Дещо про жіночність. Рецензія Михайла Рудницького в часописі "Сигнали"

 

Дещо про жіночність. Цьогорічна українська літературна нагорода

Цьогорічна літературна нагорода “Товариства українських письменників та журналістів” у Львові пройшла під знаком кризи. А криза завжди йде в парі із невдоволенням, тому невдоволених було майже стільки, скільки кандидатів та видавців, які розраховували повернути кошти друку та паперу.

Відділ згаданого Товариства вимагає призначення трьох нагород відповідно до рангу місць. Цьогорічне журі присудило лише одну нагороду і то друге місце, дипломатично пояснивши, що підносить рівень оцінювання та вказує на відсутність кандидатів на інші місця. Можна було визнати кандидатами двох авторів, нагороджених в останні два роки: романіста Уласа Самчука і поета Святослава Гординського; тим не менше їх було усунено, оскільки вони не дали нових творів.

Лауреаткою – якщо можна використати такий претензійний термін – стала молода авторка, недавня дебютантка Ірина Вільде, (прошу не вимовляти на англійський манер, як Оксар Уайльд![1]) за збірку новел “Химерне серце” та повість “Метелики на шпильках”. Її новели тематично нагадують “Білу кішечку” Налковської, трохи роман “На порозі пекла” Запольської. А отже тема “das Ewig Weibliche”**, з тією різницею, що тут йдеться насамперед про жінку в період її фізичного та духовного дозрівання. Молоду авторку можна впізнати по її схильності “загально” висвітлювати проблему, по нездатності творити нові психологічні типи та ситуації; сюжет її новел та повістей – мізерний, вузли конфліктів послаблюються скоріше, ніж були зав’язані. Натомість відразу кидається в очі приємна простота стилю, щирість без поз і пафосу.

Українська література, яка має декількох визначних письменниць, до сьогоднішнього дня немає творів, присвячених жіночій психології. Її повністю суспільний та патріотичний характер відвернув увагу жінок-письменниць від їхніх особистих переживань; авторки хочуть бути мужніми, а якщо відкривають своє серце – лише щоб показати, що також кохають батьківщину, ближнього і великі ідеали.

“Народні оповідання” видатної представниці реалізму Марка Вовчка, перекладені російською мовою Тургенєвим – вже самою назвою вказують на характер цих творів. Велика поетеса Леся Українка, що згорала у боротьбі з туберкульозом та з великими символами, залишила драми, які дещо нагадують Виспянського та драми Жеромського, а отже твори, які не підходять для читання. Письменниця Ольга Кобилянська після прекрасного “жіночого” дебюту та декількох добрих книжок, надто швидко перейшла на твори рівня Марії Родзєвічувни з періоду, з якого навіть не пам’ятаємо їхніх назв – на щастя їх майже ніхто не читає.

Не уявляємо, якими книгами українські пані та панни задовольняють свої духовні потреби, які випливають з незаперечного наукою чи релігією факту, що жінки мають також фізичні потреби і що любов – о, ганьба! – також становить якусь там їхню частину. Оскільки в літературі жінки поки не мають такого голосу, який міг би вплинути на зміну її характеру, для них залишаються лише книги “чоловічого роду”, що продовжують патріотичну та суспільну літературу.

Нагорода присуджена авторці, що перебуває у власному світі – жіночого серця, викликала характерні для стану української літератури в Галичині – голоси критики з-під прапора “святого обурення”. Обурювалися деякі католики і молоді націоналісти. “Еротика?! Фу! А де високі ідеали національного відродження, оплот традицій та віри, твердиня нової культури в часи епохальних переломів…!”

Хотілося б на це просто відповісти: “А де ж твори з цими високими ідеалами? Звісно, просимо… охоче їх нагородимо, але вони спершу повинні бути!” Була одна збірочка поезій Ольжича, відомого з “панцерних строф”, але цього разу таких невиразних, як ніби поет забув про роль, яку сам собі вибрав: у шоломі з плюмажем. Була одна повість дебютантки з фірмою католицького видавництва, нібито на смілу тему – про винахідника пороху Шварца; і хоча авторка до блідих монахів додала диявола, справа була чорта варта. Була ще одна повість нібито історична старшої авторки з іменем, така вимережана, що після 30 сторінок смертельної нудьги викликала тугу за “Трьома мушкетерами”.

Над усім конкурсом нависла нудьга, така сильна, що лише післяконкурсні відлуння внесли деяку різноманітність в цей похоронний настрій. Товариство, що займається конкурсом, організувало дискусійний вечір з нагоди оголошення нагороди і на цьому вечорі “виговорилися” представники нібито скривджених ідеологій. Саме так я уявляю літературні диспути в Совітах, де промовці перепльовують один одного в максималістичних вимогах до автора, перераховуючи його обов’язки доброго громадянина і вірного одновірця. “Хочемо героїв з сталевими нервами, криштальним характером, з ідеями із залізобетону!”

Хто ж із нас не хотів би їх! Але коли поруч з національними атлетами, які пишуть книги педагогічно-популярного польоту, раптом чуємо несміливий жіночий голос, що сповідається з скромних сердечних проблем, серце починає в нас битися швидше не тому, що ми позбавлені честі та віри як грішники, ліберали і шанувальники повністю деградованої європейської літератури, але тому, що любимо тих авторів, які мають що сказати. Не варто з нагоди такого випадкового явища, як кожнорічна літературна нагорода, робити надто загальні висновки про стан літератури; навіть щорічні нобелівські лауреати можуть повністю дезорієнтувати тих, які б хотіли зарахувати їх до “представників” літературно-мистецького рівня в Європі. В сучасній українській літературі авторка, нагороджена за дві книги з жіночою тематикою, це лише rara avis, навіть парадоксальний виняток. Натомість у повсякденному житті можемо побачити позитивну зміну, що жінки не підкреслюють своєї мужності ані одягом, ані поведінкою чи амбіціями “дорівнятися чоловікам”, в літературі чоловіки наслідують жінок періоду емансипації: хочуть бути сильними, цілеспрямованими, які будують все з початку, так ніби світ має початися від їхнього останнього слова. І саме ця риса надає українським письменникам та критикам, які борються всякою ціною за “мужність”, характерний жіночий слід, знаний нам з романтичної епохи. Справжній чоловік не прагне бути мужнім; людина із здоровою нервовою системою не думає про сильну волю та енергію; діяч не говорить про вчинки, але діє.

Чоловіки, які шукають в жінці – яка пише або говорить – достоїнств командира, дуже підходять на партнерів, але дуже слабо на командирів: і в літературі і вдома. Віддаємо перевагу чоловікам, які пишуть про жінок і жінкам – що пишуть про чоловіків, не гермафродитам та монашкам, які пишуть про рицарів, чортів і ангелів пером, вмоченим в крові кролика, який хотів бути королем пустині.

 

Михайло Рудницький

Переклад Ірини Фрис



[1] Для польської мови характерним є оригінальне написання власних назв, тому автор статті наголошує на різному прочитанні цих прізвищ, які пишуться однаково: Oscar Wilde і Iryna Wilde. Прим. пер.

** Вічна жіночність (з нім. мови). Прим. пер.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.