Український театр-6

 

VI

Кидаючи погляд назад, на всю українську драматичну літературу, мусимо перш за все зазначити, що вся вона була од першого кроку свого нового життя щиро-щиро демократичня і чесна. Вона служила народу та людині, не прислуговуючись інтересам пануючих класів. Бездогматичність, роз’ятрена розпуста та інші прикмети “духа землі” буржуазії, що стали нині “во главу угла” інших літератур — не поширились в українській драматичній літературі; вона лишилась сильною й чесною літературою здорового народу, шо знову виступає на арену життя. Не “дух землі”, а “дух вічньої правди”, що веде до рівности і братерства, буяв в ній і надихав її робітникам їх найкращі думки.

І в цім її велика і непохитна заслуга. Придивимося ж конкретно до тих ідей, які розробляли українські драматурги.

Цензура й адміністрація дозволили їм торкатись тільки тем щасливого чи нещасливого селянського кохання та других родинних відносин.

Чи лишилися вони в цих межах?

Звернемось до обвинувачень автора “Уваг”:

“Українські драматурги ввесь нас плекали або етнографізм, впадаючи на кожному кроці в шаржировку народніх типів, або — в ліпшому разі, малювали нам сіру, одноманітну, як небо восени, прозу життя, вбийчу і притупляючу буденщину її”. В доказ цього загального обвинувачення автор наводить такі детальні факти: “Величні моменти з історії минувшости вкраїнського народу, повної драматичних епізодів, елементи соціальної боротьби класів, ще більш героїчні і могутні, ще більш красиві й захоплюючі своїм змістом, не надто тішились увагою наших драматургів, не були для них джерелом животворящим, відкіля вони й самі б пили та й других напували. Боротьба цих (народніх) мас проти соціальних кривд, проти політичного утиску була чужою для загальнопризнаних авторитетів вкраїнської драми”.

Подивимось.

З історичніх драм “загальнопризнаних авторитетів вкраїнської драми” ми маємо ось які: “Богдан Хмельницький”, “Остання ніч”, “Оборона Буші”, “Маруся Богуславка”, “Сава Чалий”, “Бондарівна”, “Лиха іскра поле спалить, сама щезне”, “Гандзя”, “Ясні зорі”, “Степовий гість”, “Серед бурі” — одинадцять історичніх драм на трьох письменників[1] за короткий час, — бо до 1896 року історичних драм не дозволяла цензура, — відсоток немалий.

Але стриваймо. Може, ці “історичні” драми плекали тільки драму кохання, а історичнього в них тільки й малося, що декорації та вбрання? Може, й справді в них не одбилися “величні моменти з історії минувшости вкраїнського народу?”

Почнем спочатку.

Епоха Богдана Хмельницького — найвеличнійший момент з життя українського народу, і драма “Б. X.” малює не тільки особисту власну драму гетьмана Богдана, а самий зріст народнього гніву, боротьбу і повстання народне. Згадаємо тільки другий акт — на Запорожжі, чи не соціальні питання підносяться на сцені в сценах між голотою та лейстровими козаками? Самого Б. X. виводить автор не месником за власні кривди, а свідомим ватагом народнього гніву, головою повстання народніх мас за свої політичні і соціальні права. (Автор навмисно змінив почасти історичний факт: звістку про ґвалт над сином та жінкою привозить Тимко Богданові в ту хвилину, коли Богдан вже скликає до повстання запорожців). Оборона Буші — чи це ще не величний момент з історії українського народу? В цю драму автор цілком переніс той героїчний дух часу, який наддав можливість невеличкій купці жінок боронитись од численного ворожого війська і нарешті всім вмерти, а не скаляти свій стяг. 1 хоч інтрига п’єси — “драма серця”, але в ній згучить новий соціальний мотив, народжений Богдановою епохою. Героїня драми Мар’яна не може з’єднатись з своїм коханцем князем Корецьким — не через те, що “він поляк, а вона руська”, не через те, що він “католик, а вона грецького закону”, а через те, що він пан, а вона козачка. Ввесь настрій, яким перейнята драма, приводить нас в ті часи, коли люде жили хвилинами, а не роками, коли нерви й воля були напружені, як тетива на добрім сагайдаку, коли не кожен думав, що “краще бути живою собакою, ніж мертвим левом”. Такий час і дає можливість поодиноким людям виявляти нечуваний героїзм — ламати своє власне щастя з-за принципу, вмирати за повинність свою, що й робить героїня п’єси. “Остання ніч” малює драму одинокої людини, що свідомо віддала своє життя за волю, за щастя других. Проте думаємо, що такий момент може “навчити іти назустріч новому життю”. Чи не героїчній момент з життя народу малює нам Сава Чалий? Щодо історичніх п’єс Грінченка, то вони теж відносяться до тої ж самої Богданової епохи і малюють нам моменти повстання народніх мас. Настрій п’єс, не вважаючи на зовсім інші обставини життя, остільки одповідає сучасному настрою російської публики, що навіть в такім далекім краї, як Кавказ, в Батумі, місті приморськім, де збилися люде всіх сторін, сливе незнайомі з українською мовою, — кожне слово п’єси “Степовий гість” вкривали гучні оплески. Так розуміла публика настрій народніх мас.

