Український театр-4

 

IV

Вгорі ми зазначили вже, що в значній мірі поспіху українського театру сприяло славне гроно першорядних талантів, шо одразу скрасило українську сцену. Такі самородні таланти бувають, звичайно, на сценах всіх народів, але рідко коли трапляється, щоб вони з’явилися одразу в такім числі: Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський, Карпенко-Карий та Затиркевич. Ця славна зграя скрилила силою свого натхнення український театр і піднесла його до художньої краси всесвітньої штуки. Це були таланти дійсні й інтелігентні. З страшною силою темпераменту вони єднали й високу інтелігентність артистичну, що виявлялась в художньому реалізмі виконання народніх типів, в повазі до того народу, репрезентантами якого виступали вони. Особисто треба це сказати про О. К. Саксаганського; йому більш за всіх доводиться виступати в комічних ролях, і високошановний артист ніколи не дозволив собі ані жодної шаржировки. Кожний, бодай найкомічнійший тип в його інтерпретації лишається живим, натуральним чоловіком, комізм його складається не з надзвичайних комічних рис, не з дурних, безглуздих слів, шо так люблять додавати авторові традиційні коміки, аби викликати дешевий регіт гальорки: комізм Саксаганського — високохудожній комізм: він виникає з ситуацій, у які влучає дійова особа і на які вона реагує своєю вдачею. А реагування це буває, звичайно, нелогічне, неодповідне потребі, і це викликає здоровий, розумний сміх. Саксаганський інстинктом таланту зрозумів те, до чого глибоким досліджуванням дійшов великий філософ Кант. Кант каже, що смішне — це єсть напружене чекання, що раптом кінчається нічим. Хто уважно приглядався до гри Саксаганського, той постерігав і може зараз нагадати собі, що ввесь ефект комізму Саксаганського складається саме з цих елементів. Проаналізуємо, наприклад, комізм Саксаганського в ролі Голохвастого. Голохвастий хоче з’ясувати батькам Проні ріжницю між чоловіком “образованным” і чоловіком простим. Завважте, як він починає говорити: його тон, його напружене чоло, його рухи, слова... все це доводить глядачам, що він дійсно з’ясує зараз цю ріжницю. Глядач чекає, глядач зацікавений, ось-ось зараз-таки і цей дурноверхий парикмахер скаже розумне слово. І парикмахер дійсно збирається його сказати — він тільки не знаходить відповідного виразу. Він ще більше борсається на кріслі, руки його вироблюють якісь комічні, ніби пояснюючі рухи, брови ще більш насуплюються, ось-ось зараз скаже... Нерви глядачів напружені... Коли це раптом фізіономія Голохвастого одразу міняється; в очах майнув переляк, на вустах непевна всмішка. Їй же Богу, він забув, що хтів казати... Але це єдина мить. Знов фізіономія його приймає той само важний самозадоволений вираз, і артист виголошує з певністю: “и тому подобное”. Сердешні батьки Проні, афранірувані таким панським виразом, з почуттям схиляють голови, ніби вони й справді зрозуміли ріжницю між чоловіком “образованным” і людиною простою. На фізіономії Голохвастого самозадоволена всмішка, він знайшов розумний вираз “и тому подобное”, він з’ясував ріжницю між “образованным и необразованным” чоловіком, — він пишається і сам тішиться з свого розумного пояснення. Глядачі ж, які з напруженням стежили за “потугами” парикмахера, що лагодився розповісти щось надзвичайно розумне, почувши нарешті це “и тому подобное”, звичайно починають сміятись: їх напружене чекання скінчилося раптом нічим.

