Український театр-3

 

ІІІ

Вже по четвертім спектаклі молодої української трупи “Киевлянин” писав з злерадістю: “Давно ли начали у нас ставить малороссийские пьесы, а между тем нельзя сказать, чтобы публика на них накинулась, как зто обыкновенно бывает при разрешении «запретного плода». В первый малорусский спектакль (10-го января) сбор бьш хотя и не дурной, но зто обьясняется воскресным днем, когда публики в театре всегда не мало, и новинкой (первая малорусская пьеса). Два следующих спектакля («Кум-мірошник», «Москаль-чарівник») дали самый незначительный сбор (рублей до 150 каждый) и, наконец, четвертий спектакль, «Наталка Полтавка», популярнейшая из малорусских пьес, дала сбора около 400 руб. Пройдет недели две-три, и «Наталка Полтавка» не покроет вечеровых расходов, если ее зачастят ставить, а о других пьесах и говорить нечего!”

Не збулися зловісні пророкування!

Правда, як це не дивно, але в перший свій приїзд трупа не мала великого матеріального поспіху: було кілько повних зборів, що, мов на гріх, припадали на самі невдатні п’єси, але взагалі театр геть та й геть не бував повним. Це гаразд пам’ятаю я, про це говорить автор “Корифеїв української сцени”, і нарешті, про це свідчать самі тогочасні часописі. Факт на перший погляд незрозумілий, але цілком натуральний.

Трупка Ашкаренка, що прибула вперше до Київа, не вважаючи й на присутність двох безперечних талантів — Кропивницького та Садовського, — не мала змоги задовольнити й найменших естетичних вимог глядачів. Тільки свідомі патріоти, що почували в театрі українськім перше слово визволу свого народу, заливали театр. Але їх було не так-то багато, на жаль! Українській трупі треба було ше завоювати “публику”, ту широку безідейну масу люду, шо складає грунт “театральних посетителей”. Перші кроки убогої української трупи Ашкаренка — це було теж поневіряння 70-их років. У Київі вони ще пригравали при великій російській трупі. Не було в них ні відповідного часові репертуару, ні виконавців, ні обстанови. З осени трупа приїхала вже з кращим ансамблем: серед артистів трупи бачимо колишніх славних артистів: Вірину, Бурлака й співця Стояна, а 30 листопада 1882 року виступає вперше в “Наталці Полтавці” краса української сцени — М. К. Заньковецька. Трупа має в своїм репертуарі й нові п’єси Кропивницького: “Дай серцю волю”, “Невольник”, “Глитай”. Остання п’єса розробляє вже громадські мотиви — панування кулаків-павуків над темним селянином. Не вважаючи на деякі дефекти своєї техніки, драма ця вносила живу течію в убогий репертуар українського театру. Збори піднеслися: спектаклі українські ставали раз по раз популярнішими, але наколи б лишилася українська трупа при всіх тамтодішніх умовинах свого існування, — ніколи б не вибився український театр з того провінціального шаблону, з якого він почав своє життя.

“Не смотря на успех, — каже про цей час діяльности трупи автор «Корифеїв української сцени», — нужно было много энергии, такта и опытности, чтобы прочно организовать молодое театральное дело; требовались, кроме того, крупные средства для приобретения соответствующей обстановки. В этом случае большую услугу делу украинского театра оказал М. П. Старицкий, успевший уже ранее обнаружить большие организаторские способности в театральном деле. Ему предложено было взять в антрепризу труппу, бывшую под режиссерством Кропивницкого. С зтого времени начинается высший расцвет украинского театра. Немало знання, таланта, труда и собственньїх средств вложил М. П. Старицкий в театральное дело, за которое он взялся со всею знергиею.

И результаты деятельности г. Старицкого оказались такими, что лучших нельзя было и ожидать. Спектакли зтой труппы были настояшим триумфом и самих артистов, и украинского драматического искусства“.

Все це цілком справедливе; і великі гроші, яких не пожалував д. Старицький на рідну справу, і зналість його, і енергія дали можливість поставити українську трупу, як то кажуть, “на широкую ногу”. Трупа не мала собі рівні серед російських труп. Власний грандіозний хор, власний оркестр, талановитий діріжор, розкішна обстанова, численний склад артистів, всі першорядні таланти українські — все те злилося в цій трупі. Але цього було б ще мало. Навіть в такім розкішнім становищі український театр ніколи б не звернув на себе загальної уваги, не зажив би такої слави, коли б на чолі його не став чоловік інтелігентний і талановитий, чоловік широкого погляду — і це головне.

