Ярослав Гриневич "Катря Гриневичева" Частина 7

РОЗДІЛ VII.

Відвідини синів. II-га світ, війна. Большевики а потімнімці. Арешт у Надвірній большевиками брата письменниці. Виїзд на Захід. Криниця. В Судетах. Письма від гетьмана Павла Скоропадського. Ревізія і конфінування. В полосі „нічиїй”. В таборі ДП у Карльсфельді.

 

В році 1935 молодший син письменниці Ярослав став адвокатом у Надвірній, у підніжжю Карпат. Там жив теж брат письменниці, адвокат д-р В. Банах. Пані Катря радо приїжджала туди до обох на відвідини. Її брат, — до якого мама мала особливий сантимент, відзначався мистецькою вдачею, — був теж визначним місцевим громадським діячем.

Дня 7-го грудня 1936 р. в день ім’янин пані Катрі, — дивним збігом подій, помер у Русові її приятель з молодих років, ще й з Кракова, письменник, — Василь Стефаник. Через кілька тижнів син Ярослав у Надвірній одержав від неї доручення поїхати у Русів до Стефаників і просити звороту її листування з пок. Василем Стефаником. Зимою, у січні 1937 р. їхав син письменниці з снятинського залізничного двірця саньми по глибокім снігу до Русова. Там він і віднайшов хату Стефаників, —простору, наче гуцульська „гражда”. — В хаті були „ковані” скрині, а на стінах висіли образи Стефаникової племінниці О. Плешкан, учениці проф. О. Новаківського. Гостя привітав син покійного Кирило та його дружина з дому Филипчак, родом із сусіднього села Стецева. Вранці, другого дня я пішов на могилу письменника. На високому, розлогому горбі, з якого був вид на широкі русівські поля вкриті снігом, — стояв високий, дерев’яний хрест. На ньому й поруч нього на могилі видніли останки із похоронних вінків, стрічки з снігом затертими написами і паперові ґірлянди. Гість і Стефаники відвідали родину Филипчаків у Стецевій, — а потім Кирило Стефаник відшукав в хаті жмут поскладаних листів писаних письменницею до пок. Стефаника на протязі років знайомства. Листи були перев’язані кольоровою стрічкою. Кирило відвіз гостя саньми у Снятин. За декілька тижнів він і Филипчаки відвідали Ярослава Гриневича у Надвірній. Листи передано письменниці, але вони пропали, — а може письменниця їх знищила, не бажаючи, щоб були публіковані.

У вересні 1939 вибухла ІІ-га світова війна. Письменниця була тоді в Надвірній у сина Ярослава, звідки виїхала у Львів. Із заходу йшов грізний вал німецький — зо сходу большевицький. Поляки втікали: військо, адміністрація й цивільне населення. Надвірну зайняли большевицькі війська. Вони пішли дальше, а на їх місце прибула цивільна адміністрація і НКВД. Розпочались арешти українських націоналістів, громадських діячів. Одного з перших большевики арештували брата Катрі Гриневичевої, д-ра Валерія Банаха, адвоката в Надвірній. Вони вивезли його у Станиславів а відтак у Донбас до копальні, де його й замучили.

Син Ярослав переїхав в село Зелену коло Рафайлової і там став на працю в надлісництві. Йому, одначе, теж грозило кожної хвилини арештування: він був колишнім українським січовим стрільцем і старшиною українських армій в рр. 1919-20, до цього був головою місцевого т-ва „Луг” і писав до часописів і журналів статті і оповідання з протибольшевицьким змістом. Тікати не було куди і як, — гори були сильно обставлені большевицькими пограничними НКВД-стами і військом.

У січні 1940 р., саме на Святий Вечір, перед хату, де жив син письменниці Ярослав, заїхав автобус із Станиславова. З нього вийшла літня селянка у темній довгій вовняній хустці через плече. Вона увійшла у хату. За хвилю Катря Гриневичева, бо це була вона, квапила свого сина: „Збирайсь, вуйко в Надвірній арештований, я чула, що за тобою шукають. Виїжджаємо до Львова, — а як Бог поможе, далі на захід. Влодко в дорозі до Львова з Бережан. Одарка з чоловіком і дітьми теж готові до дороги. Всім нам грозить небезпека.”

Переночувавши, Гриневичі вранці другого дня подались автобусом в дорогу у Станиславів а далі, залізницею у Львів. Сюди прибув і старший син письменниці Володимир з родиною, з Бережан. Обговорено плян втечі. Нищено записки і листи. Бо письменниця, за її націоналістичний напрям писання, є на списку „приречених”. Про це сказав, їй на зібранні письменників у Львові (під проводом Корнійчука) один її давній приятель. Щоб на випадок обшуку і арештування, не попали у ворожі руки — спалено тоді чимало цінного листування...