Але Саксаганський володіє не тільки таїною комічного, він і творець типів. Його Пеньонжка у “Мартині Борулі”, Копач у “Ста тисячах” і ціла низка його ролів — це галерея малюнків великого майстра. І дивна річ, з того часу як Саксаганський не став грати Пеньонжку, в його ж власній трупі цілком викреслили з п’єси цю роль. Після Саксаганського ніхто не може грати її — так багато власної творчости додає кожній ролі артист. Крім того, Саксаганський визначається і як артист драматичний; можна щиро дивуватись діапазону його таланту! Натура щедро наділила його всіма дарами, які потрібні артистові, і, що так рідко трапляється в життю людей талановитих, Саксаганський не задовольнився тільки своїми природними даними: до таланту свого він додав ще силу свідомої, розумної праці. Він схоплює одразу ввесь цільний образ, тип, який дає йому роль, і разом з тим продумує її до найменших дрібниць.

В межі нашої розправи не ввіходить характеристика талантів наших корифеїв; ми тут зняли мову про таланти наших артистів лише на те, аби сконстатувати факт, що в значній мірі поспіху українського театру сприяли рідні таланти, які одразу з’явилися на ній. Про наших славетних артистів писалися вже цілі спеціальні розправи. Але знявши за це мову, не можна не сказати бодай двох слів за І. К. Карпенка-Карого. Слава драматурга Тобілевича затемрила славу Карого-артиста. А артист Карий — був[1] першорядний артист! Це був артист знавців театральної штуки, не артист юрби. Його талант не кидався в очі, то була тонка художня гра майстра — аристократа штуки. Як обробляв він кожен тип! Якою тихою лагодою віяло од І. К. Карпенка-Карого, коли він уявляв на сцені тихих, старих дідків! Яку страшну силу, жорстокість і сухість виявляв той самий лагідний Карий в типах калиток, скаред, зажер! Його зеленкуваті очі аж прискали, аж палали, як у роздражненого кота. Карий-Барабаш. Ситий, п’яний ласун, що розманіжився вже самою гадкою про варшав’янок та про їх “цяло біле”; посоловілі очі, п’яна всмішка і лиса голова, яка коливається на плечах, мов здоровий гарбуз... і що ж? Все це справляє якесь надзвичайно добродушне вражіння.

Скрізь рука майстра, майстра-знавця.

До цих першорядних артистів треба прилучити і групу артистів “менших богатирів”. Це були артистка Боярська, шо довчасу вкоротила свій вік, — не маючи грації темпераменту та надзвичайного голосу Заньковецької, вона все-таки була сильною драматичною артисткою і зажила великої слави і по Росії, і на Вкраїні. Максимович — теж вмер дочасно — одразу звернув на себе загальну увагу своєю талановитою грою. Касіненко — артист багатих природних даних, але чоловік мало інтелігентний, через що й перевів потім наніщо свій талант.

Вірина — талановита, тонка й розумна артистка, що до найменших деталів продумувала свої ролі. Грицай, Пономаренко, Кохановська, Мова і нарешті — Манько. Про молодших артистів, що й тепер грають на сцені, як от д[обродій]ка Ліницька та другі, ми тут не згадуємо, наводимо тільки тих, що почали свою діяльність разом з “старшими богатирями” і разом з ними підтримували той чудовий ансамбль українського театру, що так дивував усіх. Всі ті артисти, ймення яких ми навели вгорі, хоча й одріжнялися між собою силою свого таланту, але мали одну загальну рису: вони перенялися ідеєю, що освітила той театр; в своє виконання вони поклали принцип нового українського театру: велику повагу до меншого, пригніченого брата, життя якого вони виявляли на сцені. (Виключку треба зробити тільки для д. Касіненка. Цей вельми талановитий артист через особисті причини втратив згодом художній такт, почав недбало відноситись до своїх ролів, шаржувати, перевівся нінащо і нарешті зник десь зовсім.)

Але артист драматичний, якого б таланту він не мав, не здатен без драматурга нічого зробити, — він втілює чужі думки. Йому для виконання потрібний добре скомпонований матеріал.

Ми вже згадували вище за те, що сказати нового слова змістом своїх творів український театр не міг. Але, не вважаючи на той обмежений, примусом скалічений репертуар, публика сунула лавами в український театр.

