Ірина Вільде. Наші батьки розійшлись

Повний текст оповідання в нашій бібліотеці

Стіною дому пнеться весело-гарячий дикун виноград. По голубому куполу неба ширяють якісь птахи. Між не­бом і землею стало  важке, нерухоме повітря. (На Поділ­лі перед бурею бувають такі години). В притіненім покої лежить на отоманці мама. На кріслі біля неї надпита склянка води й папірець від порошку проти болі голови. (Універсальний цей засіб допомагає ще на зуби, застуду, ревматизм тощо).

У хаті тихо. Мусить бути тихо, коли мама має міг­рень. У цій хаті майже щодня тихо, бо мама щодня... (краще не кінчати).

Сестра (чого так офіціально? — хай же буде просто Ольга), еге ж, Ольга сидить коло столика в кухні й му­читься над новим способом ведення касових книг. Оце недавно привіз його директор із Львова. В Ольги коли-не-коли починають тремтіти повіки, і ціла купа папірців, наче білих голубів, розлітається по столу й підлозі.

У кутку буфета стоять одна на одній тарілки від обі­ду. Над ними бринить якась витривала муха. Тарілки з обіду не помиті, бо мамі голова болить, Ольга має свій новий спосіб ведення касових книг, а Мотря... перешиває собі сукенку, яка має бути елегантна, модна і... не така, як у всіх.

Сімнадцятилітня Мотря Забейко — кравецька учениця (освіта: чотири роки гімназії — і стоп!).

З цим кравецтвом в’яжеться навіть веселий спогад. На початку вакацій мама заявила, що Мотря після кані­кул не піде до школи і тому хай вибирає собі якесь прак­тичне заняття... На світ треба тверезо дивитись і т. д. Довга-предовга скарга. Ольга теж після чотирьох гім­назичних почала оглядатись на працю...

Тоді Мотря, не задумуючись, випалила:

— Хочу вчитись кравецтва. Хай мама мене запише до «Труда».

Мама, яка не раз плакала над Мотрею, що вона має не тільки його лице, але й його легкодуху вдачу і тому така покваплива до всього несерйозного, здивувалась страшенно. А потім, певно, пригадала собі, як Мотря не раз фантазувала про те, щоб стати великою сценічною артисткою... Ах, це не дитячі забаганки були! Звідки! Мотря направду чує, що в цьому її всеньке життя... Мама розсердилась і зараз же дістала мігрень. Ольга тоді сказа­ла Мотрі, що вона своєю вдачею зажене маму передчасно в могилу. Та за кілька днів Мотря ще раз сказала мамі, що вона зовсім серйозно хоче вчитися на кравчиху. Тоді мама вже нічого не сказала.

І так Мотря, піддуривши їх, увійшла в своє царство. Не потребувала навіть хвіртку замикати за собою, маючи те солодке почуття безпеки, що й так ніхто не буде до­буватися до неї. От тепер сидить вона у кріслі проти вік­на і перешиває синю сукенку. Для себе, Мотрі Забейко, кравецької учениці? Та ні! Це ж Мотря Забейко переши­ває сукенку для великої артистки, яка теж... називається Мотря Забейко. Це велика честь для Мотрі, що артистка дала їй шити сукенку, в якій має виступати в прем’єрі... Менше про назву! Досить того, що в тій сукенці має по­добатись одному закордонному дипломатові, який зако­хається в неї, і з цього саме виходить ціла трагедія... хоч усе кінчається щасливо. Мотря все ж страшенно любить трагічні п’єси, що кінчаються щасливо.

П’єса її життя теж матиме щасливий кінець: стане відомою, з артистичним смаком кравчихою. Заангажують її до великого театру шити сукні для артисток... Потім захворіє несподівано одна з артисток. Режисерові прийде химерна думка заангажувати до тої ролі театральну крав­чиху і... Тут Мотря заплющує повіки і мріє... мріє... мріє...

У мами болить голова, Ольга морочить собі голову над новим способом книговодства, а Мотря мріє...

Тільки сукенка в її пальцях не хоче піддатись мріям. Не хоче. Прилинялий рожевий комірець є прилинялим рожевим комірцем. Коли Мотря не дивиться на нього, то видається він їй з дорогого гіпюру, з тонкого венеціан­ського мережива, з бозна-чого, але як тільки гляне на нього...