Що український театр зачаровував українську публику, в тім не було нічого дивного. Про це писано так багато, що нема на що й наводити тут не раз вже сказаних речей. Але не довго довелося йому тішити рідний край. Незабаром генерал-губернатор Дрентельн заборонив українським трупам і наїжджати в південно-західний край. Одним помахом пера одірвано було в української трупи такий великий шматок території... найріднішої... У Київщину, Полтавщину, Чернігівщину, Поділля й Волинь не мав права вступати український театр. Як міг він жити? Однині йому доводилося фати сливе тільки в Росії. Незнайома мова, незнайомі трупи, чуже зовсім життя... чим було йому привабити російську публику? Яке живе, зрозуміле й чужому людові слово міг сказати російській публиці український театр? Очевидячки, він мав загинути голодною смертю; на це, мабуть, і рахувала адміністрація, забороняючи йому вертатись у рідні краї.

Але й тут не справдились заміри.

Український театр справив нечуваний поспіх в Росії та зажив там чи не більшої слави, як в рідній стороні. Одного разу, наприклад, у Москві з’їхалися одночасно дві українські трупи — Старицького й Кропивницького, і одна й друга робила повні збори, а в російських театрах порожніли зали. Наведемо, наприклад, цифри зборів, які зробила трупа Кропивницького в Петербурзі (на жаль, про збори других труп ми не можемо дати фактичних відомостів, хоча скажемо по пам’яті, що трупа Старицького справила теж величезний матеріальний поспіх і в Петербурзі, і в Москві). Суворін у своїй книжці “Хохлы и хохлушки” подає нам такі цифри. За 67 спектаклів з 12-го листопада 1887 року трупа Кропивницького зробила в Петербурзі 87 000 карб, збору, цебто по 1298 карб, з копійками за кожний спектакль.

Безперечно, високі таланти наших старших артистів в значній мірі причинилися до того, але самих лише талантів було мало. Звичайно, наші таланти старшого покоління артистів — це самородки, які рідко коли трапляються разом в такому числі, але й російська сцена мала свої таланти; російська публика бачила першорядні таланти всіх європейських сцен. Особливо виявилася ця чарівна сила українського театру, коли Старицького залишив Кропивницький, коли Старицький лишився з самими другорядними артистами.

Які ж чари наддано було українському театрові? Чим жила й зростала на силах українська трупа і без корифеїв, і без права грати в рідній стороні?

Щоб винестись човном в широке море, треба було поставити на прапорі нове слово, загально зрозуміле всім. Раніше ми вже згадували, що аж у 1876 році ще українська драма стала була на певний шлях, але уряд задавив її одразу. Сливе теж саме було і тепер. Дозволивши українські спектаклі, уряд зовсім не мав на меті дати можливість українському театрові зрівнятися хоч з російським. Сувора театральна цензура хижо пантрувала українського репертуара, не даючи йому можливосте піднестися хоч на крок один над тином старих українських п’єс. Дозволені вже до вистави “Глитай” та “Доки сонце зійде” знов були заборонені, аж на 7 років. Дозволена до друку драма Старицького “Не судилось” — заборонена була до вистави на сцені і тільки аж у 1886 році побачила світа, — але про це далі. Коротко кажучи, сказати “нове слово” змістом самих драматичних творів було цілком неможливо, але для того щоб український театр жив поруч з театрами других народів, треба було наддати йому загальнолюдський інтерес.

Його й було йому наддано найголовнійше тим, що українська сцена давала правдиве, реальне життя.

Я пам’ятаю, як писали критики московські про українські вистави: “положительно, когда у них подымается занавес, со сцени несется запах свежеиспеченного ржаного хлеба”. Так вражав глядачів художній реалізм обстанови. Москва і Петербург, призвичаєні вже до найкращих театральних вистав, зачаровані були українським театром. Життя било з нього живим джерелом. Воно визначалося і в талановитій грі артистів, і в п’єсах, які виконували вони, і взагалі у всім тим, що зветься словом “постановка”.

Критики тогочасні російські самі кажуть нам про те, що найбільше чарувало їх в українському театрі. Наведемо тільки рецензії двох столичних часописів — “Русских Ведомостей” та “Нового Времени”. “Новое Время” наводимо спеціально через те, що вже ніхто не зможе закинути йому про якусь прихильність до всього українського, та ще й через те, що сам Суворін як не як, а знається гаразд на театрі.

