Ірина Вільде. Ольга Кобилянська зблизька і здалека

Після вісімнадцяти літ вигнання і гіркого емігрантського хліба, приїхавши в рідні Чернівці, я – річ зрозуміла – розгубилась трохи. І заким ще вирішила, куди мені скерувати кроки, я купила свіже число «Радянської Буковини». Звідки і довідалась, що радянська визволена Буковина готується до вшанування 55-річчя літературної діяльності Ольги Юліанівни Кобилянської.

Славно! Останній акт життєвої драми цієї великої людини, на злість ворогам, кінчається бадьорим, визвольним акордом.

Злостива доля була таких велетнів українського народу по цей бік Збруча, як Іван Франко, Василь Стефаник, що, віддавши увесь свій труд для народу, на схилі життя поневолі мусили були сходити в тінь. Але те минуло назавжди.

Ольга Кобилянська – це нове життя, це радянська влада, звільнена Північна Буковина.

Саме 53 роки тому Іван Франко одержав одного дня досить грубий пакет, адресований гострим «готичним» жіночим письмом. Новела, підписана невідомим в літературі прізвищем, але чому такий заголовок: «Вона вийшла заміж»?.. Невідомо, чи прочитав уважно, мабуть не зовсім, бо не був би такою легкою рукою відкинув перше оповідання Ольги Кобилянської, писане українською мовою.

Німецький критик, якому надіслала Ольга Кобилянська це саме оповідання, хоч так само не прийняв його до друку, проте бодай не знеохотив молодої авторки своєю байдужістю. В листі своїм до Кобилянської пише редактор Мамрот, що попри недотягнення, які має оповідання, він знайшов у ньому «незвичайно цікаву тему, справедливий погляд на справи й оригінальні думки».

Проте, незважаючи на цю заохоту, молода авторка сховала своє оповідання до столу і тримала його під замком приблизно сім літ. Такі були народини «Людини» (Кобилянська згодом зробила зміни в тексті, змінюючи водночас і назву оповідання), яка належить сьогодні до одного з найбільш популярних творів ювілятки.

Горда назва – «Людина» – вжита в цьому оповіданні з усім гірким присмаком іронії. Молоду дівчину Олену Лавфлер, хвору з туги і болю за трагічно померлим судженим, приневолює родина вийти заміж за «добре забезпеченого», інтелектуально обмеженого молодого чоловіка «для добра» тієї ж родини, бо батько-п’яниця зруйнував матеріально всю сім’ю. Ніхто не питається Олени, чи любить вона лісничого, чи зможе загалом його полюбити, для них вистачає того, що Олена – «людина», тобто, як писав Маковей: «Сотворіння таке, що до всього привикне і мусить привикнути». «Якби вона була хлопцем, – говорив один лікар батькові Олени, – були б з неї вийшли люди, а так – жінка. Що почне жінка з надвишкою розуму при горшках і мисці?»

І той самий лікар радить Олені прийняти руку нелюба такою знаменною фразою: «Біда ломить і залізо, а ви лиш людина».
Чому не прийняв Іван Франко, тоді редактор «Правди», до друку цього оповідання?  Невідомо.  Може, уявляв собі він, такий вразливий на жіночу красу, емансипатку Кобилянську «старим опудалом», високим на зріст, костистим, з обов’язковими окулярами на здоровеннім носі, недбалим у своїй зовнішності, карикатурою «синьої панчохи»? Нічого схожого. Дитина гір (Кобилянська родилась в буковинських Карпатах), заслухана в музику природи, Ольга була сама найкращим її уосібленням.

Фото шістнадцятилітньої Ольги Кобилянської показує нам особливе дівча – з бистрими чорними очима, елегантна, за тодішніми вимогами моди одягнена, з гордо піднесеною зграбною голівкою... Яке тут порівняння з тими типами емансипаток, що їх портрети подибувались по гумористичних журналах?