Щоб зрозуміти це, треба стати на історичній штандпункт, треба уявити собі, в якім становищі був на той час театр російський. То було панування темних, страшних 80-их років, панування гвалту, горілки, вінта, оперетки і нудьги. Безпорадної, нерозважної нудьги. Ґвалт та покора, пітьма й безнадія: у лещата здушені думки... дрібненькі люде, приголомшені почуття — і над всім нудьга та “пошлість”, що засмоктували, мов рідке багно, все тепле, все живе. То було страшне панування російського життя, яке напотім так майстерно змалював в своїх творах Чехов. Театр одповідав життю, — він ріс в тих самих умовинах. Золоті часи російської сцени вже були минулі. “Разве на русской сцене со времени Островского и А. Толстого появляются сколько-нибудь сильные и замечательные бытовые комедии или исторические драмы, способные оказать воспитательное влияние на публику, порождая и питая здоровые вкусы в обществе, знакомя молодежь с радостями и горестями, с заветньїми думами и чувствами нашей кормилицы, трудящейся народной массы?” ’ — писав один з інтелігентнійших російських рецензентів. “Помимо двух-трех действительно способных авторов, разве не царит там безнадежная тишь да гладь, хоть шаром покати? Если преподносят своє непереведенное и непеределанное, зрителю остается умереть от скуки, созерцая десятки отчаянно бездарних новинок и на казенних сценах, и в частных театрах обеих столиц да провинций”.

Не було життя, не було й театру. Переглядаючи тепер ті пожовклі листи часописів тогочасних, свідків минулого життя, дивуєшься, як жили люде в ті часи?

Чим було дихати? Чим жити? А треба ж жити і тішитись життям. “Человек создан для счастья, как птица для полета”, — каже Короленко. І жили, забивали собі памороки, аби не думати, не розуміти того, що діється навкруги.

Запанувала оперетка.

“Да, смеяться во чтобы то ни стало, ибо зто единственньїй исход из окружающей нас скуки и грязи, — пише якийсь невідомий рецензент “Зари”, — а потому на зло вашим градоправителям — посешайте оперетку! Там встречаются, конечно, и фривольньїе шутки, но что же делать, когда всякая другая шутка едва ли была бы возможна в настоящее время!”

Де дівся автор цих гірких слів? Хто він такий? Чи побачив він кращі часи? Серце, з якого вирвався цей гіркий сміх, мабуть, вже давно заспокоїлося навіки, заніміло й для сміху, для сліз та жалів, але той біль, з яким вирвалися ці слова з знеможеного серця, бринить ще й досі в них. Сміятись, сміятись, хоч з безсоромного паскудства, аби не думати! Аби позбутись хоч на мить давучої, безпорадної нудьги!..

Було життя!..

І раптом середь цієї безбарвної, холодної пітьми — яскравий промінь сонця, український театр! Свіже життя, могучі почуття, сила, приборкана до часу, але стихійна сила, що тільки чекає гасла! Життя народне, сильне й чисте, бодай і окраяне цензурою, забалакало до всіх всім зрозумілою мовою.

Три ґрунтовних почуття керують людськістю під всіма “широтами” і у всіх “долготах”: голод, кохання та пекуча нудьга за безкраїм, до якого рвется окраяна людська душа. Для творчости в ті часи лишалася лише сфера серца; всі ті почуття, що виникають з кохання, мали право розробляти українські драматурги, але тільки кохання серед селян, крий Боже, не серед інтелігентів: чоловік в сюртуці не мав права балакати по-українськи. Можна було малювати ще зразки сучасного побуту селян, спираючись більше на етнографію. Туга душі за безкраїм, поривання обмеженого до безкрайого, — звичайно, трудно було знайти серед сучасного побуту селян.

На такім обмеженім полі мусіли товктися українські драматурги, товклися й витолочували свою ниву, а всетаки не кидали пера з рук. Театрові треба було жити, а для цього треба було постачати нових п’єс. І, не вважаючи на одноманітність сюжетів українських драм, — вони давали матеріал для виконання артистам, публиці — матеріал для настрою й почуття.