Стоп! Пробі! Та й цей комірець може справді бути з гіпюру. На горищі у великій скрині поміж старими фотографіями, листами, запрошеннями, стародавніми ка­пелюхами, рукавичками без пальців, мереживами і плере­зами є одна мамина стара сукенка з добресеньким пере­дом з гіпюру. А панна Стефця казала, що якраз цього року будуть модні гіпюри!

З великої скрині Мотрю обдає, немов подих з того світу, дивний мішаний запах часу, повітря, що його роками цілими в’язнено в цій домовині, і речей, що колись жили, сміялись і видавали пахощі довкола себе...

Мотря не думає тепер про те, щоб відривати гіпюр з тої золотисто-рожевої сукенки, її пальці трохи тремтять, коли вона обпинає на собі заржавілі стальки. Ох, божень­ку, як це так, що мама... була колись ще стрункіша від неї?

«Мадам, а ваші рукавиці? Забуваєтесь, мадам».

«Ах, вибачення. Може б, ще цю парасольку? Ой ле­лечко, її трохи проїла міль, але її мереживо...»

Мотря стоїть навколішках проти відчиненого віка скрині і не думає вже про золотисто-рожеву сукенку. В руках у неї висохлий, труп’ячо-жовтий лист, і пальці... пальці в неї тремтять, і серце по-дурному сіпається в грудях. Зсувається па долівку і так, напівлежачи, скуле­на,  злякана,  читає листа.

Тільки подумати собі, роки лежав той лист у великій скрині. Десять, двадцять, до ста разів пересунувся він за ці роки через Мотрині пальці і ніколи не задержувався в них. Мотря ще тому сім чи вісім літ помітила, хто був автором цього листа: «Тьотя Амалія». З того моменту лист перестав вабити до себе. Що цікавого може писати жінка, яка вже є для когось, в цім випадку для Мотриної мами, тьотею?

І сьогодні лист цей був прослизнув крізь Мотрині пальці і мав впасти на дно скрині, як багато разів перед тим це робив, коли нагло... і така дрібничка... Мотря по­мітила в однім його ріжку гапт. Така була тоді мода, а тьотя Амалія мусила бути комільфо.

І якби не обставина, що вона шукала гіпюр для своєї сукенки... вона і не знала б страхітливої таємниці. Мотря ще пробує боронитися перед нею, але розгорнений лист крикливо заперечує всьому... Тьотя Амалія... Мотрі тис­нуться сльози до очей: дала б відтяти собі праву руку, щоб та жінка могла на хвилинку ожити і сказати Мотрі правду. Сказати, що то направду було між ними.

У цьому листі, що перед Мотрею, тьотя Амалія ті­шиться маминим щастям і остерігає молоду закохану жін­ку перед ним. Перед надмірним щастям. «Ді гетер во­лен дайи фердербен» [1]‘,— цитує з «Персня Полікрата». Але скоро в другому рядку ці свої сумні ворожби спритно переводить на жарт. Таке велике щастя, таке велике ко­хання навіть боги не в силі знищити...

Стоп. Треба мати відвагу зупинитися на цім і усвідо­мити собі одну правду: мама любила його колись. Мало того: мама шаліла від тої любові до нього. (Хай ніхто не відважується заперечити: тьотя Амалія свідчить з мо­гили!)

Стільки років своїми наріканнями, своїми слізьми, своїми глухими прокльонами в його сторону перекону­вала їх, що її насильством чи загрозами зв’язано з тим нікчемним чоловіком!

Ніколи про ці справи не говорилося ясно й одверто, але хіба не досить, коли в їх домі ніколи не вживалося слова «тато»?

Був десь він (на своє нещастя, Мотря, як кажуть усі, зовсім подібна до нього). Він зломив їм усім трьом життя. Оля, вроджений конструктор, що мріяла колись про вищу технічну освіту (архітектуру!), зупинилася на чотирьох гімназичних і торговельних курсах. Мотря теж мусила погребти свої плани, зв’язані з драматичною шко­лою. Тільки плани провалились, бо мрії... Мотря, власне, з тих людей, що не можуть жити без мрії. І це треба було відректися найістотнішого в житті, в той час як він мав гроші! Власне, тут нічого іншого, тільки грошей треба було... Але прийняти від нього? Від того, що їхній мамі зломив життя, від того нікчемника, що покинув її, своїх дітей, від того... Справді, часом бракувало слів у багатій нашій мові, щоб висловити своє обурення проти того чоловіка.

