першого уроку зродився в Дарчиному серці жаль до про­фесора, котрий міг би стати опорою дітям в їх нерівній боротьбі з румунізаторами, і котрий натомість сіяв в їх душах зерна безпринципності та деморалізації.

Учителя української мови та літератури Івасюка ав­тор подає через сприймання Наталки Оріховської — найсвідомішої учениці п’ятого класу, Дарчиної товаришки, яку та обдаровує найщирішою симпатією. «Оріховська, коли Івасюк починає вихваляти Дарку, робить один без­звучний порух устами, і Дарка читає з нього виразно: «Дурні тілько радіють таким дешевим похвалам». Іншо­го разу бачимо учителя Івасюка під час його конфлікту з Оріховською з приводу віршів, які дівчата зобов’язали­ся понадпрограмно вивчити вдома. Івасюк відмовився тоді включити до списку політичні поеми Шевченка, як того вимагала Оріховська. «Оріховська залишилася непримиренна.

— Коли так... то прошу мене взагалі викреслити...

Учитель без дальшого слова взяв олівець, і одним розчерком викреслив у зошиті те, що треба.

Потім, не звертаючи уваги на клас, пішов до вікна, сперся руками об лутку й так стояв хвилину, дві, три, чотири... Клас теж наче перестав жити. Навіть ті, що нічо­го не зрозуміли, сиділи в якомусь спокої. Клас наповни­ла тиша, немов біля ліжка тяжкохворого. Було в тій тиші німе порозуміння, взаємне співчуття і підбадьорювання.

Учитель повернувся до класу, зовсім опанувавши собою. Урок пішов своєю доріжкою.

— Самі не знаємо, хто наш приятель — шепнула Оріховська Дарці, киваючи на Івасюка».

Змальований приглушеними напівтонами образ учи­теля Івасюка не позбавлений, втім, деякої привабливості і співчуття автора. Не помилимося, коли припустимо, що зіграло роль дійсно добре ставлення Володимира Федо­ровича до Дарки Макогон в школі та її повага до всесторонньої обдарованості цієї людини. Він був тонким знав­цем живопису і другом Миколи Івасюка, брав участь у багатьох концертах, як вправний піаніст. Володимир Федорович протягом десятків років завідував бурсою імені Федьковича в Чернівцях, починаючи від 1912 року аж до свого виїзду з Чернівців. Напевно, і до Коломиї дійшла в 1932 році звістка про те, що Володимира Фе­доровича було переведено службовим порядком, а фак­тично заслано до старого регату, в місто Бузсу. На Буко­вину звідти йому вже не довелося повернутися, там він і помер, повторивши життєвий шлях ще одного персона­жу роману «Повнолітні діти» Дмитра Улянича.

Галерею образів Дарчиних вчителів, що про них зга­дується в романі, ми завершимо розповіддю про викла­дача латинської мови Володимира Копачука, прототипа професора Мірчука, правої руки директора дівочої гімназії. «Все на ньому було розміщене в такій ідеальній пропорції, що можна було б подумати: природа створила цього чоловіка, як зразок людської істоти. Важко було уявити собі, щоб той викінчений ніс міг мати в своєму сусідстві інші вуста, крім саме тих, що були на моделі; ні занадто тонких, ні занадто повних, майже одного ко­льору з лицем. Напевно теж, до цього волосся на голові не підходили б ніякі інші очі, крім оцих буро-сірих, тро­хи запалих очей». В класичних гімназіях латинська мова була одним з найголовніших предметів, тож учениці бачилися з Мірчуком чи не щодня — але навіть ця обста­вина не допомогла професорові латини встановити добрі стосунки з класом. Протягом цілого року на уроках ла­тинської мови відбуваються якісь непорозуміння, у взає­мини учителя і учнів повинен втручатися директор. Не додавало це Мірчукові учнівських симпатій. Був він страшним педантом і акуратистом. «Він скоріше дару­вав учениці незнання правил з латинської граматики, ніж заяложений зошит». Мав свої дивацтва, про які учні добре знали. Наприклад після чергової витівки Міці Коляски клас втихомирював Мірчука букетом розкішних біло-рожевих півоній. «Ці півонії були єдиною силою, яка мог­ла в якійсь мірі втихомирити гнів Мірчука. Всі знали, що він любить квіти і навіть сам у садочку їх вирощу­вав».

