Ірина Вільде. Столівників не буде

Повний текст оповідання в нашій бібліотеці

 

 

Хоч речинець офіційної жалоби по чоловікові минув ще у грудні, Олена Річинська щойно навесні спам’ята­лася, що її гардероб вимагає чималої переробки. По-пер­ше, зайшли деякі зміни у моді. Занижена талія підня­лася вгору і зайняла своє нормальне місце на лінії стану. По-друге, чи від того, що не було кому водити тепер Олену на прогулянки, чи, як кажуть в Нашому, на спацери, чи було пов’язане це з критичним періодом в жі­ночому організмі,— досить того, що вдова поповніла дещо.

Поки що тих кілька кілограмів зняли з Олени тільки вуглуватість (не завжди приємну у підлітків, а тим біль­ше в жінок по сороківці!) і цим самим надали рукам, шиї, овалу лиця, литкам, ба навіть бедрам певної м’я­кості форм.

Вчора надвечір Ольга, наша мала господинька, заба­чивши маму, як та повертається з городу з першими нарцисами в руках, вигукнула спонтанно:

— Слово честі, наша мамця помолоділа! Ще як на­діне ясне плаття — фурор готовий!

Олені подобається і не подобається таке панібратство з боку дочок, але хай там!

Поки що того плаття ще немає.

Олена сидить при відчиненому навстіж вікні і бритвочкою поре одну з своїх «ще зовсім порядних», але не модних на сьогодні і дещо завузьких у грудях сукенок. Лілову, з рожевими переливами, тонку бельську шерсть може Олена довірити тільки кравчині або власним очам та пальцям.

Сонце перекотилося через верхів’я горіхів і світить тепер Олені просто у вічі. Відсувається вона з своїм кріслом і табуреткою, на якій лежить коробка з різними кравецькими приборами, в глиб кімнати і поре далі.

... Аркадію, ти мене чуєш? Наша мала господинька виходить заміж. Не за такого, скажу тобі правду, якого ми собі бажали б, але вона, розумієш, щаслива. Вона любить його ще яко наречена, не те що я. Моє блис­кавичне нареченство — чи добре я висловлююся, Арка­дію? — не давало мені жодних прав... Хіба одні кайдани наклало мені на руки. Так, на руки, але не на серце... І ось як воно вийшло, мій мужу:  я тебе не зрадила з іншим ні ділом, ні помислом, ні думкою, а в парі з тим ні одної днини, ні одної ночі моє серце не належало до тебе... а тамтому моя вірність була однаково, що торіш­ній сніг...

Якщо Оля зустрінеться з ним у місті, то повернеться додому десь аж поза північ. Право нареченої, тату...

Ольга не умовлялася на той день з Бронком Завадкою, а тому повернулася додому ще за дня.

Очевидно,— як пізніше тлумачила собі Олена,— не побачивши її на парапеті вікна, мусила подумати, що мама порається у кухні чи в городі. Тільки так можна тепер пояснити факт, що Олена стала мимовільним свід­ком розмови Ольги з Маринею, яка біля криниці (ой, боже, це треба було зробити ще у березні)   пересаджує кактуси.

Слова долітали до Олени дещо приглушено, проте жодне не загубилося по дорозі.

Голос Ольги. Що я хотіла сказати... Мариня так боялася, що муситиме  обслуговувати мого чоловіка...

Голос Марині. Ще ‘го паннунця не мають...

Голос Ольги. Але скоро буду мати...

Голос Марині. Паннунця так кажуть, як би не знати яке терно[1] виграли.

Голос Ольги. Може,  й виграла...  хто  знає...

Голос Марині. Я паннунці не ворог, але я ка­зала і кажу: Завадка — в хату, я — з хати. Не дочеканє його, аби я мала синові старого Завадки пуцувати чере­вики чи виносити за ним...

Голос Ольги. Мариня не може делікатніше?

Голос Марині. Можу, але мені не хочеться...

Голос Ольги. А, то що інше... І Мариня припус­кає, що Бронко дозволив би, щоб йому Мариня череви­ки чистила?.. Як Марині не гріх навіть подумати щось подібне?

Голос Марині. А, гріх! Я гріх в міх, а зверху буком! Не знаю, чи дозволив би, чи не дозволив би Броник, щоб я йому черевики пуцувала, але з мене все їдно сміялися б люди.

Голос Ольги. А чого це мали б з Марині люди сміятись?

Голос Марині. А паннунця гадають, що з ианнунці не сміються?

Голос Ольги. А що на мені смішного?

Голос Марині. Ади, сміються, що дочка свяще­ника віддається за комуніста, який з криміналу не вила­зить...

Голос Ольги. Та хай собі сміються... я в тому ні­чого смішного не бачу.

Голос Марині. То зле, що паннунці все їдно, що про неї люди думають. Мені мій гонор ще милий, а тому я таки буду стояти на своїм: Завадка — в хату, я — з хати.

Голос Ольги. Може Мариня і надалі стояти на своїм,  бо  ми й так  житимемо окремо.

Голос Марині.  Як-то   «окремо»? А  їмосць?

Голос Ольги. Мамця буде жити з Маринею... Ма­риня сама цього хоче, правда?

Голос Марині. А їмосць... то знають, що мала господинька хоче покидати їх?

Голос Ольги. А от зараз піду і скажу мамі...

Голос Марині. Йой, та їмосць як вчують, то хіба на місці трупом впадуть.

Олена не впала, лишень, чекаючи Ольги, відклала роботу. Удар був настільки сильний, що біль прийшов згодом.

 


[1] Терно — виграш па лотереї.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.