Про свою органічну любов до природи говорить сама Кобилянська: «Бували місяці, коли я ані одної днини не пропускала, не вийшовши на якийсь шпиль гори, не відкривши якогось нового чарівного закутка між скелями, не сполохавши якогось хижака з-поміж густих смерек і не покупавши босих ніг в розпіненому потоці».

Франко кількома роками пізніше, пишучи великий огляд українського літературного дорібку, висловлюється про Ольгу Кобилянську: «От так і цей новий напрям у нашій літературі зазначився групою талановитих репрезентантів. На чолі їх треба поставити Ольгу Кобилянську».

Ольга могла тріумфувати.

Жадоба до науки, до отого символічного «світла» була така велика в молоденької Ольги, що приводила інколи до смішних епізодів в її житті. Правда, батько – судовий урядовець і та предобра мати, про яку Кобилянська висловлюється завжди з святим пієтизмом, розуміли вагу науки, але... Ах, то «але»... Першими претендентами до науки мусили бути хлопці, а було їх аж чотири в родині.

Проте природний талант, подібно як в, Шевченка, незважаючи на зовнішні несприятливі умови, шукав якогось виходу для себе. Кобилянська каже: «Мене щось прямо пхнуло до пера. Потайки, щоб ніхто не знав, не чув, мов молода кітка, що закрадалась до клітки з пташкою і боялась свідка, я забралась до писання одного оповідання! Бачу себе наче сьогодні! Читачу! Я не розуміла слова «література», не вчилась жодної літератури. Я схилила голову на стіл, над папір, закрила лице в руки і... так сиділа. Мабуть, я щось дуже... велике хотіла починати, щось, що було б незвичайним, великим-великим людям дозволено. А я... я... така... невчена... таке зеро на божім світі, я наче святотатство хотіла поповнити. А як догляне... дізнається хто? Що скаже? Читачу, вір, але я не знала, не могла собі уявити, що за сором за погром міг мене чекати».

А тут кругом, за винятком див природи, таке сіре, нецікаве, містечкове середовище.

«Мені доводилось не раз в житті боротись з вузькоглядністю, тупоумством і невільничими поглядами, що походили з традиційної зашкарублості і що були через свою довголітність сильні».

Двічі в своїм юнім житті Ольга Кобилянська пробувала, наперекір усім традиціям, вирватись у широкий світ, не питаючи про ціну цього кроку. «Одного разу вирішила вступити до українського театру до Львова і написала туди, чи не прийняли б. Вдома діялось круто, я хотіла мати гроші, щоб закуплювати книжки. Була така голодна на книжку, що не можу вам це описати.

Директор тодішньої української трупи в Галичині відписав мені, що прийме мене радо та лише з тою умовою, коли мої родичі дадуть на те свій дозвіл. Тою відповіддю він мене відразу вбив. Я писала потай до нього. Уявляла лише собі, як то буде, коли гратиму, але щодо умов і інших сторін тієї справи я не думала. Я злякалась. Мій батько був суворий, «старої дати» щодо «моралі», а мати, ах, боже, подумати лише про вираз їх облич – мені всього відхотілось. І книжок, і грошей, і грання цеї або тої ролі, і всього».

Другий випадок був такий:

«Одного разу, коли мій брат Юліан вернувся на ферії в гори Кимполунг, розповідав він багато про професора університету, філолога Вробля... а між іншим і те, що він не одружений і що десь говорив, що коли б знайшов чесну дівчину чи жінку – без великих вимог, він одружився б. Брат розповідав докладно про дивацькі звички його. Показував, як, ідучи до університету або вертаючись, ставав по дорозі і сам до себе говорив. Я сміялась з того, а з другого боку дивувалась, який-то дивак мусив бути той професор. Одної днини прийшло мені на гадку, що це було б добре для мене вийти за нього заміж. У мене не було великих вимог, я б його доглядала, та зате, будучи його жінкою, я б могла вчитись, скласти докторат і писати... писати досхочу! Як я роздумувала над тим, то та гадка чимраз більше вподобувалась мені, я зжилась з нею чимраз то більше, не застановляючись ні над чим іншим, як над тим одним, що коло такого «вченого» чоловіка і я могла б набратись якнайбільше знання. Під впливом тої думки я почала уважніше приглядатись до старших добродіїв і прийшла до висновку, що це нічого такого страшного – мати старого чоловіка. Одної днини я написала лист до професора про своє життя, свої добрі і злі сторони, свої замилування і... остаточно і своє бажання вийти за нього заміж, виконувати всі обов’язки супроти нього, а зате бажала я, щоб він був мені помічний добувати студії і випровадити мене на найвищий щабель науки, знання і відкрити широкий духовний світ».