Далі автор “Уваг” каже: “Боротьби класів, ще більш героїчні і могутні, ще більш красиві й захоплюючі своїм змістом, не надто тішились увагою наших драматургів. Боротьба цих (народніх) мас проти соціальних кривд, проти політичного утиску була чужою для загальнопризнаних авторитетів вкраїнської драми”.

Треба собі з’ясувати, про яку “боротьбу класів” говорить критик. Одколи життя людське влилося в форми державного життя з визначеними класами, які одрізнялися один від другого своїми правами, одтоді і почалася боротьба класів. Коли автор розуміє таку боротьбу, то невже не добачив він “боротьби” проти соціальних кривд і проти політичного утиску” у тих само драмах: “Богдан Хмельницький”, “Оборона Буші”, “Остання ніч”, “Сава Чалий”, “Степовий гість”, “Юрко Довбиш”, “В темряві”, “Бурлака” та другі?

Ми думаємо, що автор просто не догледів в українській драматичній літературі боротьби проти соціальних кривд і проти політичного утиску. Візьмемо хоч би такі слова:

Але над все поспільне людське горе,—

Ярмо і бич голоти!.. Тяжко!.. Ох,

Як боляче! Як душу шарпа туга...

Але

Над немощним не змилується кат:

Лиш силою відбити можна волю,

Придбать права, завоювать буття...

Так скрізь велось і буде так до віку!

Клянусь, брати, що ні скарби численні,

Ні любощів ненаситимий пал,

Ані прихил до кревних і до друзів,

Ані погроз, ні мук смертельних жах

Мене з шляху думок моїх не звернуть

І зрадою душі не забруднять!

Клянусь віддать усе життя за благо

Окривджених і знищених людей!

За правду смерть — це правди торжество,

Святих думок над темністю звитяга!  

Чи не певний ідеал соціального й політичного життя висловлюється в цих словах:

Так наш псалом — всі віри поважать,

Не запрягать в ярмо душі живої,

Не ґвалтувать над розумом чужим,

Не нищити у люду його волі

І не творить з братів собі рабів.

Коли ж автор “Уваг” під боротьбою класів розуміє тільки боротьбу “труда и капитала”, то це нас дивує ще більше. Германія — капіталістичня сторона, але й в германській літературі ледве при кінці 80-их років з’явилися спроби драматичних творів, що так чи інак дотикалися саме цієї боротьби праці й капіталу (“Перед сходом сонця” Гауптмана). Це тривало недовгий час: одразу з початку 90-их років літератори германські вернулися на лоно буржуазії; вони вдалися почасти в якийсь естетицизм — “в гармонізацію природи”, почасти “в христианское смиренне”, що й примусило їх дійти до теорії “виправдування зла” та одкинутись навіки од соціальної революції . Доказом цих слів можуть бути драми Зудермана “Іоанн Хреститель” та “Каменотеси”. Власне, з 1890-их років література германська починає малювати капіталістичну суспільність з її соціальними конфліктами. Але проте на всіх цих соціальних драмах лежить, як каже Фриче, “печать мещанского духа”. Навіть більше: ні одна з цих драм не розв’язує принципіально проблеми і не дає жадної раціональної одповіді пролетаріатові на його пекучі питання. Про найкращу з цих драм, чудову драму Гауптмана “Ткачі”, Фриче каже: “Драма Гауптмана — чудовий малюнок страшних наслідків голоду, а не боротьби організованого, свідомого пролетаріату в ім’я соціалізму”. Ні один з тих германських драматургів, на думку Фриче, “не зумів виявити на сцені найбільше питання часу у тому вигляді, як воно поставлено самим життям, і в тім дусі, як його хоче розв’язати клас робітників”. В австрійській драматичній літературі тільки самими останніми часами з’явилися твори, що так чи інак дотикаються боротьби праці та капіталу. І ось останніми ледве днями промайнула по часописях звістка, шо д. Гауптман пише нову драму на тему боротьби праці й капіталу. Тільки у XX столітті! А автор “Уваг” чи не вимагає од українських драматургів, щоб вони малювали боротьбу праці й капіталу з початку 80-х років.

