Євген Маланюк. Дарія Віконська

Існував колись такий вираз: останній у роді. І коли прига­дуєш собі передчасно зів'яле обличчя Дарії Віконської, аджеж ще віком молодої жінки, її стомлені очі, її сухорляву, але одночасно крихку пос­тать, що нагадувала зіштивніле стебло завчасно облетілої квітки,— завжди приходить на думку саме цей вираз.

І, справді, Дарія Віконська (літера­турний псевдонім Ліни Малицької з дому Федоровичівни) і фізично, і психічно була саме такою «останньою в роді», була живою ілюстрацією цього досить знаного в історії старих родів біо-психологічного явища. Батько її — великий землевласник і член Палати панів Австро-Угорської монархії — був відомий, як добрий господар кількох більших маєтків (назва одного з них — Вікно — послужила    для    псевдоніму письменниці), філантроп і меценат, нащадок, певно, дуже давнього роду. Один з Федоровичів (можливо, дід Віконської) був філософом, автором книги афористичних сентенцій, що вийшла одночасно кількома «авст­рійсько-галицькими» мовами: німець­кою, польською й руською (властиво — язичієм). Віконська показувала мені ці видання — бібліографічно вже білі кру­ки, як родинну дорогоцінність*. Це було з її сторони либонь виявом особливої довіри.

Де це все тепер? Чи зацілів той бічний палацик з стрункими ампірними колонами, що залишився був від вели­ких палацових забудувань у Шляхтинцях по І світовій війні? Де її добірна, хоч числом невелика, бібліотека в нім? Де — кількісно  нечисленні,  але  цінні й так само добірні образи, гравюри й статуетки, що на другім поверсі (де були її «апартаменти») творили есте­тичний складник життя, творили ат­мосферу й дух оточення... постійної її самоти? Відповіді немає...

Вже не маю під рукою її дати народження. Дата смерти — теж не відома. Родинне гніздо, з таким трудом відреставровуване господарним чоло­віком Віконської, якщо не зникло з обличчя Тернопільщини, то — по II світовій війні — напевно занепало... Вже остаточно, бо господар загинув перший, нащадків не було, бічна рідня по матері — віденські австрійці — теж відходять або й відійшли. Словом: остання в роді!

 

*    *    *

Дарія Віконська виховувалась в ще «старій» Англії (Old England) у ві­докремленім замку (може, в Шотлан­дії), де в числі кількох аристокра­тичних дівчат одержала свою осві­ту*. З вибухом І світової війни повернулася до своїх Шляхтинець під Тернополем, а в часі російської інвазії опинилась із батьком в Петербурзі, де він і вмер коло р. 1915 (батько приязнився з гр. С. Вітте). По революції Віконська повернулась до Шляхтинець знову, одружилася з Миколою Малицьким, сином останнього управителя маєтками Федоровича. То був господар уроджений, господар з Божої ласки, що за яких півтора десятка літ відродив був господарство маєтку й напередодні II світової війни вже планував відбудо­ву палацу.

...Це був, мабуть, останній тиждень перед вибухом II війни. Дивним збігом обставин припало тоді гостювати саме в Шляхтинцях — і це було останнє ідилічне дозвілля перед бурею, що розтрощила майже все. Зокрема, це було останнє побачення з рідною землею: «Зимне Поділля», як називали околиці Тернополя, так багато мало спільного з рідною Херсонщиною.

Йшла возовиця. Під'їздили мажари з снопами, що з них було будовано могутні, огрядно заокруглені стіжки. Надходив променистий, лагідний вечір серпня, що завжди викликає в пам'яті несмертельну молитву з Чину Вечірні:

Світе тихий,

Святия слави безсмертного Отця Небесного...

Ісусе Христе,

Пришедше солнца на запад,

Видівши світ вечірній...

