Ірина Вільде. Василь Ткачук: "Зимова мелодія" (Новели, 1939 р., Львів, накладом автора)

З листа Василя Ткачука до редакції «Світу молоді»: «Коли б я мав Вам, як у шкільній лавці, відповісти на Ваше питання, чого навчила мене критика, то відповів би, що не багато. Може й тому, що була заприхильна. А безстороння (але не злобна!) критика більше вчить».

Ці слова автора чергової збірки нахуханих серцем нарисів «Зимова мелодія» хай будуть вихідною точкою в нашій рецензії на нього.

Постараємося дати речеву критику, власне таку, якої бажає собі сам автор. Не приходиться нам легко стримати себе від «неречевих» компліментів, на які провокує нас сама «Зимова мелодія», почавши від привабливої обкладинки (роботи артиста Гординського), а скінчивши на оригінальності метафор.

Почнемо від загальникової уваги, потім перейдемо кожний нарис за чергою. Василя Ткачука (його літа уповажнюють ще до цього) можна б порівняти до учня, про якого учителі висловлюються: «Здібний, дуже здібний хлопчисько, але не працює над собою. Міг би бути «відзначаючим» у класі, якби хотів учитись...»

Ткачукові, який незаперечно має великий вроджений талант, мабуть, теж все занадто легко впадає в «письменницькій» школі, й «хлопчисько» не рветься дуже до теоретичних підручників про те, як треба писати, скажімо, новели.

Стиль? Цього найбільший його противник не може не признати, що Василь Ткачук має свій стиль і що стиль той оригінальний, живий і барвистий. Ось кілька перших-ліпших прикладів з краю:

«А місяць пливе, як біла качка по тихому ставі». «Гостинцем везе хтось світло». «А як день витяг сонце на небо з озера крові, що десь ген у безвістях зачароване стоїть, тоді стара перехрестилась». «По хаті мороз із тишиною раду розкладав, як чоловік з жінкою».

Не повірили б ми, коли б навіть сам Ткачук хотів переконувати нас про те, що він мозолився над майстерним укладом вгорі наведених образів.

Ні. Напевно це приходить йому «само від себе» так, як кожному поетові з божої ласки. «Самі від себе» укладаються не тільки поодинокі образи, але й цілі сцени, а там і нариси.

Що ж за перлини вийшли б з того, якби Василь Ткачук свідомо хотів попрацювати, може, навіть помозолитися (лінивство духа перестало бути почесною прикметою «справжнього» артиста) над укладом сцен і розміщенням поодиноких образів.
Напевно, тоді нариси перетворилися б у новели з міцною зав’язкою і, що в новелі дуже важне, з гострим закінченням, чи як його з французького називають у нас, «пойнтою».

Тепер засадниче питання: чи є у Василя Ткачука спроможності на те, щоб переступити межі мистець¬кого нарису, а вступити з тими самими мистецькими прикметами в більші новели? Безперечно, що так. Прикладом, а водночас завдатком до цього є два нариси з цієї збірки, а саме «Юркова весна» і «Старосвітські люди».

Тепер перейдемо кожний нарис зокрема. «У сусіди весілля» – це паралель між радістю весільною і смутком матері, що її синів десь у місто (відомо, куди!) відвели. Не знаю, може, що інше мав на думці автор. Але коли йшло про цей паралелізм, то на мій погляд, краще було б те весілля зробити «веселішим», а матері синів не давати прикмет божевільної. Півтони мають свою, дуже тонку мову.

Не зовсім щасливо було в безпосереднім сусідстві з вищенаведеним нарисом давати «Мати». Тут і там біль матері й прояви його майже однакові, й «гріхи» тих синів, здається, однакові. Правда, нарис цей має дуже гарний опис ночі, але для цього опису, коли вже конечно потрібно було живої людини, міг бути батько, емігрант, що повертається до рідного краю, навіть закохана пара.

«Старосвітські люди» – це нарис з усіма ознаками добре побудованої новели. Син, поступовий селянин, хоче повісити на стіну побіч святих ще й портрет Шевченка. Батько з-під стягу «старосвітських людей» опонує. Врешті син переконує батька. Тоді старий годиться вже не тільки Шевченка повісити на стіну, але й його «пару»:

– Не має, дєдику, він пари, не має!
Старий головою помахав.
–  Сарачі, не женився... То, кажуть, усі великі головачі не зав’язують собі голову жінкою. Ая-ая... може він сміло між святими бути.

Признаючи мистецьке оформлення таких нарисів, як «Аби не дати» і «Діточе віно» («Світ став ясний і теплий, рай усім отворився на землі»), по-приятельськи остерігаємо автора перед такою розв’язкою боротьби селян за землю, як він оце дав її в згаданих нарисах. Це не є активна постава (яку, здається, автор мав на думці) селянина супроти свого ворога, нового власника його землі. Ні. Це наївна постава примітивного, на найнижчім щаблі культури чоловіка, який в той спосіб хоче воювати з буквою закону. Згори знаємо, «чиє право» візьме. До того, наші селяни трохи краще розуміються на «параграфах», як нам здається.

Дуже добрий, глибокий змістом з деяким соціальним забарвленням є нарис (який легко міг автор розвинути в добру новелу) «Юркова весна».

Деякі думки в цьому нарисі непропорційно глибокі до віку молодого автора.

«Розв’язка» проблеми емеритального забезпечення робітника на старість:
– Ти вже не годний, Юрку, працювати.
–  Панцю, а мої роки, а здоров’я?

Відповіді не було, і він пішов.

Куди ж піде безробітний сільський робітник, як не в поле?

Але тепер, коли він уже не годен працювати, міняється і його відношення до поля. Сміх крізь сльози.
–  Я тепер, ланику-панику, як дідич тебе обзираю. Вже я тебе ні орати не буду, ні скаржитись, ні жалуватись тобі не зможу.

«Зимова мелодія» – не весела мелодія. Реалістично, дуже добре, з великим обсерваційним хистом схоплений образок.
«Над рікою» – формою своєю трохи передавнений в нашій літературі філософічно-поетичний нарис.
«Ніч у горах» – дуже гарне. Елегантний опис ночі в горах, який може послужити за зразок всім тим, що почувають у своїй душі потребу описувати природу, а не знають, з якого кінця до того взятись.

«...В такі ночі людина, задивлена в таємну височінь, читає сріблом писану місяцеву казку про вічні мандри по просторах.
Кожний, мабуть, у своєму житті має таку ніч. Кожний бодай раз «є її любком».

Назагал збірка дуже мила на нашім літературнім ринку. Можна не сумніватися про те, що книжка Василя Ткачука вартує, щоб мати її на власність.

 

1939

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.227-231.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.