В житті Володимир Копачук відзначався ще більши­ми дивацтвами, ніж професор Мірчук на сторінках ро­ману. Ще не обтяжений роками, він був запеклим старим кавалером, який так і помер нежонатим. Хлопці з четвертої державної гімназії знущалися над ним, як хо­тіли, не відставали від них і дівчата. Марія Вікторівна Лопушанська згадує про ще одну, крім описаних в ро­мані, витівку Марії Коляски:

«Професор Копачук мав звичку трохи припідніматися з свого стільця, звертаючись під час уроку до учнів. Одного разу, коли Міці Коляска відповідала йому біля дошки, йому забаглося запитати про щось когось з кла­су. Міці ж встигла покласти на сидіння стільця цвяшок гострим догори. Це була чергова нагода для Міціного батька зустрітися з директором Коралевичсм і вислуха­ти його обурення поведінкою Міці».

Читач неодмінно виділить з гурту учениць п’ятого класу Міці (Міці — скорочене від Марія) Коляску — жваву, дотепну дівчину з характером, про який кажуть «живе срібло». Ось такою Дарка побачила її вперше: «пара чорних, довгастих очей під густою блискучою грив­кою. Вона не має на своєму лиці нічого такого, що мож­на б окремо гарним назвати. Єдине, що приваблює і відра­зу завойовує симпатію до неї, це зуби: бездоганно чисті, синювато-білі, молоді зуби». Бракує місця, щоб розповісти про всі пригоди Міці за час її навчання в гімназії, скажемо лише, що історія, яку вона розповідала това­ришкам про свої, мовляв, дев’ятнадцять років, була її черговою витівкою. Марія Коляска народилася 10 берез­ня 1907 року в Чернівцях в сім’ї податкового урядника і мала вона наприкінці п’ятого класу сімнадцять років, як і решта учениць. Не залишила вона гімназію після п’я­того класу, як обіцяла, але успішно матурувала в 1926 році, потім вийшла заміж і назавжди виїхала з Чернівців. Батько її, Іван Коляска, дослужився до посади директо­ра при чернівецькому магістраті, в тридцятих роках оби­рався членом правління товариства «Народний дім», його портрет поміщено в ювілейній книзі цього товариства (1934). Мешкали Коляски на вулиці Домник в будинку № 13, а гробівець їх родини можна й нині побачити на Руському цвинтарі в Чернівцях поблизу пам’ятника Ю. Федьковичу.

В романі «Повнолітні діти» виведено під своїм влас­ним іменем ще одну Дарчину шкільну товаришку Ольгу Косован, «гарну маленьку блондиночку з майстерно оп­равленими локонами». Пам’ятаєте сцену, яка так боляче вразила Дарку:

«Стефа Сидір під час перерви їла булку з маслом і шинкою. Ольга Косован забулась, що на неї дивляться, і теж їла булку... очима. Стефа помітила це, відломила ку­сочок булки, відщипнула шинки і, стуливши разом, про­тягнула з погордою Ользі.

Косован почервоніла і відмовилася. Так почервоні­ла, що Дарці аж стало жаль її і водночас прокинулась ворожість до Стефи».

Мусимо, однак, визнати, що вибір Ольги Косован на роль жертви майнової несправедливості заледве чи був вдалим. Батько Ольги, дяк з села Лашківка Іван Косован був заможним господарем, мав багато поля, і його дочці в гімназії велося несогірше. Як згадує О. Д. Годованська, Ольга Косован завжди була елегантно вбрана, батько щотижня привозив їй з дому необхідні продукти, хоч правдою було і те, що саме скромність Ольги викликала симпатію до неї з боку товаришок. Наприкінці сьомого класу Ольга Косован вийшла заміж, тому гімназію не закінчила, померла в молодому віці.