“Спектакли малорусской труппн г. Старицкого, об открнтии которих в театре Парадиз ми говорили в своє время, с каждым днем привлекают к себе симпатин всей публики, — пише рецензент «Р. В.». — Репертуар состоит исключительно из пьес народного характера, переполненных задушевними малороссийскими песнями. Прекрасно срепетованные, заботливо поставленнне и характерно без всякой шаржировки исполняемне пьесы производят на зрителей очень хорошеє впечатление”. Ми навмисно наводимо тільки рецензії “Р. Ведомостей”, часописі серйозної, яка ставить найвищі вимоги щодо театральних вистав: решта часописів московських була просто в захваті од українського театру. З найбільшим пафосом писав про український театр Суворін. З його рецензій найвидніше, чим саме тішив Петербург український театр. “Кропивницкий не только бесподобннй актер, но и такой же бесподобный режиссер, — пише Суворін, — его рука видна в постановке всякой пьесы, в малейшей детали и в общей картине ее. Его маленький оркестр повинуется ему так же, как большой Направнику. Все на своем месте и все вовремя. Посмотрите в «Назаре Стодоле», как хорошо поставлены Вечерницы, особенно женская половина. Как хорошо и красиво располагаются девушки около кобзаря”. Старий театрал в захваті од мізансцен української трупи. “И в подробностях, и в общей картине какая зстетическая мерка, не допускающая ничего резкого, грубого. В русских бытовых пьесах мы сплошь и рядом наталкиваемся на зту грубость, требуемую реализмом. Г. г. актерам и в голову не приходило освещать русский тип тем ореолом позтической правды, которая одна только имеет право на существование на сцене и которая ярко внступает в лучших и наиболее характерных русских песнях... а затем началась та фотография, неразборчивая и грубая, которая перешла на русскую сцену и начала на ней господствовать. Эта фотография и отвратила русскую публику от бытовых русских пьес”. Суворін радить російським трупам, які виставляють народні п’єси, “руководиться строгой меркой художественной правды и тою любовью к народу, образец которой представляет малороссийская труппа”. “Малороссийские пьесы потому и смотрятся с большим удовольствием и возбуждают необнкновенно ясное настроение в публике, что эта позтическая и юмористическая струя в них соблюденн с большим уважением к малороссийскому типу”.

“Приймите зто все во внимание и вы поймете, почему публика ломится в малороссийские спектакли, где ничто не оскорбляет ни слуха, ни зрения, ни чувства изящного, где тенденция, ставшая прописью, не режет глаз, где необнкновенно стройное исполнение и где такие большие таланти, как г. Кропивницкий и г-жа Заньковецкая”. “Вся тайна очарования малороссийских талантов в том, — писав другий знавець сцени, Мордовцев, — что они живут на сцене своей жизнью, раскрывают перед зрителями духовные богатства своей родини”.

Додамо од себе, що все це писалося про українську трупу Кропивницького в ті часи, коли він вже покинув Старицького, а наведена вище рецензія з “Рус. Вед.” писана про ту трупу Старицького, що вже лишилася без корифеїв, лише з другорядними силами. Щоб же то було з Петербургом та Москвою, якби вони побачили трупу М. П. Старицького 1883 року у всій славі своїй!

Але, як відомо, велика трупа М. П. Старицького існувала лише до 1885 року. У 1885 році відділився від неї М. Л. Кропивницький з кращими артистичними силами і склав свою власну трупу. Як цілком правдиво завважує автор “Корифеїв української сцени”, “поділ такої чудово зложеної трупи не міг мати недобрих скутків. За час з’єднаного існування трупи цілковито виробилась театральна українська школа з відомими артистичними вимогами й звичаями. На чолі обох труп стали корифеї колишньої чудової трупи: вони-то й переховали й поширили художні традиції української театральної штуки”.

Велика планета розбилася, але блискучі астероїди полетіли по її орбіті, вони заховали “законы вращения” планети, що дала їм життя.

Дякуючи такому поділові артистичних сил, більша частина Росії змогла познайомитись з новим словом штуки українського театру. Конкуренція ж не давала українським трупам спочивати на лаврах і підтримувала художньо-артистичне виконання п’єс.

Українські астероїди полетіли геть по всіх сторонах Росії, збуджуючи приспане почуття українців, яких доля позакидала в чужу сторону. І куди б не заїздили трупи українські — чи то в Україну, чи то в Росію, чи в Польщу, чи на Кавказ, чи в прибалтійські краї, — скрізь приваблювали вони до себе симпатії всієї публики. Російські актьори з заздрістю чатували за діяльністю українських труп і не раз силкувалися здискредитувати український театр; не розуміли вони того, що український театр, приваблюючи рідну публику, приваблює й чужу публику тим, що несе з собою велике нове слово, що вкладає в штуку живе життя.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.