Ірина Вільде. Василь Ткачук: "Сині чічки".

З автором критикам слід би поводитися так, як суддям з обвинуваченим: не тільки брати під увагу сам факт (в нашому випадку написання книжки) як такий, але й розглянути обставини, що викликали той факт, і мотиви, що його попередили. Те саме з автором. Не можна створити собі одне мірило літературної оцінки й безоглядно допасовувати його до кожного твору. Треба брати під увагу і середовище автора, і решту «обставин»: вік, освіту, матеріальні умови.

До книжки Василя Ткачука теж не можна підходити з тим мірилом. Безперечно, що ми інакше дивилися б на «Сині чічки», якби їх автор мав понад сорок років, а з них бодай двадцять літ літературної діяльності. Але Ткачукові всього дев’ятнадцять літ. Пригадайте тільки собі, що ви могли написати в дев’ятнадцять літ. Правда, не кожний з нас письменник; але пригадаймо собі, як стилізували ми листи в дев’ятнадцять літ! А Ткачук у цьому віці має вже свою книжку.

Тепер одне слизьке питання: чи дав нам Ткачук щось нове з села? Чи дав нам щось з нього таке, чого ми ще не читали в інших співців мужицької долі?

Якби не було Стефаникових творів після війни («Земля»), то ми без вагання піднесли б руку за те, що Ткачук дав нам щось дійсно нове. «Невістка», коли її чоловіка не хочуть випустити з тюрми на волю, замість того, щоб нидіти з туги за господарем і занедбувати господарку, сама гарує, але – доки її досада не досягає вершка. Тоді йде до міста, до суду, сама з панами на розправу. «Бачу, подрапала, як кіт, бачу, всьо втікало, як від вар’ятки».

На це відповідають жінки:
– Всі ми так само не стерпіли.

Це вже бунт. Не бунт дикуна проти права, але бунт людини проти безправ’я, бо єдиною провиною її чоловіка – це те, «що голову до книжок має».

Але... ми маємо в своїй літературі безсмертні «Сини» Стефаника. І навіть коли б обдерти їх з блискучого стефаниківського стилю, то вони самою ж ідеєю перевищили б Ткачукову «Невістку».

І хоч Ткачук не любить слухати, як йому кажуть, що він наслідує Стефаника, та ми хоч не говоримо цього неприємного для письменника слова «наслідує», то все ж таки скажемо, що дуже нагадує, а це скоріше комплімент, як ураза. «Грішник», «Бунтівник», «Шкільник» нагадують дуже виразно «Дорогу» Стефаника. Молоді письменники мають право вимагати ради від критики (як її нема, то пощо тоді крити¬ки?). Наша щира рада така: приглянутись селу з «тепер». Не виловлювати з літератури те передвоєнне чи пригадувати собі зараз повоєнне, але дати нам село після війни, після революції, після національ¬ного зриву таким, як воно є тепер: у розгарі творення культурних цінностей і закріплення українського еко¬номічного стану на селі.

Оскільки це дозволяє нам наша дискреція, скажемо, що Ткачук так і має замір у цьому напрямі скерувати своє безперечно й безсумнівно талановите перо.

 

1936

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.224-225

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.