Ірина Вільде. Моє знайомство з "Жночою долею".

Так, тому десять літ. Тоді ще носилося гімназійну шапку на голові й багато фантастичних мрій у голові. Та незалежно від своїх вісімнадцяти років, від тихмрій, що гуділи в голові, як рій чмеликів, усе, що спробувала написати та вісімнадцятилітня рука, було сумне-пресумне.

Навіть псевдонім був якийсь з-поза того світу: «Нірвана». Не пригадую собі вже добре змісту мого першого «твору», що його вислала до першої редакції – «Жіночої долі». Маячаться тільки якісь слова про «душу» й «безнадійний сум».

Великої надії на те, що надрукують, не було. А все ж таки: направду (щойно тоді) сумно було, як не надрукували ані в першому, ані в другому... ані в третьому числі.

На третьому тижні прийшов лист від редакції. Любі читачки, всі ті, що ніколи не пробували посилати своїх перших спроб до редакції! Ви ніколи не знатимете, не зможете навіть уявити собі безміру тієї радості, якоїсь напівпритомної, божевільної радості, що охоплює вісімнадцятилітніх «письменників» на вид листа від редактора.

Сьогодні думаю, скільки б було менше змарнованих літературних сил, якби всі наші редактори й загалом ті, що мають у цій справі якийсь голос, не лінувалися відписати на листи початківців.

Той лист ще сьогодні в мене, й хто знає, чи не він рішив про те, що все, що я пізніше написала, було погідне. Бодай таким хотіла я його бачити.

Від того моменту прогуділо повних дев’ять літ. Я вспіла вже гімназійну шапку проміняти на студентську, а ту на – «приватну».
І сталося так на тому дев’ятому році, що одного осіннього пополудня висіла я на двірці в Коломиї як майбутня співробітниця «Жіночої долі».

З натури неуважна, розсіяна, я ніколи не прикладаю занадто уваги до всього зовнішнього, а проте ті три темно-червоні рожі, що застала я на своєму «столі праці» в редакції, по сьогоднішній день осталися мені перед очима.

Це не буде ані «для ефекту», ані перебільшена щирість, ані для гарного звороту, коли скажу, що ті рожі стали для мене символом тієї атмосфери, що гостить у нашій редакції.

Урядовий характер відносин у нашій редакції вбиває вже та обставина, що не працюємо «від години до години» і не відмежовуємо занадто відділів праці.

Чи вам не нагадує це родинного гуртка, коли, наприклад, «з причин, від редакції не залежних», треба число зладити до висилки за день (нормально йде на це три дні) і до експедиції забирається увесь редакційний персонал від «фахової» експедієнтки нашої Михайлини Кукурбової до самої начальної редакторки, чи, як ми поза плечима називаємо, «шефа»? Під шелест ламаного паперу в’яжеться гутірка про минуле. Кожне має щось цікаве в свому житті і кожне хоче, щоб і його пригод вислухано в такий вечір.

А інколи невідомо хто й звідки внесе якогось «гулящого духа» в наші спокійні стіни. Тоді нема ради: працю відкладається «на пізніше», і всі, скільки нас є, не виключаючи й начальної редакторки, ідемо до кіна. (В нашій мові зветься це «розривка»). Та бувають і такі моменти, де аж занадто виразно вичувається ту різницю між «начальною редакторкою» і співробітницею лише. Приклад: у цю великодню суботу (менше з тим, від кого) прийшла телеграма SOS: відворотною поштою вишліть нам такі-то й такі чотири реферати (призначені на дуже поважний з’їзд).

Кинулись ми до «шпаргалів» – нічого подібного в нас нема.

– Хіба відтелефонуймо їм, що не маємо, – така була моя думка.

– Або пошлім їм книжки-джерела, на основі яких зможуть вони самі собі зладити такі реферати, – порадив пан З.

Для всіх ясно було, що, щоб зладити такі реферати, треба було хіба зрезигнувати з свяченого вдома. Це саме думав і наш шеф.

– Їдьте додому... На вас десь фіра буде чекати... вас дома батьки вижидають... ви... маєте дома щось помогти...

–  А що буде з рефератами? – спитав хтось.

–  Зовсім просто, – відповів «шеф», – буду писати цілу ніч і в неділю до полудня і, може, вспію в понеділок вислати...

Реферати дійсно в понеділок вислано, але мене, скільки пригадую собі цей момент, завжди гризе сумління: чи не повинна я була зателеграфувати до батьків, що замість полудневим поїздом приїду нічним?
Не вгадати ані не передбачити, куди кине мною доля і де й серед яких обставин доведеться працювати. Одне знаю напевно: куди б я не пішла звідси, всюди піде за мною спогад одного золотого осіннього пополудня і – трьох червоних рож і що спомин той буде один з найкращих у моєму житті.

1935

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.190-192.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.