Схожість описаного в романі класу, в якому вчилася Дарка Попович, з реальним п’ятим гімназійним класом 1922-23 шкільного року, підсилюється ще багатьма співпадіннями. В романі йде мова, що серед учениць були родички двох учителів четвертої гімназії — Ліпецька і Равлюк (Микола Равлюк викладав тут українську мову). В списку учениць, які вчилися разом з Даркою Макогон, знаходимо Николаю Шкурган, дочку вчителя фізкульту­ри Олександра Шкургана, та Глікерію Бриндзан, дочку професора релігії, доктора Касіяна Бриндзана. Дві учениці-єврейки з роману Кентнер і Шнайдер відповідають двом реальним товаришкам Дарки Макогон Павлі Таненбаум та Салі Шор, про яких в класному журналі записа­но таке: «віра — мойсеєва, рідна мова — українська». І, що найголовніше, серед учнів п’ятого класу 1922-23 року чернівецької української гімназії знаходимо прізвища, які письменниця надала двом головним героям своєї книги. А отже, разом з Даркою Макогон в одному класі вчилася Софія Попович, народжена 27 листопада 1905 року в Долішніх Станівцях в сім’ї судового урядовця Теофіля Поповича, а в п’ятому класі хлоп’ячої гімназії вчився того року Захарій Данилюк, народжений 12 грудня 1904 року в Старій Лашківці, син лашківського селянина Стефана Данилюка. Хоча прототипами Дарки Попович та Богда­на Данилюка були сама Дарка Макогон та Олександр Омельський, все ж нам здається, що Ірина Вільде на­ділила своїх героїв зовнішністю саме Софії Попович та Захарія Данилюка. Їх фотографії промовляють на користь такого припущення.

Перш ніж перейти до розповіді про О. Омельського, скажемо кілька слів про решту тих персонажів роману, яких письменниця поселила на сторінках книжки під незміненими іменами. Це Вадим Федорович з шостого класу, син професора природознавства в четвертій гімназії Іларіона Федоровича; ровесник Дарки Євзебій Ілюк, син вчителя в Стрілецькому Куті Ореста Іпюка. Не знаю досі, чи той маленький, горбатий дідок, «кузен Рахмістрюк», котрий часто заходив до Романи Касіянівни Павлюк і вів з нею довгі бесіди про давні часи, був по­старілим на півстоліття Івонком Рахміструком, що сим­патизував Дарці, коли та вчилася в п’ятому класі гімназії.

Втім, це дуже ймовірно — «кузен Рахмістрюк» закінчив четверту гімназію і вступив до студентської корпорації «Чорноморе» саме в середині двадцятих років. Не вига­даною людиною був і Орест Циганюк, ідеолог і керів­ник таємного гуртка гімназистів. Він народився у Чер­нівцях 26 червня 1904 року в сім’ї урядовця Костя Циганюка. У 1922-23 навчальному році Орест Циганюк вчив­ся у восьмому класі четвертої чернівецької гімназії, а його брат Кость — в одному з Даркою Макогон класі. Жили обидва брати Циганюки на вулиці Звіздній (тепер Хмель­ницького), № 27, і, напевно, Дарка не раз бувала в цьому будинку на засіданнях гуртка, які відбувалися по черзі на квартирах у його учасників. Обоє Циганюків, Орест і Кость були активними діячами студентської корпорації «Запороже», про що свідчать видруковані наприкінці двадцятих років запрошення товариства, підписані Костем К. Циганюком.

Ім’я Олександра Омельського я вперше почув від О. Д. Годованської та 3. Ф. Пенюк, чернівецьких друзів Дарини Дмитрівни. Свого часу письменниця відкрила їм інкогніто головного героя роману «Повнолітні діти» Данка Данилюка — ним був, за її словами, син директо­ра веренчанської школи Сандик (скорочене від Олек­сандр) Омельський. Згодом щасливий випадок звів мене з Клавдіею Теодорівною Циганюк, двоюрідною сестрою Олександра, котра й нині живе в Чернівцях і котрій зав­дячуємо тіснішим знайомством з історією родини Омельських.

Як пам'ятаємо, головною пристрастю героя книжки була музика, цією ж пристрастю повнилося ціле життя серце Олександра Омельського. Треба сказати, що в роду Омельських любов до музики була спадковою і переда­валася від покоління до покоління. Принаймні серед най­ближчої рідні Олександра професійно чи напівпрофесійно займалися музикою ще троє — його батько Діонізій, вуйко Іполит та син Іполита, Ярослав. Музична освіта братів Іполита та Діонізія Омельських обмежувалася, щоправда, уроками гри на скрипці, що їх давав на­прикінці минулого століття вихованцям чернівецької учительської семінарії відомий буковинський компози­тор Антін Кужеля. Чех за походженням, він знайшов свою другу батьківщину на буковинській землі, якій відпла­тив за гостинність десятками інструментальних компо­зицій, сповнених інтонаціями буковинського народного мелосу. Майже всі його учні, закінчивши семінарію, вільно володіли інструментом та основами теорії музи­ки — і доброю ілюстрацією педагогічного таланту Ан­тона Кужелі є приклад братів Омельських.

