Юрій Винничук. Інакший світ_1

А далі батько і мачуха, занудившись провінційним київським побутом, перебралися до Санкт-Петербургу, де дівчина змушена була вести пусте й беззмістовне світське життя: “Ноель мусила бувати у товаристві, на царських прийомах, в театрах, на балах...”

Але потяг до науки перемагає, вона навчається в Археологічному Інституті, навіть пише кілька статей. Водночас відвідує лекції в Академії Мистецтв та бере уроки співу в консерваторії у співака і професора Олександра Мишуги, який високо цінив вокальні дані Наталени й радив їй вступити до опери.

Однак мачуха не дрімала і хутенько підібрала для пасербиці наречених: її “далекого кревняка, дона Фернандо-Енріко де Кастро... Можеш спинитись на значному землевласникові князеві Джа-дзе... Врешті – третій – блискучий гусар, ротмістр Кисілевський. Цей, щоправда, без титулів і тутешнього походження – від запорожців, але має в Петербурзі величезні зв'язки...”

Мачуха намагалася будь-що притлумити Наталенин потяг до науки та співу, хоча дівчина добилася неабиякого успіху. Олександр Мишуга запропонував їй дебют в опері у петербурзькому французькому імператорському Михайлівському театрі. Степан Росоха у 1943 році в передмові до “Легенд старокиївських” писав: “Дебют у трьох п'єсах різного типу пройшов блискуче. Наталена дістала анґажеман не тільки до “Theatre Michel”, але й до “Theatre Gymnase”, з яким саме тоді була славна акторка Jane Gadding, що в ті часи конкурувала зі славою вже старіючої Сари Бернар”. Опісля вона отримала головну роль у “Сафо” Альфонса Доде, викликавши істерику в інших актрис.

На балу у княгині Ксенії Олександрівни Наталена познайомилася з перським дипломатом, сорокарічним князем з екзотичним іменем Іскандер Гакгаманіш ібн Куруш. І відразу закохалася. А відтак опинилася у Персії, де ледь не вийшла заміж за князя, але все ж таки утекла.

Вона не повернулася до Росії, ані до України, бо у 1908 році царська влада запропонувала її батькові, як французькому громадянинові, покинути межі імперії. Отже вона знову в Іспанії і до літа 1911 року живе у Мадриді в дядька Лоренцо, який облаштував для неї ціле малярське ательє. Наталена учиться в Мадридському університеті, студіюючи археологію та арабістику.

Мало що бракувало, аби Наталена не стала іспанською письмен­ницею. Але знову втрутилася доля. Закохався у неї король Альфонсо XIII та став частенько її провідувати. Чутки про королівське захоплення докотилися до королеви-матері Марії-Крістіни та дружини короля Вікторії-Євгенії. Влітку 1911 року королева через падре Евгеніо передала дівчині листа з вимогою негайно вступити до монастиря Кармеліток в Авілья або покинути Іспанію.

Наталена покинула Іспанію разом зі своїм вуйком, оселилася в Парижі і почала студіювати медицину у Сорбонні. Але її захоплення археологією не проминуло і вона побувала на розкопках Помпеї. А ще співала в Паризькій опері й писала та публікувала оповідання французькою мовою. На ці публікації звернув увагу Анатоль Франс і заохотив до літератури. Тут знову мало що бракувало, аби Наталена не стала тепер уже французькою письменницею.

Тим часом у 1912 році батька Наталени викликали до Росії для того, щоб він прийняв спадщину – ті маєтки, які належали колись його матері. “Тож, одержавши від російського уряду документи, – згадує письменниця, – батько вирішив, що поїдемо поклонитись тій землі, за яку поляг його батько, а потім, – продавши частину маєтків, батько заложить притулок для старих й немічних та самітніх старих людей. Ми ж знову повернемося до Франції. Батько буде продовжувати свою наукову працю. А я – студії. Бо батько хотів, щоб я була не тільки філологом, але освіченою людиною, і порадив мені ще студіювати медицину, яка “археологові має придатися при експедиціях”.

Царський уряд довго не давав дозволу на заснування такої інституції, як та, що батько намітив. Боявся уряд, щоб це не було приховане гніздо революції, закладене сином польського повстанця, й умовляли батька лишити собі все на свій власний ужиток. Жиють же, мовляв, в імперії такі чужинці, як сіамський принц Чокробон, французький принц Луї Бонапарт, принцеса Боргезе... Так чому б він не міг? Батько відповів, що, мабуть, тому, що він не принц, звик до своєї праці, любить її й хоче її продовжувати... Так ці переговори тяглись, аж нас застукала перша світова війна. Як французьких громадян нас не зачіпали, але за межі імперії вже не випустили”.

Коли почалася Перша світова війна, Наталена вступила до Черво­ного Хреста як сестра-жалібниця. “Бо соромно було сидіти у зручностях та в теплі, коли там, на фронті, вмирали люди, не знаючи за що і про що... Мене послали на передові позиції... Потім до Желязової Волі... Травник... Прасниш...”

