Ірина Вільде. Антонич - знову лауреат

Богдан Ігор Антонич був одним з тої п'ятірки, що її вперше нагородило Товариство письменників і журналістів ім. Франка. Тоді дістав Антонич літературну нагороду за збірку поезій «Три перстені». Враз із нагородою дісталося Антоничеві наймення «незрозумілого» поета.
Цього року вдруге нагороджено Антонича. Цим разом дістав він літературну нагороду за збірку «Книга Лева».
Антонич як поет дійсно «нелегкий». Щоб його зрозуміти й відчути, треба вчитатися в його поезії. І коли можна порівняти поезію до музики, то Антонич вам не Штраус, а Вагнер. Але чи твори Вагнера втрачають що-небудь на тім, що вони не для всіх доступні? Хай не буде багато, але хай будуть вибрані. Поезії Антонича теж потребують «вибраних» читачів. І він їх, безперечно, має.
А про «домохвальців млявий чад» та про «слизьку музику нещирих хвальб» Антонич, здається, й не дбає. Бо ж поет хоч і сповідається всім «із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри» і хоч прийдуть до нього читачі й критики «з єлеєм, прийдуть з терезами краси помильні судді [...] і відважать смуток, діапазон п'яніння, думку, слова гаму» – то поет, без огляду на це, останеться таки одиноким, сам на сам з своєю музою, бо ж суті творчості ні схопити, ні збагнути не можна. Бо ж «символіка завбога наша і орнаментика засіра. Де ж міра мір, єдина міра?»
Адже сам поет тільки в якійсь частині може передати словами свій захват. І тільки інколи, як зостанеться наодинці з зоряною ніччю, тоді «той захват серце душить».

 

Тоді чужі дрібній прикрасі
слова, затиснуті у горлі,
слова, гальмовані в екстазі,
б’ють, мов джерела животворні.

Ми вже писали раз на сторінках «Світу молоді» про силу образності в Антонича. В цій новій збірці дійшла вона до тої межі, якої досі з наших поетів досяг направду тільки один Антонич. Поезії його можна любити вже тільки задля цих самих образів. Хоч ідейно збірка ця стоїть теж на відповідній висоті.
Хіба ж нема чогось молодечого, бадьорого хоч би в цих строфах:

 

Хто падає, за ним не тужать,
бо срібло сліз не для розтрати,
скупий на скарб навбач байдужий.
Хвалю життя шорстке й сукате!

Справді оця нова збірка поезій Антонича варта того, щоб переломити свій острах перед «незрозумілістю» його поезій і взяти її до рук та вглибитися в її думки й образи.

1937

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.214-215.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.