Ірина Вільде. Б. І. Антонич: "Зелена Євангелія". Б.І.Антонич: "Ротації" (Посмертні видання).

Посмертне видання... Це нагадує нам артистів на екрані, про яких знаємо, що вони вже не живуть. До таких людей, що з того світу комунікуються з нами, маємо багато більше пієтизму тепер, ніж за життя, і все якийсь ніби жаль, чому ми того всього гарного не сказали їм тоді, коли вони могли ще чути його. А крім цього... якісь таємні, з-за того світу, хвилі неспокою товаришать рухам і словам людей з «того» світу.
Двадцять вісім літ мав, як помер, Антонич. І коли він у травні 1935 року (у цих збірках є вірші й з попередніх літ!) маючи всього двадцять шість літ писав:
 
Закони «біосу» однакові для всіх:
народження, страждання й смерть.
Що лишиться по мені: попіл слів моїх,
що лишиться по нас: з кісток трава зросте, –
 
то нам тоді могло здаватись, що здоровий, молодий хлопчина, обдарований таким небуденним талантом, кокетує і визиває водночас свою ласкаву долю. Є щось романтичне й нереальне в цьому, як молоді, двадцатьшестилітні хлопці філософують про смерть. А сьогодні... сьогодні, два роки пізніше після народження цього вірша, не можна читати його без того, щоб не відчути довкола свого чола подиху смерті.
За рік перед смертю сказав в одному своєму вірші: «Від зір залежить наша доля». Невже ж це зорі хотіли, невже ж це їм потрібно було, щоб він так скоро згас? Злоба чи змова заздрих метеорів, які теж не тішаться довгим життям?
Навіть оця стрічка, яка колись зробила таким популярним поета: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях...» – кажу, навіть ця стрічка, яка колись викликала погідний гумор, тепер теж звучить інакше... Приходить чогось на думку при цій стрічці: «Антонич був хрущем» – а тепер, може, ластівкою б’ється до вікон тих, що він їх за життя любив.
Якими дивними здаються нам тепер оці його слова:
 
Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.
До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,
тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.
Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть, аж за зорею. Поки
я тут, інстинктом чую це: співаю – тож існую.
 
У «Зеленій євангелії» є поезії переважно з 1935 і 1936 року. В одних і других відразу пізнати Антонича. По його нелегкій стилізації, по його фантастичних образах і по його коханню до природи. Кохання, яке так тісно в’яжеться з своїм предметом, що аж перетоплюється з ним у вогні. Антонич – пантеїст. А проте, навіть для пересічного читача впадає різниця між віршами з одного й другого року. Можна б порівняти їх до двох будівель: одна проста, хоч збережена в стилі, з усіма ознаками елегантного примітивізму; друга украшена різними фасадами і надбудовами так, що губиться в ній ідея, яку вона хотіла зобразити собою.
Ми вже не раз згадували про те, що Антонич не для маси, але для вибраних. Порівнювали його з творами Вагнера. Але є речі, яких навіть вибрані не можуть схопити. Для прикладу наведемо два вірші, навіть не вірші, а строфи з 1936 і 1935 року.
28 травня 1936 року:
 
Спить тіла пень у борі зір і пристрастей, ледачий,
спить тіла пень й душа у ньому, мов заснула ватра,
а бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть,
коли багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить.
 
Пересічний читач буде це читати й, може, буде дивуватись цьому порівнянню, що, мовляв, сонце роз’ятрює буків, як червона плахта биків, які в люті скачуть, бо він буде собі думати, що сонце якраз розлінивлює людей, рослини і камінь. Рослини під впливом сонця стають ситі, аж нерухомі від того переситу. Безвладні, можна сказати. Вибраний читач теж нелегко дасть собі раду.
Цій строфі можна протиставити таку звичайну й просту з 1935 року:
 
Коли із яблуні зірвала Єва місяць,
у раї збунтувались буйногриві леви,
Адамові сини по світі розійшлися,
здвигаючи міста і тереми для Єви.
 
В цьому невибагливому формою вірші є глибока думка.
В збірці «Ротації» переважно поезії з 1936 року. Закінчується ця збірка таким мольовим акордом:
 
Хто ж потребує слів твоїх?
Чи той, що важить хліб і сіль,
чи той, що відсотки рахує,
чи той, що у безсонну ніч
бунтарські зазиви друкує,
чи той, кого гарячка палить
і з голоду запеклий вже,
чи той, що чорні тюрми валить,
чи той, що тюрми береже?
 
1938

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.217-220.
 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.