Цей лист Ольги Кобилянської не попав до рук професорові Вроблю. Добувати знання треба було самотужки, спираючись на власні сили і здоровий інстинкт, що його, звичайно, мають люди, які живуть серед природи. Невдача з рукописом «Людини» стає натхненням до написання великої, я б сказала, якщо цього слова можна вжити у відношенні до мистецького твору, програмової повісті – «Царівна».

Вісім років пише авторка цю повість. Коли «Людина», так дуже тематично й ідеологічно зближена до «Царівни», – це лиш шкіц до повісті, лише, так би мовити, натяк світовідчування авторки, то «Царівна», густо переткана чисто автобіографічними моментами, є почасти літературним заповітом Ольги Кобилянської.

«Вільний чоловік з розумом – це мій ідеал», – говорить Кобилянська устами своєї героїні Наталки Верковичівни. Повість ця викликає бурю відгуків і найрізноріднішої критики. Про книжку не перестають писати по журналах, про неї дискутують в клубах, цитують на жіночих сходинах, нею кокету¬ють дівчата з хлопцями по салонах. «Царівна» живе і діє, а це в літератора зветься гарним успіхом. Та з появою «Царівни» авторка зустрічається з одним докором: майже всі без винятку критики закидають «Царівні», чи то пак Ользі Кобилянській, нереалістичний «аристократизм», нездоровий погляд «надлюдини».

Коли б Кобилянська хотіла реагувати на всі голоси критики, то вона обвинувачення щодо «аристократизму» в «Царівні» могла б прекрасно відбити самими цитатами з цього твору.

«Чому в нас так мало гордості й відпорної сили, так мало нахилу до величини, так мало поривів до могутності?» В іншому місці, коли йдеться про безпросвітну долю українського народу, Наталка Верковичівна говорить в запалі: «Я б хотіла, щоб усі українці були орлами...»

Не одна якась суспільна верства чи навіть клас, а всі ми, трудові люди, що нітрохи не почуваємо себе аристократами, зовсім не зрікаємося цієї максимальної вимоги до людини. З тією різницею, що ми хочемо, щоб не лише українці, а все людство піднялось до льоту орла.

А втім, Кобилянська пішла на дуже оригінальну і незвичайно сміливу відповідь всім тим, хто хотів її відокремити від народу.

Про цю новелу той же Маковей пише: «На наші відомі товариські поняття, треба було доволі відваги, щоб написати для українців «Природу», і я зовсім не дивуюсь авторці, що вона держала цю новелу сім чи вісім літ дома, потім надрукувала її перше по-німецьки і аж після 1897 по-українськи. Признаюся до гріха, що, бувши редактором «Буковини», я з огляду на передплатників не мав відваги друкувати цю новелу у своїм часописі, хоч з артистичного боку вважав її дуже гарною...»

Зміст «Природи»? На це можна б відповісти двома словами: гра пристрастей. Стоять два партнери. Зманірована, розпещена «аристократка» з міста, якій здається, що вміє досить держати в шорах свої природні інстинкти й пориви, і – гуцул, щоправда, «перший багач» в селі, але некультурний, неосвічений, забобонний, зате молодий, з палкою кров’ю хлопець.