В передвоєнних часописах залишилося чимало зга­док про композиторську діяльність Іполита Омельсько­го. Він був автором кількох збірок пісень на слова буковинських поетів, компонував також хорову і церковну музику; на жаль його творча спадщина майже повністю загинула під час другої світової війни. Весь свій вік му­зикував і Олсксандровий батько Діонізій, не лише вис­тупаючи в складі любительських інструментальних ко­лективів, а й аранжуючи музику для скрипкових квар­тетів. Участь братів Омельських у діяльності чернівець­кого камерного оркестру товариства вчителів-пенсіонерів немало сприяла популярності цього самодіяльного колек­тиву. На фотографії оркестру, зробленій в 1939 році, ба­чимо в центрі Діонізія та Іполита Омельських — на той час їх стаж, як музикантів, перевищував вже чотири десятиліття.

Діонізій Омельський довгі роки вчителював у при­дністровському селі Онут, тут 22 травня 1906 року наро­дився його син Олександр, тут побачили світ ще троє його дітей: Євген, Віра та Ерна. Прототипами героїв ро­ману «Повнолітні діти» стануть чотири члени цієї сім’ї — і, мовби передбачивши такий поворот подій, влітку 1912 року їх увічнила камера заліщицького фотографа М. Боймера. Це сам Діонізій Омельський (в романі ди­ректор Даиилюк), його дружина-віденка Леопольдина («німкеня з Відня»), та їх діти: Олександр (Данко Данилюк) і Віра, яка передала багато рис своєї вдачі образові Данкової сестри Лялі.

У 1921 році Діонізія Омельського призначають ди­ректором (або, як тоді казали, надучителем) п'ятиклас­ної школи в селі Веренчанка, куди наступного року переїхала з Лукавиці і родина Макогона. Лукавицька та Онутська школи були на той час двокласними, тож обоє нових веренчанських учителів могли вважати свої нові посади своєрідним «підвищенням» по службі. «Батьки Данка всього два роки, як поселилися в Веренчанці, — читаємо в романі. — Мати в них німкеня, і тому люди в селі стороняться трохи їх. Коли Данилюки приїхали до Веренчанки, Данко був у п’ятому класі. З гімназійних матрикулів дізнаємося, що Сандик Омельський справді вчився в п’ятому класі української гімназії в Чернівцях в 1921-22 шкільному році. Дарка на той час вже також жила у Чернівцях, приїжджаючи в Веренчанку лише на вакації. Тому й не дивно, що характеристика директора веренчанської школи та його дружини в романі «По­внолітні діти» грунтується більше на оцінках Дарчиних батьків, аніж на її власних спостереженнях. «Данків тато визнавав тільки один принцип: «Амт іст амт, унд регірунг вайст, вас зі тут» — так схарактеризував Данкового батька татко». «Його мама — німкеня, яка, як говорила Дарчина мати, шанує більше порядок, ніж нерви свого чоловіка». Одного разу «приходить до мами Данкова мама, пані Данилюкова. Ого, вона ще продовжує одяга­тися яскраво, як шістнадцятилітня дівчинка, до того ще й волосся стала фарбувати у колір жовтка. Така сама рух­лива й балакуча, як Ляля...» Далі читаємо: «Данкова мама, хоч і прожила двадцять років серед українців, але мови їхньої не вивчила...» Остання обставина, як видно, не давала спокою Дарці, бо якось вона не втрималася, і під час суперечки з Данком випалила йому в вічі: «Який бо з тебе українець? Дома у вас говорять по-німецькому... Сестра твоя навіть добре говорити по-українському не вміє!» ... — про що згодом, однак, гірко жалкувала.