“Комуністичний маніфест Маркса та Енгельса” безперечно річ величня, але поети мають для своєї “поетичної інтерпретації” маніфест ще вищого майстра, — маніфест життя. Дійсний художник не може малювати, хоч би й на користь партії, того, що не перейшло, не пройняло наскрізь життя. Та й багато ще зостається проблем людського духу поза межами комуністичного маніфесту. І Фауст, до якого б класу не притулили ми його, скрізь лишається Фаустом, та й Гамлети бувають і поміж пролетаріїв, і поміж королів. “Не о хлебе едином будет жив человек”. Та й самому пролетаріатові не потрібне детальне розроблення на сцені тих або інших пунктів програми: пролетаріат, як революційна маса, шукає на сцені величного пафосу — настрою, що одповідає його настрою, подій, що анальогичні тим подіям, які повстали на його шляху. “Вільгельм Телль” Шіллера, столітня п’єса, зворушила всю Росію у 1905 році; треба було бути в театрі на виставах п’єси, щоб зрозуміти, як одповідав настрій п’єси настрою публики.

Поет-художник навмисно одсовує свій твір на визначену історичну перспективу, щоб уникнути тої пошлості, яка неодмінно прилучається до фотографічних речей. Скажемо словами Каутського: “Пролетаріат шукає в драмі боротьби і дії”, — і він знайшов би її чимало й в українській драматургії, не тільки в новійшій, — про неї ми в цій розправі не говоримо, — а й у тій, що має право святкувати свій 25-літній ювілей. “Бурлака”, “У темряві” (“Кривда й правда”), “Юрко Довбиш”, “Богдан Хмельницький”, “Остання ніч”, “Оборона Буші”, “Степовий гість” та другі п’єси показали б пролетаріатові, як вмирають люде з-за ідеї спільного блага, спільної правди, загального добра. Ми думаєм, що ті слова, які ось зараз маємо навести, знайшли б повний одгук в душі революційного пролетаріату.

Бо поки нас од сонця криють хмари,

Бо поки плач і лемент скрізь буя,

Не можу я жадать своєї пари,

Щасливою не можу бути я.

Керуйте ж нас ви, провідничі зорі,

Між хижих хвиль на збуреному морі

До пристані, де запанує знов

І воленька, й братерство, і любов!..

Не лютістю бісованого ката

Будується те щастя на землі,

Бо кат — все кат, чи репаний, чи білий,

За ним услід — неволя, ґвалт і смерть.

У лагоді, в братерстві тільки сила!..

Незбутня річ. Чи ж пана і раба

Помирить хто? Пан з рук чужих жирує

І раб йому потрібен, як життя,

Появиться на небі ясне сонце

І променем розвіє темний чад,

Прозрять тоді невільники сліпущі

І закують у пута хижаків! 

Не будемо нагромаджувати тут ще більше прикладів: тексти вищезгаданих п’єс — доказ нашим словам.

Таким робом, бачимо, що факти не одповідають обвинуваченням критика і що, невважаючи й на закони російської цензури, і соціальна боротьба народніх мас, і політичні утиски над духом людини одбилися в українській драматичній літературі, і присуд критика: “Боротьба цих (народніх) мас проти соціальних кривд, проти політичного утиску була чужою для загальнопризнаних авторитетів вкраїнської драми”, — не має правди і ваги.