Чому?

“Публика ломится в малороссийские спектакли, — писав Суворін, — где ничто не оскорбляет ни слуха, ни зрения, ни чувства изящного, где тенденция, ставшая прописью, не режет глаз». Sapienti sat[2].

Теми були старі — твори талановиті.

Учений, публіцист, громадський діяч не мають тої сили слова, якою володіє талант. їх слова навчають, — його слова палають і запалюють серця. Талановитий твір не знає часу і не боїться його: в нім захована могуча сила, що не в’яне од подиху часу і не тратить своєї краси. “Треба пам’ятати, — каже Кар’єр, — що не з особливосте людського життя, а з її вічного, безсмертного змісту, з того, що загальне всім часам і всім народам, виростає дійсний цвіт драматичної штуки. Головна річ — шляхетність (благородство) душі, сила духу й твердість волі, а вони зустріваються скрізь і в кожнім становищі ваблють до себе наші серця”

Далеко вже одійшли ми од грецького життя, але й зараз пориває нас величня постать Антігони, яка з власної волі пішла на смерть через те, що поважала святиню й божественне право понад владу людську.

З примусу цензури українська драматургія не одбивала всіх течій сучасного життя — то правда; вона розробляла лише ті вічно живучі сюжети, що не залежать од “времени и пространств”. Таланти надихнули нову силу старим словам і зробили їх близькими й зрозумілими всім людям взагалі. Але, звичайно, чоловік є син свого часу. Крім проблем вічних, незалежних од часу й обставин, він шукає в літературі одповіді на питання моменту, на питання сучасного життя, з його кривдою і гвалтом, що часами примушують забувати й одвічні проблеми людського духу. Розуміли це гаразд і діячі нашого театру. Та перед ними лежала сувора дилема: або скласти зброю й зламати перо, або поки що підлягти вимогам адміністрації й цензури, а тим часом пробивати шляхи, випростовувати крила, готувати нащадкам кращу путь.

Вони вибрали друге і пішли на тернистий шлях.

Як татаре примушували Даніїла Галицького власною своєю рукою руйнувати всі ті фортеці й твердині, що він побудував, аби боронити від них свій рідний край, — так примушувала цензура російська українських драматургів калічити, нівечити свої твори, переробляти їх по кілька разів: своєю власною рукою виривати кожне живе слово, гасити полум’я живого почуття.

Багато єсть зневаг у світі, та одна з найтяжчих та, що чинить ґвалт над поетом, примушуючи його свідомо нівечити свій твір. Тяжкий ґвалт, що давить в серці слово живе.

Гостра мука невиспіваного слова! Як дикий борвій лютує в скелях, шукаючи собі простору і вільного шляху, так б’ється в серці поета невиспівана пісня, б’ється і нищить поволі життя.

Тяжко було жити, од розпачу можно було зламати навіки перо. Але що то в світі надія! До останньої хвилини не покидає вона чоловіка. І жили, і сподівались, і працювали.

Український театр жив і набував слави, не вважаючи на всі злі обставини, через те, що на чолі його стали талановиті письменники, які і в російській літературі не сіли б при кінці столу. Таланти-драматурги, таланти-артисти, інтелігентне художнє відношення до справи і дійсний патріотизм — ось ті фактори, що зміцнили на той час український театр і піднесли його на таку височінь, якої йому чи й зазнати коли. Довгий час був він єдиним національним прапором, що маяв над поневоленою нацією. Це розуміли кращі репрезентанти його: вони боронили свій рідний прапор, як вміли, і незаплямленим донесли його до наших днів.

 


[1] Коли писалася ця розправа, І. К. Карпенко-Карий був ще живий, а ось зараз мусимо вже ставити скрізь це страшне слово був.

[2]  Sapienti sat — Для розумного досить (латин.).

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.