Це була велика шкода. Пригадую, що були там листи від Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Осипа Маковея, Марка Черемшини, Богдана Лепкого, Миколи Вороного і інших. Пропали теж килими і записки письменниці що їх передано у переховання у Винники. Письменниця саме тоді збиралась писати нове оповідання.

Одиноким можливим виходом із майже безнадійного положення, яке постало по приході большевиків — був виїзд а радше — втеча. Саме тоді між советським і німецьким урядами заключено умову, на основі якої большевики позволяли особам „німецького походження” виїхати на захід на терен занятий німцями. Треба було роздобути „фіктивні посвідки” про своїх нібито німецьких предків, і на їх підставі зареєструватись на виїзд у невідоме до Німеччини. А була це крайня пора, бо на вулицю вийшло шумовиння, криміналісти. Порядно вдягнутій людині було небезпечно показатись. Жіночі капелюхи заступили хустки „бабушки”, — мужеські капелюхи — ленінський кашкет. У Львові відбувались масові арешти і розстріли. По домах не було палива ні їжі.

Був кінець січня 1940 року і морози були великі. На т. зв. Чернівецькому двірці вечірньою порою здовж залізничного шляху стояли групи людей — майже вся українська інтелігенція Львова. Потягу нема й не видно. Гострий мороз дошкуляє втікачам. Вони тупцюють, вдаряють руками, розкладають багаття. Тут і там плачуть малі діти, немовля у візочку. До юрби підходить енкаведист і когось шукає. — Довга мовчанка. Врешті. — поїзд. Втікачі заняли місця. Поїзд неопалений, — все одно, — аби їхати, аби далі від „визволителів”. Родина Гриневичів, а з ними письменниця теж тут. Врешті минаємо міст на ріці Сян і втікачі знайшлись під німецькою окупацією. Тут — нові „визволителі”.

Згодом їдемо на захід — у невідоме. Голодно. Нас частують чаєм з м’яти. А далі нашу групу перевезено у місцевість В./В. в Туринґії, де вперше ми стрінулись з нацистськими порядками і владою Ґестапо. По кількох місяцях на домагання письменниці родину Гриневичів, яка відмовилась приняти німецьке громадянство, відослано у т. зв. Генеральну Губернію. Письменниця опинилась разом із сином Володимиром і його родиною в Кракові, — а молодший син Ярослав у Грубешові на Холмщині. Оба сини — адвокати. Хоча відносини на Холмщині були дуже важкі й життя повне небезпек з боку поляків і самих німців, пані Катря не раз приїжджала у Грубешів, щоб відвідати сина Ярослава. Також і тоді коли він у р. 1943 перенісся у Болехів. Звідсіля письменниця перенеслась на довший побут у Криницю, на Лемківщині, де знову збирала матеріяли для нового твору.

Тимчасом, у Болехові Ґестапо арештувало її сина Ярослава. Але на сході тріщить німецький фронт і через те він міг видобутись з небезпеки і виїхати на захід. Тут, його призначеного на примусову працю в Німеччині, рятує вдруге мати. Вони — в Криниці. Письменниця часто на проходах з приятелькою давніх літ. ред. Оленою Кисілевською. Згодом родина Гриневичів виїжджає у політичну скитальщину на Словаччину, а через Братіславу до Австрії у Відень. Звідси письменниця передістається до Судет у містечко Німес, де залишається надовше. Тут теж перебувала її дочка Одарка з родиною, а згодом прибуває її син Ярослав. У Німесі невелика українська громада втікачів. Письменниця одержувала багату пошту — листування. Їй доручали інколи листи від гетьмана Павла Скоропадського. Листи його з гетьманським гербом і водним знаком. У день уродин письменниці (19-го листопада) у листі гетьмана, поруч бажань — була теж долучена певна сума грошей на потреби письменниці. Все те листування звертає увагу місцевої німецької влади, яка перевела трус в її мешканні, а саму письменницю було конфіновано. Тимчасом, син Ярослав вишукав для українських втікачів нові приміщення в м. Шляккенверт біля Францесбаду. Сюди переїхала письменниця, тут замешкала теж Олена Кисілевська з родиною і багато інших. Над Шляккенвертом з’являлися часто бомбовики, було чути часто сирени алярму. — Письменниця заховувалась тоді зовсім спокійно не шукаючи навіть місця в сховищах.