Все він знищив. Власне, нічого не малося від життя. Буйна молодість, що про неї в старшім віці стільки зга­дується, шуміла десь далеко поза ними. Забави, сміх, му­зика, рух, хлопці й нові сукенки, що стільки емоцій дають у тім віці, для них майже не існували. На все треба було грошей. Це майже неймовірно, а проте дійсно: навіть у тім віці, для того щоб розгорнути крила на всю ширину, потрібно... грошей. Ах, були це дрібні суми. Інколи до смішного дрібні суми могли дати так багато неповторної радості, але коли і того не малося... Вечір на ковзанці в неділю, коли грає музика; учнівські пікніки; місце в га­лереї, чи, як тоді говорилося, «на бантах», у театрі; про­гулянка за дві-три станції від міста — скільки це могло коштувати? А проте і того не малося... Вистачало тільки на найконечніше, найпрактичніше, тільки на найтривалі­ше... Це була, між іншим, одна з причин, яка вирішила те, що Мотря стала кравчихою. За шитвом мріється най­краще...

Та в тій їх самозапряжці було щось героїчне. Дівчата, хоч такі різні вдачами, ніколи не нарікали. Навіть не допускали до себе думки, ніби вони стали жертвами його. Не хотіли навіть це з ним пов’язувати. Мама їх була жертвою, а вони її оборонцями. Завсіди, хоч кожна з них являла собою окремий світ, виступали втрійку, Во­ни дві — як оборана по боках, а мама посередині. Злама­на, апатична, але безпечна в їх товаристві. Роль захисни­ків об’єднувала їх. Була вона наче виправданням, наче відплатою за те, що Оля ніколи не буде інженером, а Мотря ніколи не закінчить драматичної школи.

Мотря, крім усього іншого, мала свою ненависть до нього. Не знати, чи котра дитина так любила свого батька, як Мотря його ненавиділа.

І нагло... якась тьотя Амалія встає з гробу і каже, що це все... неправда.

Неправда, бо мама ошукала їх! Мама любила його!!! І все героїчне, поважне, як смерть, стає смішне, гротес­кове. Обман! Страшний обман!!! Як сміла мама зрадити їх? Як сміла затаїти перед ними свою тяжку провину? Яким, врешті, правом навчала їх ненавидіти так чолові­ка, якого колись сама любила?

Любила? Мало цього. Із звичайної спокійної любові не виписується таких листів до тьоті, що та мусила їх спам’ятувати. Шаліти мусила за ним і з ним разом! Так! Не буде тепер Мотря бавитися в гарні слова! Буде така нещадна, як нещадно поводилися з нею! Всі говорять Мотрі, що вона подібна до тата, і всі плещуть їй, що вона гарна. Правда, люди, що частіше бувають з нею, перестають вголос захоплюватися її красою. Не тому, що Мотря в своїй вдачі мала щось, що відштовхувало б. Ні. Просто тому, що краса Мотрі — це перш за все блиски. Блиски першої молодості. Все в ній блищить... і очі... і каштанове волосся має такий особливий полиск, що не раз ведуться суперечки, чи воно каштанове, чи темно-ру­сяве, вологі уста і навіть трохи блискучий носик мають свій чар, тоді коли всі жінки мають матові від пудри носи.

Рухи її, її хода — що частіше стежиш за ними, то більш гармонійними й одухотвореними здаються вони. Артистка! А всі кажуть, що вона навіть з рухів подібна до тата. Так мав він теж колись у своїй молодості розсі­вати блиск, і мама мусила його любити... Любилися обоє.

А мама затаїла правду! Ошукала їх у нечесний спосіб. І аж сьогодні ця правда, яка вісімнадцять чи дев’ятна­дцять літ лежала собі тут, на горищі, замкнута в цій труні, дістається на світ божий і чинить таке спусто­шення...

Але навіть коли серце дуже болить, то не можна ж отак довго лежати лицем на запорошеній землі. Якби мама довідалась про таку жахливу справу, то напевно не могла б уже підвестися... Але Мотря, по-перше, має зо­всім іншу вдачу, ніж мама, а по-друге... має своїх безум­них сімнадцять літ... Те владно наказує їй встати з землі, обтріпати сукенку від пороху, примкнути велику скриню і йти... униз.

 


[1] «Боги прагнуть твоєї загибелі» (нім.).

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.