Обурює молодих критиків ще й те, що українська драматургія в ліпшому разі малювала нам сіру, одноманітну, як небо восени, прозу життя, вбійчу і притупляючу буденщину її. Дивні діла Твої, о Господи! Російська критика побожно шанує Чехова за те, що він так художньо змалював ту пошлість, ту прозу і буденщину життя, яка панувала в Росії у 80-ті роки, а український критик обвинувачує своїх драматургів за те, що вони малювали прозу життя! І справді, поезія ж краще прози. І нащо було Гоголеві писати “Ревизора” та “Мертвые души”? Чи не краще було б обмежитись “Вечерами на хуторе близ Диканьки”? Чому ж він віддав найбільшу силу свого талану прозі життя?

Єсть два типи письменників: одні малюють типові з’явиська сучасного життя, другі проймаються ідеями й почуттями, загальними для всіх часів. І де такі терези знайти, щоб зважити, що має для чоловіка більшу ціну? Ухмилка й сльози, сміх та стогін потрібні людській душі. Поезії в житті людськім — короткі хвилини, а прози — довгі дні. Чи ж винні українські драматурги, що проза життя оточала їх з усіх усюд? Вони малювали правдиво сучасне життя, і в тім їх велика, незабутня заслуга. Драми й комедії Островського теж малюють “прозу життя, вбийчу й притупляючу буденщину її”, а критика російська поставила його “во главе угла”. “Тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман”, — сказав колись поет; та ні, “обман” не “возвышает”, — підносить душу чоловіка тільки правда, вона одна може вжахнути душу правдивим малюнком і примусити людину замислитись над питаннями життя. Переважна частина п’єс Карого, “Глитай”, “Дві сім’ї”, “Олеся” — Кропивницького, “Світова річ” — Олени Пчілки, “У темряві” — Старицького, “На громадській роботі” — Грінченка, п’єса Мирного “Згуба” й другі — все це “комедии нравов”. В цих п’єсах автори малюють нам сучасне життя з усіма його кривдами й болями, сумними та смішними рисами. Найбільшу частину свого талану присвятив прозі життя Карпенко-Карий. Він показав нам життя сучасного українського села в його соціально-економічних відносинах. Болюче питання про хазяїна й робітника — ґрунтовний мотив п’єс Карпенка-Карого. Цікаво простежити, як зростає й шириться цей мотив в його п’єсах: “Розумний і Дурень”, “Сто тисяч” та “Хазяїн”. Михайло, Калитка — це прототипи того ж таки хазяїна-кулака, який вже зростає в “Хазяїні” в грандіозну фігуру Пузиря; і відносини до робітників приймають в кожній п’єсі більш визначені контури і нарешті уявляються в “Хазяїні” у вигляді цілком виробленої системи.

Але малюючи правдиву прозу життя, драматурги українські малювали і тих героїв-ідеалістів, що несуть в світ “печать дара Духа святого” і не дають згаснути серед прози життя святому вогню. Таких героїв любови та ідеї ми маємо в образах: Бурлаки, Степана (“У темряві”), Серпокрила (“Понад Дніпром”), Юрка Довбиша та др. І ці сильні та неверескливі герої навчили б і критика “іти назустріч” новому життю, коли б його вухо притулилось до серця письменника.

Література не може одбити в собі всього життя, не малюючи життя інтелігенції, — це розуміли українські драматурги і вживали всіх засобів, щоб добути дозволу захопити й цю сферу. Але як його викрутитись? Інтелігент, що балакає по-українськи — та це ж видимий сепаратист українофіл! А дозволено було виставляти тільки такі твори, “внутреннее направление которых, или дух, не отзывается тенденциями украинофильской партии”.

М. Старицький наважився пошукати броду. Він написав зовсім сумирну п’єсу “Розбите серце” на тему “старої байки, що завжди нова”, — дія одбувалася серед інтелігентів; і ось “со страхом и трепетом” одіслали п’єсу в цензуру, як першого птаха з ковчега. Та не принесла п’єса масличної гілки: вона вернулася геть вся перекреслена червоним чорнилом з стереотипним приписом: “К представленію признана неудобной”.