Але зі сходу йшла поспішним маршем змоторизована большевицька армія. Із заходу переможні альянти. Громада українців Шляккенверту опинилась в т. зв. полосі „нічиїй”. Німеччина скапітулювала. Українці рішили йти далі на захід — через Саксонію у Баварію. На шляхах посувались довгі валки втікачів. Правдива мандрівка народів. По дорозі були розбиті вщент альянтськими бомбами, зрівняні з землею німецькі міста.

По тижнях мандрівки родина письменниці опинилась в Баварії, в таборі втікачів (ДП) в Карльсфельді біля Мюнхену. Табір — десятки дерев’яних бараків. Недалеко ославлений Дахау, де були концентраційні табори за гітлерівського панування.

Тут в Карльсфельді зачалася праця УНРА, а потім ІРО для допомоги втікачам. Письменниця замешкала в адміністраційнім будинку, біля неї майже вся її родина, тобто дочка і сини. В таборі розвивалося мистецьке життя. Гуртувались мистці, письменники в окремі спілки. Проф. Сергій Литвиненко вирізьбив погруддя письменниці. Цікава зустріч як згадано, колись, при нагоді „хрещення” книжки письменниці „Непоборні”, між письменницею й д-ром Остапом Грицаєм, що перебував у Відні, розгорнулася кореспонденція. Властиво почалася вона довго передтим. Обоє — і письменниця і д-р О. Грицай особисто ніколи не зустрічались і себе не знали. Його листи й картки із Відня, писані каліграфічним письмом і повні патетичних висловів викликували завжди в мене синівську усмішку, бо я знав проф. д-ра Грицая як мого професора з академічної гімназії у Львові, перед його виїздом до Відня. Він фізичною красою не відзначався (трохи косоокий і дещо вісповатий), — але завжди був елеґантно одягнений і його шанували як людину великих культурних вартостей.

Можна собі уявити яка була перша зустріч К. Гриневичевої, тоді 70-літньої, сивоголової пані з осмаленим на сонці і баварському вітрі обличчям, елеґантного. дбайливо зачесаного, на 6 років молодшого джентльмена Остапа Грицая, — коли вони побачились по довгих роках листування. Мій шановний експрофесор, що злегка загикувавсь, напевно на добру хвилю онімів і тому розмовою певно керувала Гриневичева.

Незадовго частину нашого табору перенесено у Берхтесґаден — Штруб, де він мав назву „Орлик”.

Тут письменниця замешкала разом з молодшим сином Ярославом, — поки недуга діябету не змусила її перенестися на лікування до німецького шпиталю у Швабінґ — Мюнхен.

В лікарні відвідував її поет Євген Маланюк і інші літератори, з правління „Мур”-у та редакцій і журналів. Одначе шпитальне життя у Швабінґу, — далеко від родини, — її пригнічувало й вона писала до сина Ярослава: „Я рішила вертатись! Не хочу вічного ліжка і готової їжі. Хіба шпиталь дім мій? Сьогодні гарна погода, а в нас неволя, — замки, хворі і лиш вони!” У листопаді 1946 р. трісла жилка у мозку хворої письменниці і наступив вилив крови. Про ходження не було мови. Її гарне, чітке письмо змінилось, стало невиразним. Адреса на листах була писана чужою рукою.

З кінцем березня 1947 р. — для всіх несподівано мати приїхала у табір „Орлик”. Її привезла із Швабінґу шпитальна сестра. Мама ходила спираючись на кийок, що його ручка була прикрашена гуцульським орнаментом. Нам стало ясним, що вона знаючи про свій важкий стан, хотіла бути зі своїми. Замешкала зі мною і нераз виходила на недалекий прохід. Вона говорила: „Дивне це життя! Мені здається, що наче деякі його фази повторюються!... Бо чи могла я майже літ тому 30, живучи у таборі в Ґредінґу, у стіп роги Унтерсберґ, що то червоною охрою видніють її мармурові узбіччя, сподіватися, що сьогодні по тридцяти роках, я знайдуся по той бік Альп і знову недалеко гори Унтерсберґ?” Вона любила ходити, ішла помало і обережно, сперта звичайно на плече одного із своїх синів, Ярослава чи Володимира.

Одного дня вибралось товариство на Кеніґзее, щоб оглянути озеро, древню каплицю на ньому і берег озера. Я повідомив маму про цю прогулянку, але відраджував їй їхати туди, бо дорога доволі важка. Яке було здивування усіх, коли несподівано, вже на другому березі озера, з’явилась мама, яка сама одна, злегковаживши перестороги, відбула дорогу на Кеніґзее. Тут же цю подію відмічено світлиною.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.