У 1915 році Наталену відправили до Києва у штаб фронту. І тут вона зустрічає князя Іскандера, командира Дикої дивізії. Кохання спалахує з новою силою. Дівчина призналася, що втекла тому, що не бажала переходити у мусульманство. Тоді князь вирішив, що він сам охреститься і таки дотримав обіцянки. Опісля вони одружилися, але через пів року князь Іскандер загинув на фронті.

“П'ять разів була я поранена, – пише письменниця. – Дістала солдатський хрест “За хоробрість” – власне, не знаю за що! Бо тільки й було тієї храбрости, що я не покинула шпиталь, який запалили німецькі бомби! А силкувалась вивести й винести звідти поранених. Хто ж бо зробив інакше? Але мене увільнили “у чистую”, як казали вояки, як інваліда, нездібного до праці. Довго я хворіла, видужувала...”

Після тих поранень Наталена уже не могла мріяти про сцену, бо у неї “перемістився слуховий центр. Чую справа те, що є зліва, й спереду те, що є ззаду (напр., їдучи авто). До того ж ліва нога залишилась також ушкодженою. З такими каліцтвами годі було думати про сцену... І це послужило, що ухопилася пера. На раду славного баритона Маріо Баттістіні, який тоді ще все мене намовляв, аби я писала. Бо казав, що я дуже “живо й пластично” розповідаю...”

Тим часом батько помер... Надійшов 1919 рік.

“У Києві було багато чехів. Вони хотіли повернутися додому. Утворювались гуртки репатріантів. Записалася до такого гуртка і моя мачуха зі мною. І от одного сумного сірого вечора ми вирушили з Києва.

Подорож була довга і тяжка, особливо коли вступили до Галичини. Що вагони не зачинялися, а вікна раз у раз не мали шибок – це ще не була головна біда. Але не було вугілля, ані дрів для паровозів. І треба було безкінечно стояти на станціях і чекати, щоб привезли паливо.

Нарешті, десь під Львовом вже, нам оголосили, що потяг залишиться тут, може, два, а може, й три тижні. Хто хоче – може зостатись у вагонах. Але ще нам радять пошукати собі помешкання на цей час у містечку.

Мачуха вирішила:

– Якщо маємо лишатись тут і чекати, то наймемо якогось воза, коні й поїдемо до містечка Красного. Там мешкають мої кревняки – також з роду Лосів. Я їх ніколи не бачила, але ми листувалися. Тож принаймні будемо у своїх!

Нас відраджували, лякали, казали, що двох самітніх жінок можуть вбити в дорозі. Та мачуха не відступалась від своєї думки. Нарешті двоє з наших попутників зголосилися бути нашими охоронцями. І, як практичні чехи, додали:

– Чи тут, чи на возі мерзнути (було це на початку грудня), все одно. Але, може, як до тих Лосів приїдемо – відігріємось та наїмось. Ще й задурно! Бо ж таки не братимуть вони грошей із земляків своїх.

Але мачусі не пощастило у цій подорожі. Вона застудилась, дістала запалення легенів. І лишилась у своїх... назавжди, мертва, у їхній родовій гробниці... Пізніше це дало підставу моїм літературним критикам й різним видавництвам писати, ніби мачуха моя була полька. А що й батько був сином польського повстанця – то ясно (їм, принаймні!), що і я так само “полька”, як і мої батьки! Тому дуже багато галичан ставились до мене неприхильно.

Так залишилася я зовсім самітня на світі, серед чехів-репатріантів, мені цілком незнайомих, і з документами “репатріантки”, що на них, власне, як не чешка, я не мала права!..

Дісталась до Праги з думкою: “Коли не знаєш що робити, то іди вперед! І не оглядайся назад”. Тож за два дні дійшла до міністерства й розповіла по правді й щиро усе, що зі мною трапилося. Мене вислухали з великою цікавістю – і мушу додати – з великим співчуттям. Говорила я по-чеському, бо цієї мови навчила мене мачуха. Коли ж довідались, що я ніде у світі не маю ані кревняків, ані рідного дому, то цілком просто вирішили:

– Тож лишайтесь у нас! Мову знаєте; хоч говорите як мораванка. Коли ж рідна мати була чешка, то най і не рідна батьківщина буде Чехія!

Так стала з мене чешка!

Ну, добре! Документи маю, батьківщину придбала... Але ж треба з чогось у цій батьківщині жити? Тож запиталася: куди б я могла звернутися, щоб дістати працю? Можу бути вчителькою чужих мов – знаю їх шість. Або перекладачкою. Урядовці перезирнулися, потім один з них сказав:

– То приходьте завтра у вісім годин ранку і вступите до нас на службу. Дістанете 1000 крон платні місячно.

– Але тут обізвався якийсь старший – видно дуже хазяйновитий! – урядовець.

– Та ж дайте дівчині (мені вже виповнилося 31 рік, але виглядала я на менше, бо була дрібна) хоч улаштуватись, знайти собі помешкання... ну, скажім тиждень або два!.. Тоді най прийде на працю! Маєте гроші, аби заплатити за помешкання, їжу? Як ні – ми вам дамо аванс!

Я подякувала, сказала – що на тиждень мені вистачить і моїх грошей, і часу щоб улаштуватись. А за тиждень прийду на працю. Так наступило, говорячи словами Данте, нове життя”.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.