Ірина Вільде. Кілька днів на зеленій Буковині. У О. Кобилянської.

Було це при кінці лютого. Якраз у ті теплі сонячні дні, що пахли пролісками й провесною. Згори ллялося тепле «буковинське» сонце, а під ногами дзюрчали калюжі, й тому Буковина не була в той час «зелена».

Але в моїм серці вона вічно зелена й вічно весняна. І тому скільки разів я приїжджаю до Чернівців уже як «вигнанець» з рідного краю, не можу не хвилюватись на сам вид міста, яке зробило колись мою найпершу молодість такою багатою.

[...] Соромно признатися: так багато вже років маю, а оце перший раз на буковинській землі маю з’явитися серед громадянства як громадянка. Це програма на пополуднє. Рано обіцяла я відвідати Ольгу Кобилянську. І знову з соромом мушу признатися: оце перший раз маю побачити її. Раз колись давно, ще як родина наша жила на Буковині, мала бути я з батьком на ювілейній академії письменниці. Але такий був стиск, що я згубила батька і він увійшов з білетами до середини, а я з сльозами осталася перед будинком. З того часу пройшло чи не п’ятнадцять літ, і оце аж тепер усміхається мені нагода, велика, святочна нагода побачити Кобилянську.

Колись, будучи ще підлітком, зачитуючись творами Кобилянської, я просто не могла уявити собі, що їх могла писати «жива» людина. Так добре пригадую собі: два тижні «обшахровувала» я на зшитках маму, заки зложила собі на поштовий значок (нізащо в світі не була б призналась комусь до цього!) і написала до Кобилянської листа. Прохала дозволу організувати гурток дівчат і назвати її іменем. Потім... чекалося на відповідь: день, два, три, чотири, тиждень – і врешті прийшов синій листок. Як добре мусила знати письменниця душі молодих ентузіасток, коли в листі висловила своє побоювання, щоб я не розчаровувалася її простим способом листування, бо письменники одні люди в своїх творах, а другі в приватнім житті. Але куди мені до розчарування! Я була така зарозуміла, що лист прийшов на мою власну адресу, що навіть не дуже радо поділилася тою вісткою з своїми подругами, які теж мали якесь право до того листа, бо ж належали до «гуртка імені Ольги Кобилянської». (До речі, гурток той не був ніде зареєстрований ані записаний. Увесь його правильник і закон носили ми в своєму серці).
Другий мій поворот до творів Кобилянської (шоста, сьома гімназійна) приніс уже деякі сердечні задраснення в наслідках: під впливом характеру Наталки Верковичівни з «Царівни» я зірвала з своїм хлопцем. Написала була навіть в останнім листі до нього: «Зустрінемося знову, як ви осягнете своє «полуднє».

Такі сердечні операції не робиться безболісно. Але я хотіла «характером» бути, хотіла бодай трохи наблизитись до того ідеалу модерної жінки, яким у той час була для мене «Царівна».

І всі ці спомини так яскраво ожили в серці тепер – по дорозі до мешкання Кобилянської. І відразу, що мило впадає в вічі, це – візитівка на дверях по-українськи. Там чомусь українці послуговуються здебільша візитівками в німецькій азбуці.

У вітальні застаю свого «шефа» – вп. п. О. Кисилівську, яка заїхала до своєї приятельки. Відрадніше стає.

– Бабця зараз прийде,— заявляє маленький «внучок» по братові пані Кобилянської.

Занадто була я перейнята самою свідомістю близької зустрічі з письменницею, щоб тепер могла сказати щось про саму обстановку хати. Одне тільки осталося в пам’яті: в тій кімнаті, в тій просторій кімнаті якось так інакше, так зовсім інакше від усіх віталень, що в них доводилося мені бувати на Буковині.

Врешті ніби шелест, відчиняються двері, й у них стає Ольга Кобилянська. Така, як бачимо її на портретах з останніх років. Я не можу говорити: все те гарне, що хотілося б сказати, що стільки років носилося в серці, – подівається десь так, що його у словах віднайти не можу. Тільки коли нахиляюся, щоб поцілувати ту благословенну руку, очі мої не видержують напору сліз зворушення, і мушу прихо¬вати долонями лице, коли не хочу соромитися своєї «слабкості».

Потім стає так ясно й дивно водночас, що ця надзвичайна людина вміє так легко говорити про звичайні речі.

Про що ми говорили? Які думки висловила велика письменниця? Я була занадто схвильована, щоб сьогодні могла подати їх в якійсь системі.

В розмові з великими людьми буває так, як у розмові з кимсь дуже близьким серцю: забувається зміст слів, а остається саме враження від них, що освічує і гріє серце.

Скаржилася письменниця, що не доходять до неї з Галичини ні українські газети, ні книжки. Була мило вражена звісткою про прихильні рецензії на «Апостола Черні». Коли що ж? Не читала їх.

«Чудом» дісталась їй до рук книжка Н. Королевої «Інакший світ». Дуже хвалила. Особливу увагу звернула на гарну мову. Гостина затягається над сподівання довго. Прощаюся. Іду і маю з собою запрошення, що всю сповняє мене радістю й гордістю!

– Як стане вам часу, то ще конечно зайдіть раз до нас.

Але часу на нього не стає. Чи ж зле було моє порівняння зустрічі з великими людьми з зустріччю з кимсь коханим. Скільки разів чулося чи читалося: «Як час позволить, то ще вступлю до тебе, кохана».

А час поставив своє «veto». І «він» не вступив. Я теж, незважаючи на те, що з чотири дні мала перед собою, не вспіла вже заглянути на вул. Одобиску.
 1937

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.199-202

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.