Урвалась нитка. Минуло ще кілька часу.

Творчість шукала простору. Душили серце цензурні пута.

І знов наважився М. Старицький шукати броду. Написав він п’єсу з життя українських артистів (“Талан”), примусивши всіх їх балакати по-українськи, і сам вдався до цензора. Він з’ясував йому, що справжні пани (мати поміщика Квітки, редактор) балакають і в п’єсі поросійськи, але актьорів українських він не може примусити балакати по-російськи, бо це було б надужиттям: вони, мовбито, люде зовсім прості, — їм цілком не відомий “язык Пушкина”, балакати вміють тільки простою мовою.

Чи то ця розмова переконала цензора, чи просто пом’якшали цензурні ярма, — не можемо з певністю сказати, що переважило, — але п’єсу було дозволено, і в перший раз забалакав на сцені українською мовою український інтелігент.

Правда, далеко раніш, ще в п’єсі Олени Пчілки “Світова річ”, балакали вже люде в віцмундирях поукраїнськи, але то ще не були інтелігенти. В особі ж поміщика Квітки вступив на сцену український інтелігент.

“Ходатайство первого сьезда сценических деятелей” докінчило справу. Дозволила цензура “Блакитну троянду” Лесі Українки, п’єси Грінченка, “Суєту” й “Житейське море” Карпенка-Карого. Прорвала течія і цю гатку — українська інтелігенція вступила на сцену.

Був ще куточок, якого не сміли торкатись письменники російські та українські — таємна хатка Синьої Бороди, якої він не дозволяв одчиняти й своїй жінці золотим ключем. Поволі ставало можливим говорити і про неї, бодай і езопівською мовою. Дію, звичайно, треба було переносити “в тридесятое царство, не в наше государство”. Спираючись на цей мудрий, баєчний засіб, М. Старицький і переніс дію своєї “Останньої ночі” в часи історичної Польщі. Але хто ж би не добачив в тій драмі подій останніх часів? Останні події одбилися і в п’єсі Кропивницького “Скрутна доба”. Ми не кажемо вже про гарну драму Хоткевича і про твори других молодих письменників, — ми згадуємо в цій розправі тільки старих, і на підставі вищенаведених фактів мусимо визнати, що український театр не “геть-чисто закидано літературним сміттям”, як упевняв був автор “уваг про завдання українського театру”, що “жерці його” розуміли завдання справжньої штуки і стояли на сторожі розвитку рідного театру і що автор Уваг робить свої виводи тільки на підставі тих п’єс, які бачив на сцені.

Ми не можемо вимагати од других саможертви, ідеалісти ж трапляються не щодня. Актори — ті ж люде і так само хтять їсти й пити, як і всі під місяцем живущі, — вони виставляють скрізь і завжде найбільш ходкі п’єси. Найтонші твори дають найтонший збір. “Євреїв” Чірікова виставляли, мабуть, і юдофоби-актьори, бо певні були, що “Євреї” прикличуть юрби євреїв Росії в театр. 1 не помилялись.

Ні, театр — вірний термометр, і коли українські трупи досі не виставляють кращих творів старих письменників і письменників нових, — це свідчить нам про той непохитний факт, що домінуюча частина публики українського театру — не українська інтелігенція, а та ж сама безпартійна буржуазія, яка шукає в театрі тільки втіхи. Нас мало. 1 мимоволі згадується російське прислів’я не стилістичне, та дуже влучне: “Нечего на зеркало пенять, коли рожа крива!”

Та ж зростає українська інтелігенція хвилина од хвилини, час од часу! Вона заллє живою юрбою український театр, і оживуть кращі твори старійших письменників, запаковані актьорами на віки, і знайдуть шлях на сцену твори нові.

 

 


[1] “Богдан Хмельницький”, “Остання ніч”, “Оборона Буші”, “Маруся Богуславка” — п’єси Михайла Старицького; “Сава Чалий”, “Бондарівна”, “Лиха іскра поле спалить, сама щезне”, “Гандзя” — п’єси Івана Карпенка-Карого; “Ясні зорі”, “Степовий гість”, “Серед бурі” — п’єси Бориса Грінченка.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.