Ми сиділи з паном Миколою під амбаром. Він час від часу давав розпо­рядження, увесь поглинутий «симфо­нією возовиці» — від досвітку до пізнього вечора. Але він, і я знали, що це, може, останні дні того «світу тихого»... Тому, перериваючи розпо­рядження («а підбий-но з правого боку!»), пан Микола раптом обертаєть­ся до мене і несподівано каже:

— Немає сили, яка б мене відірвала від цього. Хай буду останнім форналем, останнім чабаном,— але буду тут, в цім господарстві, що аджеж це я його відродив, відтворив до останнього стеб­ла. Тут же не про «мій маєток» ходить: ходить про сенс життя, про творчість!

За кілька днів я повернувся до себе, ц. т. до Варшави, а на третій день по повороті — загула війна... І лише кіль­ка місяців пізніше одержав був листа від пані Ліни, вже з Відня, в якім вона повідомляла, що її переконування — протягом першого місяця совєтської окупації — не помагали, а коли, на­решті, пана Миколу вона переконала і все було готове до від'їзду, його було заарештовано тієї ж ночі. Навіть «ос­таннім форналем» не залишили, бо такі, як Микола Малицький, не мають права жити навіть не на своїй землі.

Ще пізніше довелося побачитись з панею Ліною у Відні. Те побачення тривало кілька хвилин. Вона все ще вірила, що Микола живий і що він повернеться. Але, розуміється, він уже не повернувся...

Листування урвалося. І аж згодом, вже на еміграції, долинула спізніла випадкова вістка, що Дарія Віконська скінчила з собою, кинувшись з вікна кількаповерхового віденського будин­ку.

Так загинула «остання в роді».

 

*    *    *

І все ж рід, як свічка догоряючи, часом спалахує востаннє. Так і Дарія Віконська, ця крихка теплярняна рос­лина, залишила нам, опріч кількох тонких і глибоких нарисів, невеличку «Райську яблінку», монографію про Джеймса Джойса і, врешті, мону­ментальний том есеїв «За державну бронзу» — плід многолітніх роздумів уже дозрілого і досвідченого інте­лекту.

Я написав «залишила нам» і зараз же подумав, що ці слова є, властиво, звичним загальником, надодаток — майже порожнім... «Залишила» — так, але чи зуміли ми те залишене нею — якщо не «одержати», ц. т. сприйняти, то принаймні заховати, переховати для нових поколінь?

Є якась фатальна «механіка» в переховуванні наших друків. Розуміється, вітри й бурі, руїни й пожежі нашої історії не сприяють тому перехову­ванню. Але ось, розглядаючи часом чудом зацілілі, розрізнені числа ЛНВ, Вістника чи «Життя й Революції», з жахом спостерігаєш, що пожовклий і крихкий папір ламається й кришиться під найобережнішим дотиком паль­ців... Часом з'являється навіть абсурдальна думка, що тут таїться якесь свідоме шкідництво... Ні, «За державну бронзу», якщо десь ця книга заховала­ся,— то був монументальний том, чудовий папір, добірний друк, гарна обкладинка. То було щось, що мало залишитися напевно, що було планова­не, як заповіт, на потомні покоління й потомні часи. Отже, якщо той том десь існує (в Римі? в Парижі? В Кілі — при університеті, де, як кажуть, захова­лася найбільша кількість україніки?), то його можна б відновити... поки ще час...

А поки що болить думка, що пам'ять людська, навіть про найближче, є все ж зрадлива. Отже, немає мови не то що про цитати, а й про переповідження хоч кількох з тієї книги думок. І тому цю згадку про Дарію Віконську прийдеться обірвати, що так скажу, без висновків і без закінчення.

...Ми стояли в холі приватного пан­сіонату в Відні і обмінювалися судо­рожно-короткими реченнями. Часу не було, ані обставин на спокійнішу розмову. Пані Ліна була в чорному хутрі, яке якби підкреслювало нашу спільну й загальну жалобу. Її запалі очі, все ж, горіли заглибленим чорним жаром, а стягнуте, кольору слонової кості — обличчя могло б служити маляреві темою для ікони мучениці. Але в її словах була міцність і непо­хитність віри («Микола, напевно, жи­вий, він повернеться і ми ще зустріне­мось, хоч би й не в Шляхтинцях»).

І от настала хвилина, коли свідомість блискавично підсумувала все, а крихке й вистраждале тіло бездиханне опини­лось на бруці, розбите й окривавлене.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.