Образ Данкової сестри Лялі мав декількох прото­типів, причому того, що ми знаємо про Віру та Ерну Омельських, далеко не достатньо для повного вияснен­ня життєвих перипетій героїні книги. Ось опис її зовнішньості, який мимоволі спливає в пам’яті, коли розгля­даєш портрет Ерни Омельської:

«Ляля дуже тонка в поясі і напрочуд зграбна... Може то була вина зачіски, але вся поверхня лиця у Лялі явля­ла собою невеликий трикутник, а на цій обмеженій площі (Ляля носила тоді гривку до самих брів) розмістилася пара великих, довгастих зелених очей, довгий, може дещо задовгий породистий ніс. Так що для рота вже не става­ло місця. Тому він вийшов малий, з тонкими, хоч чітко окресленими губами.

До такого обличчя треба було звикати, хоч і яке б воно вродливе не було».

Крім зовнішності, сестри Омельські «передали» Лялі свою музичну обдарованість, екстравагантність поведін­ки і неврівноваженість, яка згодом привела двадцятидвохлітню Ерну до самогубства. За віком Ляля, якій на час описування подій сповнилося двадцять років, була ровесницею Віри Омельської (нар. 1904 р.); можливо, що невдале, «з обов’язку», подружжя Віри з чернівець­ким вчителем Павлом Козаком лягло в основу розповіді про матримоніальні пригоди Лялі.

Що ж стосується образу Данка Данилюка, то його схожість з Олександром Омельським не викликає жод­них сумнівів. Так само знаходять підтвердження у спо­гадах сучасників і зображені в романі взаємини Дарки з Данком. «Навчаючись в гімназії у Чернівцях — згадує М. В. Лопушанська, — Дарка була безтямно закохана в трохи старшого від неї Олександра Омельського. Він же, завжди зайнятий то музичними вправами, то спортом чи ще якимись іншими хлоп’ячими справами, не звертав на це особливої уваги». «Те, що було між ними минулого літа, — приходить до висновку наприкінці роману Дар­ка, — Данко не те, що забув, а просто вважає за дитячу гру, звичайну собі кіндерлібе». На першому місці і в Дан­ка, і в Сандика стояли музика. «Ти не гніваєшся на мене, що я до тебе не показуюся? — запитує, і відразу виправ­довується. — Ці репетиції в музичному інституті страх як забирають в мене час». «Десь у лютому, а може, і скоріш, маю виступати в музичному інституті. Раз граю у квартеті, а другий раз тільки у супроводі фортепіано» — хвалився Данко перед Даркою іншого разу. Майже кожна їх розмова неодмінно сходила на музичні теми, не надто бажані для Дарки, яка дуже критично оцінювала власні музичні здібності. Виникає запитання, чому пись­менниця зробила героя роману скрипалем, в той час, як у житті Олександр Омельський був піаністом? Можли­во, що маємо тут справу з бажанням вберегти реальних прототипів персонажів своєї книжки від цікавості з боку румунської сигуранци (не забуваймо, що повісті, які лягли в основу роману «Повнолітні діти» вийшли в світ ще в середині тридцятих років), а може ця деталь Данкового образу була запозичена від скрипаля-віртуоза Ярослава Омельського, двоюрідного брата Олександра, на декіль­ка років молодшого від нього. За свідченням К. Т. Цига­нюк, Ярослав був найталановитішим музикантом в ро­дині Омельських, після закінчення консерваторії він кон­цертував у багатьох країнах Європи.

Під час навчання в гімназії Олександр Омельський жив у свого швагра Козака на передмісті Клокічка в його домі (№ 967) і біля підніжжя гори Домник. Недалеко звідси оселила свого героя і Ірина Вільде: «Данко, дізнав­шись, що Дарка замість Дутків на Руській житиме на Домнику, теж дуже зрадів. На Домнику жив і він». Не маємо певних даних про те, де здобував Сандик почат­кову музичну освіту, найімовірніше, що приватно. Не виключено, що був він учнем вищої музичної школи то­вариства «Буковинський кобзар», як і Павло Козак, кот­рий вчився тут у класі віолончелі. Письменниця називає навчальний заклад, в якому вчився герой роману Данко Данилюк, музичним інститутом, а його опис в книжці дуже нагадує приміщення музичного товариства, тепе­рішню філармонію. «Музичний інститут має чотири ко­лони і невелику площу... Насупливий зал з темними, не привабливими для ока коридорами, з безліччю непевних дверей. Червоні оксамити і майстерні свічники нагаду­ють страшні двори з дешевих книжок». Думаємо, однак, що під назвою музичний інститут криється заснована в 1924 році чернівецька консерваторія.

