Ірина Вільде. Мініатюри (поетична проза)

Моїй Буковині…
 
   У моїй батьківщині під цю пору колишуться по крутих вільних доріжках (чи буду ще коли ними ходити?) навантажені хлібом вози. На досвітках скриплять колодязі, а вечорами з хат линуть до неба сині димочки, як дяка Господові, як сама молитва.
   У моїй батьківщині – але ви цього не знаєте.
   У моїй батьківщині осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники й китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана по клаках.
   Але – ви цього не бачите.
   У моїй батьківщині осінні, вечірні тумани заступають хороводи русалок і зорі так близько, над землею, що можна говорити до них і чути їх мову.
   У моїй батьківщині …але – ви ж не чуєте цього.
   У моїй батьківщині сонце ходить босоніж по стернях, оперезане бабиним літом з червоною калиною в русявій голівці.
   Але ви – цього не уявляєте собі.
   У моїй батьківщині… Але пощо я буду говорити вам про неї, коли ви не тужите за нею, коли вона для вас далека й така недійсна…?
 
Рожі
 
   Вчора знову післанець приніс мені рожі від вас. Перетомлені, із рисками невилічної смертельної недуги червоні, берегами чорні чайно-жовті сумні голівки…
   (Інколи думається мені, якими багатомовними були б ці цвіти, коли б мали ще очі).
   Невже ж ви мали серце, вагаючись, чи післати їх мені, засудити їх на смерть, найпоганішу смерть на світі, бо смерть від передучасного старіння?
   Чого ж ви вагались, Приятелю?
   Але цей один раз не залишаю вас без відповіди:
   Будь ласка, сядьте собі проти мене. Не так скромно, не так боязко, не так на самому беріжку! Тепер слухайте: як і що можна подумати про мужчину, який тепер… так, тепер “в наші часи”, в часи безробіття, голоду, переоцінки духових ціннощів, бунту та занепаду тратить свій час, волю, думку на те, щоб жінці вислати кілька хворих рож?
   Ви ж знаєте (хто має ще знати, як не ви!), що я не цілуватиму тих рож, що я навіть власними руками не вложу їх до води, що я не обтинатиму їм щодня хвостиків, щоб продовжити їх життя, що я їх не засушу й не спалю з честю по їх смерти.
   Все ви це знаєте.
   Ви знаєте навіть ще щось більше. Ви знаєте, що я ненавидітиму їх тільки за те, що вони від вас. Ви знаєте, що я передчасно прожену їх із своєї кімнати, бо ж я не можу розуміти, як мужчина в “наші часи”, в часи безробіття голоду і т. д. і т.д.
   Еге ж, бо я сучасна, ділова жінка не можу зрозуміти цього…
   Але одного ви не знаєте, мій приятелю, що ця сама “сучасна, ділова” жінка готова складати пелюсток до пелюстка, щоб вони не розгубились, готова забальзамувати їх, готова в шкло заморозити ті ваші хворі рожі, в ці самі “наші часи”, коли б їх… передала чиясь інша рука.
 
   Але цього бажати, – все одно, що бажати собі сонця з неба.
   Бідні рожі! Такі прекрасні, такі розкішні, такі здавалося б щасливі, а не мають права на власне життя. Вся їх краса, ввесь чар їх залежить від того… в якому настрої зустрінемо їх в городі, або чия рука зірве їх для нас.
   А здавалося б такі щасливі…
„Назустріч” / 1936, число 19, с. 1 /

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.