Ірина Вільде. Образи й порівняння в поезії Богдана Ігоря Антонича ("Три перстені", збірка, нагороджена на літературному конкурсі цього року).

Це просто незрозуміло: Катря Гриневичева, цей досі ще безконкуренційний у нас митець вислову, почала вчитись української мови аж десь біля вісімнадцятого року життя. Антонич, будучи вже в університеті, говорив якось дуже... «дивно» по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди (незвідані дороги твої, доле!) бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться «приємним»; до нас, українок.

 

З віршів нагородженої збірки довідуємося, що Антонич – лемко. Може, був це і той сам говір лемківський, що будив у нас недовір'я до нового товариша.

Ми не літературний журнал, тож і на сто миль далекі від фахової критики. Ми хочемо лише поділитися з нашими читачками тим, що нам в Антонича найбільше подобалося, – його образами й порівнянями.

Справді, в цього поета сто пар вух, сто пар очей, що бачать і чують те, на що нам треба щойно паль¬цем ткнути.

Слухайте: ви бачили не раз село під лісом, правда? Коли та картинка подобалася вам і ви з симпатією до неї хотіли якось поетичніше висловитися про неї, то второваним звичаєм поетів сказали, що «село обведене лісом, наче віночком». А в Антонича «на схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село».

 

Або: корчма. В сліпкуватому вечорі серед села, а може, ще краще – за селом, ясно освітлена корчма. До чого порівняла б її ваша уява? В Антонича «корчма, мов кущ, що родить зорі, свічками палиться вночі».

Гарне порівняння, але щоб воно припленталося нам на думку, то треба – Антоничем родитись.

Або: довгий міст над рікою. До кого може бути він подібний? До змії? Але... це порівняння – це вже «монополь» поїздів і стежок. Послухайте, на що скидається той міст в уяві Антонича:

...в сонці міст
рудий хребет ліниво гріє,
наче велетенський кіт,
що в сні ледачім очі щулить...

 

Коли мова про наш рослинний світ, то ми теж привикли до прикмет деяких дерев, як до насущного хліба. І так – коли верба, то обов’язково «кучерява», коли тополя, то вже «струнка», коли клен – то «широколистий»; а що б ви сказали про лободу? Яку прикмету дали б ви цій непоетичній рослині? Бо в Антонича –

як символ злиднів, виростає
голодне зілля – лобода.

І справді, незважаючи на велике багатство вітамінів у цій рослині, по наших селах їдять її вже тоді, коли нема нічого іншого до їди. Справжній «символ нужди».

 

А місяць, наприклад! Ви теж привикли бачити його або «блідим» (хоч інколи палає, як пожежа), або «повнолицим». Фе, що за неприємна фізіономія: «повнолиций» і «блідий»! В Антонича він раз «молодий музика», що «настроює, мов скрипку, сад», раз він скидається на коника, бо «від воза місяця відпрягають», то знову він у нього «олив’яний місяць», то «червоний, мов тюльпан».

Або весна. Хтось подумав би, що не варто згадувати про неї, щоб – не стратити на оригінальності: скільки вже писалося до неї і про неї!

Але такого ще ніхто не сказав:

Весно – слов’янко синьоока!

А далі такий опис весни:

Направо льон і льон наліво,
дібровою весілля їде.
Розкотисті музики грають,
свячене сонце в короваю.
Весна весільна і п'янлива,
червоний клен, мов стяг.

 

Хіба ж не сам екстракт весни?
Тих, що бажають познайомитися і з думками Антонича, не лише з його образами, відсилаємо до збірки «Три перстені».

1935

 

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.211-213
 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.