Переможець?

Ні одне, ні друге, перемогла природа, яка не знає нічого половинчатого, яка у своїй основі знає лише один закон. «Чи природа справді незборима?» — питається авторка в своєї переможеної, засоромленої панни.

В 1901 році авторка, зрілий вже тоді в кожному відношенні майстер, збагачує українську, я б сказала світову, літературу новим твором – романом з селянського життя «Земля». Ось що каже Кобилянська про своє відношення до села: «Я любила народ і люблю його до сьогоднішньої хвилі, і дивлюсь на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу частину природи. Одна неестетичність його будь у словах, будь у поведінці чи у звичках разить мене, але в суті речей – гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність! Де є народ, там і культура, й сила буде, де його нема – не буде й буття тієї нації. Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві. Особи майже всі щодо одної теж взяті з життя. Я просто фізично терпіла під з’явищем тих фактів і, коли писала, ох, як хвилями ридала».

Трагічна дія в «Землі» оцього відвічного молоха, що його жертвами падають найкращі і найсильніші, кінчиться бадьорим акордом. Маленький хлопчина нещасної Ганни, коли вже виросте – буде – іншим чоловіком, творитиме з інакшими вимогами до себе й життя: «І так тяжать на нім надії якісь ще реформовані, прегарні, горді надії, здається самих терплячих і упокорених, і він їх має здійснити».

[...] Понад 10 літ тому писала Ольга Кобилянська в одному листі: «Весь свій вільний час присвячую моїй наміченій праці і мало, з різних причин, можу займатись світовими подіями, хіба можу те сказати і радісно вітати, що там, на Україні, іде інтенсивна праця, й українське культурне життя йде великими кроками вперед, з чого виходить, що там українська культура процвітає і розвивається».

Це було писано 14. VII. 1927 року. А в 1940 р., дивлячись на прекрасні білі рожі в кімнаті шановної ювілятки, чую від когось з домашніх:

– Це дарунок від представників уряду України.

В тому ж 1927 році з приводу святкування свого сорокалітнього ювілею писала Кобилянська: «Моє життя була б пуста хата, коли б я не могла більше працювати. Тоді хочу очі замкнути, і хай мене пустять до гробу».

Тепер, тринадцятьма роками пізніше, коли хвора рука ледве-ледве може вдержати перо, Кобилянська, оточена найніжнішою опікою партії і уряду і всього радянського народу, сміється сама тихенько з колишніх гороскопів:

– Досить з мене писати... тепер, коли не ділять нас більше кордони, коли можна дістати «звідти» літературу, я хочу читати.
На столику письменниці лежали вибрані новели Івана Ле. Ще не все. Побіч книги новел, доглянула я ще щось – стирту листів у різнокольорових кон¬вертах. Ольга Кобилянська вловила мій погляд:

– Як цікаво вам, можете переглянути їх собі. Зворушливі кольорові птахи зі всіх кінців нашої дорогої батьківщини.
«Ви не знаєте мене, але я, так, як і вся молодь нашої України, знаю Вас, знаю Ваше життя, Ваші прекрасні, незабутні твори. Поправляйтесь, очунюйте і на цю весну, коли зацвіте зілля і розцвіте наша природа, приїжджайте до нас в Київ, центр нашої квітучої України. Курсант медичної військової школи».

Другий лист, написаний прегарним каліграфічним письмом, починається: «Здалеку, з північного краю я, червоноармієць, зворушений звісткою про Вас, пишу оцього листа. Я не можу не писати любимій письменниці, не поздоровити глибоко шановану людину з її вступом у нашу дружну радянську сім’ю. Вас називають гірською орлицею. Тепер Ви наша, Ольго Юліанівно, кому сестра, кому мати; наша товаришка, а ми Ваші»...

– Ці листи дорожчі для мене за все, – каже Ольга Кобилянська.

І я, і кожний, хто почує це, зрозуміє її.

1940

 

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.202-211.
 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.