Сандиком друзі називали в юності Олександра Омельського, але Ольга Годованська, знаючи про дитя­чу дружбу Сандика й Дарки, зробила висновок, що Дарина Дмитрівна їхала в Америку для того, щоб побачити його. В листі від 22 липня 1964 року Дарина Дмитрівна заперечила це припущення своєї гімназійної товариш­ки. «Ти мене не зрозуміла. Я не хочу з Сандиком бачити­ся. Я хочу тільки його бачити, пройду повз нього, як чужа, він же мене так і не впізнасть. Потім на від’їзднім поговорю з ним по телефону. Він написав до мене кілька слів і прислав своє фото... в уніформі запорожського корпоранта. Не зрозумів, бідний, що мені цікаво, як він тепер виглядає».

Так воно і сталося. Перебуваючи в Нью-Йорку, Да­рина Дмитрівна не призналася до Сандика, лише перед відльотом у Львів зателефонувала йому з Вашінгтона. «Вони балакали цілих чотири години, — згадувала опіс­ля Ольга Годованська, — і після тієї розмови між ними встановилося жваве листування».

Листування Ірини Вільде з Олександром Омельським тривало протягом років і могло б безсумнівно допо­могти глибинному зрозумінню багатьох сторінок рома­ну «Повнолітні діти». Адже це було листування двох го­ловних героїв твору, а водночас листування двох вели­ких мистців (завжди коробило її слово «митець», а тому вживала «мистсць», а редактори її правили і приводили слово «до літературних норм»): письменника і компози­тора. Однак рішуча заява Ірини Вільде, яку знаходимо в єдиному опублікованому листі до О. Омельського (гру­день 1966 року): «Я вирішила, — писала вона, — коли почую, що наближаюся до неминучого кінця своєї доро­ги, спалити Твої листи», — залишає нам дуже мало надії на те, що їх листування збереглося. Згаданий лист під заголовком «Тобі» письменниця ввела до своєї збірки «Окрушини» (Київ, 1969, стор. 107-113), так само, як і спогад про їх першу зустріч (там же, стор. 76-78). Дари­на Дмитрівна писала товаришеві своєї юності про те, що їх єднає:

«П’ятнадцять, рівно, п’ятнадцять зелених років і одне зелене літо у буковинському селі — і все.

1 — все.

Ні, не все. Є ще шкатулка спогадів, яку я вже сорок п’ять років зберігаю з такою ревністю, як фотографію матері. Інколи, залишаючись сама з собою, виймаю шка­тулку із сховку, відчиняю і що раз наново дивуюсь, що спогади в ній ні крапельки не втратили своєї росяної свіжості».

І далі:

«Ми з Тобою переступаємо межу пересічного віку нашої доби, а мої діти самі вже мають дітей...

А проте й тепер ще іноді, коли слухаю музику, яка зворушує мене, чи дивлюсь на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією краси, чи у вуличному русі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку облич­чя, то до тієї міри відчуваю Твою присутність, що про­стягаю руку, щоб потиснути Тебе по-змовницьки за лікоть.

І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і пропасть часу».

Залишалося листування, що повертало обох в неза­бутні дні юності, сповнювало радістю, якою хотілося ділитися з друзями. Письменниця працювала над новим твором, в якому головним героєм мав бути Олександр Омельський. Вона не раз викликала його образ в своїх літературних мініатюрах. Ось ще дві маленькі цитати з листів її до Ольги Годованської.

8.02. 1965: «Взагалі я в полоні повісті про Сандика, чи то пак, «Повісті про Тебе», і хотіла б тебе хоч трохи заразити гарним настроєм».

15.02. 1965: «Сьогодні щойно дістала листа від Сан­дика. Сандик — це моє пізнє щастя».

Цими лагідними акордами хочемо закінчити роз­повідь про дружбу, яка тривала понад половину століття.

Чи боліло?

«Чужі люди не можуть завдати болю, бо це привілеї найближчих, чи не так?

А звідки все ж таки той щем у серці?

Не треба задавати таких питань самому собі»...

Так розрадила сама себе, коли розлучилась з Омеля­ном Омельським — Данком навесні 1935 року...

Володимир СТАРИК

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.