Ірина Вільде. Богдан Ігор Антонич не живе

Вістка про смерть Богдана зробила на мене тим жахливіше враження, що я довідалася про цю болючу подію аж три тижні пізніше від дня катастрофи. Я досі не можу дарувати собі, як я могла з таким легким серцем ходити по світі, мати такі безтурботні, сонячні дні в той час, як могила цього «мойого» поета була ще свіжою.
Так багато говориться про приховані здібності чи можливості в людини відчути якесь горе чи радість через простір. Чому господь мені не дав цієї здібності? Чому я не вичула, що його вже нема між нами?
А навіть потім, коли мені показано часописи з його некрологом, навіть потім я увесь час виговорювала себе в думці:
– Це неможливе... прецінь це неможливе... Завтра вже прийде вістка, що це тільки якась помилка, що...
Але нізвідки не прийшла така вістка. І неможливе мусить статися дійсним.
По смерті поета всі заговорили про нього з великим жалем і великим признанням. Мав він і за життя признання. Два ступнево вищі відзначення на літературних конкурсах говорять самі про себе, але... були й такі, що не хотіли добачувати блиску його таланту. Тепер усі для нього мають самі гарні, самі добрі слова. А ми, наш журнал, маємо ту сатисфакцію, що ми завжди мали саме щире захоплення й признання.
Маємо ту бодай сатисфакцію, що не належимо до тих, що доперва по його так болючій для цілого народу смерті признають його великий талант.
Хіба ж не ми це писали про його останню збірку «Книга Лева» в ч. 4 нашого журналу:
«Ми вже писали раз на сторінках «Світу молоді» про силу образності в Антонича. В цій новій збірці дійшла вона до тої межі, якої досі з наших поетів досяг направду тільки один Антонич».
Так писали ми про нього ще в квітні цього року. «Дійшов до найвищої межі» в своїй поетичній образовості й – умер. Що за жахлива велич. При кінці того місяця одержала я ще лист від нього. В листі до нього писала я йому про те, що мала реферат про його творчість і висловила надію, що, може, мені хоч трохи вдалося зробити його «зрозумілим» для ширшої публіки. І у відповідь на це він:
«З цією моєю «незрозумілістю» справді вийшло багато непорозумінь. Ладнаюсь забрати в цій справі голос (хоч неповна й принагідна була вже на цю тему «розмова» в «Назустрічі»), та поки що відкладаю це. Нагоди, мабуть, ще не забракне».
А тієї нагоди вже ніколи не буде, дорогий, незабутній ніколи товаришу. І цей твій останній лист зберігаю, як дорогі святощі.
В тому самому ще листі:
«Особисто зустрічаю тепер поважні труднощі, життєві й літературні. Так і нічого. Труднощі тільки й на те існують, щоб їх поборювати».
Так писав він ще два місяці тому. Він, завжди такий бадьорий, задивлений в ясні простори. Він теж не передчував, що небавки стане перед ним трудність, якої він не зможе побороти.
А тепер тільки важким болем врізуються в пам’ять його слова:

Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто,
й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо мене не лякає...

 

1937

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.215-217.
 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.